З вікна, за пальмами і бугенвіліями, виднілися бухта Ангелів і місто Ніцца. Тими днями мені вручали відзнаку, від якої неможливо було відмовитись, бо її мали Лоуренс Дюррелл, Оріана Фаллачі і Патрік Лі Фермор. Тож я був радий там перебувати, разом з кількома друзями, що приїхали з Парижа. Організатори поселили мене в прегарному пансіоні на вулиці Вільфранш. Того вечора мала відбутись напівофіційна вечеря, і після ранку, сповненого інтерв’ю і розмов, я ліг якусь хвильку поспати. Коли прокинувся, то після душу вбрав білу сорочку без краватки, темно-сірий костюм і чорні черевики. За годину по мене мали заїхати, вечоріло. Я вирішив спуститися і зачекати на терасі, де було дуже приємно. Зійшовши сходами донизу, я знову побачив її.
То була шістдесятирічна (гадаю, майже сімдесятирічна) жінка, найгарніша з усіх, що я бачив на своєму віку. Уявіть собі вищу та вишуканішу Ромі Шнайдер, яка мудро пережила шкоду, заподіяну життям. Вона мала світлі очі, що їх дрібні зморшки довкола робили ще гарнішими, і зібране на потилиці волосся, що відкривало шию з простою низкою перлів. Була вбрана у чорне: короткий жакет і широкі штани поверх черевичків на високому підборі. На неї було покладено обов’язок порядкувати пансіоном, вона була чимось на кшталт завідувачки. Цей дім колись належав її чоловікові, а тепер – не знати якій установі. Її, що давно вже овдовіла, поставили керувати. Вона стежила за порядком і зустрічала гостей.
Напередодні вона зустріла мене. Я був єдиним постояльцем. Коли прибув, вона – коректна і дуже ґречна – чекала мене на порозі і показала мені пансіон, перед тим як підійти до сходів, що вели до моєї кімнати. Для нас, хто виріс в інші часи, є два обдумані способи підніматися вузькими сходами разом із жінкою. У Франції чоловік зазвичай йде попереду, аби не мати перед очима того, на що було б невиховано дивитись. В Іспанії чоловік зазвичай йде позаду – бо ж пані може спіткнутися на сходинках. Отож, підійшовши до сходів, я відрухово спинився, вона також. Ми нерішуче дивились одне на одного; відтак з усмішкою, яка розтопила би лід в усіх змішувачах для коктейлів на Лазуровому узбережжі, з усім відшліфованим за довге життя в елегантності і красі кокетством, вона стала підніматися сходами поперед мене, дозволивши мені насолоджуватися видивом, яке, попри її вік, залишалося чарівним.
Коли я зійшов униз, вже звечоріло, вона була біля підніжжя сходів, педантична і поштива. Я сказав, що почекаю на авто на терасі, і вона запропонувала тимчасом скласти мені компанію. Почуваючись трохи незручно, я попросив її не завдавати собі труду через мене, мовляв, я почекаю сам; проте вона таки сіла біля мене. Трохи мене лякала – така літня і така вродлива. Така приваблива. Говорила про свій пансіон, про покійного чоловіка, про дитинство, яке минуло неподалік, про Сомерсета Моема, з яким познайомилась, коли була юнкою. Мала ввічливий і ніжний голос, дуже французький, і це додавало особливого чару сутінкам на терасі, разом з кониками, що сюрчали в саду. Вона запропонувала мені сигарету, і то був єдиний раз, коли я мало не закурив вперше за двадцять років. Ми потроху стали говорити про особистіші і складніші речі. Я перестав її лякатися.
В якусь мить у відповідь на одне її судження я сформулював питання: «Що діється з красою?» – захотів я знати. Я не мав на увазі конкретно її вроду, яка і далі була надзвичайною, а красу загалом. Винятковий родовий маєток певної, вже давно минулої епохи, яким вона і далі управляла з мудрою ретельністю. Я сказав тільки це, бо мене справді цікавила відповідь, тому що романіст полює на відповіді; вона якусь хвильку мовчала, і жарина її сигарети спалахнула двічі, перед тим як вона відповіла. «Є лише два способи витримувати руйнування, – нарешті мовила. – Пам’ятати, якою ти була, і підтримувати форму згідно з твоєю пам’яттю і відповідно до твого віку. Ніколи не визнавати себе переможеною перед дзеркалом, тільки усміхатися йому, завжди зневажливо. Завжди зверхньо». Сказала і замовкла, слухаючи звуки ночі. «Гадаю, – озвавсь я за якусь мить, – що для цього потрібні мужність, розум і велике самовладання». Вона продовжувала мовчки курити. Ми дивились на місяць над морем, відблиски Ніцци у бухті. Відтак, трохи пізніше, немов зненацька згадавши моє забуте питання, вона сказала: «Йдеться про те, аби не попускати себе. Перетворити манери в моральну норму». І припалила іншу сигарету, освітлена фарами автомобіля, що приїхав по мене, зашурхотівши щебенем навпроти тераси.
Arturo Pérez-Reverte
Una conversación
XL Semanal, 14.10.2018
Зреферувала Галина Грабовська