«Крамничка лахмітника»

Кармен Посадас

Останнім часом відбувається стільки подій, що розгортаючи газету, вмикаючи телевізор чи налаштовуючи радіо, відчуваєш постійний переляк: що сталося нині, хто впав в опалу, який новий скандал розгорівся? Ще більшою тривогою сповнюєшся, коли читаєш інформацію, яка надходить через соціальні мережі, – та в цьому випадку навіть не знаєш, що є правдою, що перебільшенням, а що очевидною брехнею. Та найпарадоксальнішим у тому, що ми переживаємо, є те, що через передозування інформацією, яка на нас звалюється, стає однаково, що з того, що говорять, є правдою, а що ні. Важливим є лише те, аби «інформація» прижилася, тобто – щоб люди їй повірили, навіть якщо вона є несусвітньою бздурою для кожного, кому не бракує клепок в голові. Бо, як сказав недавно цинічний колишній мер Нью-Йорка, а тепер адвокат Трампа, правда вже не є правдою, тепер достовірність чогось оцінюється кількістю лайків, які йому ставлять. Це щось на кшталт версії 2.0 отого такого ж царського, як і свавільного жесту імператорів у римському цирку, які, підносячи великий палець догори чи опускаючи його донизу, вирішували, хто з нещасних гладіаторів заслуговує жити, а хто ні. От тільки тепер мужнім гладіатором є ніщо інше, як Істина, оте універсальне поняття, яке усі ми зрадили і яке тепер має мало або й нічого спільного з дійсністю. Усе це ми вже знаємо, це навіть не є чимось новим. Завжди були майстри обману, віртуози вигадок, генії небилиць. А також люди, які добре вміли змусити інших повірити в неіснуючу правду, – від Сталіна аж до Мадуро, від Гітлера аж до гуру будь-якої підозрілої секти. Чимось новим у цій ситуації мені здається смертоносне поєднання постправди з передозуванням інформацією, яка нас пригнічує. Ми живемо в світі, де люди є більш поінформованими і водночас менш освіченими, ніж раніше. Звісно, в абсолютних числах більше людей, ніж будь-коли в історії, мають доступ до освіти, але вона є більш поверховою, а також більш вузько спрямованою чи сфокусованою: той, хто знає багато про одне, є абсолютним невігласом в інших сферах. Усе є на відстані в один клік, тож для чого пам’ятати, коли відбулася Французька революція чи скільки буде сім на дев’ять. Доступитися до будь-якого типу інформації є настільки легко, що все девальвується і баналізується. Так само баналізуються політична актуальність і тисячі потрясінь, які вона в нас викликає. Раніше, коли події змінювали одна одну з не такою запаморочливою швидкістю, у всіх нас був час, аби їх оцінити, зважити, вирішити, що є важливим, а що ні. Натомість в ці прискорені часи, в які ми живемо, актуальність перетворилася на ненаситного монстра, якого треба безупинно годувати, тож новини накладаються, налітають одна на одну. А також анулюють одна одну, відтак про страшний скандал кількамісячної давнини нині заледве пам’ятають, тодішній політичний труп мусить лише зробити вигляд «я не я» і трохи потерпіти шпильки, бо наступний скандал точно наробить більше галасу, аби неминуче справдилася стара приказка: «та корова молоко давала, що її продали». І було би дуже добре, якби політик, про якого йдеться, став жертвою несправедливості чи фальшивого звинувачення. Та інформаційне передозування є порятунком як для винних, так і для безгрішних. Бо ще одним результатом цього коловороту є те, що через обмежену здатність людей зіставляти резонансні події врешті все тривіалізується чи девальвується, ніщо вже не має значення і не карається, так само, як в танго «Крамничка лахмітника»: там усякий є паном, і усякий злодієм, впереміш зі Ставіскі йдуть дон Боско і Міньйон, дон Чічо і Наполеон… Як передбачив візіонер Діссеполо ще перед тим, як сталося це передозування скандалами, якому посприяла гіперінформація, що нас заполонила: ми борсаємося в такій ґаляреті, що нині однаково: чесний ти чи підлий, неук чи мудрець, лицар чи ошуст.