«Людина з глибоко цивільною душею»

КАПІТАН ЮРІЙ КОСТИК, ПОЗИВНИЙ «ГЕРОЙ»

«Людина з глибоко цивільною душею, дуже добра – може, занадто добра для армії», – сказав Софії Костик про її чоловіка Юрія його побратим Андрій Бревус у суботу 15 жовтня ц.р. Наступного дня, в неділю 16 жовтня 2022 р., Юрія Костика, нашого Юрчика (так ми завжди називали його в родині, дорослого теж), не стало. «Людина з глибоко цивільною душею», військовослужбовець 80-ої окремої десантно-штурмової бригади, командир роти, капітан Юрій Костик із позивним «Герой» поліг у боях за Україну 16 жовтня 2022 р. Разом із тобою, Юрчику, загинув і Роман Макуха, твій тодішній заступник, хлопець родом із Кривого Рогу…

«Міг писати історію, а став у лави тих, які творять історію», – мовив про тебе, Юрчику, у Гарнізонному храмі святих верховних апостолів Петра і Павла, звідки ми в четвер 20 жовтня 2022 р. проводжали тебе до місця вічного спочинку на Марсовому полі на Личакові, владика Степан Сус. Ти справді мав багато для того, щоби стати гарним істориком: вправне перо, знання іноземних мов, вміння аналізувати, відділяти зерно від полови (у житті теж), і чи не найголовніше – любов до історії. Саме це захоплення привело тебе спершу до Малої академії наук, у секцію історії, а відтак на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка (студентом університету як переможець олімпіади з історії ти став без обов’язкових тоді вступних іспитів). Дипломну роботу про українського дипломата графа Тишкевича ти написав англійською мовою. Хоча, можливо, лише захист був англійською (вже не пригадую), але англійську ти знав дуже гарно (трохи гірше зі школи – французьку). Я часто «експлуатувала» твої знання англійської (утім, хіба лише я?). Ще одна «історична» сторінка твого життя: викладання після закінчення університету англійською мовою історії України для студентів-іноземців Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. Якийсь час ти також носився з гадкою про написання дисертації з історії, склав навіть кандидатські іспити. Хоча, можливо, дисертації більше хотіли ми, я і твоя мама, аніж ти сам. Ти, очевидь, вже тоді відчував, що в тебе інша місія в житті.

Влітку 2016 р. ти підписав контракт зі Збройними Силами України. Напередодні я доволі невпевнено сказала тобі (знала, що не дослухаєшся до моїх слів – ти ніколи й ні в чому, навіть у найменшому, не міняв своїх рішень): «Юрчику, може, не треба? Ти вже був на фронті (з перших місяців війни в 2014 р., – Я.М.), тепер інші хлопці підуть». «Я не за інших, я за себе», – спокійно відповів ти.

Юрій Костик з донею Мартусею. 21 грудня 2014 р.

Так само спокійно, як про підписання контракту, сказав ти мені в одній із телефонних розмов наприкінці червня 2014 р. про отриману повістку до армії. Я тоді просила тебе про якусь бібліографічну нотку у відділі україніки Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, де ти тоді працював науковим співробітником. У відповідь почула: «Напиши вже, що тобі треба, бо з понеділка я вже не буду на роботі». «У тебе вихідні чи відпустка?» «Ні, з понеділка я вже буду на полігоні, на навчанні».

Про деталі вручення повістки я дізналася трохи пізніше від твоєї мами, моєї сестри Марії, коли приїхала додому з Мюнхена, де тоді працювала. Сестра, зокрема, розповіла мені про те, що повістку про мобілізацію ти отримав на вулиці біля нашої хати, де гуляв зі своєю трирічною Мартусею. Через вісім років, у понеділок під вечір 17 жовтня 2022 р., теж на вулиці біля нашої хати (чи не на тому самому місці, де ти отримав повістку про мобілізацію в 2014 р.) вручили трагічне посвідчення про твою загибель твоїй Софії, яка поверталась зі садочка з малим Данилком, і твоїй мамі, що вийшла відчиняти хвіртку, угледівши з подвір’я незнайомих двох жінок і військового біля воріт нашої хати.

Небагатослівний, стриманий, ти ніколи не говорив пафосно, ані, тим паче, фальшиво, був часто задуманим (люди, які мало знали тебе, могли сприйняти це за меланхолійність чи навіть за певну флегматичність), не ходив із розхристаною душею, мав свій світ, закритий для інших. Це при всій твоїй небайдужости до проблем інших, при твоєму вмінні дотепно і влучно пожартувати, про що згадують тепер твої друзі, при твоїй доброті, що межувала не раз із безвідмовністю.

Біля хати. З Мартусею і Бадіком. 2016 р.

Для нашої родини ти був і залишишся найкращим у всіх твоїх іпостасях: турботливим сином (єдиним у матері, що виховувала тебе сама з 11 літ після смерти чоловіка, твого батька Михайла), улюбленим племінником, коханим чоловіком, люблячим батьком. Твоя Софійка, Юрчику, дуже пишалася тобою. Та ти і сам про це добре знаєш. Колись вона зізналася, що такий прекрасний чоловік, як ти, і такі гарні дітки – це, може, найкраще, що трапилось в її житті. Ти дуже любив своїх дітей: найстаршого Владислава, розлуку з яким переживав дуже боляче, 11-річну Мартусю і наймолодших – семирічного Михайлика і чотирирічного Данилка, яким ні в чому не міг відмовити. «Та купи йому вже ту машинку, бачиш, як він (Михайлик чи Данилко, – Я.М.) страждає», – казав ти не раз Софії. При тім не мало значення, скільки аналогічних машинок вже мала та «страждаюча» дитина.

Юрій Костик із сином Данилком. 17 липня 2021 р.

На днях приятелька Богдана Криса сказала мені: «Юрчик дорогий не тільки для вас. Я досі пам’ятаю, як він тепло обійняв мене в Музеї Франка (це було влітку 2018 р. під час якоїсь моєї презентації, – Я.М.). Я розумію, що це через тебе». Ні, Богданко, не через мене. Через «себе». Юрчик просто був такою людиною. Великою і теплою.

Попрощатись із тобою, віддати тобі останню шану військове керівництво відпустило до Львова біля 20 хлопців із твоєї роти. На поминальному обіді один із тих воїнів, молодий чорнявий хлопець, мовив про тебе: «Ми називали його по-різному. Хтось Юрієм Михайловичем, хтось Михайловичем, хтось Юрою, хтось командиром, шефом, але для всіх нас він був найкращою людиною на світі». Пізніше, вже прощаючись, цей хлопець підійшов до мене. «Ви не думайте, я не просто так сказав, що Юрій Михайлович – найкраща людина на світі. Він справді найкраща людина, він нам у всьому допомагав, завжди показував найкращу дорогу». На жаль, я не поцікавилася, як звати цього хлопця, але обов’язково дізнаюсь його ім’я потім, як і імена всіх твоїх побратимів із роти, з якими ти йшов пліч-о-пліч дорогами війни, в останні вісім місяців зокрема. Повертайтеся, хлопці, додому живими і здоровими! Ви для нас дуже дорогі, й двері нашої хати завжди відчинені для вас. Будемо говорити про вашого командира Юрія Михайловича Костика.

Ми майже нічого не знаємо, Юрчику, про твоє життя на війні. На наші питання: «Як Ти?» «Як біля Вас?», «Чи спокійно сьогодні?» – ти завжди відповідав однаково: «Нормально». «Все добре». «Не переживайте». Ти не казав нам навіть те, що можна казати, як ось – на якому напрямку фронту ти був у той чи інший час. Дізнавалися ми про це «окружними» дорогами від інших.

Я ж писала тобі, що ми тебе любимо і чекаємо, посилала світлинки дітей і розповідала про їхні «подвиги», передавала їхні розповіді. Як ось цю історію Михайлика про те, що «раніше він жив у Японії, а коли став стареньким дідусем, то помер. І Бог забрав його до неба, а потім маленького послав на землю в Україну в найкращу родину». «Яке щастя, що не в росію», ― підсумував наприкінці Михайлик. Пригадуєш ці його рефлексії? Чи оці, про які я тобі також написала. «Михайлик мені сказав: "Добре було б, якби по телефону замість «Повітряна тривога» сказали: «Війна закінчилася». І татко повернувся додому. Я за ним дуже сумую". "Отакий в тебе син"», ― додала я. «Він крутий!» ― загордився ти.

Михайлик Костик в День прапора. 2022 р.

Ти ніколи вдома не говорив про війну і про себе на війні й раніше ― тоді, коли ваша бригада поверталася в частину зі зони бойових дій. Пригадую, як різко якось обірвав ти Мартусю, яка, обираючи собі для перегляду якийсь фільм, запитала в тебе: «Це про війну?» «Дивися краще мультики!» – гримнув ти тоді на неї. Про війну вдома ти говорив лише один-єдиний раз, увечері, чи радше вночі 21 грудня 2014 р. Знаю про це від сестри. За її словами, це був монолог, і тобі, згадувала твоя мама, було байдуже, слухає тебе хто чи ні, є хто поруч чи нема. Слухала лише вона одна. Твій монолог перервала Софія, яку треба було відвезти до пологового будинку. Твій Михайлик з’явився на світ над ранок цього ж 22 грудня 2014 р. Дочекався татка з війни! Ти повернувся додому вдень 21 грудня.

У мирній частині твого життя, Юрчику, мене подекуди дивувала твоя стриманість до похвал, визнання, до всіляких кар’єрних моментів, які так багато важать для багатьох людей. Після почутої недавно від однієї близької до тебе людини історії про «прозріння» одного штабного генерала я, здається, більше і тебе зрозуміла. Декілька днів у одній «кімнаті» з тобою ночував якийсь генерал, який приїхав до вас на передову, чи то з ревізією, чи то з бажанням допомогти вам чимось, чи, може, з тим і тим. Через два дні, оповідав твій приятель, ти зателефонував йому і сказав про свого «сусіда»: «Здається, він вже зрозумів, що чини і звання нічого не вартують».

І ще. Роман Сороківський, твій товариш і тривалий час твоя права рука (він теж приїхав попрощатися з тобою), розповідав після похорону твоїй Софії, що буквально за кілька днів до того трагічного дня 16 жовтня 2022 р. йшлося про представлення тебе до найвищої військової нагороди – ордену «Золота Зірка». «Не треба, краще хай дадуть комусь із хлопців», – сприйняв ти, за словами побратима, цю звістку.

«Не треба». «Мені нічого не треба», – постійно говорив ти і Софії, коли вона допитувалась, що передати тобі на фронт. Опріч хіба що першого місяця війни, коли тобі й хлопцям з роти треба було немало (тут ти вже не відмовлявся від наших «передач»): від тепловізора, рацій, навігатора – до ліків, засобів особистої гігієни і твоїх улюблених снікерсів.

17 липня 2021 р., коли твоя бригада після восьми місяців перебування в зоні бойових дій на Луганщині повернулася в частину, один із каналів зняв тоді невеликий сюжет, у якому йшлося і про тебе.

У цьому сюжеті було згадано, що серед нагороджених того дня військовослужбовців 80-ки був і ти, а також про те, що ти, історик за фахом, у 2014 р. змінив професію. І далі твоя пряма мова: «Було несподівано, але приємно. Найбільше я вдячний своїй родині, що чекали і дочекалися. Було досить складно, але, тим не менше, все в нас вийшло і, слава Богу, повернулися всі живі. На даний момент відчуваю, що це потрібно робити ― і воно важливіше, ніж попередня робота».

«Засвітилася» в цьому сюжетику і твоя Мартуся. Розповідала, що дуже зраділа, коли ти повернувся додому: «Я була така рада, що могла просто піднятися на небо і дивитися на свого татка як на героя».

Тепер Ти з небес дивишся на нас.

Я не знаю, як ми житимемо далі без тебе, Юрчику…

Як не знала, що сказати малому Данилкові в той трагічний понеділок ввечері 17 жовтня 2022 р.: «Чому мама, бабуся, Мартуся так голосно плачуть, як дитини (так Данилко творить множину від слова дитина)? Вони не дитини! Чому вони так голосно плачуть? Чому?» – постійно питав він мене.

Ярослава Мельник,

тета Юрія Костика