Історична пам’ять і далі залишається незручною правдою. За ініціативи уряду можна було б покінчити з анахронізмом «країни канав».
Є люди, які заявляють, що втомилися від «історичної пам’яті». І навіть дуже втомилися.
Як керівник TVE, що його здибав кінорежисер Антоніо Хіменес Ріко, коли пішов представляти чудовий проект «Занепокоєння в раю»: «Він мені сказав, що ситий історичною пам’яттю по самі помідори».
Є люди, які так реагують і вдаються до таких аргументів, щойно зачувши вираз «історична пам’ять» чи просто «пам’ять».
Але не завжди цей пересит виражається пристрасним тоном. Цвєтан Тодоров написав дуже цікавий есей «Безчинства пам’яті», в якому критикує агресивну пам’ять, що прагне одного: увіковічнити все, календар і територію. І також тонко, терпимо до незгоди, написав Девід Ріфф свою «Похвалу забуттю», в якій говорить про потребу забувати як терапію.
Та це коли як. На літературній зустрічі в Португалії один дуже досвідчений письменник розповів нам, що пішов до лікаря, бо був стурбований певними симптомами.
— Але ж вам ось-ось виповниться 90 років! – вигукнув лікар.
Наш письменник відповів, що не прийшов на консультацію, аби відсвяткувати ювілей. Лікар поставився до нього серйозніше і відтак пояснив, що з того, що той розповідає, це можуть бути симптоми хвороби Паркінсона чи Альцгеймера.
— Волію Паркінсона!
— Але чому? – запитав лікар, здивований швидкістю вибору.
І пацієнт пояснив це так: «Якщо у мене хвороба Паркінсона, то у мене може тремтіти рука і виливатися вино з келиха, але я не забуду, де карафка!»
Наш літній колега запросив нас випити вина з нагоди ювілею. Постукав вказівним пальцем по скроні і вдоволено прошепотів: «Так, найважливіше – знати, де карафка». Він говорив вже не про пляшку, а про пам’ять, про натхнення.
Коли гору бере забування, ретроградна амнезія, пам’ять має свою стратегію. Її не можна стерти тесаком – будь то карафка чи жорсткий диск комп’ютера. Можуть оніміти люди, але заговорить тиша. Недарма Мнемосіна, грецька богиня пам’яті, була матір’ю муз.
Крім того, є не пам’ять, а пам’яті. У кожного вона своя. Кожна людина – це народ, як згадує один персонаж «Улісса» Джойса. Проте кожне демократичне суспільство потребує мінімальної моралії, засадничої моральної угоди між поколіннями. Через 10 років після прийняття Закону про історичну пам’ять держава досі не взяла на себе відповідальності підтримати ексгумацію жертв франкізму. В останньому звіті доповідача з прав людини при ООН від іспанської держави вимагається дотримуватись угод, які вона підписала, в яких йдеться про правду, справедливість і відновлення в правах цих жертв. Завдяки роботі волонтерів і фахівців, таких як в Європейській обсерваторії пам’яті (EUROM), існує завершена мапа могил. Невдовзі, за урядової ініціативи, можна було б покінчити з недобрим анахронізмом «країни канав». Так само, як повернути в державну власність замок Пасо-де-Мейрас [колишня літня резиденція Франко. — Z] чи змінити використання Долини полеглих, аби вона перестала бути храмом поклоніння диктатору.
Дивовижно, що в уряді, органах правосуддя, Церкві і серед людей, які впливають на громадську думку, і нині зберігся синдром Креонта. Саме він, Креонт, володар Фів, покарав Антігону за те, що вона захистила гідність жертв.
Антігона каже: «Любить я народилась, не ненавидіть».
І Креонт відповідає: «Зійдеш-в Аїд — і будеш там любити їх!»
Нинішні Креонти не відправлять тебе в «Аїд». Можливо, в мить афекту вигукнуть: «Я ситий історичною пам’яттю по самі помідори!» Чи навіть вважають себе осердям здорового глузду, коли постановляють: «Жодного євро на це!» Ті, хто клянуть «історичну пам’ять», схоже, не знають, що не дотримуються закону високого морального рангу. І до жахіть історії нас довів битий шлях байдужості.
Надто багато історичної пам’яті?
Я згодний з істориком Йосефом Хаїмом Єрушальмі: «Коли треба вибирати, то я за "надмір" радше, ніж за "брак", бо мій страх перед забуванням є більший, ніж мій страх, що в мене є занадто багато чого згадувати».
Буває, що історична пам’ять, як і кліматичні зміни, є незручною правдою. В іронічному дзеркалі-ретровізорі питання стоїть так: яке майбутнє ми залишимо нашим предкам?
Manuel Rivas
El futuro de los antepasados
El País, 11. 12. 2017
Зреферувала Галина Грабовська (цитати з «Антігони» в перекладі Бориса Тена)
02.01.2018