Журналістика, мабуть, не є найгарнішою на світі професією, але є однією з найнеобхідніших через оту властивість спільного блага, навколоплідних вод свободи. Її ж намагалися перетворити на простий товар
Якби мене запитали, яка ремесло є найгарнішим у світі, я би, мабуть, відповів: вістун полювання. Не знаю, чи вони ще збереглися, але колись такі були у французьких лісах, вбиралися в зелене і носили при собі ріжок, щоби сповіщати тварин про те, що наближається сезон полювання або ж – кажучи по-простому – гекатомба, з великими людськими хижаками, озброєними рушницями і нетерплячкою здобути трофеї.
Судячи з людей, яких я знаю і бачу їх щасливими у їхньому ремеслі, я міг би назвати ще орнітолога, реставраторку книжок, доглядачку маятника на острові, фахівця з непомітного церування, астронома, лозошукача, садівника, що вирощує духмяні трави, самотнього мореплавця, вчительку капоейри з Анголи, пекаря чи працівника музею Прадо, чиїм обов’язком є наглядати за залою №55, в якій розміщено твори Йоахима Патініра і Пітера Брейгеля-старшого. Як на мене, це найгарніші на світі заняття.
Якщо зараз я скажу, що найгарнішою професією на світі є журналістика, багато людей, починаючи з тих, хто за фахом є журналістами, мені не повірять. Це цитата Ґабрієля Ґарсії Маркеса, яку дуже часто наводять. Її вивішували як рекламу на факультетах, коли люди ще захоплювалися цим ремеслом: розповідати людям те, що діється з іншими людьми. Ґарсія Маркес не сказав жодної дурниці – він сказав те, що відчував. Журналістика була його літературною школою. Він жив журналістикою, і журналістика з ним воскресала. Тож означення «гарний» для цього фаху аж ніяк не є ані претензійним, ані недоречним, як одного разу довелося мені почути. Так, воно звучить як рядок із болеро. Як ностальгія.
Вже ніхто не каже (чи не наважується казати), що журналістика є найгарнішою професією на світі. Повторюють іншу цитату про журналістику, яка відносить нас до назви відомої книжки Ришарда Капусцінського – про те, що «циніки не годяться для цього ремесла». У ній також є ностальгійний відгомін, можливо, через присмак іронічного танго Поляка Ґоєнече. Частково криза журналістики, в її людському факторі, пов’язана з тим, що її присвоїли циніки. Ми не говоримо про цинізм грецького філософа Діогена, який спав у бочці, носив посеред дня засвічену лампу і ходив площами Афін, кажучи: «Шукаю чесну людину». Типом циніка, який девальвував журналістику, є той, хто зневажає своє ремесло, хто має погану звичку вибіркового мовчання: замовчувати те, що порушує рівновагу Стану речей, і на повну котушку обстоювати заціпеніння. Цей професійний цинік є гробарем. Коли він бере гору, редакції стають осуаріями незручної правди, яка не вийшла в світ. Його професією є не журналістка, а конформізм.
Чимось дуже відмінним від цинізму є самокритика. Журналістика є професією, певним чином схильною до синдрому Полікрата: постійне відчуття невдоволення – навіть тоді, коли мав би бути задоволений. Бувають люди, які колекціонують трофеї і мають еґо розміром XXL, але природним середовищем журналістики є незадоволення і самокритика. Тому гарним способом розуміти нині журналістику є критикувати її. Що й зробив в іронічній і повчальній формі Індро Монтанеллі (і з цього мало би починатися багато дискусійних телепередач): "Журналіст – це океан мудрості глибиною в сантиметр". Монтанеллі також зумів перед смертю передчути нову авторитарну хвилю – він помер в 2001 р., коли керував газетою La Voce: «Сядьмо за стіл, праві і ліві, щоб захистити спільне благо: свободу слова».
Журналістика, мабуть, не є найгарнішою на світі професією, але є однією з найнеобхідніших. Гадаю, найбільш потрібною. Через оту властивість спільного блага, навколоплідних вод свободи. Її намагалися перетворити на простий товар. Вихолостили. Нею торгували і проституювали. Оголосили мертвою – аби побачити, чи сконає вона від цього. Її намагалися підмінити оманою технологічного солюціонізму. Та раптом хтось десь знову активізує процес, аби порятувати «П’ять перешкод для написання правди», що їх виклав Бертольд Брехт. Раптом численна група людей виходить на вулиці, щоб захистити журналістику як загальне благо і її основний інструмент – свободу слова. І цими людьми, що вийшли з маніфестацією, є… журналісти! Це мало місце в Сантьяґо-де-Компостела, з персоналом державних медіа. Чотири місяці вони носять траур на знак протесту. Не заради більшої зарплати, а заради більшої свободи. Бо їх болить, і вони хочуть вивільнити своє ремесло із лап влади. Це не тільки необхідно, у цьому є щось гарне.
Manuel Rivas
El periodismo no es hermoso
El País, 30.09.2018
Зреферувала Галина Грабовська
12.11.2018