Вітри долі: слово про Віру Вовк
«Очевидно, кожна людина певною мірою є творцем своєї долі, бо в житті існують хвилини, коли нам дозволено вибирати. Часто, одначе, ми змушені прийняти одну-єдину життєву можливість, тоді за нас вирішує сама доля».
Віра Вовк
Долю самої Віри Вовк різьбили різні епохи, вітри й континенти. Життя кидало її від країни до країни. Подій драматичних і навіть трагічних теж вистачило б на кілька людей і кілька романів.
Народилася Віра Вовк 1926 р. у містечку Бориславі на Львівщині. Відтак 1939-го тринадцятирічною доля занесла її з родиною до Німеччини.
Спершу до Дрездена. Дрезден із його чудовими бароковими скульптурами, прекрасними церквами і палацами Віра Вовк вважала найкращим містом Німеччини. Водночас Дрезден став для неї містом великого смутку. Смутку за зруйнованою красою і за батьком, якого дуже любила і який загинув під час бомбардування міста в лютому 1945 року (батько Віри Вовк — лікар Остап Селянський працював у хірургічному відділі лікарні Ґергардта Ваґнера), бо не міг перервати розпочатої операції і зійти до бункера. Вірі Вовк тоді було дев’ятнадцять років, і вона, як зізнавалася, «ціле життя відчувала тугу за батьком».
Потім був Тюбінґен, де після війни запрацював перший університет у Німеччині. Всі ринули до того міста. Віра Вовк теж. Однак дівчина не мала матурального свідоцтва, воно згоріло в Дрездені. Знайомий батька патер Вульф знайшов Вірі кімнату в будинку ректора університету професора Теодора Штайнбюхеля, відомого католицького теолога, і той допустив її до вступного іспиту. Віра Вовк блискуче з ним упоралася — зайняла перше місце у списку та єдина отримала стипендію. Разом із Вірою в університеті навчалася і її мати. Мати студіювала археологію (зробила навіть докторат), донька — германістику, музикологію і порівняльне літературознавство, а ще співала в університетському мадриґалі, опісля в професійному хорі Ахенбаха, об’їздила з концертами різні міста Німеччини.
Про Тюбінґен — місто юності Віри Вовк, місто, де вона почала формуватися як блискучий германіст, ось ця її прегарна поетична мініатюра.
Тюбінген
З зелених хвиль, із дзеркала садів
Встає щоранку мряка, як муслин.
З горба гукають вежі до долин,
Шумлять черешні, згорблені вряді.
А ввечорі горить Волосожар,
Ададжо грає вітер коло лип,
Далекий місяць сипле вшир і вглиб
Містичного проміння плинний чар.
Відтак 1949 року вітри долі заносять Віру Вовк разом із матір’ю в далеку Бразилію, «прив’язуючи» її на декілька десятиліть до Католицького університету Святої Урсулі в Ріо-де-Жанейро. У цьому університеті Вірі Вовк було дозволено скласти докторат німецькою мовою (тоді вона ще недостатньо володіла португальською), тут вона викладає німецьку мову й літературу, завідує кафедрою германістики (до 1996 р.).
До слова, з усіх епох німецької літератури для Віри Вовк «найлюбіша» середньовічна література, яка, на її думку, «ще й досі повна чару, містерії». Середньовіччя й італійський Ренесанс — назагал улюблені історичні епохи письменниці. А ще вона не уявляє себе без поезії, музики, образотворчого мистецтва. Улюблені поети — Богдан-Ігор Антонич, Павло Тичина, неокласики. Улюблені композитори — Й.С.Бах, Ведель, Шуман, Вілла-Лобос. Була у Віри Вовк також «ціла епоха життя» під знаками Бетховена, Моцарта, Сезара Франка. Сама письменниця — авторка тонких химерно-філософських паперових витинанок, які прикрашають не одне її видання. Як відзначив один із критиків Віри Вовк, вона «жрекиня мистецтва, при тому самовіддана, життя якої є вічним пошуком краси та мистецьких вражень, і яка вустами своєї героїні молиться: “Святий Франческо! Дай мені завжди порожній гаманець й уста, повні поезії”».
Власне, поезія для Віри Вовк — найважливіший жанр з усіх літературних, у яких вона творить. А творчий доробок її вельми розмаїтий: 12 збірок поетичних, 7 прозових, 7 книжок драматургічних творів. Обіч того, вона — авторка блискучих літературознавчих розвідок, прегарних дитячих оповідань, цілої книгозбірні перекладів (про переклади трохи згодом). Пише українською, німецькою і португальською мовами.
Про що пише Віра Вовк?
Як і кожен митець — про грандіозний світ навколо і про себе в ньому. Історія, мистецтво, релігія, природа — так найбільш загально можна окреслити видноколо поетичного слова Віри Вовк-Селянської. Її поезії вражають неповторною інтонацією, органічним поєднанням непоєднуваного: екзотики й українськості, якоюсь особливою граціозною вглибленістю, якою так захоплювався Василь Стус. «Я щиро заздрю вашій чистоті, вашій граціозній вглибленості... Граціозна вглибленість — це те, що дається від природи, чого в мене ніколи не було», — зізнавався Василь Стус Вірі Вовк в одному з листів до неї. До слова, вельми граціозна письменниця і в житті. Одного разу (це було 1966 року) вона дістала запрошення на прийняття до індійського посольства з нагоди відвідин Індіри Ґанді як знак вдячности за переклад Рабіндрата Таґора. У святковому сарі й довгих індійських сережках письменниця подалася до посольства. Там її одразу обскочили репортери, радіо, телебачення. Її сприйняли за Індіру Ґанді. Від амбасадора Віра Вовк, за її словами, тоді дістала чи не найкращий комплімент свого життя, що вона — єдина його знайома європейка, яка з ґрацією вміє носити сарі.
Але повертаємося до творчості письменниці. Неповторним явищем є і її проза, у якій примхливо і водночас гармонійно переплелися розмаїті мистецькі традиції й елементи культури всіх країн, що їх торкалася у своїх нескінченних зовнішніх і внутрішніх мандрах Віра Вовк. Проза письменниці для тих, хто любить незвичне й красиве читання, тих, кому цікавіші не сюжетні вітражі, а сама атмосфера і «запах» прози. Прикметно, що коли Віру Вовк попросили якось дати оцінку власній творчості, вона відповіла: «Я роблю бенкет, а оцінювати його вам».
Ще одне крило творчости Віри Вовк ― переклади. Своїми перекладами, вважає письменниця, вона розширює кордони України, везе в Україну інші простори. Перекладає на українську з німецької, португальської, англійської, французької, італійської, румунської, македонської, старослов’янської: Кльодель, Неруда, Лорка, Тагор, Ґеорґе, Дюрренматт та ін. Серед її найзначніших здобутків антологія модерної португальської та бразилійської поезії під назвою «Зелене вино». А ще декілька антологій українського письменства португальською. Одна з останніх, антологія Sinos, — спроба представити всю палітру української поезії — від фольклорних творів і текстів Київської Руси до творів новітньої української літератури кінця ХХ ст. «Специфічно українське може бути дуже цікавим для світу», переконана Віра Вовк, яка працює в Бразилії як цілий філіал великого інституту українознавства. Її кредо ― в житті та літературі «не важливо, хто скільки має років. Важливо, що він зробив для України і чим він є сучасним у світі».
Наостанок декілька слів ще про мюнхенський період у життєтворчості Віри Вовк. У 50-х роках Віра Вовк перебувала на постґрадуаційних студіях у Мюнхенському університеті. У Мюнхені вийшло декілька її поетичних і прозових книжок, серед них моя найулюбленіша «Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованні Батісти» (Мюнхен, 1967), тут у неї багато друзів. Було і є. Сподіваюсь, після приїзду Віри Вовк навесні цього року до Мюнхена коло її друзів ще збільшиться. Особливо молодих приятелів, студентів нашого Українського Вільного Університету у тім числі. Молодь Віра Вовк-Селянська дуже любить. Вважає, що саме молодь — надія України.
Ярослава Мельник
Мюнхен, 1 лютого 2012 року.
Слово про Віру Вовк виголошене на Академічному вечорі, присвяченому 92-й річниці Українського Вільного Університету в Мюнхені.
Віра ВОВК
СЛОВО ПРИ ВРУЧЕННІ ДИПЛОМУ
Dг.h.с. УВУ, Мюнхен, 03.05. 2012
Вельмишановна пані Ректор! Шановні колеґи, шановні гості, дорогі студенти!
Sehr geehrte deutsche Freunde! Caros amigos brasileiros!
Приймаю це відзначення з рук пані Ректор, символу цієї високої української інституції, за яку ми всі горді, з вдячністю і засоромленням. Отримую цю почесть за свої переклади з української літератури на португальську мову, але признаюся, що я ніколи не вважала себе перекладачем, і ніколи ним не була б, якби хтось інший у Бразилії посвятився тому ділу. Моя перекладнича діяльність виросла з вітальної потреби проголосити ім'я України в латинсько-американському світі ще тоді, коли України не було на мапі серед незалежних держав світу.
Взявши собі за ціль цю ідею, я намагалася перш усього добре опанувати португальську мову, щоб вільно нею володіти. За взірець поетичних перекладів правили мені українські неоклясики, пізніше я мала щастя співпрацювати з визначними перекладачами, Ігорем Костецьким і Григорієм Кочуром, яким багато завдячую. Не можу оминути тут також Олени Колодій, бразилійської поетеси українського роду, яка працювала разом зі мною над першими текстами, що ввійшли до антології української літератури (Antologia da Literatura Ucraniana) з 1959 і частинно були перевидані в другій антології під назвою «Червона Калина» (Viburno Rubro) з 1977 року.
Уважаю своїм обов'язком дати звіт своєї перекладничої діяльности.
Крім цих двох загальних антологій української літератури, що охоплюють поезію, прозу й драматургію, з'явилися друком ще три антології оповідань: «Українські оповідання» (Contos Ucranianos) з 1959 року і «Шаланда на морі» (А Саnoa no Mar) та «Вишивані півні» (Galos Bordados) з 1972 року.
З лірики надруковано 7 антологій, дві з них німецькою мовою: «Соняшник» (Girassol) 1966 року; «Дзбан» (О Сântaro) — альбом української сучасної поезії й українського образотворчого мистецтва у 1973 році і його німецька версія «Дерево» (Der Baum) у 1975 році; «Антологія Нью-Йоркської Групи» португальською й німецькою (О Grupo de Poetas da Nova York; Die New Yorker Dichtergruppe) побачили світ у 2008 і 2009 роках. У 2009 році вийшли друком ще українсько-португальськомовна антологія молодшої генерації поетів, себто родженців після 1960 року, «Лоза» (Videira) і велика антологія лірики «Дзвони» (Sinos).
Крім антологій, від 1972 до 1991 року виходили невеликі монографії серії «Вертеп», разом 12 випусків (Сковорода, Шевченко, Франко, Стефаник, Українка, «Українські народні казки», португальською і німецькою мовами Коцюбинський, Вовчок, українсько-португальсько-німецькомовний «Колядник», «Гагілки й веснянки», Антонич і Тичина).
Від 1991 до 2006 року виходили друком монографії сучасних письменників серії «Писанка» (Голобородько, Драч, Нью-Йоркська Група, Воробйов, Шевчук, Калинець, Палій, Світличний, Симоненко, Стус, Майданська, Вінграновський, Жиленко і Кордун), разом також 12 випусків.
Окремо вийшли друком одна українсько-португальська збірка Ірини Жиленко «Євангелія від ластівки» (Evangélho segundo Andorinha) і також Дмитра Павличка «Не кричи на мене, океане!» (Não grites para mim, Oceano!), остання видана старанням автора в Португалії.
Не враховуючи своїх власних книжок, що їх я переклала на португальську мову, від 1959 до 2009 року, себто за 50 років, з'явилося друком 37 випусків португальською і 4 випуски німецькою мовою. Дехто звернув увагу на брак барокових поетів і на недостаточні інформації про авторів у моїх перекладах. То — щира правда, але треба брати до уваги, що мені доводилося робити ті переклади під час своєї університетської діяльности, без помічників, без достаточних джерел, без дорадників, редакторів чи коректорів. Мені самій треба було дбати про естетичне оформлення книжок (за винятком 6-ти із них, усі мають мої обкладинки). Зраджу також, що, крім для п'ятьох із випусків серії «Вертеп», перекладачка не мала ніякої фінансової допомоги.
Усе ж таки, навіть без помочі для опаковання чи ношення на пошту, книжки розлетілися по американських, европейських, африканських і азіятських бібліотеках, де плекають португальську мову. Проф. Ярослав Рудницький, мандруючи по світу, шукав по всіх усюдах за українськими виданнями, часто знаходивши тільки мої. Як це сумно, правда?
Коли йдеться про якість перекладів, то, очевидно, між ними є кращі й слабші, але це питання залишається для фахових критиків.
2009 року, сповнивши свій п'ятдесятирічний перекладничий стаж, я передала свій скіпетр молодшому поколінню.
Тепер моє слово до наших студентів.
СЛОВО ДО СТУДЕНТІВ УКРАЇНСЬКОГО ВІЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ В МЮНХЕНІ
Дорогі студенти!
Учитель думає:
Господи, як передати
Молодим душам,
Що дивляться на мене
Мов на світильник,
Життєву мудрість?
А я — в горобиній ночі
Шукаю стежки навпомацки,
Котру хотів би їм показати!
Пораджу тільки:
Разом шукаймо в пітьмі:
Десь там вона схована
Серед проваль і каменоломів.
Я не можу Вам правити за дороговказ, дорогі студенти, бо всі ми разом, але й кожний з нас окремо, шукає тієї стежки. Однак маючи довший життєвий досвід, можу Вам тільки порадити оминати провалля і каменоломи, які закопали вже не одно царство-володарство: Вавилон, Єгипет, Грецію, Рим...
Кожного разу, коли якесь суспільство стає декадентне, воно сказане на загибель. Те саме відноситься до одиниць, що покидають вітальні принципи природи, моралі, духовного опертя. Молімся:
Святися земле, водо, повітря,
Святися дерево, птахо, тварино,
Святися іконо Бога в людині!
Заки час, слід схаменутися,
Навіть, коли до того потрібно
Вернутися до сохи й драбинястого воза.
Не забуваймо, що людині призначено працювати в поті чола на хліб насущний! То — здорово, то приносить удоволення! Кожна втрачена хвилина ніколи не повернеться і дуже болюча.
Треба цупко тримати цей день
Щоб не висмикнувся,
Не побіг перекотиполем...
Дивись! Уже скотився в прірву,
А з ним — сподіваний доробок:
Зерно на засів...
Час майне, мов спалах блискавиці. Пригадую собі, що ще дуже недавно я була юнкою, як Ви. То було після Другої світової війни, я втратила в тотальному налеті на Дрезден батька, а також усе найпотребніше до життя, і починала свої студії гола, боса й голодна, без потрібного матеріялу, такого як підручники чи навіть зошити, олівці... Але в такому становищі були всі мої товариші, а перед бібліотекою стояли черги, щоб добитися до якоїсь потрібної книжки...
Не думайте здобувати життєві блискітки. Вони короткотривалі й не приносять щастя. Всі матеріяльні здобутки, але також почесті, премії, відзначення, можуть бути приємні, але вони — не істинні. Істинне те, що залишимо для світу, те, що хочемо дати Україні, адже для неї ми народилися українцями.
Признаюся Вам по щирості, що я віддала б свою Шевченківську премію за один добрий переклад, за один вірш без скази, бо премії роздають різним людям, і не завжди тим, хто на них заслуговує, а якийсь вірш може стати безсмертний. Всяка пиха, всяке хизування — марнота для Того, хто знає різницю між непоказною фіялкою і пишною орхідеєю, що без аромату.
Спаси нас, Господи,
Від манії культу особи,
Пережитків царських забаганок.
Ми погубимо наші конторни
По канавах придоріжних
І станемо перед престолом
Без діядемів і масок.
А ще Вам раджу з повагою ставитися до кохання, бо воно — велике божество, що може помститися на своїх профанаторах.
Як личина стає метеликом,
До сонця розгортаючи
Пом'яті крильця;
Як брила мармуру
З-під долота і рильця
У скульптора долоні, —
Потрібне преображення,
Щоб стати більшими від себе.
Це — завдання життя: шукати драбини Якова.
Бажаю вам радісних студій, юного захоплення, ідеалізму й успіху в усіх вимірах. Ви — наша гордість і наша надія. Майбутнє Україне буде таким, якими будете Ви.
Мюнхен, 3 травня 2012 року
Публікація Ярослави Мельник.
18.07.2022