11 серпня на 90-му році життя помер останній онук Івана Франка – Роланд-Олександр Франко.
"Колектив Міжнародного фонду Івана Франка глибоко сумує з приводу смерті засновника та голови правління фонду. Світла пам’ять про цю добру людину назавжди залишиться в наших серцях і серцях тих, кому пощастило з ним працювати, товаришувати та спілкуватися. Ми не в змозі змінити обставини. Лише просимо Бога дати сил перенести біль втрати, а душу покійного прийняти в Царство небесне. Вічний спокій його душі. Вічна пам’ять!" – ідеться у кондоленціях на інтернет-стрінці Міжнародного фонду Івана Франка.
Роланд Франко – син Тараса Франка, другої дитини подружжя Івана Франка та Ольги Хоружинської (у їхньому шлюбі народилося четверо дітей – див. повний родовід внизу тексту, – Z).
(клікнути для збільшення)
Франко народився 28 березня 1932 року у Львові. При хрещенні отримав ім'я Роланд-Олександр.
Дитинство провів у Львові та Станіславові. Вищу освіту здобував на нафтовому факультеті Львівського політехнічного інституту. У 1950-му перебрався до Києва і продовжив навчання на гірничому факультеті Київського політехнічного інституту.
"Так склалася доля родини Франків, що сини пішли на фронт, дочка Анна поїхала з України. Вони бачили батька у дитинстві. Мій батько Тарас Іванович завжди хотів бути самостійним. Він займався античною літературою, перекладав, прекрасно знав мови. З найкращою оцінкою закінчив полонізований тоді Львівський університет, де українців, а тим більше нащадків Франка, не надто шанували. Батько був особливою постаттю. Поза сумнівами, він знав не тільки Франкову прозу й поезію, а і його публіцистичні, наукові статті, насичені глибоким розумінням та передбаченням багатьох речей. Та оскільки за радянських часів було страшно про це говорити, він мовчав. Мати також намагалася при ньому нічого зайвого не говорити.
По-перше, спитав би [батька], певно, про те, як батько реагував на слова діда в різних ситуаціях. По-друге, як могло статися, що Франко написав стільки, скільки з погляду звичайних людей неможливо зробити за 60 років. Адже він і хворів, і рибу ловив, і гриби збирав, сіті плів, багато їздив, ходив Галичиною як краєзнавець".
Роланд Франко,
із інтерв'ю "Урядовому кур'єру" за 2012 рік
На початку 1950-х років Роланда Франка запідозрили у створенні підпільної організації, викликали на допити до МҐБ.
Після закінчення інституту працював у Міністерстві місцевої паливної промисловості УРСР, потім понад тридцять років провів у Київському інституті автоматики – дійшовши до посади заступника генерального директора. У 1972-1978 роках очолював Всесоюзний науково-дослідний інститут аналітичного приладобудування. Автор десятків праць у галузі автоматичного регулювання та приладобудування.
У 1993-1996 роках перебував на дипломатичній службі – був радником з питань науки в Посольстві України у Великій Британії. Долучився до створення української станції "Академік Вернадський" в Антарктиді – клопотав про отримання від британського міністерства закордонних справ науково-дослідної станції "Фарадей" у безкоштовне користування. Перша Українська експедиція (1994 рік) назвала Роланда Франка "хресним батьком української антарктичної станції", нагадують у Міжнародному фонді Франка.
"Я народився і виріс у Львові у двоповерховому будинку, побудованому моїми дідусем поетом Іваном Франком. У 1950 році радянська влада, по суті, змусили мого батька Тараса (він був середнім сином Франка) переселитися з сім'єю зі Львова до столиці. Він тоді викладав класичну філологію у Львівському університеті і був директором Літературно-меморіального будинку-музею Івана Франка у Львові, в якому жила наша родина. У ті роки народ в Галичині вів збройну боротьбу з імперським комуністичним режимом, а сім'я Франка була духовним символом опору. Тому нас вирішили вислати зі Львова. Зараз завдяки збереженим в архівах документам ми знаємо, що спецоперація НКВС із нашого виселення називалася «Дніпро».
До тата приставили двох охоронців, а потім сказали, що в інтересах безпеки нашої сім'ї потрібно переїхати до Києва. Ще одним приводом стало те, що архів Івана Франка відправляли в столицю, а мій батько був найкращим його знавцем. І все ж він не хотів покидати рідний Львів".
Роланд Франко,
із інтерв'ю "Фактам"
Із 1997 року – заступник голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, з 2012 – виконувач обов'язків голови фонду.
У 1997-2001 роках – віцепрезидент, а згодом завідувач відділу міжнародних відносин, консультант президента Міжнародного науково-технічного університету імені академіка Бугая.
Член правління Національної спілки краєзнавців України (із 2008 року).
Із 2015 року – голова правління Міжнародного фонду Івана Франка.
Роланд Франко – засновник Міжнародної премії імені Івана Франка, яку вручають за вагомі здобутки та значні заслуги науковців у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук. Ініціатор створення низки музеїв, натхненник різноманітних конкурсів, присвячених дідові.
У 2018-му отримав звання "почесного доктора" у Державному педагогічному університеті Франка в Дрогобичі.
Ми з Міжнародним фондом робимо все для того, щоб Івана Франка не тільки українці, а й інші країни пам’ятали, і знали, що це була за могутня особистість. І хоча би Європі показати Франка справжнього. В інших державах пам’ятають та розповідають про своїх письменників, поетів, і наш повинен засвітитися голосно. Крім того, діяльність наша спрямована на те, щоб українці більше говорили українською мовою, бо, окрім Західної України, українську мову мало чути – і це прикро. Ми повинні бути, як всі європейські держави, адже ми маємо чим пишатись. Зі мною в фонді є люди, які дуже щільно і розумно все роблять, багато роблять, тому я дуже радий, що так є.
На жаль, ті, хто керує державою, – їх і не видно, що вони роблять і для чого. Живуть для того, щоб щось вхопити. Немає майже справжніх українців – хоча багато кричать, що вони власне такі. За Україну не боряться так, як це робив Іван Франко.
Ми повинні мати своє місце в світі, а воно не повністю нам належить. Чекаємо кращих часів.
Роланд Франко,
"Фотографії старого Львова", 2016 рік
РОДОВІД ІВАНА ФРАНКА
(клікнути для збільшення)
В Івана Франка, сина Теодора (1726–1826) та Ксенії (з Верещаків) (1749–1799) та Катерини Іванівни (з дому Кімакович) (1779–1859) було троє дітей: Теодор (1798– 1802 ), Яків (11.05.1802– 16.04.1865), Степан (1807).
7 серпня 1855 року Яків одружився з Марією Кульчицькою (1835–1872), донькою шляхтича герба Сас Миколою (1803—1846), сином подружжя Олександра (1799–1849) і Марії (з дому Ільницької), та Людвиги (з дому Гвоздецька, †1871).
15 (27) серпня в Якова та Марії народився син Іван, по нім – ще три сини і одна донька, яка, одначе, швидко вмерла; вийшовши вдруге замуж, Марія мала ще одну доньку.
Іван Франко писав в "Автобіографії": "Родився я 15 нового стилю серпня 1856 в Слободі, присілку с. Нагуєвич, Дрогобицького повіту. Батько мій Яків був доволі заможний селянин і коваль. Мати походила з сусіднього села Ясениці Сільної, з роду дрібної шляхти Кульчицьких. Маючи шість літ, пішов я до тривіальної школи в Ясениці Сільній. Початків читання вчив мене вуйко, селянин Павло Кульчицький. Пробувши два роки в Ясениці (до школи в Нагуєвичах було з нашої Слободи дуже далеко ходити), я перейшов до василіянських шкіл нормальних («німецьких») в Дрогобичі, і то відразу до другої класи. Через усі класи нормальні йшов я першим або другим преміянтом. Та тільки ж зараз в першім році мого побуту в Дрогобичі вмер мій батько (вночі з Великодньої суботи на неділю 1864 р.) Мати моя вийшла заміж за Гриня Гаврилика, котрий став мені другим батьком." З часу батькової смерті Іван Франко до кінця життя дотримувався повного посту у Великодню суботу.
4 травня 1886 року Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською, донькою Федора Васильовича та Марії Іванівни (†1875), що мали ще сина Івана (1859–1878).
В Івана та Ольги Франків було четверо дітей:
син Андрій (16.07.1887 — 22.04.1913), український філолог, етнограф, перекладач; виконував функції секретаря і помічника, опікуна батька;
син Тарас (9.03.1889 — 13.11.1971), письменник, педагог, поліглот, воїн Української Галицької Армії, співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, член Спілки письменників СРСР; у шлюбі з Катериною Фалькевич (1896–1962) мав трьох дітей:
Зіновію (31.10.1925 – 17.11.1991, в шлюбі з Павлом Юрачківським мала двох синів Юрка 1951 р.н. та Андрія 1958 р.н.),
Дарину (30.10.1926 – 24.10.2015) та
Роланда-Олександра (28.03.1932 – 11.08.2021)
син Петро (21.06.1890 — 1941), хімік-інженер, науковець, педагог, письменник, активний громадський діяч, перший український авіатор (льотчик), командир Летунського відділу (авіаполку) УГА; співзасновник молодіжної національної скаутської організації "Пласт", депутат Верховної Ради УРСР, розстріляний за наказом наркома держбезпеки СРСР В. Меркулова. В шлюбі з Ольгою Білевич (1896–1987) мав двох доньок:
Віру (1923 – 1996, була в шлюбі з Богданом Сітницьким, мала двох доньок: Іванку і Надю) та
Іванну (Асю) (1925–1978, в шлюбі з Мирославом Галущаком мали 5 дітей: Любу, Петра, Ірину (Орисю), Мар'яну та Адріану)
донька Анна (9.08.1892 — 24.04.1988), українська письменниця, публіцистка, мемуаристка. В шлюбі з Петром Ключком (1891–1948) мала двох дітей:
Тараса (1920–1983, мав сина Петра) та
Мирона (1922–2004, мав доньку Галю).
11.08.2021