Лауреатом Міжнародної премії ім. Івана Франка у номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики» стала Ярослава Мельник — за монографію «І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках».
Отож, Ярослава Мельник, доктор філологічних наук, завідувач кафедри філології Українського католицького університету — про контроверсійність постаті Івана Франка, особливість останнього десятиліття його творчості, а також про особистий шлях до Франка.
– Чим унікальна постать Івана Франка?
– Якщо дуже коротко, то універсалізмом і піонерськістю, першопрохідністю в багатьох царинах духовного життя. Утім, у такому окресленні феномена Франка я, далебі, не оригінальна. Про це говорять і пишуть усі, хто так чи інак, ближче чи дальше наближалися до постаті Франка. «Всепроникний Франко», «всеохопний Франко», «неодмінний Франко», «всебічний Франко», «невтомний Франко», «вчений-ерудит», «багатогранний Франко» – так, для прикладу, оцінював Івана Франка зовсім не схильний до будь-яких проявів агіографії чи ґлорифікації Ігор Качуровський. І це при тім, що критик тут мав на увазі лише Франка-письменника і почасти Франка-перекладача.
– У чому проблема інтерпретації Франка? Які міфи чи стереотипи пов’язані з дослідженням його творчості?
– Одна з проблем інтерпретації Франка, у якій таки «завинив» він сам, – це його багатогранність, неосяжність творчості, про що я щойно згадувала, «огром» найрізноманітніших текстів і контекстів. А ще складність, динамізм, еволюційність, суб’єктивність, часто контроверсійність. Остання не раз вельми виразно прочитується навіть у рамках одного тексту Франка. Наведу лише один приклад — з поеми «Іван Вишенський», до слова, однієї з моїх улюблених. Так, далекий від апології погляд поета на чернече життя в цьому творі, його тлумачення аскези як прагнення досягнути тільки індивідуального есхатологічного спасіння спровокували думки дослідників, зокрема К.Чеховича, про те, що Франко не вірить в «об’єктивну вартість і вплив молитви». Одначе маємо тут й інше. Почуття любові до рідної землі, життя задля «братів тривожних, бідних» не суперечить любові до Бога, відданості Всевишньому – шлях до цієї правди герой Франкової поеми віднайшов не в площині дискурсивного мислення, а на рівні духовному, через пережиття заповітів Христа і через молитву – благання горної Благодаті.
Тому дослідники Франкової творчості мають бути внутрішньо готовими до складності, динамічності, еволюційності свого героя і навіть до примирення з тим, що він, певною мірою, невловима для них постать — інакше кажучи, до смирення, за словами самого Франка, перед «недовідомим в людині і в природі». Тому іноді краще поставити знак запитання або три крапки, ніж стверджувати щось категорично. Особливо я зрозуміла це для себе, коли досліджувала останні роки життя Франка — дуже драматичні й дуже непрості.
А щодо міфів і стереотипів, якими оповита постать Франка, то «имъ же нестъ числа». Не хочеться, щиро кажучи, їх навіть перелічувати. Але найгірше те, що ті міфи й стереотипи чомусь дивовижно живучі в нашому українському просторі. Ну, нехай вже зараз не серед серйозних науковців, а в уявленні багатьох потенційних читачів Франка, яких від письменника, зокрема від його художніх текстів, відлякує засоціологізування його творчості — оті маски й кліше «революційного демократа», «борця за права трудящих», атеїста etc., etc.
– А чи є секрети, як читати тексти Франка?
– Гадаю, особливих секретів нема. Хіба що потрібно забути про не надто приємний досвід (якщо такий є), здобутий у школі чи пізніше, пов’язаний із читанням Франка. І, можливо, треба мати довіру до тих людей, які кажуть, що читати Франка – це неймовірно цікаво. Зізнаюсь, як читач, а не як дослідник Франка, я люблю дуже багато його текстів. Серед найулюбленіших – Франкові спомини з дитячих літ, його автобіографічні оповідання, романи з безліччю сюжетних ліній (любовних, детективних), новелістика, «Іван Вишенський» з неймовірно містичним фіналом, «Поема про білу сорочку», теж містичні «повістки» письменника – «Терен у нозі» і «Як Юра Шикманюк брів»...
Поставлю тут три крапки, позаяк «спис» моїх улюблених текстів Франка може вийти надто довгим. Дозволю собі тут, одначе, ще згадати одну історію зі свого викладацького життя, пов’язану з Франковим «Терном у нозі». Під час курсу «Стилістика письмового викладу», який я свого часу читала на історичній програмі УКУ, ознайомивши студентів із початком твору, запропонувала їм продовжити сюжет самостійно. Була переконана, що ніхто цього тексту не знає — бо хто там і коли з першокурсників дійшов до 22 тому Франкового 50-томника, де опублікований «Терен у нозі». Однак, як виявилося, оповідання дехто таки знав. Щоправда, не з 50-томника, а з якоїсь антології, що вийшла, здається, у серії «Українська фантастика». Слушно чи ні відносити Франків «Терен» до фантастика чи до текстів із категорії «література жахів» — це інше питання; а ось те, що потрібно шукати нові підходи, у тому числі й едиційні, до актуалізації Франкової спадщини, її присутності в сучасному українському культурному просторі — це безсумнівно.
Іван Франко колись казав, що книжки треба читати «літературно освіченим оком». Можна скористатися цим рецептом письменника, це дуже гарний і дуже продуктивний підхід — а можна просто відкрити той чи той текст на «хибив-трафив» (теж Франків вислів). Не сподобається — перейти до іншого. Дяка Богові, є з чого вибирати. Головне — долати бар’єри неприсутності Франка в нашому сьогоденні. Щедрий віддарунок від подолання тих та інших бар’єрів — насолода від читання гарних творів, яких у Франка, на моє глибоке переконання, таки чимало.
– Чи потрібно відділяти Франка-людину від Франка-митця?
– Залежно від опції, кута зору дослідника, а також проблематики дослідження. Можна, звісно (і навіть треба) читати Франка як текст, не заглиблюючись надто в позалітературні чинники, у біографічні обставини його творчості зосібна. Спадає на гадку зараз збірка статей, видана в Мельбурні «Стус як текст» (редактор та автор передмови Марко Павлишин), а також відома теорія Ролана Барта про «смерть автора».
Одначе, приміром, без знання біографії Франка, осмислення складної природи його душевного світу на схилі віку не ввійти в непростий світ його творчості смеркальних років, не зрозуміти складних взаємин із багатьма сучасниками, у тому числі з М.Павликом, М.Грушевським, появу такого сенсаційного видання І.Франка, як «Wielka Utrata» і багато чого іншого.
– Франко близький українцям із Західної України, але чи є він зрозумілим і для людей зі сходу країни?
– Звісно. Принаймні має бути, якщо його читати й осмислювати. До речі, серед Франкових концептів, які він дуже послідовно розгортав (і знову — в різних ділянках своєї багатогранної діяльності) і які є дуже важливими для сучасної України — візія України як цілісного культурного й політичного феномена. Не втримаюсь, щоб не згадати отих рядків: «Ми мусимо навчитися ч у т и с е б е у к р а ї н ц я м и — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів». Згадаймо також вельми промовистий факт особистої біографії письменника — одруження 1886 р. у Києві з Ольгою Хорунжинською, оті тости на вечірці з нагоди одруження за соборну Україну.
А щодо художніх текстів Франка, то й поготів. Франко ж не локальний письменник, а письменник світового рівня (не ґлорифікую). Якщо ви маєте на увазі мову творів письменника, скажімо, його бориславський цикл оповідань чи оповідання на селянську тематику, які можуть «відстрашити» діалектною лексикою, то на це є рада — глосарій чи не у всіх Франкових виданнях, навіть популярних. Але, правду кажучи, мені не доводилося чути, щоби мова творів Івана Франка так аж ставала на заваді читанню його текстів.
– Що означає постать Франка для української ідентичності?
– Дуже серйозне і складне питання, яке вимагає не однієї розлогої студії, причому інтердисциплінарного характеру. Такі дослідження зараз дуже на часі. Я обмежуся хіба що якимись топосами. Безперечним є те (принаймні для мене), що Франко — один із творців цієї ідентичності, причому творив він її в різних царинах своєї життєдіяльності. І ще одне. Тімоті Снайдер в інавгураційній лекції на відкритті двадцятого навчального року в Українському католицькому університеті зазначив, що ідентичність — це спільне уявлення про майбутнє, і що спільний погляд на своє майбутнє витворив українську націю. Порівняємо це судження Тімоті Снайдера з ось цими рядками Франка про ідеал національної самостійності (стаття «Поза межами можливого»). Рядки хрестоматійні, рясно цитовані багатьма дослідниками, і все ж дозволю їх собі теж навести: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати...»
– Як Ви прийшли до Івана Франка? Коли зрозуміли, що хочете вивчати його детальніше?
– Початки моєї, скажімо так, «франкізації» сягають Музею Івана Франка у Львові, де я працювала після закінчення Львівського університету, і якому я завдячую, обіч іншого, любов до архівних пошуків, до першоджерельного матеріалу назагал. На музейний період припадають і мої перші розвідки про Франка. У музеї я також відкрила для себе по-справжньому Франка-письменника, зокрема його прозу.
Одначе, зізнаюсь, першим почуттям, яке я пережила в музеї, було глибоке розчарування. Замість посади наукового співробітника чи екскурсовода, на що я сподівалася, мені запропонували «спробувати» себе в ролі наглядача залів. Інших вакансій натоді не було. Я довго вагалася, навіть плакала. Утім, мене втішили тим, що це не надовго (і це справді було так), і врешті я наважилась. Моє «наглядання» в музеї відразу ж трансформувалося в розкіш читання (відвідувачів улітку було обмаль, отож і «наглядати» особливо не було за ким). Так, упродовж літа, працюючи «наглядачем» залів, я крок за кроком, том за томом відкривала для себе Франка, у тому числі укладала канон своїх улюблених текстів.
Перегодом «франкізація» продовжилася у відділі української літератури Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича, де всі мої колеги та друзі так чи інак, хто більше, хто менше, перебували в ґравітаційному полі Франкового генія. Відтак — в Інституті франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, де дух Франка витав особливо. Мої колеги з інших франкознавчих осередків України, які так фахово й нерідко саможертовно працювали і працюють над осмисленням Франка, цій «франкізації» теж неабияк посприяли.
Отож, я просто не могла не займатися Франком. Тим паче, що осмислення творчого космосу Франка, безлічі тих текстів і контекстів, на які він був «приречений» через свій універсалізм, було і є для мене — дозволю собі скористатися тут словами Франка — цікаво для розуму. Власне, я дуже швидко зрозуміла, що нудно мені у Франковому всесвіті ніколи не буде: якщо втомишся від однієї проблематики, від одних дослідницьких ліній, то можна легко перейти на інші.
Так, свого часу я від студій біографії Івана Франка перейшла до його апокрифіки, дослідження рецепції апокрифів в українському письменстві назагал. І вловлювати відлуння «таємних книг» як у Франкових творах, так і в текстах інших українських книжників різних епох, починаючи з творів, що постали на зарані нашого письменства, закінчуючи Котляревським, Кулішем, Лесею Українкою, було теж вельми цікаво.
Але я вже надто далеко відбігла від вашого запитання про початки мого зацікавлення Франком. Апокрифіка Франка — це не таке вже й далеке моє минуле, зокрема монографія «Апокрифічний код українського письменства» була опублікована лише минулого (2017 року) у видавництві УКУ в серії «Київське християнство», а робота над проектом «Християнські апокрифи», яка передбачає переклад найрепрезентативніших християнських апокрифів українською мовою (задумано чотири томи) і над реалізацією якого зараз працюють дві кафедри гуманітарного факультету УКУ (кафедра філології і кафедра класичних і візантійських студій), і поготів. Це теперішнє і майбутнє.
– Цьогоріч Ви стали лауреатом Міжнародної премії ім. Івана Франка. У номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики» здобула перемогу Ваша монографія «І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках». Чому обрали для дослідження саме цей період життя Івана Франка?
– Насамперед тому, що досліджувати й писати про «остатню часть дороги» Івана Франка було для мене особливо цікаво, хоча водночас і дуже боляче. Це період, у якому напрочуд міцно переплелися дві драми: драма Франка-людини і драма Франка-митця. Вибір саме цього десятиліття продиктований також і розумінням потреби заповнення «білих плям» у франкознавстві. Останній період життя Івана Франка, порівняно з іншими, найменше досліджувався. Зумовлено це було, з-поміж іншого, й притаманною українському літературознавству традицією остраху перед складними, неоднозначними сторінками особистого життя письменника. Як зазначав свого часу Петро Карманський, говорити про велику трагедію письменника, спричинену тяжкою хворобою в 1908 році, «немає ні зваги, ні совісті». Цей бар’єр нелегко долати й сьогодні, хоча від часу відходу письменника у вічність минуло не одне десятиліття.
А безпосереднім імпульсом до студій Франкового останнього десятиліття та «зради» теми кандидатської дисертації про просторово-часові параметри поезії Франка, над якою я тоді працювала у відділі української літератури Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, стали ледь чи не випадково натраплені на сторінках часописів «Діло» (1915) і «Українське слово» (1916) декілька смеркальних поезій Франка: «З великої війни», «Під сей воєнний час», «Інвазія», «Усміх фортуни».
Ці тексти, як і назагал велика обсягом поетична спадщина Франка 1914–1916 років, яка донедавна зберігалася лише в рукописах в особистому архіві в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, а також інші матеріали, насамперед архівні, за якими я пошукувала вже цілеспрямовано, не лише визначили мої дослідницькі сюжети на тривалий час, а й позбавили від гріха гордині. Чому від гордині? Тому що тоді я була свято переконана: що-що, а біографію Франка я таки достеменно знаю, з огляду бодай на мій музейний досвід. І, правду кажучи, мене зачепило те, що є твори Франка, які я не те що не читала, а про які навіть не чула. Так само, як і великий корпус іншого невідомого мені першоджерельного матеріалу, зокрема вражаюча «Історія моєї хвороби» Франка. Могла хіба втішати себе тим, що незнаним пізній Франко був не лише для мене. Підходи до такого складного явища, як І.Франко в 1908–1916 роках, обмежувались в основному оціночними, причому полярними параметрами: з одного боку були заяви, що з 1908 року «Франко для української поезії помер», з другого – декларування, що і в час важкої недуги «Франко працював умово і то працював видатно на літературнім і науковім полі».
Отож, обірвавши на півдорозі роботу над модною «во времена ониє» темою кандидатської дисертації про просторо-часові параметри поезії І.Франка, з якою я прийшла у щойно відновлений відділ української літератури Інституту українознавства, і віддавши без особливого жалю мишам на снідання папки виписок і нотаток для дисертації, я почала відкривати для себе пізнього Франка.
Таким був початок моєї дороги до останнього десятиліття Івана Франка, до монографії «І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках» зосібна. Дехто з читачів каже, що це книга про хворобу Франка, про його духовну катастрофу, проте Франко на цій хресній дорозі його життя мене найбільше вражає величчю духу, бажанням працювати, писати, усупереч усім, здавалось би, для людини нездоланним перепонам. Дмитро Дорошенко, захоплюючись силою духу Франка на схилі віку, зауважував, що й все життя поета (не лише останні роки) було «одним невпинним змаганням духа і матерії [...]. Дух його перемагав і переміг [...]. „Смертію смерть поправ“».
– Що для Вас означає отримання Міжнародної премії імені Івана Франка? Чи потрібно такі конкурси організовувати і в чому значення цієї премії назагал?
– Почну, очевидь, із відповіді на друге запитання. Так, потрібно, без сумніву. Мені видається дуже знаменним, що засновники й очільники Міжнародної премії імені Івана Франка, у науковому дискурсі якого гармонійно поєднався національний та «науковий, чисто ідеальний інтерес», своїми нагородами відзначають саме наукові студії, сприяючи тим самим розвою української гуманітаристики, її популяризації, входженню в міжнародний науковий контекст.
Так, на церемонії нагородження лауреатів Міжнародної премії імені Івана Франка 27 серпня цього року в Дрогобичі Тарас Вінцковський, член міжнародного журі, представляючи працю фінського дослідника Йоганнеса Ремі, яка перемогла в номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук», зауважував, що відомі вчені, науковці з шести країн світу (України, Австрії, Швейцарії, Словаччини, Польщі, Італії), які зібралися 21–22 червня 2018 р. у стінах Віденського університету для проведення фінальної частини конкурсу – вибору цьогорічних лауреатів премії, під час дискусій нерідко виходили за межі обговорюваних тем і сюжетів, що лише підкреслювало непідробну зацікавленість в україністичних студіях, які мали не стільки локальні ознаки, скільки вийшли на рівень загальноєвропейського контексту — що, власне, й передбачає запроваджена премія. А сам Йоганнес Ремі, згадуючи про роботу на різних теренах над своєю монографією, присвяченою українсько-російським відносинам ХІХ ст., сказав, що його книга не тільки фінська, а також канадська, польська та загальноєвросоюзна, мабуть, і українська, і російська.
Для мене особисто ця висока нагорода – велика честь, водночас і велика відповідальність за те, якими будуть мої подальші кроки в науці. Сприймаю її і як великий кредит довір’я. До слова, це перша відзнака Міжнародного фонду франкознавчої книжки. Мені, і осмілююсь сказати, моїм колегам-франкознавцям це приємно.
– Що Вам найбільше подобається у Франкові?
– Те, що він був живим чоловіком… Неймовірно геніальним і живим, таким, який може промовляти крізь час. Його хочеться читати, досліджувати: не ґлорифікувати, не заганяти в рамки стереотипів, а приймати його таким, яким він був: людяним, незабронзованим, не раз суперечливим і не завжди справедливим у своїх судженнях, але завжди справжнім та відданим своїм ідеалам.
Розмовляла Оксана Левантович