В попереднїй статї порушили ми справу "Деклярації прав народів". Де-хто міг-би квестіонувати потребу такої деклярації і взагалї такого роду трактування національної проблєми після війни. Є багато легковірних й романтичних мрійників, на думку яких: 1) ся війна скінчить ся повною побідою полїтичного демократизму, репрезентантом і оборонцем якого уважаєть ся загально антанта; 2) в результатї сеї побіди демократизму національна проблєма буде раз на все полагоджена через утвореннє відповідних національних держав, тому, мовляв, не існуватимуть вже жадні національні спори та суперечки.
Що в порівнанню з осереднїми державами, антанта є дуже демократична та поступова під полїтичним оглядом — се факт, котрий очевидно безглуздно було-б заперечувати. З сього однак зовсїм ще не випливає, щоб антанта була негрішна щодо імперіялїзму та щоби вона в національній справі дїйсно займала ідеально-плятонїчне становище абсолютної справедливости та альтруїстичної безінтересовности. Навпаки для антанти національна проблєма є лише одним з засобів боротьби проти центральних держав, так саме зрештою, як і у сих останнїх — національне "визволюваннє" антантських "інородцїв" та "окраїн" також було лише стратеґічним маневром задля ослаблепня ворожого табору.
Взагалї обидві воюючі сторони еґоїстично спекулюють зі своїми національно "визвольними" заходами, маючи на метї передусїм власні імперіялїстичні та великодержавні прямування, а найменше життєві інтереси та потреби визволюючих ся поневолених народів. Найлїпшим доказом сього є та обставина, що анї антанта анї осередні держави не полагодили своїх хатних національних справ, звідки власне-б мали розпочати свої визвольні заходи щодо инших поневолених народів. Під сим оглядом обидва воюючі табори поводили ся майже однаково, безоглядно переслїдуючи й задушуючи кождий прояв національно-визвольних прямувань серед власних "инородцїв" та "окраїн".
Словом, поневолені й недержавні народи у власнім інтересї не повинні занадто довіряти сим великодержавним "визвольникам", а покладати ся лишень на власну силу та взаїмну солїдарність в поступованню проти пануючих народів-гнобителїв. А для сього вони мусять здобути певний й непохитний та нї від кого незалежний ґрунт. А се запевнить їм саме "Д. П. Н." — ся майбутня велика хартія національних свобід всїх народів-кріпаків.
Особливо недержавні народи не повинні занадто захоплюватись ідеєю національної держави, яко засобу полагодження національних справ. Звичайно й здебільшого уважаєть ся державна форма за якусь неначе панацею та унїверсальний бальзам на всї національні слабування. Тимчасом в дїйсности вона зовсїм не виключає й не усуває національних конфлїктів та антаґонїзмів; инодї навіть ще їх спричинює та загострює.
Постулят національної держави (один нарід — одна держава; кожда держава — окремий нарід) — повстав в серединї минулого столїття в атмосфері національно-демократичного романтизму та молодого лїбералїзму, знайшовши своє потвердженнє головно в утворенню новочасної італїйської та нїмецької національних держав. Після сеї ідеольоґії полїтична карта Европи має просто перебудувати ся на основі етноґрафічно-національної мапи. Ся ідеольоґія цїлком нехтувала ролю ґеоґрафічного та економічного моменту в структурі держави, не кажучи вже про неабиякий вплив під сим оглядом й инших чинників, як от історичного, культурного, тощо*).
В дїйсности (особливо в осередній та східній Европі) майже не має вже зовсїм замкнених національних областей. Майже не має прикладів повної тожсамости між ґеоґрафічними та етноґрафічними індивідуальностями. Майже всї народи мають чималі свої діаспори поза власною, національною областю та чужі великі острови на своїй території. Загалом отже переважає мозаїково-національний тип над чисто-національним. Тому фактично отже є сливе неможливим осягненнє ідеалу національного зєдинення. В дїйсности він не був також осягнений анї в італїйськім, анї в нїмецькім випадках. В сїм останнїм випадку, з огляду на територіяльне розсїяннє Нїмцїв, він загалом є неможливий.
Реннер не без слушности зауважив, що всї спроби втискати національні справи в рамки однонаціональних держав є власне нездїйснимими заходами, свого роду полїтичною квадратурою кола. Ся неможливість, очевидно, швидко була зауважена та сконстатована міродайними державно-полїтичними чинниками. Буржуазно-капіталїстична ідеольоґія, котра акцептувала (в спадщинї по романтичнім демократизмі й лїбералїзмі) сей постулят та зробила навіть з нього нечіпальний доґмат свого державного "credo", зробила в ньому маленьку поправку в дусї своїх національно-імперіялїстичних бажань, зводячи в нївець таким чином питоме його значінне та змисл. Вона гадала, що якщо нарід не може творити національної держави, то держава мусить виплекати національний нарід, себто засимілювати в собі все інородчеське. Ся державно-національна асиміляція de facto власне означає примусове винародовленнє. Реальним її висловом були напр. насильна мадяризація, пруський гакатизм, ґерманїзація в Австрії й т. д.
Ся денаціоналїзаторська пошесть захопила навіть поневолені та недержавні народи, котрі послугували ся сею асиміляторською методою супроти своїх ще більш обездолених сусїдів (напр. польські заходи у східній Галичинї, чеські на Шлезку супроти польського працюючого люду тощо).
Єдиним можливим виходом з сього була-б всесвітня чи бодай европейська федерація в дусї Драгоманських теорій, узгляднююча в державнім будівництві принаймнї три основні елєменти та фактори державно-полїтичного життя, себто: ґеоґрафічний, економічний і національний.
Але позаяк народи-гнобителї хопили ся гасла федерації, яко стебла рятунку задля заховання свого державно-національного стану посїдання (— федерація саме мала бути тайним засобом задля утримання його дотеперішньої суцїльности й неподїльности), очевидно, що сливе всї народи-кріпаки як найенерґічнїйше відцурають ся від привиду навіть федерації, добачаючи в нїй лише замаскований маневр до задержання їх в старій вязницї та в дотеперішнім ярмі. Їх відпорне становище супроти федералїзму є так стихійним, що навіть саме слово Федерація лишило ся на індексї в їх національнім словнику (приклад: у Чехів щодо Австрії, у Українцїв щодо Росії).
Отже майбутнїй мировий конґрес після всїх передбачень відбудеть ся під знаком національно-державного будівництва. Великодержавні та пануючі аранжери його, що є прихильниками полїтичних ідеалів довоєнної Европи, найрадше-б зробили з неї один великий Балкан, вічно палаючий та вибухаючий національною зненавистю й непримиримим ворогуваннєм. Для народів-кріпаків було-б се подекуди здїйсненнєм їх великодержавних аспірацій та принціпів. Але в жаднім випадку се не буде ще полагодженнєм палких національних антаґонїзмів й конфлїктів.
Навіть в найлїпшім можливім разї, коли-б утвореннє нових національно-державних конструкцій було переведено без жадних тайних замірів, як з боку пануючих держав, так і поневолених народів, всеж-таки (й з огляду на ґеоґрафічно-економічні моменти) — лишать ся ще тут кусники неполагоджених національних питань у видї національних меншостей, діаспор, островів і т. д., котрі вимагатимуть правного захисту й міжнародньої контролї. Тому пропонована нами Деклярація прав народів та загалом рішеннє національної проблєми еn bloc — матиме чималу свою рацію.
Висловлюємо отже бажаннє, аби народи-кріпаки й насамперед напіввизволена поки-що Україна — присвятила сьому проєкту серьозну увагу. Хай вони використують мировий конґрес для витворення нового й загально справедливого національного та інтернаціонального права й таким чином забезпечуть на будуче свій та всього людства культурний поступ й розвиток та визволять його від грізного привиду нових крівавих кошмарів.
Вістник полїтики, лїтератури й життя
25.10.1918