На мурах міста Львова появилася така відозва до польського населення міста Львова: Cпiвгoрoжaнe!
Яко члени спільного горожанського комітету, вибраного на засіданню представників Поляків і Українців дня 2. падолиста с. р. звертаємося до вас, горожане-Поляки міста Львова.
Перейняті глибоким почуттєм зложеного на нас обовязку й переконані, що головною причиною розливу братньої крови у Львові — коли в цілім краю панує загальний спокій і взаїмна вирозумілість — є нещасливе непорозуміння, щоб усунути його в цій повній поваги й відповідальности хвилі, забираємо ще раз голос.
Дня 19. жовтня с. р. український народ через своїх висланців з цілого краю на установчих зборах у Львові ввів в життя сьогодня загально призначену й побідну засаду національного самоозначення. Право й лєґітацію на це мав на основі:
1) Загально принятої заяви президента Вільзона;
2) цісаpського маніфесту з 15. жовтня с. р.;
3) ухвали австрійського правительства;
4) внесення польських послів у справі миpa (Tepтiля, Дашинського, Ґломбінського й тов.).
Провідною думкою тих усіх вище згаданих історичних актів є признання права рішення про державно-політичну суверенність більшости горожан даної території.
Спираючись на це, Українська Національна Рада дня 1. падолиста с. р. обняла на українській території бувшої Австро-Угорщини суверенну державну владу.
Горожане! Ніхто з вас чейже не може заперечити, що так знана Східна Галичина політично до 1387 р. була українською (руською), а під етноґрафічним оглядом є такою до сьогодня і що наслідком того українське населення має право рішити про ролю цієї землі — подібно, як Поляки на Шлезьку, не зважаючи на те, що там панують німецькі меншости.
Не заперечуючи істнування польської більшости у Львові й розуміючи та добре відчуваючи її почування і потреби, можемо урочисто заявити, що міській самоуправі не грозить ніяка небезпека.
Горожане! Глибокий жаль відчув увесь український народ в цілім краю, який уже в цілости признав українську державність, коли частина польського населення міста Львова своїм виступом з зброєю в руці відмовив Українцям того, чого польський народ домагається на своїх західніх окраїнах в імя справедливости й за що бореться. Чейже польська більшість населення міста Львова не може згори рішати про приналежність і політичну долю земляків з величезною українською більшостю.
Українська Hаціональна Рада в своїм маніфесті з дня 19. жовтня зложила урочисту заяву в справі пильнування прав польських національних меншостей і готова на основі негайного порозуміння з представниками польської суспільности в Українській державі Галичини як найдальше признати їх, на певніще забезпечити й негайно ввести в діло.
Досить безкорисного розливу крови, о який не принесе користи ні нам, ні вам, а громаду міста Львова впхає в пропасть анархії, гoлoду й нужди!
Дальший розлив крови безцільний і тому, що про політичну приналежність міста Львова не може дефинітивно рішити само львівське населення, ані yкpаїнське, тільки або добровільна угода обох національних держав або загальний мировий конґрес.
Українська Національна Рада з свого боку, спираючися на довірря населення инших міст і сіл краю, в хвилі запанування спокою і порозyміння у Львові розпорядить усе, щоб охоронити місто від голоду й нужди.
Співгорожане Поляки! У ваших руках лежить закінчення нещасливої українсько-польської боротьби в хвилі, козли оба народи скидають свої кайдани та в своїх осередках Варшаві й Київі кладуть підвалини під дві великі, вільні й могутні держави.
Львів, 6. падолиста 1918.
Д-р Льонгин Цегельський, Антін Чернецький, д-р Степан Федак, о. Теодозій Лежогубський, д-р Михайло Лозинський, д-р Роман Перфецький.
[Діло, 09.11.1918]
09.11.1918