XIV. ПЛАТОН
Πλάτων
Про то, єк
Петро Шекєрик-Доників
оповів Юрі Соломійчуку про то,
єким є загробне жикє
Ви мо’ навіть ни повірите, єк вам шош повім. Юра Соломійчук йшов єкос дорогув до Дземброні, а було пид вечір. Дивитси – жєба. Та й шо з того – жєба то жєба, нима си шо дивувати. Але тота жєба була йкас май инакшя жєба. Дивитси вна на Юрчіка та й ґаванітси. Юра берет жєбу, садит на долони, дивитси в сиві, заплакані очі та й си питає: “Чьо флєнькаєш?” А жєба до него люцким голосом вогоре: “Бо я заклєта грабіна. Покутую в жєб’єчім кілі за то, шо’м нагрішила за жикє. І чьикаю, заким йкийс добросердий чьоловік наґійде, мене погладит и поцулує, а тогди чари си розвіют и стануси я молодов и файнов ґівчинов и буду кішити того, хто надо мнов си зжєлив”. Но, скажу вам, шо Юрчіка заткало. Шо ту’ діїти? Ци то годно бути, шоби чєлідина в жєбу си перевергла? Взєв вин тоту жєбу, випустив ї в свий городец та й пшов си порадити д’Петрови Шекєрикови-Дониковому, нашому гуцулскому Платонови, шо вин на то повіст. А Шекєрик справу так повернув:
– Єк чьоловік умре, то єго душю на суд ведут. Долинув Черемошя кучуют, д’горі, до тої ґаври, видків Черемош випливає. Коло ґаври суд си діє. Котру душю видко шо ади ничіста, то в ґавру пхают. А гей далі, пид верьхом, озеро велике стоїт, а на озері човен, а таки у човні є Василь Грималюк – Моґур, сидит и в скрипочьку йграє. Єк Моґур свою нуту йграє – тоту, шо ї люде “моґуровов” називают – то човен почєрез озеро ид’другому берегови плиєт и тамечькі душю лишєє, аби си очістила. А єк Моґур йграє “круглєк”, то човен сам си вертає, з душями, шо вже си очістили, і до неба верьхами Чорногори будут братиси. Бо до неба йдетси верьхами, через Вухатий Камінь, Данціж, Говерлу.
Але бувают такі душі, шо не потрафили си очістити пид земнев. Ті мусє шє раз на земню си вернути. І ту’, на земни, йков натуров душя грішила, таков мусит покутувати. Хто при жикю обжерством грішив, тот мусит єк поросє або кнурик покутувати. Хто у жикю рабував та й крав, тот вовком ци єструбом си зробит. А хто лінивством нагрішив, тому муряхом ци бжьолов бути заповідано. А в котрої баби за жикє їзик єк помело був, аж тибі чьоловіче – вуха пухли, тота єк жєба покутувати мусит.
Вернувси Юра Соломійчук д’хаті, сів у городци пид смереков, тай медетує над тим, шо учюв. Дивитси, а з трави жєба-знакомиця виштрикає. Очі випулені, а й заплакані на Юрчіка поглипуют. А з широкої жєб’їчьої ґямби голос видобуваєтси: “Мой, шо то буде? Таже змилуйси, любенький, погладь та поцулуй ‘ми”. Тутечькі Юра свою бабу, ґіти и внуки уздрів. Очіма по городци повів тай изрік: “Еее, ни ‘му тє цілювати. В грабіни си ни нуждаю, а жєба в городци такі си придаст”.
Переклад Олеся Герасима
28.10.2018