(Уваги на часї в звязку з війною).
"...Нове людство може бути тільки тодї багате й повне життя, коли окремішність кождого народу задержить ся в загальній гармонїї та коли всї країни будуть ґрати на струнах вселюдської лїри." Ж. Жорес "Батьківщина й робітництво".
...Поневолений народ — засуджений на смерть. Народи — се скарбницї культури, бо вони є посередниками поміж одиницями й людством. Бажати винищити або зовсїм поневолити якийсь нарід — се те саме, що позбавити людство одної культурної форми. Ляндсберґ.
...Космополїтизм в ідеях і цїлях, національність в ґрунтї й формах культурної працї... М. Драгоманів.
... Національна свідомість се те, що тримає приналежних до народу разом, що творить з одиниць народню спільність серед всїх можливих обставин; сеї свідомости не можна вирвати з душі одиниць нїяким насильством. Отже доки є національно свідомі одиницї, доти істнує нарід і доти не можна його знищити. Fr. Krejčí. Právo existence malého národa.
Передмова.
Всесвітня війна поставила національну справу, так сказати, рубом у всїй її гостротї та складности. Ніколи ще взаїмні відносини поміж нацією та державою не були такі пекучі й актуальні, як саме під час бурхливих воєнних подїй останнїх чотирьох років. Мало коли так підчеркувало ся право народів на національне самоозначеннє та полїтичну самостійність, як тепер національна засада в середини XIX в. знову виринула на полїтичнім обрію Европи, на сей раз з куди більшою силою та життєвим розмахом. На жаль, серед широкого загалу є так само мало позитивного знання сеї дуже складної та тяжкої проблєми, як і тодї, коли вона вперше появила ся в авреолї романтичної краси та мрійности.
Хоча наука де в чім чимало вияснила зі справжньої істоти національної проблєми, але далеко ще не поставила систематичного її досліджування на обєктивно науковий ґрунт. Націольоґія яко спеціяльна наука про сю справу — чекає ще свого Челлєна. Ся війна причинить ся до її повстання, се річ певна, але зараз годї чекати на її появу задля розвязання невідложних національних питань, від яких стогне від довшого часу сучасна Европа.
Отже заки витвориться систематична й докладна теорія національної проблєми, публїцистика мусить спопуляризувати дотеперішній науковий дорібок на сїм полї. Під сей час се одно з найважнїйших її завдань супроти широкого загалу, який в справах національної полїтики здебільшого блукає по манївцях і нетрях псевдотеоретичних фантазій або гарних бажань. Ся розвідка має саме таку інформаційно-орієнтаційну мету. Вона тому не претендує анї на повноту, анї на вичерпаннє сеї дуже пекучої справи нашого часу. Як то їй хоч трохи вдасть ся розвіяти романтичну імлу та шовінїстичну темряву, що хмарою затемнюють національні справи, то її цїль буде осягнута.
І.Б.
1917, 22—XI.
І. Національно-визвольні рухи нового часу й "визвольники".
Національна справа — поруч соціяльної — належить до найтяжших проблєм нової доби. Особливож з огляду на культурно-національне відродженнє та державно-полїтичні прямування т. зв. "неісторичних" народів, себто поневолених і недержавних, котрим або взагалї не вдало ся дотепер національно самовизначити ся чи здобути державну самостійність від полїтичним оглядом (напр. Лотиші, Естонцї, Фіни і т. д.), або які з тих чи инших причин втратили свою самостійність, потім занепали під полїтичним і національно-культурним оглядом, отже котрі лише з застереженнєм можна називати "не історичними", бо вірнїйше було-б називати "півісторичними" народами (напр. Чехи, Ірляндцї й анґлїйські Кельти взагалї, Українцї, теперішнї бельґійські Флямандцї, балканські Славяне, Вірмени, Грузини тощо*).
А мало до якої справи (знову поза соціяльною) загал та громадянство відносять ся з такою байдужністю і упередженнєм або нехітю, як саме до національної... Серед пануючих державних народів усї національно-культурні, а далї й полїтично-самостійні прямування їх поневолених недержавних братів приймають ся звичайно здебільшого з очевидною ворожнечею. Народи-патриції не дивлять ся на відродженнє народів-плєбеїв як на природний процес, котрий орґанїчно впливає з дотеперішнього розвитку людської суспільности: на їх думку се є або романтично-етноґрафічна примха інтелїґенції поневолених народів, оскільки їх відродженнє обмежуєть ся лишень красним письменством для домашнього ужитку, ідилїчним віршуваннєм в рідній мові, влаштовуваннєм національних народнїх свят, ношеннєм національної одежі тощо, як ми не бачимо напр. у початкових фазах провансальського руху "філїбрів" у південній Франції, або на їх думку — се є якась полїтична інтриґа, штучний винахід сусїдньої ворожої держави, оскільки національне відродженнє народів-паріїв, перейшовши підготовчу фазу культурно-національної романтики, входить потім у стадію господарського й полїтичного реалїзму.
Для нїмецьких панґерманїстів відродженнє австрійських Славян було панславянською царською інтриґою й вони в нїй скрізь добачували лише московські "рублї". Для багатьох московських і польських націоналїстів український національний рух се або австрійська (гр. Стадіон) або нїмецька інтриґа, миттєва сила якої неначе спочиває в коронах або пруських марках. Так само для Французів відродженнє флямандського народу се прусько-нїмецька інтриґа, хоча їм добре відомо, що Флямандцї до Нїмцїв відносять ся чи ще не з більшою несимпатією нїж до Французів.
В дїйсности-ж новочасні національні рухи так само, як і соціяльний, є природним проявом основного перетворювання істнуючої суспільности, яка простує до скинення всїх кріпацьких пут минувшини, до цїлковитої лїквідації колишнього т. зв. февдального режіму. І саме в міжнаціональних відносинах найбільше досї залишило ся сього кріпацького февдалїзму; отже тому й національна ворожнеча все більше та більше зростає в міру зросту напруження та розмаху рухів відродження у поневолених народів. Ся ворожнеча де в чім нагадує відомий суспільний антаґонїзм поміж капіталїстичною буржуазією та пригнобленим пролєтаріятом. Загалом ся боротьба поневолених народів з пануючими має свою чималу суспільну підвалину. Тому й її дотеперішнїй та майбутній перебіг багато в чім нагадує та нагадуватиме визвольний рух працюючого люду. І як в сїй суспільній клясовій боротьбі побіда безперечно буде по сторонї поневоленого пролєтаря, так і у великім поєдинку пануючих і гноблених народів — скорше чи пізнїйше побіда припаде сим останнїм.
Станеть ся так не тому, що домагання і прямування народів-пролєтарів справедливі та морально позитивні в своїй основі, тимчасом коли поборювання їх з боку народів-панів є безглуздною спробою зупинити природний розвиток суспільного процесу й у своїй основі є захланними й хижацькими, себто морально очевидно неґативними, але через те, що сї останнї суперечать напрямови суспільного розвитку нової доби, що вони є проти часу, анахронїстичні, що вони божевільно силкують ся зупинити ріст життя, загальмувати розцвіт нового та вічного його росту.
Як упав і доживає свої днї суспільно-господарський февдалїзм і наближаєть ся час, коли подїл людей на білу панську та чорну робітничу касту буде лише сумним спогадом злощасної минувшини, так недалекий вже час, коли руштуваннє державно-національного февдалїзму, підточеного вже та розїздженого зубом часу, зломить ся у своїм фундаментї, пута та кайдани, що сковують поневолені народи, спадуть, скинуте буде національне ярмо й утиск. Вчорашнї народи-кріпаки стануть ся вільними будівничими своєї сучасности та майбутности свого нового власного життя.
Ся всесвітня війна чимало причинить ся до того, щоб процес визволення поневолених народів відбув ся скоршим темпом. Річ в тім, що після її вибуху правительства та дипльоматії і заграничні уряди обох воюючих таборів узяли під свого високу руку малі й поневолені народи. В Лондонї, Петроградї, Парижі, Віднї, Берлїні й Вашинґтонї чимало разів керманичі держав і визначні полїтичні дїячі urbi et orbi проголосили заяву, що сю війну їх держави ведуть головно задля визволення поневолених народів.**) З сих визвольних промов можна-б було зладити чималу книжку, колиб зібрати всї до купи. На жаль, до більшости сих заяв можна віднести відому українську приповідку: "обіцяв пан кожух, тепле його слово." Не вперше се державна дипльоматія виступає в оборонї прав поневолених народів. Вже в минулім столїттю вона чимало послугувала ся національною засадою задля своїх імперіялїстичних і експансивних мет. Полагодженнє балканської проблєми переведено саме під сим її "визвольним впливом", в чім чимала роля припала російському царизмови.
Великим державам йшло при сьому головно про витвореннє в Европі такого status quo, котрий найлїпше відповідав би їх державному еґоїзмови й забезпечував би перед повстаннєм якогось нового небажаного конкурента в европейському державному концертї. Вони дивили ся на національну справу яко на розкладовий чинник, що ослаблює великі держави ріжнонаціонального складу (Туреччина, Австро-Угорщина). Справжні життєві інтереси "визволюваних" народів були при сьому на другому, коли не на дальшому плянї. Вони мусїли достосувати ся до великодержавних забаганок, а не навпаки.
Історія Балкану під сим оглядом дуже поучаюча. Европейська дипльоматія протягом минулого столїття перебудовувала його міждержавні відносини кілька разів — на кождій міжнароднїй конференції, при чім раз фаворизував ся один, другий раз другий нарід (вистарчить, напр. згадати відносини великих держав до Македонїї). Балканські народи врештї проти волї своїх протекторів мусїли власними силами звести порахунки з Туреччиною. На жаль, у своїх "визвольниць" вони вже настільки заразили ся великодержавною манїєю (мрії про велику Болгарію, велику Сербію, Грецію та Велику Румунїю), що, сливе визволивши ся, перегризли ся поміж собою на радість тихже протекторів, які дуже бояли ся, аби Балкан врештї не визволив ся від їх "визвольних" заходів.
Европейська велико-державна дипльоматія вітала, словом, національні рухи та прямування поневолених народів яко державно-атомізуючий чинник. Натомісць ворожо ставила ся до них, коли вони приводили до зєднання та зцїлення більшого державного комплєксу, як напр. до повстання новочасної нїмецької держави, — нового неприємного конкурента для Франції й Анґлїї, — яким колишня нїмецька державно-княжа "розмазана каша" (як недавно про се дотепно висловив ся нїмецький мінїстер заграничних справ) була приємнїйша нїж сильна новочасна Нїмеччина***).
Нещирість всїх дипльоматичних старань великих держав про долю малих і поневолених народів зрештою добре видко з того, що звичайно та здебільшого "визволеннє" переводило ся на рахунок свого полїтичного противника чи ворога, тимчасом коли у себе вдома лишалося все постарому. Поневолені народи гнобили ся; їх прямування до національного відродження безоглядно переслїдували ся та вигублювали ся. Пригадаймо собі напр. російський царизм в ролї балканського "визвольника." Сю самодержавну, абсолютистичну Росію, де від Молдованина аж до Фіна все на всїх мовах мовчало, бо благороденствувало! Або навіть щирість симпатії Анґлїї до поневолених народів, Анґлїї, яка рівночасно дуже безоглядно душила найменший прояв національної самосвідомости серед Ірляндцїв, голодом виморюючи сей безталанний і пригноблений кельтський нарід!
Правда, все се малюнки минувших не днїв, але десятилїть. Може дипльоматична Европа XX ст. чеснїйша й поряднїйша від своєї попередницї XIX ст. Може загранична полїтика між тим стала ся демократичнїйшою та моральнїйшою?! Замісць відповідати на се, подивім ся лишень на справжнїй образ дипльоматичних національно-визвольних заходів саме вже під час сеї всесвітньої війни, коли чейже розходить ся про основну перебудову вчорашньої Европи, про свого роду переоцїнку всїх її дотеперішнїх вартостей і коли можна-б було дожидати найбільшого напруження та вислову всїєї чесноти та порядности дипльоматично-офіціяльної її істоти.
Щож ми побачимо? Здебільшого добре вже знайому закулїсову інтриґантську гру з середини минулого столїття. Тільки в більшім виданню та з більшим інтелєктуальним і фразеольоґічним жонґлєрством і єзуїтизмом. Знову "визволюють ся" кріпаки-сусїди, а свої заковують ся в ще гірші кайдани національного поневолення.
*) Взагалї сей подїл народів на історичні й неісторичні дуже зглядний. Бо фактично нема та не було народів без історії. Недержавні та поневолені народи не мають здебільшого тільки писаної історії, а до того ще в її старім розумінню, коли її змістом уважав ся опис династії, війн, нїжних дипльоматичних фактів, словом, лише верхна державно-полїтична полуда. З новочасного наукового погляду т. зв. культурної історії й сї недержавні та поневолені народи історичні. Вони мають свою чудову устну історію в старих епосах, піснях (пор. напр. українські "думи" або лотиські народнї піснї), яка, як справедливо каже відомий нїмецький антропоґеоґраф Рацель, инодї значно цїкавійша та змістовнїйша від безбарвного опису княжих династій чи сварок якогось "історичного" державного народу.
**) Особливож в антантськім таборі, як з боку правительства, так і публїцистики з натиском підчеркуєть ся сей національно-визвольний характер всесвітньої війни. Бувший анґлїйський голова мінїстерства казав у своїй промові 6/VІІІ 1914 р.: "Ми воюємо в оборонї засади, що малі народи не мають бути знищені". Його наступник Ллойд Джордж зазначив, що се "війна народів". Вільсон вже кілька разів заявив, що Америка активно взяла участь в сїй війнї в оборонї поневолених народів Европи, які мають бути визволені з чужого державного ярма, себто управляти ся по власній волї. Навіть російський царизм став під прапор сеї засади, видаючи на початку війни "визвольні манїфести" (пор. про них брошуру М. Михайленка: "Визвольні манїфести російського уряду в теперішній війнї", 1915).
Сього самого становища боронить відомий анґлїйський публїцистичний збірник: The war and democrасу (Війна та демократія, з 1914 p.), головний співробітник якого Доуер Вільсон уважає істнуючі державні будъвлъ невідповідаючпми національним домаганням. Тому пропонує переробити карту Европи згідно з сими останнїми. Инший співробітнпк згаданого збірника, відомий анґлїйський дослїдник національних відносин на Угорщинї та південно-славянської проблєми Сетон Оатсон проєктує карту нової Европи виключно відповідно до національної засади. Сього погляду тримаєть ся також знаменитий французький історик Сеньобо, щирий прихильник і оборонець автономічно-національних прямувань в сучасній Европі (пор. напр. його передмову до французького передвоєнного збірника: Les aspirations autonomistes en Europe (Автономічні змагання в Европі) Париж, 1913.
Загалом про ролю національного моменту в сїй війнї пор. систематичний і докладний виклад Р. Челлєна (R. Kjellen), а саме в його: Die politischen Probleme des Weltkrieges (Полїтичні проблєми світової війни), Липськ, 1916, розд. III та в його новітній моноґрафії: Der Staat als Lebensform (Держава яко форма життя), Липськ, 1917, стор. 129, розд. III.
***) Під сим оглядом дуже характеристичним і симптоматичним є бажаннє, яке недавно висловила анґлїйська часопись "Daily Mail". На її думку в Европі має бути заведений status quo ante зперед 1864 р., коли не було ще зєдиненої нїмецької держави, але істнувала сумно-славетна нїмецька "Kleinstaaterei" (дрібнодержавність). Положеннє з 1864 р. на думку анґлїйської часописї виключно раціональне та задоволилоб усїх крім Гунів (себто Нїмцїв. І. Б.). "Уявімо собі, — рисує ідилїчний малюнок "D. М.", — який спокійний мир принїс би поворот до нього. Полабські воєводства були-б повернуті Данїї. Франція знову мала б Ельзас-Льотаринґію. Кільський канал був би зайвим. Гельґолянд був би знову британським. Нїмеччина, зрікши ся державного єдинства, була-б знову гуртом самостійних королївств. Нїмецькі кольонїї, до набуття яких ми божевільно допустили, скинули б на все тяжку долоню тиранїї. Одним скоком ми повернули ся-б до золотого віку, який згубили наша слїпота й нїмецька розбійнича пристрасть. Се єдиним status quo ante, який ми могли б та повинні б признати".
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 17.03.1918]
(Продовженнє).
Антанта піклуєть ся про австро-угорські "окраїни" й "інородцїв", хоче вигнати варварську Туреччину з Европи, визволити нїмецьких не-Нїмцїв. Вона цїкавить ся чеською, ельзас-льотаринзькою, вірменською, подекуди польською справою. Московський царизм ішов "визволяти" австро-угорські недержавні народи, тим часом як "Лїґа російських інородцїв" зладжувала для Вільсона свій страшенний акт оскарження проти царського знасилування та поневолювання численних російських "окраїн" та "інородцїв".
Анґлїя, захоплена визволюваннєм австрійських, турецьких і ґерманських недержавних народів, забула про своїх Ірляндцїв під боком, аж сї змушені були пригадати їй своє істнуваннє торічнїм повстаннєм, але повішеннє ірляндського національного провідника Роджера Кезмента ще один раз пересвідчило весь культурний світ в тім, що славетна анґлїйська свобода й полїтичний демократизм мають свій дуже чорний відворотний бік. Франція та Бельґія, справедливо домагаючи ся направи заподїяних їм кривд, рівночасно переводять безоглядну боротьбу проти флямандського руху під очевидно безглуздим закидом якогось його "ґерманофільства". Про покійну царську Росію годї говорити, не тому, що про мертвих можна або добре говорити або зовсїм не треба говорити, але тому, що на щастє царизм вже навсе щез з поверхнї землї. Одначе фактом лишить ся, що його передсмертна фарса — виступ у ролї "визвольника" поневолених народів під час сеї війни — означає всесвітнїй рекорд в історії дипльоматично-національного "визвольного" гумбуку.
Було-б очевидно несправедливим і одностороннїм закидувати дипльоматичний макіявелїзм та гіпокризію лишень почвірному порозумінню. Під сим оглядом ворожий йому центрально-державний табор мало в чім відріжняєть ся від антанти. Головно хиба тим, що не має серед поневолених народів морально-полїтичного кредиту першої. Революційні та демократичні традиції головних співучасників почвірного порозуміння (французька "деклярація прав людини та громадянина" або анґлїйська "велика хартія вольностей") зрозуміло більш приваблює плєбейські пригноблені народи, нїж спогади метернїхівського-бахівського абсолютизму, чи передвоєнного пруського гакатизму. Тому саме й виступ центральних держав — особливо-ж Нїмеччини — в ролї "визвольників" поневолених народів зустрів ся загалом зі значно меншим довіррєм і симпатіями нїж більш менш анальоґічні заходи антанти*). Одначе де в чім ся роля сих останнїх була улекшена через те, що свою "визвольну" акцію вони звернули супроти найбільш та страшенно поневолених народів, які стогнали в грізнім ярмі царської "тюрми народів" та, що в часї війни вони деякі фактично визволили зпід панування царизму.
Центральні держави головну увагу присвячували польській справі, щодо котрої позитивну свою визвольну полїтику довели до проголошення (5 падолиста 1916 р.) Конґресівки польською самостійною державою з перспективою деякого її поширення після скінчення війни на схід, себто по лїнїї державно-історичних традицій та прямувань польських самостійників, але без пруської й австрійської навіть етноґрафічної частини Польщі. Галичинї приобіцяно лишень широку державну автономію в межах габсбурзької монархії**).
Менш фактично проявляло ся зацїкавленнє для українського питання, хоч воно протягом війни набуло першорядного міжнароднього значіння, а вже зовсїм очевидно використовували ся полїтично-дипльоматично справи: литовська, білоруська й жидівська, не без звязку зі сумно-славетною засадою "роздїляй і пануй!".
Инші національні справи східного кольосу (як татарсько-мусульманська, грузинська) викликали здебільшого теоретичне й культурне зацїкавленнє. Під сим останнїм оглядом в Нїмеччинї загалом вельми багато зроблено для популяризації національних справ і рухів не лише російських, але антантського табору взагалї. Протягом війни в Нїмеччинї повстала чимала публїцистична й полїтична інформаційна лїтература з приводу них, в якій хоч багато є занадто одностороннього й тенденційного, але поруч з тим не мало матеріялу, під кождим оглядом серіозного й доброго. Згадаю ще, що для популяризації російських національних справ багато причинили ся відомі берлїнські т. зв. "східно-европейські вечірки".
З західних національних проблєм центральні держави (властиво Нїмеччина, бо Австро-Угорщина під сим оглядом нїяк спеціяльно не виступала) розмірно найбільше присвячували уваги ірляндській і флямандській. Роджер Кезмент знайшов, як відомо, в часї війни захист у Нїмеччини, де розвинув вельми енерґічну публїцистичну дїяльність для визволення своєї батьківщини з анґлїйського ярма. В звязку з сим саме в часї війни появила ся у Нїмеччинї чимала публїцистична лїтература, що всесторонньо розглядала дуже цїкаве й актуальне ірляндське питаннє.
Щодо флямандцїв — нїмецьке відношеннє могло по зайняттю Бельґії цїлком реально проявити ся, а саме в напрямі переведення основних національно-полїтичних і культурних домагань сього своєрідного народу, якому у власно-державній хатї жило ся, як в чужій, котрий на власній шкірі досвідчив бездонну ріжницю поміж французькою революційною вільнолюбною фразеольоґією та дїйсною національно-централїстичною державною полїтикою. Нїмцї перевели адмінїстративний подїл Бельґії на флямандську й валоно-французьку частину; здїйснено одно з найзаповітнїйших культурних домагань флямандського народу, себто ународовленнє ґентського унїверситету. Одначе Флямандцї, котрих їх компатріоти Французи оскаржують у "ґерманофільстві", ставлять ся до сеї фляманофільської полїтики окупаційного нїмецького уряду дуже пасивно й без симпатій. Серед них було до недавна чимало явних ґерманофобів.
Найслабшим пунктом центральних держав щодо їх національно-"визвольних" заходів є те, що під сим оглядом вони у себе в хатї полишили старі передвоєнні порядки, які ще завдяки воєнному режімови в часі війни подекуди дуже погіршили ся, ставлячи їх власних "інородцїв" і "окраїни" у вельми тяжке положеннє, що знаменито знову використовувала дипльоматія почвірного порозуміння, особливо-ж у своїх нападах на Австро-Угорщину.
Якого лиха наробив австро-угорський абсолютизм в часї війни, як безоглядно поводив ся супроти своїх народів-плєбейцїв, про се увесь культурний світ довідав ся з трибуни віденського парляменту під час торічнього весняного його засїдання, коли заступники Чехів***), південних Славян, Поляків і Українцїв виступили зі страшенним оскарженнєм проти режіму ґр. Штірка та його грізної спадщини, проти крівавої експрес-юстиції, яка майже по столипінськи щедро вішала "інородческе" населеннє наддунайської держави. З таким "домашнїм обиходом" дуже ризиковно одягати ся у плащ національного "визвольника".
В Нїмеччинї також власних "інородцїв" трактовано яко населеннє другої кляси або низшого сорту. Гакатизм формально завішено на час війни задля "горожанського миру". Але дух його та бюрократична практика здебільшого лишили ся по старому. Протести-промови польських послів у берлїнськім парляментї подекуди відхилили занавісу, що закривала справжнє полїтичне положеннє у Познанщинї. А ситуація в Ельзас-Льотаринґії була куди більше загострена й пекуча****).
Словом, "визвольні" заходи европейських державних спілок в дїйсности були лише більш чи менш замаскованим державним еґоїзмом, властиво отже звичайним імперіялїзмом і експансією. Задля поневолених народів "визволеннє" таким робом і серед таких обставин могло-б легко стати ся справжнїм данайським дарунком, як се найлїпше досвідчив нераз на собі у минулім столїттю Балкан і як на сїм ґрунтї дійшло вже до чималого непорозуміння поміж "самостійною" Польщею та її "визвольницею" Нїмеччиною *****).
*) Причиною сього останнього подекуди є також ще й те, що в полїтичній ідеольоґії центрально-державного бльоку нема симпатій до національного принципу та до гасла про національне самоозначеннє народів загалом. Навпаки зовсїм очевидно признаєть ся до першенства та переваги над нами державної засади. "Державна спілка — каже Майнеке — мусить стояти над союзом народів". Він остерігає далї перед "сіонїстичною мрійністю й ортодоксією" націоналїзму.
На думку Поттігоффа ся війна означає занепад державнотворчої ролї національного й расового чинника. Взагалї наука й публїцистика центрально-державного табору старають ся виказати смерканнє національної дрібнодержавности, а поруч з тим державу будучини уявляє собі в наднаціональній або позанаціональній формі (Реннер, Науман, Ґрабовський). Завданнєм XX віку в післявоєннім часї на думку ідеольоґів сього табору має бути гармонїйна синтеза провідних характеристичних рис двох попереднїх столїть, себто космополїтизму XVIII в. з націоналїзмом XIX в. Критичний огляд сих теорій читач знайде в цитованій вже тут працї Р. Челлєна: Полїтичні проблєми світової війни стор. 47 і далї.
**) Останнїми часами Австрія виявила готовість віддати будучій Польщі цїлу Галичину, отже й українську частину, при умові, що Польща увійде в склад австро-угорської монархії на основах персональної унїї.
***) Дуже цїкавий фактичний матеріял про переслїдуваннє Чехів у часї війни зібраний у виданню Chovani sе vladnich kruhu k ceskemu narodu za valky, Прага, 1917. Є се книжкове виданнє інтерпеляції чеських послів з приводу воєнного абсолютизму в Чехах.
****) В сїй розвідцї природно лише дуже загально та поверховно говоримо про ріжні національні справи, які у звязку з сею війною стали пекучими та звернули увагу ширшого загалу. Інформаційний огляд російських національних питань читач знайде в першій частинї нашої спеціяльної працї: Поневолені народи царської імперії, їх національно культурне відродженнє та автономічно-полїтичні прямування. В другій частинї, котра має вийти з друку наприкінцї війни, буде зроблений огляд сих справ у часї війни та в звязку з нею. Ірляндське питаннє обговорить автор в окремій розвідцї, котра підготовлюєть ся саме до друку, також флямандському рухови присвячена буде докладна інформаційна праця, яка незабаром піде до друку.
*****) Для сього відношення дуже характеристичний сей факт, про який повідомив варшавського кореспондента "Now-ої Reform-и" гр. Ронікер, даючи звідомленнє першому про подорож до Берлїна в польській справі. Коли в лїтї 1917 р. дійшло до відомої крізи "Rаdу Stanu", а наслїдком сього й до крізи польської державности під патронатом центральних держав загалом, в нїмецьких рішаючих кругах виринув проєкт полагодження польського питання в окупованій области manu militari, себто завойовницьким робом. На запит кореспондента "N. R.", яка мала бути ся нова програма, гр. Ронїкер відповів: "Дуже проста й не мушу доказувати, що грізна: заведеннє воєнного режіму, що полїтично означало-б перечеркненнє акту 5 падолисту, а економічно витягненнє з Королївства ще протягом року мілїярдів марок. На щастє сю програму вдало ся повалити (Див. лист з Варшави п. заг. "Obraz sytuacyi" в "Now. Ref'.", ч. 406). Як в дипльоматичнім "визволюванню" народів все має саме припадковий характер, видко з того, що за якийсь час сю грізну програму відкинув відомий акт 12 вересня, який означав дальший крок на лїнїї полїтики, розпочатої торічнїм падолистовим проголошеннєм польської державної самостійности. А на початку падолисту 1917 року з берлїнських джерел появили ся сенсаційні чутки про ще иншу й нову концепцію полагодження польського питання, а саме: про буцїм-то проєктоване зєдиненнє Конґресівки з Галичиною в самостійну польську державу, лише персональною унїєю злучену з Австро-Угорщиною. Так отже дипльоматичне "визволеннє" балянсує довільно поміж двома протилежними бігунами: протинаціонального насильства й сутонаціонального заманювання, є свого роду білярдовою грою про свободу поневолених народів, в якій сим останнім припадає роля киданих кулей і коли тимчасом грачами є великодержавні й пануючі народи-патриції.
(Далї буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 24.03.1918]
(Кінець).
Поневолені народи мають, розумієть ся, право використовувати задля свого визволення загальну міжнародню ситуацію та полїтичну конюнктуру; се значить: вступати в полїтичні союзи, котрі можуть йому улекшити визвольну боротьбу. Одначе нїколи не слїд покладати ся цїлком на сю зовнїшню поміч, котра звичайно дуже дорого коштує, а до того ще тільки напів визволює. Поневолені народи хай памятають гарне гасло італїйського визволення: Italia fara da se (Італїя сама зробить ся), себто визволить ся власними силами. Бо в дїйсности народ визволюєть ся завжди власними силами й фундамент свого визволення та самостійности треба завжди будувати на ґрунтї власної своєї національної енерґії, а насамперед, розумієть ся, через поглибленнє національної самосвідомости серед як найширшого свого загалу, що є найлїпшою запорукою успіху й побіди в боротьбі за національне визволеннє.
"Істнуваннє народу — каже чеський фільософ Фр. Крейчі, автор незвичайно цїкавої і актуальної розвідки п. з. "Право на істнуваннє малого народу" — залежить від умовини, яка не може бути переможена нїяким моральним насильством і жадним насильством взагалї з боку иншого народу й котру кождий народ має у своїй силї. Можемо сміло сказати, що доки ся умовина триває, народ непереможний, лише винищити, перестріляти, змасакрувати можна-б було народ, але коли ми вже дійшли так далеко, що такого дїлання не можна подумати в культурнім світї, принаймнї поміж цивілїзованими народами, тодї ся умовина є для найменшого народу запорукою істнування, хиба що він сам її відцураєть ся, що означало-б самогубство. Сею умовиною є національна свідомість, національне самоусвідомленнє. Се є те, що тримає приналежників народу разом, що творить з одиниць національну суспільність серед всїх обставин, які можна подумати, а сеї "свідомости" з душі одиниць нїяким насильством не можна вирвати, отже доки є національно свідомі одиницї, доти істнує народ і його не можна знищити...
"Тому усвідомлений народ, всї верстви, якого проникнуті національною самосвідомістю, кождий член котрого сю приналежність відчуває яко основну частину своєї особистої істоти, витримає кожде протидїланнє, утиск, насильство, переживе всї катастрофи. В накинутій боротьбі за істнуваннє побідить, оборопить право на буттє, а перед сим в нївець розсипують ся всї висновки фільософів, соціольоґів, державних дїячів і істориків, котрі хотять нас переконати про те, що боротьба малого народу проти великого безнадїйна, бо буцїм-то сильнїйший побідить, що до великих народів належить будучність, що вони є представниками людства й носителями культурного розвитку. Добре, хай сильнїйший побідить, але національна самосвідомість є силою, котрої не можна знищити, отже й права на істнуваннє малого народу не можна знищити, боротьба за нього може вести ся з довіррєм в кінцеву побіду й серед найнеприхильнїйших обставин".
Сї уваги з приводу основної умовини права на істнуваннє малого народу можна віднести до кождого поневоленого народу взагалї. І для них національна самосвідомість се перша й провідна умова їх непереможности. Тому, як ми вже зазначили вище: головним завданнєм всїх народів-плєбейцїв має бути поглибленнє та поширеннє національної самосвідомости, сеї непереможної твердинї національного істнування*).
*) Вже після написання сього роздїлу я познайомив ся з останньою працею К. Кавтського: Die Befreiung der Völker (Визволеннє народів), Штутґарт, 1917, в якій вельми добре скритикована дипльоматична метода "визволювання" поневолених народів, про що саме мова в сїм нарисї. Звертаємо увагу читача на цїкаві уваги з сього приводу знаменитого нїмецького марксиста, хоч загалом з деякими основними його поглядами на національну справу, висловленими в сїй розвідцї, не згоджуємо ся, про що доведеть ся нам говорити в дальших роздїлах сеї працї.
[Вістник полїтики, лїтератури і мистецтва, 31.03.1918]
II. Головні чинники й основні фази національно-відродних рухів нового часу.
Національне пробудженнє і далї культурне відродженнє й самоозначеннє т. зв. "неісторичних" народів є одною з найцїкавійших появ новочасного життя. Се не припадковий епізод у новітній історії Европи, але дуже типова поява, спричинена й викликана цїлою низкою культурних, полїтичних і суспільних чинників. Відомо загально, що сї національно-відродні рухи датують ся головно від початку XIX ст. Тодї саме европейська суспільність вступила в одну з найкритичнїйших стадій свого розвитку, коли старі февдальні її основи, т. зв. "ancien regime" (старий лад) занепадав під могутніми ударами великої французької революції, а на його руїнах почала народжувати ся нова людська громада під соняшним, чарівним гаслом: "вільности, братерства та свободи", коли проголошено одну з найбільших засад нового часу — визволеннє людини (у так зв. "Деклярації прав людини та громадянина").
Дуже цїкаве й гідне уваги те, що французька революція, яка спеціяльно у національній справі (саме щодо поневолених народів Франції та їх мов) зайняла крайно державно-централїстичне становище (французькі якобінцї-централїсти були саме батьками й ідеольоґами всїх пізнїйших протинаціональних державних централїзацій скрізь по всїй Европі, отже всїляких їх "обрусїнїй", ґерманїзацій, мадяризацій і т. ин.*), мала своєю загальною ідеольоґією чималий вплив на розвиток визволених народів. Згадана вже тут "Декларація прав людини та громадянина" була саме полїтичним євангелієм перших апостолів національного відродження історією забутих і приборканих народів-кріпаків.
Се зрештою зовсїм зрозуміле: індивідуальне відродженнє людини було одною з передумовин суспільного визволення загалу. З руїн феодальної суспільности насамперед визволив ся так званий "третій стан" (tier etat), але побіч та поруч нього виринула на суспільно-полїтичнім обрію зоря нової кляси: працюючого, обездоленого народу, якому припало завданнє бути головним двигуном і будівничим майбутньої нової суспільности. Головну-ж масу та національне ядро "неісторичних", а здебільшого й поневолених народів взагалї творить саме сей, працюючий нарід. Бо колишнє його власне панство винародовило ся на користь державно-пануючої нації, а саме — зверхнїх аристократичних його шарів (напр. спольщеннє, а потім змосковщеннє українських верхів). Новочасна "інородчеська" інтелїґенція так само якийсь час поповнює ряди національних перекинчиків особливо там, де власне національне відродженнє поступає поволї наперед або де державний пануючий нарід представляє заразом культуру всесвітнього значіння (напр. словацькі, хорватські або українські т. зв. "мадярони" перевертнї на Угорщинї, або флямандські "франскілїони" (Franskiljon) у Бельґії.
Задля "неісторичних" народів новочасна суспільна еманципація спричинила заразом національне пробудженнє та відродженню, а далї й визвольне прямуваннє до самоозначення й самоуправи. Величезну ролю у сїм, як і в суспільнім русї нової доби взагалї, відограв капіталїзм, який справдїі став кумом національних відродин приспаних історією народів-кріпаків.**)
Одначе в ґенезї відродження народів-кріпаків капіталізм щодо часу був пізнїйшим чинником. Отже про його говоритимемо потім. А тепер мусимо ще звернути увагу на один факт у процесї новочасного національного ренесансу, що хронольоґічно попередив французьку революцію. Маємо на думцї піонїрське значіннє релїґійної реформації в її ріжноманїтних проявах у заранку історії нових віків, яка своїм протестом проти мертвої латинщини у священих книгах і заве деннєм в них живих народнїх мов була чималим і одним з перших імпульсів до пробудження національної самосвідомости серед народнїх мас "неісторичних" народів. Але й серед історичних народів релїґійно-реформаторські прямування инодї мали виразно-національний характер, як напр. чеський гуситизм, котрий причинився до великого поглиблення народньої самосвідомости Чехів, а потім був найбільшим їх заборолом проти небезпеки ґерманїзації. Виданнє Євангелія чи Біблїї (а инодї просто якогось молитовника) на рідній мові для багатьох "неісторичних" народів (напр. Фінів, Естонцїв, Лотишів, Литовцїв і т. ин.***) було початком власного письменства. Коли отже згодом (у XIX ст.) почало ся новочасне культypнo-лїтературне відродженнє сих народів задля вироблення власної їх лїтературної мови, сї лїтературні початки з часів реформації були підвалинами тa вугольними камінями.
А не треба хиба спеціяльно підкреслювати, яке величезне значіннє мало у відродженню "неісторичних" народів утвореннє власної лїтературної мови на народнїй основі. Се властиво вихідна точка кождого національного ренесансу; підвалина, на якій будуєть ся потім дальше культурно-національне самоозначеннє даного народу; словом, подїя першорядного культурного й суспільного значіння для визвольних народів-кріпаків. А се не тому, щоб рідна мова була якоюсь святістю або національним фетишем, а лише тому, що природний культурно-національний розвиток і поступ кожного народу нормально може відбувати ся тільки на основі власної рідної мови. "Лїтература — каже Драгоманів — мусить нести в маси народу просвіту, а то найлекшим способом". Для того лїтературна мова мусить бути як найблизша до простонародньої" (Чудацькі думки, 118). "Подібно до обороту крови в орґанїзмі — зауважає Житловський — мова являєть ся двигачем в орґанїзмі тих елєментів духової поживи, що їх мусить ся доставити кождій особі даного народу" (Соціялїзм і національне питаннє, стор. 57).
*) Згадаємо лишень палкі промови в конвентї проти інородців та "patois" (нарічей) Барера та Ґреґуара: Перший рішуче висловив ся проти федералїзму та за примусове розповсюдженнє серед інородцїв "мови свободи", себто французької. Він казав: "Треба розповсюдити державну мову, треба знищити ту аристократію мови, котра немов ставить освічену націю серед варварської нації... Федералїзм і пересуди говорять по бретонськи, еміґрація та ненависть до республики — по нїмецьки, контрреволюція говорить по баскськи. Розбіймо-ж сї знаряддя шкоди й облуди... Громадяне, мова вільного народу мусить бути одна і таж сама для всїх. Ми обовязані перед нашими співгромадянами, обовязані для ствердження республики зробити так, аби на всїм її просторі говорило ся мовою, котрою написана Деклярація прав людини". Ще рішучійше грімав у сїм дусї другий бесїдник конвенту, згаданий вже Ґреґуар. "Громадяне, — казав він, — ви маєте щастє бути Французами!.. Би ненавидите полїтичний федералїзм, відкиньте ж і федералїзм мови! Мова мусить бути єдина, як республика!.." Сей державний протинаціональний централїзм французького якобінїзму перейшов потім у спадщинї до революційного й соціялїстичного руху в Европі у XIX ст. Европейський революціонїзм і соціялїзм дуже довго й традиційно доґматично уважав новочасні національні рухи за прояви замаскованої реакції й абсолютизму й тому вороже ставив ся до них та уперто поборював їх. Згадаю лише дуже поширений державний централїзм і очевидну неохоту до національної справи серед російських революціонерів і соціялїстів (Ткачев напр. був свого роду російським Барером або Ґреґуаром). Лише наприкінцї минулого столїття почав ся зворот в европейськім соціялїзмі від сеї фатальної ворожнечі та нехтування національного питання. Але про се на дальших сторінках сеї працї. (Докладнїйше про державний централїзм французької революції у знаменитій розвідцї Драгоманова: "Чудацькі думки про українську національну справу", яка взагалї є одна з найцїкавійших про національну проблєму).
**) "Пробудженнє неісторичних націй — каже найлїпший дослїдник сеї справи О. Бавер — є одною з безчисленних зверхніх форм капіталїстичного розвитку" (Див. його відому моноґрафію: "Nationalitätenfrage und Sozialdemokratie", стор. 239): Инший визначний теоретик національної проблєми К. Реннер зауважає з сього приводу: "Капіталїстичний спосіб продукції має для історії ту дуже поважну функцію, що вириває неісторичні нації з безнадїйного отупіння та що дає спроможність при упертій економічній працї витворити клясу за клясою та повільно з фраґментів нації утворити повну націю. Се зробив він в Австрії з Чехами та Словінцями протягом менше більше двох поколїнь" (Пор. його розвідку: "Проблєми Сходу", по українськи видану в збірцї статей К. Реннер — О. Гаммер: "Національна справа, інтернаціоналїзм, імперіялїзм і соціялїзм", саме дуже цїкавий II роздїл: "Пробудженнє неісторичних націй").
***) Жорес у своїй дуже цїкавій розвідцї "Батьківщина й робітництво" (український переклад видала в 1915 р. У. С. Р. П.) слушно звернув увагу на інтелєктуально революціонїзуюче значіннє Біблїї. "Перекладала всюди на рідні мови, Біблїя мала навчити народи думати. Ся Біблїя повна боротьби й різкости, нарікання, крику й бунту невченого народу, гордість якого мабуть подобаєть ся Богови, хоч він її карає й ломить; ся Біблїя, в якій вибрані провідники безупинно ворохоблять народ, a своє право приказувати мусять здобувати заслугами: ся дивно революційна книжка, в якій розмова поміж Йовом і Богом ведеть ся сим способом, що Бог виступає в ролї обвинуваченого, який проти крику розпуки праведного може боронити ся тільки глухим гуком грому; ся Біблїя, в якій виступають пророки зі своїми проклонами на неправедних багачів, з месіянськими мріями про загальне братерство, з цїлим жаром свого гнїву й надїї, з палким огнем на устах..." (стор. 9). Зайво додавати, що пригноблені народи могли багато черпати з Біблїї для усправедливлення своєї національно-визвольної боротьби. Коли тут мова про реформацію, слїд звернути увагу на дуже цїкаву появу — неоднакового впливу поодиноких світових релїґій на розвиток національно відродних рухів поневолених народів. Отже під сим оглядом, на що вже звернув увагу Драгоманів ("Чудацькі думки", стор. 60 і 73), найлїпше презентуєть ся протестантизм. Народи, котрі прийняли реформацію, скрізь виказують куди більший поступ у своїм національно-культурнім розвитку нїж ті, що лишили ся при католицизмі. Згадаємо напр. Естонцїв, Фінів, Лотошів і т. инш. Сей факт особливо різко виступає, коли порівняймо національний поступ споріднених народів у звязку з їх релїґією. Напр. з кельтійських: найвище розвинули ся Валїйцї з радикальним протестантством, слабше шотляндські гірняки-пресвитерянцї, а найгірше католицькі Ірляндцї та Бретонцї. Або коли порівняємо напр. протестантських Лотишів з католицькими Литовцями чи ще лїпше з їхже земляками Летґолами-католиками, побачимо те саме. Православє більш менш анальоґічне під сим оглядом з католицизмом. Пор. напр. Сербів з Хорватами. Про мусульманство ще тяжко говорити, бо воно поширене здебільша в країнах, куди европейський національний ренесанс перший починає проникати. Але після його впливу на Балканї серед південних Славян не можна говорити про його великий національний активізм.
(Далї буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 14.04.1918]
(Продовженнє).
Величезне значіннє мови для духово-культурного й особливо лїтературно-мистецького розвитку підчеркує Кавтський, кажучи: "лише мова, в якій від найнїжнїйшої молодости приймають ся всї вражіння від окруження, дає нам ту силу, ту тонкість відтїнків, ту ріжноманїтність вислову, які необхідні, коли треба розвинути не якісь абстрактні поняття, але коли треба відзеркалити всю повність конкретного життя. Полїтику й науку можна робити також і в мові, вивченій у школї, але мистецькі річи звичайно творять ся лише в рідній мові" (Die Vereinigten Staaten Міttеlеurораs). Сю ріжницю між своєю рідною та чужою розговірною мовою знаменито підкреслили істрійські Хорвати, яким приходить ся у життю побіч власної мови вживати задля зарібку також італїйської мови. Отже рідну хорватську вони називають "мовою серця" (lingua dеl cuore), а італїйську — "мовою хлїба" (lingua dеl раnе), себто зарібковою (Житловський, стор. 57).
Таким робом демократизація освіти в XIX ст. (шкільний примус, народнї унїверситети, курси для неграмотних, дешеві народнї біблїотеки й читальнї тощо), оскільки вона очевидно мусїла послугувати ся рідною мовою, піднесеною передтим на щабель власної лїтературної, — стала ся також одним з найголовнїйших чинників відродження кріпацьких народів (Пор. К. Кавтський, стор. 37).
Дуже цїкаво зясовує сей звязок між рідною мовою та культурним розвитком народу Бруцкус в ориґінальній розвідцї: "Національність і держава" ("Русская Мысль", 1910, VI). "...Загальнолюдська культура — резюмує він свої уваги з приводу відносин між національним і вселюдським та ролї рідної мови в поширенню й утворенню культури — не навершуєть ся механїчно на початки власної: вона мусить амальґамувати ся з сею останньою, мусить бути перероблена. Лїтература в рідній мові і є та лябораторія, в якій відбуваєть ся перерібка елєментів загальнолюдської культури відповідно до потреб даного народу, де сї елєменти зливають ся з початками власної культури... Власна національна культура, як технїчно, так і психольоґічно є найлїпшим знаряддєм задля прилучення народности до дібр вселюдської культури. Затриманнє у розвитку національної культури є для кождого народу лихом, бо засуджує його на культурну відсталість; у суспільности, в якій ріжні народи живуть перемішано, такий нарід мусить лишити ся на долї соціальної піраміди. Навіть і в такім випадку, коли національний розвиток припинюєть ся під натиском чужої дуже високої культури, вислїдом сього є культурний застій. Бретань є найвідсталїйшою провінцією Франції, бо заховавши свою кельтійську мову, Бретонцї не витворили в нїй лїтератури, не зуміли здобути для своєї мови прилюдних прав...
"Зі всього вище наведеного мусить бути ясно, що національна культура є та форма, в якій духовий розвиток етнічної ґрупи відбуваєть ся нормально та швидко... (курсив мій, І. Б.). За нашого часу, коли господарські умовини вимагають швидкого піднесення мас на вищий щабель культури, сю мету можна осягнути лише розвитком культури в національних формах" (стор. 143—145.)
Се останнє особливо відносить ся до справи лїтератури, сього дуже важного прояву людської культури, котра щодо форми завжди бувала, є та буде національною й немислима в якомусь позаполїтичному видї. Всесвітнїй та загальнолюдський характер і значіннє можуть мати окремі національні лїтератури лише своїм інтелєктуальним та мистецьким змістом. Тому всї спроби якоїсь національної лїтератури наперед засуджені на поталу й неуспіх. Доказом сього може бути доля та розвиток середньовічного латинського письменства. Цїкаву характеристику сього зробив чеський письменник Ф. Шульц, доказуючи рівночасно утопійність прямувань до загальнолюдської якоїсь понаднаціональної лїтератури: "Якоїсь абстрактної лїтератури, — зауважає він, — яка висїла-б десь у повітрю, як домовина Магомета, витвореної людьми, котрі-б не належали до жадної національної суспільности, — нїколи не було, нема та не буде; тому всїлякі прямування до якогось лїтературного становища, вищого за національне, не мають найменшого сенсу. І саме поняттє гуманности в лїтературі належить до національної сфери. Доказ сього маємо вже давно за нами. Середні віки силкували ся витворити в центральній та західній Европі за посередництвом латинської мови лїтературу, спільну для кількох народів, вищу за рідні, місцеві, національні письменства. Се мала бути якась всесвітня література й щодо мови й щоду змісту; вона мала бути чимало корисною не лише для її учасників й плекателей, але й задля загальної культури. Якіж вислїди мали сї прямування? Вони не досягли навіть того, що, здавало ся, наперед вже було готове. Протягом шестисот років свого тривання вони анї на мент не здїйснили зєдинення та зцїлення під сим оглядом народів, в країнах котрих були плекані. Скрізь та все лишала ся й лишили ся латинські лїтератури: в Італїї, Еспанїї, Франції, Анґлїї, Нїмеччинї, в Угорщинї, а також й у нас в Чехах, але нїде не було нїколи одноманїтного світового письменства, хочби у сьому шматку европейського світу. А прецїнь, коли є загалом можлива якась всесвітня та ненаціональна лїтература, так се саме було тодї".
Нашим, значно могутнїйшим і загальнїйшим, а щодо часу новійшим чинником в пробудженню народів-кріпаків був культурний романтизм з кінця XVIII та головно з початку XIX ст., в атмосфері пристрасности якого до старовини та питомих основ людського суспільного життя (Руссо), а заразом й до природного побуту примітивних і "неісторичних" народів (Гердер) — повстала новочасна наука етноґрафія, яка "не тільки викликала переворот у життю цїлого ряду менших і більших народів, спонукуючи їх національне відродженнє, але й мала рішаючий вплив на лїтературу в цїлій Европі..."
З легкої руки збірки Гердера народнїх пісень ріжних народів ("Stimmen der Völker" — "Голоси народів") в Европі появило ся величезне зацїкавленнє старими витворами народньої словесности всїх, а головно "неісторичних" народів. Почали записувати ся та збірати ся кельтійські "дуани", литовські "дайми", фінські "руни", українські "думи", східно-славянські "билїни" тощо. Се захопленнє лїтературною старовиною було таке епідемічне, що часто, де не було таких дїйсних памяток, дослїдники їх самі творили. Пригадаємо лише сфальшовані Макферсоном старокельтійські т. зв. "Осіянові піснї" або славетні чеські: Кралодворський та Зеленогорський рукописи, які зладив головно чеський письменник Ганка; далї деякі сфальшовані вкладки у відомім естонськім національнім епосї "Калевіноеґ", потім болгарський фальсифікат "Веда Словена", зладжений Ш. Верковичем наприкінцї 60 років XIX ст., врешті кельто-бретонський фальсифікат: "Barzas Brеiz" (поезія бретонських бардів), який опрацював та в 1839 р. видав Делявільмарк.**)
*) В. Гнатюк, Українська народна словесність. Відень, 1917 (стор. 3).
**) Загальний огляд сих національно-лїтературних фальсифікатів зробив дослїдник чеських підроблень проф. І. Hanuś у передмові до: Rukopisove zelenohorsky a kralodvorsky (Pamatka z XIX veku). Praha, 1910; про два кельтські пop. Dr. Thurneysen: Die Kelten in ihrer Sprache und Literatur; про болгарський I. Sismanov: Glück u. Ende einer berühmten literarischen Mistyfikation Veda Slovena (Arch. f. slov. Philologie, 1903, XXV, SS. 580—611); врештї про естонський S. Suits: Die estnische Literatur, Rom, 1914 в "Kultur der Gegenwart", I, 9. Пригадаю, що був час, коли оспорювала ся автентичність українського "Слова о полку Ігореви", яке також уважало ся за підроблене, але не слушно.
(Далї буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 26.05.1918]
(Продовженнє).
В історії новочасного національного ренесансу сей романтичний етноґрафізм та археольоґізм — сї ориґінальні й підроблені твори народньої письменности відограли дуже велику ролю, розбуджуючи національну самосвідомість серед народів, котрих стара історія уважала вже мерцями на все. Зацїкавленнє сею народньою лїтературною творчістю захоплювало для національної справи того чи иншого "живого мерця", насамперед вчених дослїдників, а далї й молоді сили з нової інтелїґенції народу, який пробуджував ся. А з її рядів потім виходили дальші невтомні робітники, апостоли національного відродження, заслугою яких се останнє переходило згодом з першої фази національної романтики в другу, реальнїйшу: культурно-національного самоозначення. А в його творчім сяйві почала прокидувати ся згодом національна дума народнього загалу: їх потенціяльна національна сила поволї перетворювала ся у кінетичну енерґію, що уможливлювала постепенну національну його індивідуалїзацію та кристалїзацію. Сї автентичні памятки старого власного письменства були крім сього доброю знадібкою у визвольній боротьбі поневолених народів ще під иншим оглядом: вони часто заперечували згірдний закид "неісторичности" або дуже образливий закид культурної "меншевартности", якими народи-пани частували народів-кріпаків, поборюючи таким чином право сих останнїх на національне визволеннє та нехтуючи їх культурно-національну самобутність. Про се ширше згадуємо низше.
Тут мусимо зазначити, що саме бажаннє відкинути сї закиди спонукало палких патріотів воскресаючих народів до фальшування старих памяток рідного письменства на зразок справдї знайдених лїтературних памяток инших "неісторичних" народів. Задля сеї самої вже причини деякі народи, відроджуючи ся, старали ся виводити своє походженнє від стародавніх культурних предків. Та напр. новогрецький рух захоплював ся пангєленським ідеалом і уважав ся за відновника античної Геляди, або новочасний румунський національний рух уважав Румунів за безпосереднїх нащадків "клясичного Риму," а їх відродні прямування за спробу оживлення староримської культурної спадщини.
Колиб отже романтизм був вічним, а прямування народів, які пробуджували ся під національним оглядом, не виходили поза лїтературно-культурні домагання й не збочували протягом часу на полїтично-соціяльний і економічний шлях, можливо, що іділля поміж панськими й кріпацькими народами була-б довшою та тривкійшою. Але силою природного розвитку річей стало ся инакше. Безполїтичне культурництво яко програма національного відродження наперед було засуджене на неповодженнє, бо в душній атмосфері державного централїзму й сутокультурні справи (як напр. вільний розвиток і прилюдне вживаннє рідної мови, нормальний розвиток власного шкільництва, не кажучи вже про права недержавних мов в урядуванню) набували легко полїтичного характеру. Не лише російський царизм (пригадаймо напр. сумнославетний протиукраїнський указ з 1876 р. або насильне накиненнє Литовцям московської "гражданки" замісць латинської азбуки і т. ин.), але й революційна Франція, а потім Наполеон душили в Бельґії кождий прояв культурно-національного життя флямандського народу*).
В Австро-Угорщинї при номінальній рівноправности народів (§19 основних державних законів) фактично культурний розвиток кріпацьких народів, а саме під полїтичним оглядом, дуже гальмуєть ся, як се добре видко з історії національного розвитку галицьких Українцїв, далматинських південних Славян або угорських Словаків. В Угорщинї взагалї під сим оглядом положеннє кріпацьких народів дуже сумне. Таким робом, колиб навіть не було обєктивних чинників, котрі скорше, чи пізнїйше приводять поневолені народи до полїтичної боротьби за своє визволеннє, вже згаданий вище конфлїкт їх культурного природного розвитку з полїтичними перешкодами з боку державно пануючого народу неминуче завів би їх згодом на сї "манівцї" полїтичної боротьби. Згадані-ж обєктивні чинники звязані були безпосередно з цїлим економічно-суспільним розвитком нового часу, зреволюціонїзованого й спричиненого головно сучасним капіталїстичним ладом.
Як ми вже бачили вище, емаципація працюючого народа була заразом і еманципацією "неісторичних" і поневолених народів, головне ядро котрих творив та й досї здебільшого творить селянський народ. Занепад патріярхального докапіталїстичного ладу, упромисловленнє передтим хлїборобських країв, пролєтаризація селянського народу та його тяга до міст, словом, увесь сей новочасний добре відомий процес суспільної перебудови під впливом капіталїзму спричинив витворення соціяльних станів у "неісторичних" народів, був причиною її повільного перетворення зі стану національного аморфізму в більш менш розвинений (або такий, що ще розвиваєть ся) національний орґанїзм. У народів-кріпаків появив ся таким робом власний пролєтаріят — сей аванґард визвольної боротьби та будівничий майбутньої нової суспільности — і своя інтелїґенція, яка серед поневолених народів відграває ролю національно-пробудника та сївача національного усвідомлення.
Отже тому в країнах з сильно розвиненим капіталїзмом "неісторичні" народи, що відроджують ся, значно сильнїйше розвинули ся й осягли більші успіхи нїж у тих, де ще панують докапіталїстичні або напів-капіталїстичні господарські відносини. Вистарчить порівняти національний поступ Чехів, Лотишів, Естонців і подекуди також Фінів (бо в них більш рішучий був полїтичний нїж економічний момент) з вислїдами національного відродження Литовцїв, Грузинів і Українцїв та особливо угорських поневолених народів, аби уявити собі сей звязок поміж капіталїзмом і розвитком новочасних національних рухів**).
Подекуди він може бути також ключем до ґеоґрафії новочасних національних рухів. У більш та давнїйше капіталїстичній Европі — національно-відродні рухи поневолених народів здебільшого вже в XIX ст. перейшли основні фази свого розвитку та загалом осягли вищі форми й ступнї своєї еволюції. У східній же та південно-східнїй Европі, куди капіталїзм почав проникати значно пізнїйше***), і процес національного ренесансу був загалом відносно припізнений та повільнїйший. Сю ріжницю можна добре спостерегти в Австро-Угорщинї або в Росії. І в одній і в другій національні рухи найсильнїйше розвинули ся саме в найкапіталїстичнїйших областях...
З капіталїзмом безпосередно вяжеть ся соціялїзм як дуже ворожий чинник в пробудженню поневолених народів, але уваги на сю тему відкладаємо до окремого роздїлу.
*) Сї протифлямандські розпорядки дуже нагадують протиукраїнський царський указ з 1876 р. Порівнюючи їх, маєть ся вражіннє, що lex Jusephovici був копією з сього протифлямандського первовзору.
**) Зрозуміло, що капіталїзм не дїлав нїде яко окремий та ізольований чинник: був лише одним з головних серед инших, про які говориться в сїм роздїлї. Історичний процес суспільного розвитку вельми складний. Всї спроби звести його до дїлання якогось одного чинника — дуже проблєматичні й умовні та матимуть лише абстрактно схематичне й орієнтаційне значіннє. Звертаючи ся до нашої справи, зясуємо зглядність такого теоретичного схематизму на двох прикладах: отже Фінляндії, де й при розмірно повільнім розвитку капіталїзму, але при вигіднім полїтичнім положенню (Фіни корпетували ся російсько-шведським антаґонїзмом щодо утримання геґемонії в Фінляндії) загальний вислїд національного поступу був незвичайно добрий, а навпаки в капіталїстичній Бельґії — Флямандцї наслїдком дуже невигідного полїтичного положення, а потім і з огляду на пасивність своєї релїґії в національних справах (пор. попередню замітку про відносини поміж релїґіями й національним поступом) національно й досї не животїють. Тому отже й зверхнї уваги про ролю капіталїзму в національно-відродних руках нового часу не слїд розуміти якось фаталїстично, але бачити лише в них загально-орієнтацийні вказівки, котрих треба критично вживати в поодиноких випадках.
***) "Національний принцип, — каже Реннер у цитованій вже тут розвідцї "Проблєми Сходу", — який уформуловала західно-европейська історія в XIX ст. і який в XX ст. попав там в розклад, починає нинї на Сходї свій революційний похід. Його провідником є капіталїзм, а йде за цим соціялїзм" (стор. 95).
(Далї буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 02.06.1918]
(Продовженнє).
Вище згадувало ся про теорію меншевартних і більшевартних народів. Про се ми вже писали у своїй розвідцї "Фінляндія та фінляндське питаннє", виказуючи її неузасадненість на фінськім прикладї. Одначе ся справа дуже цїкава сама по собі та з огляду на те, що накоїла чимало лиха молодим народам в їх визвольній боротьбі, заслугує, щоб про неї окремо тут згадати*).
Загально зазначимо, що науково всїлякі модерно популярні теорії про "вищі" та "низші" раси або культурно "більшевартні" та "меншевартні" народи не витримують наукової критики та здебільшого є проявом свідомого чи підсвідомого расового або національного февдалїзму, лише назверх прикрашеного науковою декорацією і орнаментом. Справжня причина культурного занепаду, чи опізнення у розвитку народів-кріпаків спочиває здебільшого у неприхильних для них ґеоґрафічних і історичних умовинах, а поруч з тим і в їх соціяльно-господарскім поневоленню, але зовсїм не в культурній меншвартности чи нездатности. Відомий мадярський учений Вамбері, відкидаючи закид якоїсь культурної меншвартности туранських племен у порівнянню з т. зв. Арійцями, зауважив, що причиною своєрідного способу думання та почування турко-татарських народів "зовсїм не є етнїчне, але єдино та виключно їх полїтично-соціяльне, а подекуди ґеоґрафічне положеннє" (Н. Vаmbery: Die primitive Kultur des turko-tatarischen Volkes [Примітивна культура турко-татарського народу], Липськ, 1879. Стор. 49). Майже перед сто роками засаду расової рівноправности проголосив один з найбільших натуралїстів пового часу А. Гумбольд, який у своїм відомім "Космосі" зазначив з сього приводу: "Признаючи єдинство людського роду, ми заразом виступаємо проти кождого безрадісного припущення вищих і низших людських рас. Істнують більш здатні, більше освічені та через інтелєктуальну культуру ублагороднені раси, але нема нїяких благородних племен. Всї однаково призначені для свободи, якою в дикім станї користують ся одиницї та яка в державнім життю з полїтичними інституціями є правом цїлої громади (Kosmos, І, 385).
Отже жадна раса та жаден поодинокий народ не має нїякого монополю на культурний розвиток і поступ. Сю думку гарно зясував фільософ Йодль, кажучи, що "нїякий поодинокий народ не заарендував духа, жадний поодинокий народ не виарендував моральности або мистецтва або любови; й як що ми власний народ лїпше розуміємо, бо ми самі в нїм вкорінені, отже він нашому думанню та почуванню найлїпше відповідає, то освіченість саме відкриває наші очі для чужого й дозволяє нам під сто й тисячами масок і переодягнень бачити культуру одного людського обличчя" (Hertz: Rasse u. Kultur [Раса і культура], 419). Незалежність культурного розвитку від племінного походження сконстатував відомий нїмецький антропоґеоґраф Рацель; в своїй "Völkеrkundе" (Народознавство) він каже: "Раса як така не має нїчого спільного з культурним станом посїдання".
Так само неузасаднена инша клясифікація рас і народів на "шляхотні" та "нешляхотні", з яких перші неначе самою природою призначені бути панами, а другі рабами, що видко напр. з одної з термінольоґій сеї теорії: "Herren" та "Sklavenvölker". Расовий і національний феодалїзм її такий очевидний, що не вимагає нїяких пояснень. Славний чеський історик Паляцький, мотивуючи "право народів" яко цїлком природне (на його думку воно є справжнїм правом природи; нїякий народ на землї не має права вимагати, щоб на його користь його сусїд добровільно жертвував ся; жаден народ не мусить задля добра свого сусїда пожертвувати собою або себе зректи ся...), виказав неслушність вище зазначеної теорії, кажучи: "Природа не знає нїяких народів-панів і наймитів".
Мусимо сконстатувати, що ворожнеча державно-панських народів проти відродних прямувань поневолених кріпацьких щодо часу проявила ся поперше в дальшій полїтичній стадії їх національного ренесансу. У першім же полїтичнім його періодї народи-патриції дуже часто ставили ся навіть прихильно до відродних заходів своїх обездолених братів, оскільки вони мали невинний культурний і неполїтичний характер. З рядів інтелїґенції народів-панів виходили часто каменярі та співробітники національного відродження сих приспаних народів. Згадаємо напр. польських "хлопоманів" і "литвоманів" або т. зв. "українську школу в польській лїтературі", перших фіноманів шведського походження або балтійських Нїмцїв яко піонїрів в естонськім та лотиськім відродженню. Так само далї московських "українофілів", напр. Павловського, автора першої граматики української мови. Анґлїєць Матю Арнольд своїми викладами про кельтійське письменство ("Оn the study of Celtie litterature"), в яких було більше симпатії нїж знайомости з їх стародавньою лїтературою, був властиво духовним батьком новочасного панкельтського руху та відродних прямувань серед анґлїйських народів. Нїмець Гердер, як відомо, відограв подібну ролю серед Славян, у відродженню яких гердеризм був одною з головнїйших ідеольоґічних основ. Французи вельми цїкавлять ся провансальськими національно-культурними святами, а рівночасно паризька преса по катівськи нападає на найменший натяк на полїтичні прямування серед Провансальцїв.
Ся остання поява, себто протиінородчеське цькуваннє, зауважаєть ся скрізь, як тільки національно-відродний рух недержавних народів переходить зі стадії національної романтики й аполїтичного культурництва в фазу позитивного полїтичного й економічного суспільного реалїзму. Тодї починаєть ся з боку народів-панів безоглядна боротьба проти еманципації народів-кріпаків. Тодї саме на сцену появляють ся скрізь свої Каткови та Йозефовичі з їх донощицькою та нацьковуючою методою. В імя молоха державного централїзму розпинають ся на прокрустовім ліжку полїтично-адмінїстративного унїформізму природні та справедливі національні домагання поневолених народів. Фіно-шведський, чесько-нїмецький, польсько-український і москвофільсько-український, нїмецько-лотиський і естонський спір — плястично засовують сей фатально неминучий період національного антаґонїзму поміж народами-патриціями й плєбейцями. Найбільшого загострення та напруження досяг він в Австро-Угорщинї — сїй справжнїй лябораторії національних питань. Австрійський письменник Ґрільнарцер висловив його культурну небезпеку у своїм славетнім та загально відомім афоризмі: "Від людяности — через націоналїзм — до звірськости". Сей парадокс свідчить лише про аномалїю атмосфери, в якій розвивають ся новочасні національно-визвольні рухи.
______
Ще лишало ся-б нам згадати окремо про один дуже модний чинник у нових деяких полїтичних теоріях, себто расу.
Вже перед війною дуже популярні були ріжні полїтичні віршування та програми, що оперували расовими колєктивними поняттями, як латино-романський, славянський або ґерманський світ. Бетман-Гольвеґ якось перед 1914 р. заповідав. що майбутня світова війна буде поєдинком славянської та ґерманської раси. Рузвельт чимало присвятив своєї краснорічивости пропаґандї американїзму. В Еспанїї захоплювали ся паніберизмом. В Анґлїї заходжували ся біля панбританїзму або пананґлїзму. Про панкельтизм ми вже чули вище**)
Побіч сих ріжних полїтичних панрасових комбінацій чи не більше ще були поширені ріжні більш і менш дотеп і расово культурні прямування і течії, як напр. чистий аризм проти "нечистого" юдаїзму (в дїйсности се є лише одна з численних відмін антисемітської пошести), потім туранїзм, себто культурна унїя татаро-турецьких народів і племен. Врештї менш відомий яфетизм, то є культурно-племінна єдність тубільних кавказьких народів (теорія грузинського кавказольоґа Марра) тощо.
Вже після вибуху всесвітньої війни зроблено чимало більш й менш ориґінальних спроб зведення її до якогось расового знаменника. Нагадую хочби одну з найбільш відомих з їх числа: покійного нїмецького історика Лямнрехта, який у своїй статї "Війна народів" (у "Berliner Tageblatt", 1914, 23/VIII) обяснював її як останню боротьбу ґерманства й латинського славянства з східним варварством... і бачив скрізь в неї прояв расового "голосу крови". Кавтський вельми дотепно скритикував науково-расові імпровізації шановного нїмецького історика з приводу сеї світової війни, яка заразом виказала повну довільність яких небудь полїтичних комбінацій на расовім ґрунтї***).
Нас очевидно цїкавить тут та або инша роля расового моменту в національно-відродних рухах нової доби. "Нема більш ворожих принципів — зауважує з сього приводу знаменитий дослїдник расової проблєми, Герц — нїж раса та нація"****). По сути се зовсїм слушна увага. Раса, особливо в модернім псевдо-науковім одязї (сю расову манїю Герц дотепно охрестив расовою гістерією) має нахил до проковтнення національного елєменту яко буцїм-то підрядної своєї складової частини. Всїлякі вище згадані пан-расові пошести здебільшого простують до якогось фантастично-неможливого перетоплення живих народів у вищу наднаціональну породу або найчастїйше в засимілюваннє менших народів спільного племінного походження "старшим братом", який у такім випадку має бути свого роду втїленнєм чистого расового духа (напр. царсько-російський панслявізм — зросійщеннє).
Таким протинаціональним чинником стала раса нещодавно, від часу, коли її полїтично надуживаєть ся для всїляких замаскованих імперіялїстичпих плянів. Одиаче якийсь час, коли ще не істнувала расова гістерія та псевдо-наукове жонґлєрство з її знаннєм і змістом, вона подекуди й денеде відограла позитивну ролю в процесї національного пробудження приспаних народів. Тодї вона не була їх глитаєм, але заборолом. Многочисельні народи спільного походження бачили в нїм зсумованнє своєї сили в боротьбі за власне істнуваннє (Конкретно инодї раса утотожнювала ся з найсильнїйшим і найчисленнїйшим народом даного племени, так напр. серед балтійських і австрійських Славян славянофільство часто покривало ся з русофільством). Отже у відродженню малих славянських народів расовий момент на початку відограв дуже додатну ролю: поміг скріпити ся слабим першим національним захопленням у залїзно-міцну пізнїйшу національну самосвідомість, котра потім не потребувала вже свого племінного костура та відкидала його, ставши певно на власні ноги.
"Не Славянин, але Чex!" — заявляє напр. самопевно чеський національний дїяч К. Гавлїчек. Новофлямандський рух, котрий прокинув ся в Бельґії під нїмецькою окупацією та прямує до національно-полїтичної самостійности флямандського пароду, також послугуєть ся у своїй дїяльности расовим моментом, а саме фактом приналежности флямандського народу до сїмї ґерманських народів (Пop. про се заяву "Молодої Фляндрії" [Jung-Vlaandern] та манїфест ґентської ґрупи Молодофлямандцїв [Jung-Vlamingen], які наведені в додатках [ч. І. й 4] до брошури К. Кеrlеnа: Flandern und Deutschland [Фляндрія та Нїмеччина]. Цїкаві уваги про ролю расового чинника в новофлямандскому рухови можна знайти в голяндській публїкації д-ра І.Н. Lablerton'a; De vlaamschе Bewegіng [Флямандський рух] 1916. Розд. І).
Вище ми згадували вже про те, як візія античної Греції підбадьорувала новогрецький рух або як приналежність до латино-романського світа й буцїм-то спорідненнє з клясичним Римом було та є чималим двигуном у національнім відродженню Румунів. Таке саме додатне та підбадьоруюче значіннє мають панкельтські прямування для кельтських народів, що відроджували ся. Вони захищають їх перед зневіррєм у власні сили, у власну майбутність і ведуть таким чином через расову мрію до національного самоутвердження.
Все добре, але в міру. Так само й з сим расовим підбадьоруваннєм. Воно має помогти національно ходити на власних ногах. Одначе хто уважає костур за ноги, той до смерти не навчить ся сам ходити. Отже в тих випадках, де народи занадто надуживають расового "костура", вони не йдуть наперед, але або занепадають або животіють. Клясичним зразком сього може бути москвофільство на українськім ґрунтї (де маємо приклад утожсамлення раси з найблизшим співплемінником). Застій у новорумунськім русї так само подекуди обяснюєть ся переборщуваннєм франкофільства та безкрайнїм захопленнєм латино-романїзмом.
В новочаснім життю, як культурно, так і полїтично творчим елєментом є нація, а не раса. "Наша доба — каже Челлєн (сам симпатик расового принципу в полїтицї) — стоїть під знаком народности; що в области племінної споріднености поза сим лежить, те знаходить ся поки-що в країнї чистих мрій або найбільше в аморфній досвітнїй стадії хаосу'' (Der Staat als Lebensform, стор. 148).
*) В нїмецькій і анґлїйській науковій лїтературі істнують вельми цїкаві причинки до неї, а саме у критичних працях про модні расові теорії а lа Ґобіно або Чемберлєн. Нагадаю бодай дві недавні працї про сю проблєму, анґлїйську д-ра Скольса: Т. Е. S. Scholss — Glimpеs of the Ages or the "Superior" and "Inferior" Races etc., London, 1905—1907, І. ІІ та нїмецьку д-ра Ф. Герца: Hertz—Rasse und Kultur, Липськ, 1915.
**) Цїкавий критичний огляд новочасних расових прямувань читач знайде у новій працї шведського соціольоґа Челлєна Der Staat als Lebensform (Держава яко форма життя, Липськ, 1917, III розд. Порівняй також попередню його відому працю Die politischen Probleme des Weltkrieges, 1916. Розд. IV, 2.
***) Пор. його брошуру: Rasse u. Judentum, Штутґарт, а саме передмову до неї.
****) Rasse u. Kultur, 410.
(Кінець буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 23.06.1918]
(Кінець).
Сей загальний огляд головних чинників у новочасних національно-відродних рухах слїд закінчити орієнтаційною схемою основних фаз в них. Нам вже довело ся про се писати в розвідцї про фінляндське питаннє*). Тут можемо отже навести (з незначними поправками та доповненнєм) відповідний уступ з тої нашої працї.
У відродженню неісторичних народів-плебейцїв можна звичайно відріжняти три головні розвиткові періоди: насамперед час національного пробудження, визначним моментом — власне вихідною точкою — якого є поворот до рідної мови та заходи до лїтературного її вироблення.
Вище ми вже спеціяльно звернули увагу на се незвичайне значіннє язикового моменту в національно-відродних рухах нового часу. Тут пригадаємо лишень, як воно символічно та плястично було зясоване в назві флямандського товариства, в котрім була первісно зосереджена культурно-національна праця камінярів Флямандського відродження: "De taal is gansch het volle" називаєть воно, що означає: мова се весь народ.
Загалом ся перша фаза національного пробудження має сутокультурний характер. Звичайно се доба, коли повстають і основують ся культурно-національні й наукові власні стоваришення і орґанїзації, метою яких є національне самоозначеннє даного народу під культурним оглядом, словом виплеканнє його національної своєрідности й окремішности. Граматиками й несмілими перекладами на рідну мову вона починаєть ся; національним театром, музеями, власною пресою та науковими товариствами або академіями сей перший період здебільшого завершують ся.
Потім настає друга фаза: доба господарського самоутвердження ново пробудженого народу.
У першій лїнїї очевидно лише в серединї; найчастїйше шляхом кооперативної самопомочі в головнїйших областях національно-економічного життя. Провідним гаслом тут здебільшого буває відомий чеський клич: "Svuj k svemu" (свій до свого або у свого). Се також час інтенсивної спільноти на полї господарського життя, а заразом видимий доказ внутрішно-суспільної діференціяції в лонї молодого народу, де побіч власної інтелїґенції, поява якої є характеристичним знаком вже першої фази, народжують ся власне робітництво, міщанство й дрібна буржуазія, словом : людовий національно-аморфний орґанїзм перетворюєть ся поволї в самостійну національну суспільність.
Культурно-національна й економічна фаза мають рішаюче значіннє для напруження та розмаху національно-відродного процесу народів, що пробуджують ся. Бо се основа, на ґрунтї якої можливою є далї третя фаза в сїм процесї, себто полїтична, коли визвольно-відродні прямування пробудженого народу завершують ся самостійницьким ідеалом, домаганнєм вільного й необмеженого власного державно-полїтичного життя. Сей державно-полїтичний бік у національнім питанню належить до найтяжших його моментів. Бо ніде національний февдалїзм не проявляєть ся гострійше нїж у боротьбі поміж старими державно-пануючими народами й молодими, недержавними та поневоленими саме зза державности. Бо природні домагання сих останнїх загрожують звичайно державно-національному "станови посїдання" перших. Тому саме в полїтичній фазї доходить звичайно до палкого загострення та напруження національної ворожнечі, чого клясичним зразком є сучасна Австрія.
Розвиток національного визвольного руху в сїй останній фазї, як і той або инший його кінцевий вислїд, залежить від багатьох ріжнородних чинників, отже: устрою та життєвої сили старої держави, до якої належить народ, що еманципуєть ся; ґеоґрафічного положення сього останнього й територіяльного його відношення до матерньої держави, головно під господарським оглядом; далї подекуди від числа даного народу та великости його власної країни, потім суспільної діференціяції його національного орґанїзму тощо. У дальшім роздїлї сих нарисів, де буде спеціяльно мова про відношеннє поміж нацією й державою, ми докладно візьмемо під увагу важнїйші з сих вище зазначених чинників.
Розумієть ся, що схарактеризовані тут три розвиткові фази в національно-відродних рухах се лише орієнтаційна схема, яка в реальнім життю не здїйснюєть ся ідеально й поодинокі моменти котрої не йдуть хронольоґічно один за другим по черзї, але здебільшого виступають перемішано, як се бачимо на прикладї галицьких Українцїв або бельґійських Флямандцїв.
Бо справжнє життє, як відомо, не признає рямок "сїрих теорій". Але для загальної орієнтації у новочасних національних рухах ся схема цїлком надаєть ся.
Для її ілюстрації наведемо тут кілька зразків. Отже Білоруси переживають саме першу фазу. Для них вище згадане флямандське гасло про значіннє рідної мови для самоозначення народу є поки-що справою національного буття. Ще примітивнїйший ступінь національного розвитку можна (після 1905/1906 рр.) добре простежити на пробуджєнню деяких східно-російських "інородцїв", фіно-угорського або туранського походження (Чувашів, Мордвінів, Кірґізів)**. Литовцї та Грузини пішли значно дальше й мають за собою чималу частину культурно-національної фази. В часї війни вони були кинені на шлях інтенсивнїшного полїтичного життя, себто в третю фазу, хоча в другій, то є економічній їм лишаєть ся ще чимало доробити. Лотиші й Естонцї відбули вже не лише першу, але здебільшого й цїлу другу фазу. Війна так само втягла їх у вир надзвичайного полїтичного розвитку. Але клясично майже уявляєть ся під сим оглядом чеське та фінське відродженнє (особливо се останнє), в яких можна докладно простежити типові появи всїх трьох періодів національно-відродного руху. Тільки що у Чехів природний полїтичний розвиток гальмуєть ся застарілістю та негнучкістю державного орґанїзму, до якого вони належать, тимчасом коли Фінам саме вдало ся після розбиття царату сьогорічною революцією цїлком визволити ся і під полїтичним оглядом та досягнути таким чином вершка національних прямувань, себго власної державної самостійности. Отже фінське відродженнє можна уважати свого роду шкільним зразком національно-відродного розвитку та визволення "неісторичних" і поневолених народів у новій добі.
Після сього огляду основних чинників у національнім відродженню поневолених народів — хиба досить умотивована на початку сеї працї заповіджена їх безперечна та неминуча побіда.
Можна сказати, що всї тенденції новочасного суспільного розвитку промовляють на їх користь та є пособниками в сїм величнїм розцвітї новочасної культури. Словом, сам дух часу є їх союзником та прихильником. В сїм саме найпевнїйша запорука їх побідного поступу та здїйснення заповітних їх прямувань і цїлей. Незабаром відкинуть ся й державно-полїтичні перепони з їх шляху, як передтим впали закиди в культурній їх "нездатности" або "меншвартности". Нема сили, яка могла б зупинити повне розвиненнє та завершеннє національного ренесансу — сеї чудової та чарівної квітки на вічнозеленім дереві вселюдського розвитку й поступу...***)
*) "Фінляндія та фінляндське питаннє", розд. IV, стор. 37—39.
**) Пор. на се розд. ХІІ п. з. "Інородцї" в моїй працї "Поневолені народи царської імперії".
***) Припущеннє деяких дослїдників з національно-дарвінїстичного табору, що поневолені й неісторичні народи будуть національно засимільовані державно-історичними та пануючими, наперед спростовують ся всїма вище зясованими тенденціями новочасного суспільного розвитку. "Асиміляція поневолених народів пануючим — зауважує з сього приводу цитований вже тут Бруцкус — мала місце в попереднїх віках, коли вона з початку захоплювала вищі кляси, а потім під натиском останнїх зміняли ся мова, віра, а поруч з тим і все культурне обличчє поневоленого народу. Але сей процес тягнув ся столїттями; в наш же час, коли господарські умовини вимагають швидкого піднесення мас на вищий щабель культури в національних нормах... В дїйсности XIX ст. він був свідком не швидкої асиміляції народів, але швидкого розвитку нових національних культур" (цит. праця, стор. 145, 142).
З сеї самої причини й запевнення Кавтського (в останній його працї "Die Befreiung der Nationen" пор. §§ 8 й 9, особливож стор. 46, 47 і 50) в неминучости природної асиміляції народів у майбутній соціялїстичній суспільности — дуже проблєматичні. Вище зясоване становище щодо сього Жореса на нашу думку лїпше пояснює та передбачає хід національного розвитку в будучности. "Піднесеннє всього народу до національної культурної спільности, — як добре каже Бавер, — здобуттє народами повного самоозначення, поступаюча діференціяція народів — се є соціялїзм". Але й колиб асиміляція була можливою, то з погляду суспільно-культурного поступу вона все-ж-таки сливе чи могла-б уважати ся бажаною тому, що фактично спричинює звичайно певний культурний занепад та якусь свого роду душевну стерилїзацію винародовленої маси, особливо в тім випадку, де сей процес денаціоналїзації відбуваєть ся примусовим робом. Драгоманів сумно зауважив, що "коли національний характер розкладаєть ся під чужий несвобідним впливом, то витворюваний таким чином злїпок присвоює головно злі прикмети чужої нації та загублює саме добрі власні познаки" (Істор. Польща та великорос. демократія, стор. 281). Сей деправуючий вплив примусової асиміляції найлїпше можна бачити напр. на положенню деяких немадярських народів (особливо Українцїв і Словаків), далї на загальному занепадови декотрих російських "інородцїв" (головно бесарабських Румунів): про культурну безплїдність кельтійської Бретанї), примусово офранцуженої, згадувало ся вже вище. Подекуди сей неґативний вплив примусової асиміляції видко на культурній відсталости бельґійських Флямандцїв. Не є зовсїм припадковим, що такі засимільовані "окраїни" й"інородцї" бувають звичайно справжнім Ельдорадом протикультурної темряви у всїх можливих її проявах: отже масової безграмотности, полїтичного реакціонїзму й чорносотенства, фанатичного клєрикалїзму й сильно поширеного алькоголїзму, а поруч з тим инодї й більшої злочинности.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 30.06.1918]
III. Соціялїзм і національна проблєма.
У звязку з увагами в попереднїм роздїлї пpo капіталїзм мусимо порушити окремо ще справу відносин соціялїзму до національної проблєми та національних рухів. Здавало ся-б, що соціялїзм при своїм визвольно-суспільнім завданню від початку мав би бути природним спільником національної еманципації поневолених народів, що відроджують ся. Одначе в дїйсности так не було. Стало ся майже навпаки. Первісний соціялїзм, як у своїй утопійній, так і пізнїйшій науковій формі подібно до революційного демократизму й лїбералїзму минулого столїття впав у блуд протинаціонального космополїтизму, звязаного ґенетично з відомою вже нам антинаціональною ідеольоґією французької революції*).
Правда, робітничий Інтернаціонал на початку свого істнування зайняв був щодо національної справи зовсім слушне й раціональне становище. В орґанї його нїмецької секції "Der Vorbote" (Провістник) знаходимо (в 1866 р.) вельми цїкаві й досї ще актуальні думки й уваги з приводу інтересуючої нас тут проблєми. "Міжнародне робітниче питаннє — читаємо в сїм часописї — має всюди передпосилку — свобідний і цїлковитий національний розвиток". "Кожда нація повинна в себе вдома обчистити свій поріг, то є передусїм вирішити своє національне завданнє, яке спочиває у полїтичній свободї в серединї й національній самостійности назверх". "Суверенність народу — пояснюєть ся далї — лежить в тім, що народ належить собі".
Нас спеціяльно цїкавить та обставина, що в "Der Vorbote" нація не розуміла ся лише в державно-полїтичнім сенсї, але й яко культурно-духова індивідуальність, а потім, що право на національний розвиток признавало ся не тільки великим і пануючим народам, але всім без ріжницї: "жадна нація не повинна мати нїякої иншої переваги крім тої, що признаєть ся їй завдяки її знанню і дїяльности, її інтелєктуальній і матеріяльній роботї на полї творення мирної культури". "Навіть найменша національність повинна все мати забезпечене свобідне й самостійне істнуваннє". "Der Vorbote" добре розумів також синтетичну гармонію поміж національним і інтернаціональним: "Кожда національність як орґанїчна складова частина великої сїмї людства повинна відповідно до свого темпераменту, до своїх здатностей і природних продуктів своєї країни внести свою відповідну частину до загальної культури".
І завданнє міжнародньої асоціяції робітників лежить саме в тім, щоб бути посередником між духовими, моральними й тїлесними потребами народів і щоб їх гармонїзувати. "Кождий народ — ще більше пояснюєть ся думка — вкладає відповідно до свого темпераменту, клїмату та продуктів своєї країни свою відмінну від инших частину до загальної культурної скарбниці й саме та ріжноманїтність в творчости робить можливим витвореннє одної гармонійної цїлости". Розумієть ся, що полїтичне зорґанїзованнє людства сей часопис уявлював собі у формі вільної спілки народів, себто федерації.
Нa жаль напрям, репрезентований "Der Vorbote", швидко занепав або лишив ся у царинї теорії, бо на практицї розпаношила ся більш або менш замаскована державно-централїстична течія й космополїтизм (Про "Der Vorbote" пор. X. Житловський: "Соціялїзм і національне питаннє", стор. 11—13 і К. Kautsky: Die vereinigten Staaten Mitteleuropas, стор. 41—43).
Сей козмополїтизм, який з погордою та ворожо ставив ся до національних прямувань "неісторичних" і "неарійських" народів, був дивовижною мішаниною інтелектуальної наївности з державно централїстичним атавізмом і національно-расовим февдалїзмом. Ті, хто бундючно проголошував, що "Wir haben den Standpunkt der Nationalität überwunden", себто, що ми вже перейшли поза національне становище (отже уважаючи космополїтизм за вищу фазу в суспільнім розвитку людськости нїж природний націоналїзм), не бачили або не хотїли бачити, що їх космополїтизм се саме фікція, що він в дїйсности зовсїм не є нї наднаціональним, ні позанаціональним, але так само національним, але представляє тільки старшу, вищу й ширшу форму культурно-національного розвитку.
Вони не розуміли, що всесвітнє й загальнолюдське скрізь та все проявляло ся в національній формі, що вселюдське, як учив уже Драгоманів (його свого роду caeterum censeo у національних справах було гасло: "козмополїтизм в ідеях і цїлях, національність у ґрунті Й формах культурної працї". В писаннях Драгоманова взагалї, а особливо у двох розвідках: "Чудацькі думки про українську національну справу" та "Листи на наддніпрянську Україну" — основно зроблено критику псевдокозмополїтизму, про яку тут саме мова) є лише метою, ідеалом, а національне є засобом і шляхом.
"Багато продуктів загальнолюдської культури — слушно зауважав X. Житловський у своїй дуже цїкавій працї "Соціялїзм і національне питаннє", (стор. 53) — істнують лише в певній національній формі й цїлком не можна їх подумати без неї. Найбільше, що можна собі уявити, се те, що їх можна перелляти з одної національної форми в другу. Але цїлком втратити слїди тої або другої національної відбитки вони не можуть. Національність се майстерня, в котрій можливі продукти загальнолюдської вищої культури отримують свою конкретну всенаціонально певну дійсність або вірнїйше: національність се орґанїчне єдинство, що витворює ті національні творчі форми, з котрих виходять вищі продукти загальнолюдської культури, конче пересяклі духом тих форм".
Наївний козмополїтизм минулого столїття не розріжнював отже національної форми прояви від загальнолюдського змісту в культурі й життю поодиноких народів і тому не добачав орґанїчного звязку поміж народнїм і вселюдським, а навіть констатував природний антаґонїзм поміж ними... Тимчасом одначе, як се гарно й переконуючо засував у своїх писаннях Драгоманів, справжній козмополїтизм з природним (а не заборчим) націоналїзмом є як в найтїснїйшім орґанїчнім звязку. "В своїй істотї — каже з сього приводу автор моноґрафії "Історична Польща і великоросійська демократія", стор. 263-264 — думка козмополїтизму й людяности зовсїм не суперечна з національною думкою, але є лише дальшим її розвиненнєм... Саме поняттє ідеалу людства витворюєть ся та продовжує витворювати ся у людей шляхом абстраговання лїпших прикмет індивідуальностей, корпорацій (як проявів працї) і націй, чому й поступ сього ідеалу не вимагає стирання всієї ріжноманїтности людства, але навпаки жадає їх постійного розвитку. Козмополїтизм і гуманїзм виключають лише національні антипатії, національний ексклюзивізм та накликують до стирання національних недостатків".
Другим блудом сих "козмополїтів" була гадка, що всесвітно-культурний і загально-людський поступ є монополем тільки великих і державно-історичних народів. Тимчасом новочасна історія Европи спростувала неслушність сього погляду так само, як неузасадненість спорідненого з ним закиду культурної "меншвартности" неарійських і "неісторичних" народів, про що ми говорили вже попереду. Всесвітнього значіння культура малих скандинавських народів, імпонуючий культурний розвиток малих держав і народів, як Швайцарія, Бельґія та Голяндія, далі неарійської Фінляндії і т. ин. (Пор. про се цїкаву розвідку Е. Бернштайна: "Vom geschichtlichen Recht der Kleinen" = "Про історичне право малих" у "Die Neue Zeit", 1915, ч. 24) зразково показують неслушність та упередженнє сього козмополїтичного аристократизму. Малі, неісторичні, напівісторичні й неарійські народи та племена не зайві у великім варстатї вселюдської культури. Вони також є співробітниками у витворюванню всесвітньої правди, краси й поступу. Численність чи расове походженнє не є в сїм процесї рішаючим моментом так само, як і великість заселюваної територіяльної просторони. Менш численний народ може бути культурно сильнїйший за більш численного, недержавний, поневолений за державного пануючого народу. Пригадаймо величезне культурне значіннє малої поневоленої Греції для величезного пануючого Риму. Сонце відбиваєть ся не тільки у великім океані або морі, але й в найменшій кропельцї роси. Так само всесвітня правда та краса не є лише монополем великих вільних і пануючих народів.
"Погляд на Швайцарію, — сказав на базельськім конґресї соціялїстичного Інтернаціоналу Трульстра — на ґрунтї якої ми знаходимо ся, погляд на гарну гуманїтарну працю, зроблену маленькою країною Данїєю, один погляд на мистецтво та науку й культуру Бельґії та Голяндії доказує нам, що не треба нїякої великої просторонї, щоб бути великим культурним народом" (Цитоване Бернштайном в його наведеній розвідцї "Про історичне право малих", себто держав і народів, стор. 759).
Цїкавою та дуже характеристичною для козмополїтів минулого столїття є одна обставина: вони не признавали національно-відродних прямувань народів-кріпаків, що пробуджували ся, та симпатизували з національно-державними плянами поневолених некріпацьких націй. Мадярський національно-революційний рух, як і польський, далї італїйське та нїмецьке державно-національне зєднаннє знайшло у сих козмополїтів велику симпатію і енерґічну підтримку, хоч демократизм в них був дуже зглядний та розвіяв ся швидко (порівн. сучасну Угорщину або Прусію) після осягнення державно-полїтичної мети.
Лїберали, демократи, революціонери та соціялїсти середини XIX ст., основно розходючи ся у полїтичній своїй ідеольоґії, а подекуди і цїлому світоглядї взагалї щодо ворожнечі супроти визвольних прямувань плебейських народів, що відроджували ся, були дуже солїдарні.
В сих останнїх вони бачили лише темні сили реакції та контр-революції, замасковані замахи поваленого "старого режіму", божевільні та фантастичні спроби вміло ґальванїзувати та оживлювати мерцїв, котрі природним розвитком річей покладені були до вічного та непробудного сну на великому цвинтарі всесвітньої історії й над якими новочасне життє та культурний поступ перейшли вже безапеляційно до дневного порядку.
Сього становища тримав ся та навіть спеціяльно підкреслив і теоретично обоснував т. зв. науковий соціялїзм, себто марксизм, а саме у первісній фазї свого істновання та в публїцистичній дїяльности головних трьох своїх корифеїв: Маркса, Енґельса й Ляссаля.**)
Вже сам іронїчно-згірдливий та висміюючий тон, яким писали про "неісторичні" народи каменярі наукового соціялїзму, звертає на себе увагу. На думку соціялїстичної трійцї — се "відпадки народів" (Völkerabfälle), дикі та варварські шматки народів (Ляссаль) недолїтнї "народцї", якісь "хлопчаки" (die Burschen), їх визвольні прямування до здобуття рівноправности — се "право на рабуваннє худоби" (Recht auf Viehraub). Вони "дикі сили природи", "кусники племен", історія котрих належить до минувшини й теперішній історичний розвиток котрих звязаний з націями иншої раси й мови (Маркс), національність та полїтична активність яких давно була притлумлена та котрі були змушені через те від тисячі років іти слїдами "могутнїйших народів" (Маркс). Вони отже лише є "додатки до нїмецької або угорської нації й більш нїчого."
Полїтично вони є і "аж до їх повного загину, або винародовлення лишать ся носителями контр-революції". Їх національно-відродні та визвольні прямування суперечать духови часу. Вони є божевільними спробами "привернення status quo, що був року божого 800 (Маркс), і котрий отже нїколи не може вже вернути ся, бо стоїть в основній суперечности з новочасним історичним розвитком, який засудив на неминучу смерть та винародовленнє раз на все всї сї неісторичні народи.
У Енґельса знаходимо спробу обєктивного доказання неминучого занепаду славянських народів (поза Поляками, котрі, як відомо, все тїшили ся симпатією революційної та демократичної Европи, Москалїв та балканських Славян): на думку великого співробітника Маркса сим Славянам "недостає первісних історичних, ґеоґрафічних, полїтичних та економічних умовин самостійности. Народи, що ніколи не мали власної історії, котрі від того моменту, як осягли перший примітившій ступінь цивілїзації, вже дістали ся під чуже панованнє, або що й через чуже ярмо насильно були втягнені на перший щабель цивілїзації, не мають жадної здібности до життя. (Курсив мій, І. Б.). Якби ще австрійські Славяне творили одну компактну масу, як Поляки, Мадяри, Італїйцї, якби вони потрапили збудувати державу з 12—20 мілїонів населення, тодї їх претенсії мали б ще серіознїйший характер."
Се, мовляв, клясично зясована основа теорії про т. зв. культурну нездібність (згодом культурну "меншвартність", про що ми вже говорили вище) "неісторичних" народів.
Само життє та новочасний культурно-національний розвиток і поступ сих історією неначе засуджених на смерть народів скориґував її, як і всї инші сього роду погляди корифеїв новочасного наукового соціялїзму на "неісторичні" народи.
Де лежать обєктивні причини сього їх становища, добре вияснено у вище згаданій розвідцї Донцова (Пор. IV розд.): прийняттє хвилевого тактичного союза "неісторичних" народів, що пробуджуються з полїтичної тогочасної реакції, за щось стале та неперемінне (звідки оскарженнє їх у контрреволюційности на все), отожсамленнє обєктивних інтересів поневолених "неісторичних" народів з інтересами державно-пануючих; знехтуваннє соціяльно-економічної їх структури, яко певної передумовини неминучого їх зреволюціонїзовання у майбутности; врештї, перебільшеннє панславянської небезпеки для Европи та подекуди в тих часах звичайне плутаннє понять про державне та національне.
Про вплив субєктивних деяких моментів згадано вище у відноснику.
Для нас тут зрештою важне не те, як та чому помиляли ся у сїй справі каменярі новочасного соціялїзму, але те, що сї їх хибні погляди фатальною спадщиною лишили ся у дальшім розвитку соціялїзму, стали ся свого роду непорушними доґматами для пізнїйших соц.-дем. партій, в яких державний характер, протинаціональний централїзм та поборюваннє відродних прямувань неісторичних народів узасаднювали ся та виправдували ся звичайно найвищим авторитетом перших навчителїв та віщунів новітнього соціялїзму.
Марксисти-ортодокси, фанатики мертвої доґми, замісць щоб вжити дотепної методи свого великого вчителя задля вияснення національної проблєми, як се зробили згодом Кавтський, Бавер, Реннер, відхрещували ся та цурали ся (особливо у Росії під проводом найбільшого схолястика марксизму Плеханова) протинаціональних цитат і думок вище згаданого роду з писань Маркса й Енґельса. Їх інтернаціоналїзм, як передтим космополїтизм революційно-демократичної Европи, був рішуче антинаціональним, але головно лише у стосунку до недержавних та неісторичних народів, яким vіа facti приходило ся завоювати собі рівноправність у соціялїстичному Інтернаціоналї.***).
Саме їх національно-еманципаційні прямування поборювали ся та гальмували ся відомим афоризмом з комунїстичного манїфесту, що "робітники не мають нїякої вітчини."
Катеґоричний імператив життя, невпинний розвиток та поступ поневолених народів-плебейцїв, що пробуджували ся й відроджували ся національно та культурно, змусив врештї соціялїзм до основної ревізії його "первородного гріха" щодо національної проблєми. Стало ся се поперше наприкінцї минулого столїття у державі найбільш загостренних та палких національних суперечок, себто в Австрії, звідки вийшли найвизначнїйші марксистські дослїдники й теоретики національного питання (Бавер і Реннер) та де була випрацьована перша новочасна соціялдемократична програма щодо національної справи (а саме т. зв. брюнська з 1898 р.). Ревізію-ж становища до національної проблєми корифеїв наукового соціялїзму зробив відомий коментатор марксизму К. Кавтський, який опісля чимало присвятив уваги соціялїстичному розясненню сеї дуже складної й актуальної справи.****)
*) Цїкавий причинок до сеї справи читач може знайти в критицї сього наївного космополїтизму у вище згаданій моноґрафії Бавера. Далї ще порівнай нарис К. Реннера: Війна й переміна національної думки.
**) Нa українській мові є питома дуже інтересна розвідка про їх відношеннє до справи, яка нас тут цїкавить. Маємо на думцї нарис Дм. Донцова: Енґельс, Маркс і Лясаль про "неісторичні" нації, у "Лїтературно-Науковім Вістнику", 1914 р. (за лютий і далї). В нїм докладно виложені основні погляди творцїв наукового соціялїзму на справу національного ренесансу історією приборканих народів; вияснені далї мотиви та причини неґативного їх стосунку до сього процесу та врештї зроблена докладна критика основних похибок сих теорій нїмецької соціялїстичної трійцї. На нашу думку автор одначе занадто підкреслив виключно обєктивний характер сих останнїх та незовсїм раціонально відкинув у них (розд. І) субєктивний момент, себто певне расове та національне, хоч і підсвідоме їх упередженнє до східно-европейських (головно Славян) і недержавно-неісторичних народів. Напр. стосунок Маркса до Чехів вже у 1848 р. був анахронїзмом. Чехи перед Бiлою Горою мали свою власну державу та культурну історію, як мало котрий з новоевропейських народів. У повставшому австрійському парляментаризмі вони первісно (Паляцкий та Ріґер) виступали дуже радикально та демократично, здебільшого у дусї засад французької революції-ідеольогії. Найвизначнїйший чеський публїцист того часу К. Гавлїчек був демократичним полїтиком і безкомпромісовим поступовцем. Тогочасне чеське славянофільство було виразно антипанславянське та протиросійське (Гавлїчек), властиво будучи спробою полїтичного австрославізму. Паляцкий у своїм відомім листї до франкфуртського парляменту дуже катеґорично висловив ся проти царсько-славянської "унїверсальної монархії".
Все се Маркс або знав, або мусїв знати. А якщо не знав, се не може бути полекшуючою обставиною, бо незнаннєм фактів відповідальний публїцист не може бути взагалї виправданий. На нашу думку такий ґенїяльний знавець історичного процесу, як Маркс, обєктивно, себто лише в залежности від "історичного окруження", таких грубих похибок не міг зробити. Се могло стати ся лишень під впливом підсвідомих субєктивних сил, отже расово-національного упередження та державно-історичного пересуду, а то тим більше, що се був чималий гріх "молодої Европи" й тогочасного революційно-демократичного козмополїтизму, про який ми говорили вище, а який ідентифікував ще національну засаду з державним принципом.
З огляду на згадану розвідку Донцова (де також наведені відносини марксівської лїтератури щодо нашої справи, cтop. 315) ми обмежимо ся у нашім нарисї лише до загальної характеристики стосунку корифеїв новочасного соціялїзму до національної справи, про близше поінформованнє щодо сього відсилаючи читачів до вище цитованої працї.
***) Найцїкавійше та на перший погляд здаєть ся навіть неімовірним те, що вище зясоване протинаціональне становище ортодоксального марксизму нерідко заполонювало у нетрі своєї доґматики й перших соціялїстів поневолених народів котрі свою революційну дїяльність починали здебільшого під впливом виразно протинаціонального інтернаціоналїзму. Поперше на дальшім ступнї розвитку яко реакція проти сього безнаціонального соціялїзму появляєть ся звичайно серед поневолених народів народнїй соціялїзм, який потім поборюєть ся довший час з боку перших як соціялїстична "єресь" та глумливо висміюєть ся яко "соціялпатріотизм". Пригадаємо лише завзяті бої на сїм ґрунтї у польському соціялїзмови (поміж "L.Р.S.D.К." та "Р.Р.S.", "Українську Спілку", ворогуваннє між грузинської С. Д. і соціялїстами-федералїстами, вірменською С. Д. та "Дашнакцутюн" і т. ин.). Більш менш до сієї катеґорії відносить ся також спір у чеському соціялдемократичному професійному рухови поміж "централїстами" й "автономістами". Що згодом соціялїзм стає одним з найвпливовійших чинників у полїтичнім життю народів, що відроджують ся (Фінів, Лотошів, Чехів) є з огляду на анальоґію поміж клясовою та національною еманципацією зовсїм зрозуміла та природна річ.
****) Пор. його передмову до збірки статей К. Маркса Revolution u. Kontr-Revolution in Deutschland та особливо спеціяльну розвідку: Der Kampf der Nationalitäten u. das Staatsrecht in Österreich в "Die Heue Zeit" (1898), потім відому брошуру: "Національність і інтернаціональність", а подекуди торічню публїкацію: Die Vereinigten Staaten Mitteleuropas, Штутґарт, 1916. Звертаю увагу, що накладом У.С.Р.П. вийшли українські переклади кількох визначних соціялїстичних праць (здебільшого цитованих тут) про національну проблєму, між ин. Реннера, Кавтського, Пернерсторфера, Житловського, Борисова, Жореса.
(Кінець буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 14.07.1918]
(Продовженнє).
Одною з найцїкавійших праць про відношеннє соціялїзму до національної проблєми є безперечно брошура Жореса: "Батьківщина і робітництво" (український переклад видан. У.С.Р.П.), в якій сей великий та ґенїяльний поширюватель і ориґінальний дослїдник новітнього соціялїзму з властивим собі мистецько-поетичним захопленнєм і плястичністю вияснив позитивно орґанїчний звязок між клясовим та національним визволеннєм нового часу*). Кількома найхарактеристичнїйшими цитатами з сеї знаменитої працї ми зясуємо наймодернїйше та найраціональнїйше становище сучасного соціялїзму до національної проблєми. А як що воно й досї лишаєть ся тільки програмою майбутности (тому, що соціялїстична практика державно-пануючих народів здебільшого все ще силою енерґії порушаєть ся по традиційних шляхах старої ідеольоґії), то тим більшим завданням післявоєнного нового Інтернаціоналу буде здїйсненнє і переведеннє у життє чудових думок сього оборонця національної справедливости, який сам став ся жертвою національно-шовінїстичного фанатизму.
"Пролєтаріят не стоїть поза вітчиною"**), каже Жорес. Нa його думку відомі слова "Комунїстичного Манїфесту", що робітники не мають нїякої вітчини...", були тільки пристрастною фразою, зовсїм парадоксальною і зрештою нещасливою відповідю на напади патріотичної буржуазії, що закидувала комунїзмови тенденцію розбиття вітчини" (стр. 54).
"Було найбільшою недорічністю — зауважає він трохи далї — голосити, що вітчина є байдужною справою для пpoлєтаріяту в тім часї, коли народи всїх країв змагали рівночасно до національної незалежности і до полїтичної свободи, що є умовиною революції пролєтаріяту. Народи мусять передусїм творити єдність, щоб могли собою демократично правити; їх не сміють розбивати й поневолювати нїякі останки феодального панування, нїяка брутальна сила наїздника. Пощо прогоняти тиранів, шляхту і клєрикалів, коли деспоти ззовнї можуть знову здушити щойно пробуджену свободу? У Францїї, Нїмеччинї й Італїї єднаєть ся від часу революції демократія з національністю" (стор. 55—56, цитую з yкp. перекладу).
"Демократія і нація — стверджує він ще раз вище висловлену думку — зостають ся завсїди головними умовинами дальшого і вищого розвитку. Сильне і багате поняття вітчини набирає нового вищого і ширшого значіння. Позірна кріза ідеї вітчини є крізою зросту..." (57).
"Я нїколи не брав траґічно — починає свою розвідку Жорес — парадоксів, які звертають ся проти поняття вітчини. Вітчина се нїяка пережита ідея: ідея вітчини змінюють ся і глибшає. Я був усе переконаний, що пролєтаріят у своїй найглибшій істотї нїколи не згодить ся з наукою національної неволї... Пролєтаріят, який би зрік ся оборони національної самостійности, а тим самим оборони свого власного свобідного розвитку, не буде мати нїколи сили побідити капіталїзм; а коли він, двигаючи вже ярмо капіталу, візьме ще на себе ярмо завойовника, то не почує в собі навіть охоти піднести свою голову" (стр. 3***).
Наш автор потім дуже цїкаво та переконуючо зясовує національні підвалини та цїхи майбутньої перебудови інтернаціонального життя, слушно констатуючи, що "революційна, інтернаціональна, загальна акція буде мати необхідну національну цїху. В кождім краю зокрема мусїтиме побороти спеціяльні трудности, а щоб їх перемогти, мусїтиме в кождім краю ужити спеціяльних засобів: питомих сил національної історії, національного духа. Вже минув той час, коли утопісти уважали комунїзм штучним цвітом, що може розцвісти ся в якім небудь клїматї після вподоби провідника і секти. Нема вже нїякої Ікарії. Соціялїзм не відстає від життя, не відстає від нації; він сам послугуєть ся вітчиною, щоб її перетворити і збільшити. Абстрактний інтернаціоналїзм, що не зважав би на всякі умовини бopотьби, акції і розвитку кождої поодинокої історичної ґрупи, був би ще більше штучною і старомодною Ікарією нїж давня".
Жорес добре уплястичнює неможливість якоїсь позанаціональної людности. На його думку "зєдиненнє людства.., можна зреалїзувати тільки у формі автономних націй, що осуджують всяке насильство та піддають ся загально-правним нормам****). Але тодї не касуєть ся вітчини, а тільки її ублагородняєть ся. Вона підійметь ся до висоти людства та при сїм не втратить своєї незалежности, свободи й питоменности..." (стор. 65). На дальшій сторінцї (67) він фільософічно пояснює останню думку, кажучи: "Цїла природа здолу до гори вяжеть ся з підйомом духа; темні сили підіймають ся до світла і перетворюють ся, не пропадаючи. Так само піднесуть ся нації до людськости, а не рoзпадуть ся. Велика колєктивна сила, велика колєктивна пристрасть зорґанїзованих народів не виладуєть ся у вибухах бутної зарозумілости, а навпаки піддасть ся найвищому законови ладу людства і перейметь ся наскрізь ідеєю працї, справедливости і мира. Але не втратить нїчого з своєї чести."
З непохитною вірою у гарну будучність людства зясовує великий французький народнїй трибун гармонїчну синтезу поміж пролєтаріятським соціялїзмом та демократичним націоналїзмом. "Таким чином стане вітчина живим дзеркалом, в якім зможе пізнати себе кожда свідомість. А пролєтарі, що довший час мали удїл у вітчинї тільки в части і несвідомо, будуть мати її в цїлости в повнім блеску*****). Вітчина буде належати до них вповнї навіть з своєю минувшістю, бо наслїдком великих дїл пролєтарів цїла праця віків доведе до сього, що вони вибють ся на верх в царстві справедливости. Вже нинї не стоять вони поза вітчиною, бо можуть бороти ся у вітчинї, щоб перетворити її після вищої ідеї. Вони стоять на своїм ґрунтї, бо впливають на вітчину, бо інтернаціональний соціялїстичний рух хоронить незалежність націй як націй, бо демократія — форми істнування модерних націй — сприяє змаганням робітників, бо пролєтарі можуть тільки тодї побідити, коли присвоять собі в кождім краю найвищі душевні й духові прикмети і правдиву есенцію національного характеру, бо нове людство може бути тільки тодї богате й повне життя, коли окремішність кождого народу задержить ся в загальній гармонії та коли кожда вітчина буде дріжати струнами вселюдської лїри." (67—68). Ся майбутня нова вітчина "може розвинути ся тільки через автономію націй, розцвіт демократії і ужиттє цїлої сили кождого поодинокого національного духа для нових проблєм, отже дорогою розтягнення ідеї вітчини на цїле людство".
Щоб не розтягувати занадто численних і великих виписок з цитованої працї великого французького пророка майбутньої нової суспільности, ми не можемо на жаль наводити тут навіть у виїмках дуже цїкавої позитивної програми його пролєтаріятського націоналїзму (порівн. 69—70 ст. наведеної працї). Тому закінчуємо сю низку цитат його останньою узагальнючою увагою з приводу справи, яка нас тут цїкавить: Інтернаціонал і вітчина відтепер звязані з собою. В Інтернаціоналї має незалежність націй свою найвищу запоруку; а противно Інтернаціонал має в незалежних націях свої найсильнїйші й найблагороднїйші орґани. Можна би сказати: трохи інтернаціоналїзму віддаляє від вітчини, багато інтернаціоналїзму веде назад до вітчини. Трохи патріотизму віддаляє від Інтернаціоналу, багато патріотизму зближає до Інтернаціоналу (стор. 72******).
Ми незайво навели тут сї подекуди численні виписки з цїкавої розвідки Жореса. В них переконуючо зясований орґанїчний звязок поміж новочасною національною ідеєю та соціялїстичними прямуваннями робітничого люду; ясно висловлена думка про повну рівноправність всїх народів. Отже тому відкинено анахронїстичний національний февдалїзм, якому на жаль не рідко ще й досї поклоняють ся соціялїсти пануючих народів (до чого ще вернемо ся), а головно підкреслено природну гармонію поміж національним та вселюдським, а таким чином переможено мнимий антаґонїзм між націоналїзмом та інтернаціоналїзмом чи космополїтизмом. Жорес вже на штутґартськім конґресї (1907 р.) — отже на конґресї соціалїстичного Інтернаціоналу — підкреслив величезне культурно-творче значіннє нації, називаючи її "скарбницею людського ґенїя та поступу" та зазначуючи, що не в інтересах пролєтаріяту було-б розбити "се дорогоцїнне начиннє людської культури". На жаль всї гарні та справедливі думки Жореса і на ґрунтї соціялїзму належать ще до рідких виїмків. Бо ревізіонїзм відносно до національної справи і в соціялїзмі здебільшого обмежував ся досї лише сферою абстрактного думання та теорії. В партійній практицї ще залишило ся — особливо-ж в соціялїзмі державно-пануючих народів — чимало старого протинаціонального упередження та централїзму. Вже в часї сеї війни зроблено проби (Кунов, Лети) повороту до первісної протинаціональної марксистської ідеольоґії з очевидною тенденцією знов узасаднити національний "стан посїдання" пануючих історичних народів, як і рацію буття великих імперіялїстичних держав, щоб опісля скерувати сю теорію проти еманципаційно-національних заходів поневолених кріпацьких народів.
*) ..."Національна ненависть — зазначає Бавер у своїм відомім вже нам клясичнім творі — є перетвореною клясовою ненавистю." (стор. 263). "Боротьби народів — каже Реннер у "Проблємах Сходу" (стор. 94) — є клясовими боротьбами".
**) Анальоґічно констатує Реннер: "Неправдою є, немовби робітнича кляса була коли небудь ненаціональна. Як довго буржуазія борола ся рука в руку з нею за єдність і свободу нації, була вона навіть національною в рівнім значінню...* (Цит. збірка статей про нац. справу і т. ин., стор. 22-23).
***) Peннер у своїй дуже актуальній статї "Соціялїстичний імперіялїзм чи інтернаціональний соціялїзм" у цитованій вже тут збірцї (Реннер-Гаммер) так само звертає увагу на те, як національне поневоленнє недержавних народів згодом, коли диктатура стає національного полїтикою, приводить до полїтичного суспільного утиску працюючого люду пануючого народу, себто звертаєть ся у першій лїнїї проти соціялїзму й пролєтарського руху сього останнього: "Щоб Румун, Словак і полудневий Славянин не міг дійти до влади, не може в Угощинї виборче право бути здемократизоване й мадярський робітник мусить також зоставати ся без волї! Щоб Поляки, Фіни, Українцї й Кавказцї не були вільними, як всї народи, мусить царат поневолювати також всї кляси! Всї великі імперії — на їх чолї римська — виобразували наперед на поневолених і підбитих народах страшний апарат своєї сили, який на закінченнє здушував також свободу у вітчинї..." (стор. 80).
****) Дуже цїкаві думки про автономію нації та майбутно вільну федерацію народів (Всесвітня Швайцарія) розвинені у численних писаннях Реннера (Пор. між иншими: Нація як правна ідея і Інтернаціонал, 1915, та його розвідки з часу війни у згаданій вище збірцї статей: Національна справа і т. ин.).
*****) Цїкаві розвинення сеї думки знаходимо у цитованій тут моноґрафії Бавера "Досоціялїстична суспільність — після його уваг — не матиме вповнї розвиненої надїї тому, що широкі народні маси стоять ще поза її обсягом. Поперше соціялїзм — ся еволюційно-національна полїтика... сучасної робітничої кляси" приведе до витворення суспільно-національного орґанїзму. Соціялїзм бо не тільки що не хоче ставити перепон дальшому розвиткови національного характеру, але навіть змагає до того, щоб з цїлого народу знобити поперше націю, дати йому можливість розвинути ся в націю. Йому розходить ся не тільки про розвиток націй, але про розвиток цїлого народу в націю (стор. 160. ).
******) До такого самого висновку приходить також К. Кавтський у своїй ориґінаьлній розвідці «Національність і Інтернаціональність», 1915, де він, резюмуючи свої уваги з сього приводу, каже: одним словом, найбільші інтернаціональні елементи в нації є одночасно також в нїй найбільше національними (стор. 30).
(Кінець буде).
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 21.07.1918]
(Кінець).
Кунов напр. називає право всїх народів на самостійність "морально-мистецькою фікцією без історичної підвалини..." Він і досї не добачає ще в новітній історії величезного процесу національного розріжнювання, натомісць бачить скрізь та завше в дотеперішнім історичнім розвитку "від старих культурних держав Азії й Америки аж по новітню добу..." лише загальний образ могутньої амальґамації, невпинного стоплювання малих народів у великій культурній державі (!). В сих останнїх геґемонїя державно-пануючого є опісля льоґічним вислїдом. "Оскільки в одній державі — зауважає з сього приводу Кунов — злучено більше народів ріжної численности, культурного рівня та господарського характеру, се абсолютне неминуче, щоб при унормованню спільних державних справ більший, сильнїйший і більше розвинений народ в більшій мірі дїлав та щоб його інтереси набули переваги". Се вже очевидиий національний дарвінїзм, який в приложенню до практичної полїтики означає лише модерно замаскований вище згаданий старий національний февдалїзм. Другий з наведених згори нїмецьких його прихильників Ленш надає сїй субєктивно-заборчій теорії характер обєктивного суспільно-природного закону, кажучи, що життє народів і держав має бути трактоване не "з становища бажань та потреб, але законів розвитку", а вони неначе не знають нїяких "індивідуальних бажань, та домагань, але тільки "історичну неминучість", яку витворюють знову "найсильнїйші й найздатнїйші національні одиницї", міжтим як решта менших народів лишаєть ся тільки відпадками сього історичного розвитку й не має нїякого иншого історичного завдання, як повільно та протягом часу бути "засимільованими" й "замальґамованими".
Від сього національного дарвінїзму був уже лише один крок до т. зв. "соціялїстичного імперіялїзму", який в ґрунті річи є звичайним заборчим національним февдалїзмом, тільки назверх трохи підмальованим та причепуреним неначе в соціялїстичнім дусї. Сей останнїй вже без застережень виступає проти визвольних змагань поневолених народів, які неначе не завше та не скрізь є у згодї з історичною "необхідністю" або тенденцією новочасного розвитку. Тому соціялімперіялїсти відкрито виступають проти національної засади. Один з них Винік називає її "несоціялїстичною"; на його думку "робітничий рух прийняв її, як багато дечого иншого, з духової зброївнї буржуазно-революційного періоду XIX віку". "Соціялїзм — каже він — не може анї зробити ся основою для полїтичного устрою нинїшних держав, анї признати безумовне право кождої нації до абсолютної самостійности. Оскільки соціялїзм може вплинути на нове уладженнє відносин після війни, мусить він притім, як і всюди, висновувати напрям своєї волї з загальних тенденцій розвитку й інтересу пролєтаріяту"*)
Се вже — як дотепно іронїзує Бернштайн — договорили ся до того, що мовляв "історичним правом малих хай буде проковтнутими великими" (Цитована вище праця, стор. 754). Не без причини він остерігає далї перед величезною небезпекою сього неоімперіялїзму, який "не лише матеріяльно, але й інтелєктуально заполонив соціялїстів великих держав"... Зовсїм слушно критикує батько соціялїстичного ревізіонїзму сю імперіялїстичну пошесть в соціялїзмі в часї війни: "Сей імперіялїзм не є тим, що промощує шляхи для соціялїзму, але загрожує їх. Не є його повитухою, але вбійником, бо инакше соціялїзм означає демократичну орґанїзацію та співробітництво людства" (757). Бернштайн ґрунтовно провадить напад далї на централїстичні течії в новітнім нїмецькім соціялїзмі, тверджуючи раціонально, що не централїзм і не заборчий імперіялїзм є двигуном людського поступу, але "полученнє сил вільних народів для великих спільних дїл...", для чого одначе не потрібно жадного воєнного батога над ними...
Се збоченнє соціялїзму на манівцї захланного та протинаціонального імперіялїзму не є припадковим. Воно мало давні передумови в традиційнім центрально-державнім забарвленню наукового соціялїзму від самого його початку, дошкульність чого соціялїзм недержавних народів (в Австрії, особливо в Росії) відчував на кождім кроцї свого визвольного руху. Як ми вже зазначили вище, ревізіонїзм в національній справі обмежив ся в соціялїзмі лише сферою теорії, не сягаючи до щоденної практики, в якій всевладно панував старий дух державно-імперіялїстичного фетешизму. Під час сїєї війни, не зважаючи на те, що скрізь лунає гасло національного самоозначення, між соціялїстами державно пануючих народів починає знову прокидати ся та дужати сей протинаціональний атавізм. "Національний дарвінїзм" чи "соціялїстичний імперіялїзм" в Нїмеччинї, "демократичний централїзм" в новій Росії, паперово-доґматичний "екстериторіальний автономізм" у "відновленій" Австрії й вже зовсім безпардонна примусова курателя над поневоленими народами Угорщини з боку мадярських соціялїстів — все се дуже вимовно свідчить про те, як навіть у міжнароднім соціялїзмі залишило ся й досї багато пережитків захланного національного февдалїзму**).
Сей протинаціональний рецидивізм у соціялїзмі саме тепер, коли в крівавих боях найлютїйшої всесвітньої війни родить ся новий світ, новий лад, нова суспільність — є небезпечною появою, яка мусить бути переможена ранїйш нїж запустить глибше коріннє у сучасне життє. Ми бачили вже, як національні рухи орґанїчно й природно виплинули з новочасного розвитку суспільно-полїтичного ладу, як вони обумовлені й спричинені були головними факторами сього останнього, себто: капіталїзмом, демократизмом і соціялїзмом. Се немов природне рівнаннє о чотирьох членах, які так цупко переплетені поміж собою, що анї одного з них не можна випустити без нарушення загального поступу суспільности. Соціялїзм, який є вищим льоґічним щаблем демократизму, як і розвитковим заперечником свого батька, себто капіталїзму, є й мусить бути природним оборонцем і визволителем поневолених недержавних народів. Як се чудово висловив ватажок голяндської соціялдемократії Трульстра на незабутнім противоєннім конґресї Інтернаціоналу в Базелї (1912 р.): Ми малі народи, але з нами є велична сила міжнароднього соціялїзму!
Соціялїзм, завданнєм якого є перемогти суспільні антаґонїзми, мусить також покласти кінець національному ворогованню. Підмінувавши соціяльний февдалїзм, він мусить так само поконати й його рідного брата, себто національне кріпацтво. Майбутнїй новий Інтернаціонал має бути зорґанізований після національно-автономічної засади, а не державно-центральної, як здебільшого досї. Соціялїзм мусить відкинути всїлякі псевдо-демократичні й нїби наукові спроби "національного дарвінїзму", а насамперед антидемократочного імперіялїзму у своїм власнім лонї, як він слушно відкинув т. зв. суспільний дарвінїзм з боку деяких буржуазних соціольоґів.
"Natio nationi res sacra" (Один народ для другого річ свята) хай буде його життєвим гаслом. Се значить, як писав найпослїдовнїйший соціялїстичний дослїдник національної справи Кавтський, що "нїякий народ не потребує рости коштом другого, жаден загрожувати инший..." Лише таким чином згодом буде промощений шлях до епохи вічного миру, до визволення всїх народів, до всесвітньої спілки вільних народів, словом до Швайцарії, обіймаючої цїлу земну кулю!..
*) Цитую після К. Кавтського: Національна держава, імперіялїстична держава й союз держав, 1915, стор. 3, де знаменито скритиковані сї заборчі теорії в "соціялїстичній" масцї. Відтак про се пор. також його полемика з Куновим на сторінках "Die Neue Zeit" (Річн. XXXIII, т. II, чч. 3, 6, 8); далї дуже цїкаву критичну розвідку Реннера: Соціялїстичний імперіялїзм чи інтернаціональний соціялїзм? у відомій вже нам збірцї статей сього автора й Гамнера. Національний дарвінїзм у нїмецькім соціялїзмі вельми річево та влучно був критично розглянутий чеським публїцистом Sigma (псевдонїм) на шпальтах празького "Pravo Lidu" (1916, чч. 201, 208, 215 і 222). Пор. його серію статей під заг. К orientaсj v nаrodnostni otаzce (питанню). Псевдонауковість новітнього "соціял-імперіялїзму" переконуюче зясував Бернштайн у вище згаданій розвідцї Vom geschichtlichen Recht der Kleinen (в "Die Neue Zeit", 1915, ч.24).
**) Про сї рецедивістичні появи в нїмецькім соціялїзмі була мова вище. Пpo відношеннє Нової Росії до національного пптання чимало матеріялу зібрано було на сторінках "Вістника Союза визволення України" (Пор. між иншими мої Дві статї про се: Російська революція та національне питаннє у Росії, ч.146 й До національної справи у новій Росії, ч.163. Крім того непідписану цїкаву статю: Демократичний централїзм, ч.169). Щодо відновленої Австрії характеристичною є основна ріжниця поміж стокгольмськими заявами нїмецької соціялдемократії й славянських (головно чеської) соціялдемократіями; далї відома революція щодо національного питання торічного вересневого австро-нїмецького партайтаґу у Брюнї (Брнї), скерованого проти державно-правних заяв не-нїмецької соціял-демократії й спеціяльно проти заяви чеських соціялдемократів-автономістів. Найяскравійше одначе ся заява кидаєть ся в очі у мадярської соціялдемократії, яка навнї (напр. у Стокгольмі) виступає оборонцем національної свободи й рівноправности, а у себе вдома супроти угорських інородцїв тримаєть ся загальномадярської (бетярської) полїтики примусової опіки. Орґан словацької соціялдемократії "Robitnickе Noviny" (з жовтия минулого року) скаржить ся й протестує проти того, що мадярські товариші відмовляють їм право окремого власного заступництва на стокгольмській конференції. "Мадяри — пише згадана часопись — хочуть, щоб про нас рішало ся-б без нас. Словацький робітник задрожить справедливим гнївом над таким поводженнєм людей, які все мають повен рот міжнародности та демократизму, але не мають відваги та охоти признати нам те на що маємо право у власнім руху. Не хочемо на будуче зносити сю безправність та надвладу".
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 04.08.1918]
04.08.1918