Рожі а тернє

 

Богдан був одиноким у своєї матери, вдовицї по сьвященику, що переселила ся по смерти свого мужа до міста, аби таким чином улекшити свому синови на­уку. Хоч вони були дуже бідні, однак жило ся їм обоїм гарно, бо одно другого обожало, й чули вже невисказане щастє в тім, що їм можна було жити разом, усї свої думки обмінювати, дїлити ся радостию й горем. Нїхто не видїв на лицї вдовицї хмарки незадоволеня, хоч як нераз було прикро в хатї, то вона старала ся закрити ті злиднї перед си­ном, щоби не затроювати його молоде­чого серця, незатемнювати його погід­ної душі. А Богдан не робив собі нїколи нїчо з того, що мусїв богато лєкций удї­лювати, мучити ся з розпещеними пансь­кими синами, бо його, як першого уче­ника в ґімназиї, рекомандував директор усїм, піклюючим ся о добро своїх дїтий, заможним батькам. Нї, Богдан видїв в тім свою повинність допомагати матери, й його найбільшою гордостию було, як він на першого забере гроші за лєкцпї, та принесе їх до дому. „Матусю, от, які ми богаті“, говорить, розкладаючи пятки та гульдени на столї, А мати йме його кучеряву голову межи свої долонї, ди­вить ся йому в очи, й каже зворушена: „Моя ти помоче єдина, що я робила би без тебе ?“

 

Він удїляв ся мало де між товари­шів, а то по тій причинї, що лекциї за­бирали йому увесь час. Коли другі уче­ники проходили ся весело, то він тодї сидїв за книжками, щоби надолужити той час, який провів на лекциях, бо щоби піти неприготованим до школи, се в него не трафляло ся. Він був більше задумчивої вдачі, і любив самоту, тому ходив у недїлї і сьвята на прогульки далеко по-за місто. Тодї упоював ся кра­сою природи, лягав у пахучу траву, ди­вив ся в ясне небо, слухав щебету птиць, цьвірканя комах, і йому здавало ся, що з сего всего пливе якась чудо­ва, знесла мельодия, в котрої тайну не може піхто вглубити ся, хиба той, що має чисте, невинне серце. Товариші пі­дозрівали його, що він пише стихи, але він був далекий від того, хоч його душа була наскрізь поетична, повна чутя і тонкости. Він не чув у собі сили до ве­ликих, сьвіт потрясаючих дїл. Його душа мріла про тиху, спокійну працю. На своїх прогульках стрічав ся часто з се­лянами, слухав їх оповідань про нужду та злиднї, і йому хотїло ся допомогти їм, він так роздумував над їх простими словами, в котрих вони так досадно ро­сказували своє горе. Горе, горе, куди поверни ся, все горе ! Він бачив його і в містї, бачив на кождім кроці, і його молода душа так людською нуждою пе­реймила ся, що він день і ніч думав над тим, як би тій нуждї запобігти. Та мо­лодий його недосьвідчений ум не міг найти на се відповіди. Він кинув ся чи­тати ріжні книжки, але й там находив также той оклик: „горе, нужда“, а ре­цепти на їх усуненє не найшов. Часом говорив із мамою про се, бо-ж вона була його повірницею. Але й вона не могла дати йому достаточну відповідь. „Так вже Бог дав, що люди мусять терпіти“, казала вона на його пристрасні допити, „й нїхто не годен людске горе викинути зі сьвіта. Але можна його злекшити по­тїхою, щирим співчутєм порадою, і се значить уже богато“.

 

Сї останнї слова лишили ся йому в серцю. „Можна його злекшити потїхою, порадою, щирим співчутєм“. О, він має співчутє для бідних, нещасливих; він має його в своїй душі, але не знає, як його вилляти, як його їм удїлити. Він хоче цїле своє житє їм посьвятити, так він се хоче, бо інакше не найде спокою, не зможе бути щасливий.

 

У таких думках-мріях минав йому час. До веселих забав молодїжи не тягло його; він волїв уже любувати ся при­родою, читати серіозні книжки, розмов­ляти з мамою, як грати в карти, пити, танцювати. До сего всего не чув він нї найменьшого потягу, та сам нераз диву­вав ся, чому то він такий якийсь інак­ший, як другі. Професорі любили його, й віщували йому славну будучність, але один старий практик говорив: „Він за великий ідеалїст, будете видїти, що він усї свої здібности запропастить, бо він із того материялу злїплений, з якого ви­ходять марителї, що хочуть усїм добра, що самі добрі, але тому то й марне ги­нуть“.

 

Уже й матура стояла перед ним, а Богдан нїколи не подумав, на який фа­культет йому йти. Мати не питала його про се, бо не хотїда впливати на него. Вона любила його над усе, і знала, що він може для неї зробити богато, й тому як-раз мовчала. По матурі намовляли професорі Богдана іти на фільософію, але він не знав іще сам, що зробить із со­бою. Він хотїв так жити для бідних, нещасних.

 

Одної недїлї зайшов на своїх ван­дрівках до старої каплички у лїсї. Вона була відчинена і Богдан увійшов до се­редини. Спокій, тишина сьвятого місця подїлали на його душу. На бічній стїнї висїв старий образ представляючий мо­лодця, перед котрим розстелила ся з о­дного боку уквітчана рожами дорога, а з другого боку показував йому Спаси­тель свою терневу корону. Молодець відпихає рожі і каже: „Волю тернє з тобою, мій Ісусе!" Сей образ зробив на Богдана велике вражінє, він тепер по­бачив куда йому йти, щоби можна жити для бідних, нещасних. Хто хоче для них жити, мусить відкинути від себе рожі, мусить ступати в слїди Спасителя. І від сеї хвилї повстав у души Богдана намір стати сьвящеником.

 

„Матусю, я буду сьвящеником"4, ска­зав прийшовши до дому, а вона кинула ся йому із сльозами в очах на шию. Се-ж було її найгорячійшим бажанєм бачити сина наслїдником батька.

 

„Най тобі Бог допомагає", сказала. „Лише, чи ти сей намір із власної волї повзяв ?“

 

„Так, матусю, з власної волї, хочу служити бідним, нещасним, і тому ви­сьвячу ся безженним".

 

Мати стояла остовпіла. Сего вона не сподївала ся, але не противила ся йому, бо знала його твердий характер. Вона сподївала ся, що час вилїчить йо­го з таких думок, а найбільше надїяла ся вона на те, що як його серце вподобає собі яку гарну дївчину, то він тодї від­ступить від свого теперішного заміру. Але час не справдив її надїй. Богдан не уникав товариства, видїв богато дїв­чат гарних і поганих, але його серце остало вільне. Він представляв собі дїв­чата, як гарні запашні цьвіти, але нї­коли не найшла на него гадка переса­дити одну із них у свій город. Його цїль була така велика: служити Богу, бідним та нещасним, кожде його особисте по­чуванє никло перед тим.

 

І в семинарі прозвали його товари­ші ідеалістом, фантастом; він чув не раз, як вони кепкували з него, але його гар­на душа не обиджала ся сими їх доте­пами.

 

Він висьвятив ся безженним. Йому дали місце сотрудника на селї. Він спро­вадив зараз свою матусю до себе, і знов почало ся межи ними те щасливе житє, як у давні часи, де одно розуміло дру­гого аж до дна душі. Молодий сьвяще­ник займив ся занедбаним народом, нав­чав, радив, помагав, а все без пристрасти, лише з тихим спокоєм, із правди­вою покорою. Він нїс поміч і відраду в хати бідних, хорих, а його мати пома­гала йому у ві всїм. Вона не вагала ся нїколи, як він сказав, що там або там, треба поміч понести, то вона зараз бу­ла готова, й не питала далї. Він був душею її душі, житєм її житя, працю­вати з ним разом було для неї щастєм, а він знов чув ся задоволеним, що має в нїй щирого товариша, помічника при своїх змагапях. Його спокійна, тиха дї­яльність найшла признанє. Нарід став опамятувати ся, залишив свої пристра­сти, почав горнути ся до того, котрий подавав йому науку, приносив поміч, по­раду. За кілька лїт обставини в селї змінили ся цїлком, не видко було пяних людей, не чути було про злодїйство, або другі злі дїла. А те все зробив о. Бо­гдан своєю тихою, невсипущою працею, своєю превеликою любвою до бідних, ко­тра нїколи не зважала на вдячність, але обнимала всїх. Богдан не шукав нїколи материяльного зиску, навіть не розумів, як сьвященик може бути материялїстом, за се чув не раз докори від свого па­роха, та він не відповідав на них нїко­ли. Його житє плило так тихо, так спо­кійно, його душа була так переповнена любвою до ближнього, що він находив у нїй все прощенє для блудів других людий. Праця солодила йому житє, а на­ука окрашувала його, бо Богдан любив науку. До пізної ночи читав своїх улю­блених письменників, любував ся летом їх думок, і черпав із них вдоволеня, за­охоти до дальшого труду.

 

Старий парох умер по кількох лїтах. На його місце прийшов молодий, котро­му не сподобав ся тихий, спокійний Бо­гдан. Він просив о наданє иньшого со­трудника. Його воли стало ся задосить, а Богдана перенесли до малого місточ­ка. Ще при прощаню наказував він на­родови памятати на його науку, й не сходити з правої дороги...

 

* * *

 

В малім місточку мала інтелїґенция нову тему до розмови. Донька судового радника, панї Віра Хорвацька, приїхала перед пару днями до дому, і осьвідчила свому батькови, що вже тепер у него лишить ся, а до мужа не поверне нїко­ли, бо подала о розвід. Батько питав про причину, а вона сказала, що прий­шла до переконаня, що не любить свого мужа, й тому не буде з ним мешкати. Старий привик уже до того, що вона мала у всїх річах свою власну голову і запитав лише;

 

„А як там із маєтком ?“

 

„Мій муж був на стільки велико­душний, що віддав менї цїле моє віно нетикане. Не бійте ся, я не впаду вам тягаром, почекаю тут лише доки процес скінчить ся, а потім осяду десь у вели­кім містї. Я не думаю кваснїти на про­вінциї“, — відповіла.

 

Батько стиснув плечима. Про пого­вірку людий мало дбав, а як видїв доньку задоволену, то й він був вдоволений. Від давна лишав він їй у всїм волю, думаючи, що таким чином осолодить її сирітство, бо мати від’умерла її ще ма­ленькою. Віра росла не стиснена нїчиєю волею, тиранїзувала батька, своїх бра­тів, ґувернанток, а потім своїх обожа­телїв, і нїхто не міг гнївати ся на неї, бо вона була на причуд гарна, і хоч яка розпещена, примховата, то всї її лю­били, і старали ся входити їй у волю.

 

Отже батько не казав їй навіть нї­чого, почувши, що вона хоче розводити ся із своїм мужем.

 

„Певно він обходив ся із нею зле, а вона бідна не казала менї навіть нї­чого. Терпіла, доки могла, аж як їй вже терпцю не стало, рішила ся на остаточ­ний крок. То золота дитина, з щирим, добрим серцем, Я дурницю стрілив, що віддав її за того Хорвацького, де він міг її розуміти“.

 

Так сказав до свого старого при­ятеля при винї, і на тім скінчило ся.

 

Віра, що приїхала з великого міста, імпонувала провінціональним дамам сво­їми тоалєтами, своїм шиком, а найбіль­шо тим, що мала до своєї власної об­слуги віденську покоївку, котра вміла її чудове, ясне волосє складати у такі гарні фризури.

 

Віра сидїла цїлими днями коло вікна й дивила ся на улицю. Знала вже всїх прохожих, знала, коли хто переходити має. Але не бачила, як у противолежнім домі сидїв за вікном молодий хлопець і вдивдяв ся в неї. Се був двацятьлїтний студент прав Стефан Лаврецький. Він був дуже гарний, мав делїкатне румяне лице, буйне, ясне волосє і темно-сині очи. Й він сидїв цїлими годинами при вікнї, вдивляв ся у Віру і сказав собі, що красшої жінки певно на сьвітї нема. Й на него находила туга, сказати їй се, сказати їй, що він її любить, обожає...

 

* * *

 

Небавом стрінули ся в товаристві; його нетаєний погляд упав їй в очи. Вона розмовляла з ним довше, а що він був розумний, очитаний хлопець, то знай­шла в розмові з ним сатисфакцию. При прощаню просив о дозвіл відвидїти її. Вона дала йому сьміючись сей дозвіл, а він користав із него, бо не було майже такого дня, де би він до неї не прий­шов. За кождим разом відходив ще гір­ше ошоломлений, а одного чудового ве­снянного пополудня, де сонце так гарно сьвітило, цьвітки так уповаюче пахли, впав перед нею на колїна і оскаржив себе, що любить її. Його очи дивили ся, як ясне веснянне небо в її серце, його голос тремтїв так дивно, а вона замкну­ла очи і слухала впливів тої молодечої душі.

 

„Я люблю тебе, Віро! Чи гнїваєш ся на мене за се, чи сьмію тобі в очи подивити ся? Я не вірив, щоби можна так любити, як я тебе люблю. Чп ти красна над усї жінки, чи може я собі се лиш так уроюю. Чи ти ненавидиш мене, чи може буде те, що я тепер чую, щастєм, роскошею...“

 

І його любов пробивала ся в тих ще на пів дитинно дивлячнх ся очах, тремтїла, на півотвореннх, сьвіжих, не­винних устах, а Віра нагнула ся над ним, взяла його голову межи свої білі руки, й йому здавало ся, що се гнучка лїлїя, склонила над ним свою чудову головку. Вона видавала ся йому такою поетичною, такою чистою, що йому аж сльози в очах стали, як вона діткнула ся його своїми руками. Він знав, що во­на прощає йому його слова, бо вона му­сїла любити його також. В її поведеню було стільки природної поваги, як вона йому сказала, що любить його. Він чув за неї ріжні річи, що не дуже до її до­брої слави причиняли ся, але він у те все тепер не вірив. Він любив, любив пер­шою любвою, котра нїчо не знає, лиш вірить, уповає.

 

Вона така гарна та перша любов, бо вона не знає чим має стати, пе знає, що мусить умерти, так, як дитина нїчо про смерть не знає, хоть її не раз коло себе вндпть. Перша любов усьміхає ся всюди. Вона цвите, як цьвітка при до­розї, для першої руки, котра її зірве. Перша любов, то викинена дитина душі, віддана случаеви й пропасти. Але вона носить небо в собі, хоть заблуджує ча­сом у пропасть гріхів. Бо, чи вміє пер­ша любов вибирати. Вона-ж така не­винна, як чоловік свого першого поран­ку, й не знає, що добре, а що зле на любім єстві... Перша любов, яка вона чиста, яка невинна... й яка нерозсудна...

 

Спомини першої любви суть для змученого житєм, споминами його дитя­чих лїт, вимівкою з сумних, нїмих очий...

 

І Стефан любив перший раз най­красшу жінку, та чув ся гордим, ща­сливим, що вона його також любить.

 

„Я знала се, любий, я чекала на те, щоби ти менї се сказав. Я знала вже давно, що ти мене любиш, може тому, що я собі сего бажала. Я люблю тебе також. Люблю перший раз у житю. Ти моя перша правда, моє перше щастє. Я перед тобою не любила ще жадного му­жчини, чи віриш се менї?

 

„Ти се кажеш, Віро...“

 

„Диви ся менї в очи, най я нади­влю ся на тебе. Я не знаю ще, як ти виглядаєш, бо від коли тебе пізнала, то жило моє серце, мов в яснім, місячнім снї. А тепер ти те серце збудив, і воно хоче бачити кругом себе. О, ти такий гарний, як який герой, твоє волосє як золото, а твої очи, як блаватки. Ти міг би бути героєм, ти будеш ним. Де я те­бе вже бачила? Давно, давно, ще дити­ною? Ах, знаю вже, там у церкві є о­браз Архангела Гавриїла, цїлком такий, як ти. Ти не думай, що я легкодушна жінка. Ти певно чув, що я еманцинант­ка, кокетка. Але я не була нїколи нї моєму мужеви, нї собі невірного. Я-ж жадного з моїх обожателів не любила Але я гарна, молода, богата, а люди та­ку жінку зараз легкодушною називають. А не я була горда і чиста. Чуєте, і та­кою все остану. Ви не будете мене вічно любити, але щоби ви могли мене потім хоч поважати“.

 

„Я ие буду вас вічно любити? Чи со можливе? Тодї мусїв би я умерти“,..

 

Вона покивала головою.

 

„Ви забудете мене й будете далї жити, але я сего не зможу, бо ще нїко­ли не чула так, як тепер...“

 

„Ще нїколи, Віро ?“

 

„Нїколи ще. Менї здає ся, що моє серце лежить у грудех, як тихе озеро межи пахущими соснами, а те озеро від­биває в собі цїле ясне, чисте небо, а тим небом ти!... Я ще не впдїла такого мужчини, як ти... Таже ти ще дитина, як міг ти так довго затримати в собі таку невинпість думок, таку простоту, отвертість. Вони пливуть із твоїх очий, як запах фіялків, на котрих ще соняшні промінї не спочивали. Як я тебе люблю, ти мій гарний хлопчику...“

 

Стефан не відповідав. Він склонив голову на її нїжні руки і почав плака­ти із великого щастя...

 

Днї минали; Стефан навідував ся все до Віри, пересиджував із нею цїли­ми годипами, говорив їй про свою лю­бов і не чув ся із щастя...

 

В місточку загомонїли люди про їх відносини. Одні сьміяли ся, другі диву­вали ся, третї знов були цїкаві, як ся

 

істория скінчить ся. Батько натякнув Вірі раз, чого вона з тим молодиком компромітуе ся. Вона змірила його при тім гордим поглядом і відповіла: „Чи ви думаєте, що я вже так низько впа­ла?“ Перед тим поглядом, і перед тими словами замовк старий, та вже їй нїко­ли про се не говорив. Віра ходила в то­вариства, а ті самі дами, що в її не­присутности вигадували на неї, випере­джували одна другу в чемности, як панї Хорвацька де появила ся. Вона знала, як вони про неї думають, й сьміяла ся з їх чемности. Стефан був незадоволе­ний, як вона де виходила, бо казав, що ті годпни суть крадіжю поповненою на їх щастю. Він оповідав їй все, всї свої гадки, почуваня, показував їй усї свої листи, які діставав від приятелїв, кре­вних, розкривав перед нею цїлу свою душу, так, що кожда й найменьша її закутинка була звістна Вірі. І вона впо­відала йому також зміст своїх кореспон­денций, давала читати свої листи, обда­ровувала його своїм повним довірєм. То-ж дивно йому було, як він одного ранку прийшов до неї і застав її чита­ючу власне надійшовше письмо якого вона не дала йому прочитати.

 

„Се лист від мого давного прияте­ля доктора Вольского. Ми кореспондуємо про ріжні річи. Його листи повні розу­му. Він найрозумнїйший чоловік, якого я до тепер пізнала“, сказала Віра.

 

„Чому не даєте менї його листа прочитати ?“

 

Вона усьміхнула ся і сказала:

 

„У сїм листї є тайни, які не нале­жать до мене. Ми кореспондуємо вже давно, і більше як три роки не бачили ся. Може пізнаєш його особисто, бо він думає заїхати на пару день сюди“.

 

„А як його пізнаю, то даш менї читати його лист ?“

 

„Може. Ти так як дитина. Ти не розумів би їх, Стефку. Що, ти заздріс­ний? Я повинна за се гнївати ся, я-ж тобі казала, що мала много обожателів, але жадного не любила“.

 

„А сей доктор, був также вашим обожателем ?...

 

„Ну — і що-ж...“

 

„Але Ви не любили його, Віро?“

 

„Нї“, відповіла вона з чаруючим усьміхом...

 

* * *

 

Було коло девятої години рано. Віра стояла коло вікна, зібрана до виходу. Вона чекала на Стефана, що мав їй то­варишити.

 

Поперед вікна перейшов молодий сьвященик. Був се о. Богдан, котрого перед місяцем сюди надали. Віра бачила його, як він ішов тихо, спокійно в своїй довгій, чорній одежи, й їй відхотїло ся йти на прохід. „Анно“, сказала до по­коївки, „як пан Стефан прийде, то скажи йому, що я не піду на прохід, бо я пішла до церкви, най зачекає на мене“.

 

„Добре“, відповіла покоївка...

 

Церков не була переповнена. Ма­леньке сьвято, то мало хто до церкви спішить. Пару старих жінок підпирали стїни. Віра сїла в лавку і дивила ся на вівтар, що був заквітчаний сьвіжими рожами, яких запах розходив ся по цї­лій церкві. Сонце пробивало ся через темні вікна, й осьвічувало якось незнач­но просторий дім божий.

 

Віра почала молити ся з книжки, але вже на другій сторонї перестала і вдивляла ся в сьвященика, як він свої делїкатні білі руки взносив у гору, як сердечно молив ся. Її тронула його щи­ра молитва, й вона зложила руки та впала на колїна. Не раз нами стрясе, як наша душа загляне з буденного житя в чудовий край, якого істнованє ми від­чуваємо і в него віримо. Ми злякаємо ся тодї, що сьвятість так близько нас, що вона сьвітить ся із взнесених рук, а її сповнене у віруючім серцю починає ся. Нам страшно стає, що ми того всего до теиер ще не бачили, що не дозріли того богаства, яке в нас є, й котре з щирої віри плине...

 

Тепер піднїс гарний, блїдий, темно­окий сьвященик чашу, а Віра склонила низько свою голову. Вона вірила, вірила кріпко. вірила в сїй хвили щиро, що він тримає щасливість вічну у своїх руках...

 

Віра пішла до дому. Вона бачила гарний, весняний ранок, бачила лавки перед домами, бачила зеленопомальова­ний дім свого батька, і в однім вікнї того дому бачила усьміхаючого ся Сте­фана. В сїнех стояла її покоївка і роз­мовляла з кухаркою, в першім покою тремтїли соняшні промінї на образї Спа­сителя благословлячого дїтий, а в дру­гім покою сидїв Стефан, що при її входї встав і поклонив ся. Він був такий ще молодий, такий гарний!

 

Все те вона бачила, відчувала і знала, але в тій хвили, як поклала свою руку в Стефанову, знала также, що його не любить, нїколи не любила. Що все, що вона до тепер для него чула, було лиш мрією, жило лише в її уяві, а не мало нїчо спільного із серцем, із душею, її серце стало зимне і порожнє, вона чула, що сей мужчина був для неї — нїчим. Вона любила його, як твір своєї йантазиї, але не мала серця! Вона не могла правдиво любити. Вона знала й чула се все, в тій ясній передполудне­вій годинї, а більше не знала нїчого...

 

Але вона все до него усьміхала ся, не тому, щоби його дурити, але з встиду за себе, з жалю за ним. А як він пішов, то лекше відіткнула, й її гадки почали лїтати далеко, далеко. Нараз сперла ся о стіл, закрила лице руками й гірко, гірко заплакала...

 

* * *

 

Доктор Вольский приїхав. Він при­був власне в той час, як Стєфан був у Віри. Отже Стефан був сьвідком, як сердечно вона витала ся із своїм дав­нин приятелем. Молодий хлопець силу­вав ся, щоби привязатись до сего докто­ра, про котрого розум Віра так богато говорила йому. Але не міг. Доктор гово­рив спокійно з Вірою, не робив залюб­леної міни, але видко було, що він чув ся тут так як дома. Його поведенє дразнило Стефана, й він хотїв відійти, але Віра недопустила до того, аж доки не подано вечері. Потім він пішов, а доктор лишив ся, бо батько Віри запро­сив його мешкати у них. Старий був десь прошений, й также віддалив ся. Обоє старі приятелї остали самі.

 

Віра приступила до доктора, поклала йому руку на плече, й почала сьміяти ся.

 

„Тепер ми самі“, сказала весело. „Так, то ви сего гарного хлопця не любите?“ запитав доктор.

 

Вона перестрашила ся сего питаня.

 

Потім відповіла з тяжким зітханєм: „Нї!“ і відвернула ся сумна, незадово­лена.

 

„Чи ви щасливі?“ питав доктор далї, її видко було, що вона єму дорога, бо в його голосї пробивав ся щирий, сердечний тон.

 

Вона глянула на него, потім ска­зала:

 

„Я не знаю, а ви ?...“

 

Він став поважний, його лице зблїдло:

 

„Я дуже нещасливий“, сказав тихо, спокійно, але з роспукою в голосї.

 

„О“, сказала із співчутєм, „про се мусите менї вповісти. Ви знаєте, що як ми пізнали, що ми не любимо ся так, аби про себе мріти, снити, за собою по­бивати ся, і дали собі слово, бути бра­том і сестрою, дїлити ся всїма своїми втїхами й болями У моїх листах роз­кривала я вам цїлу мою душу. Ви зна­єте її найтайнїйші пориви. Знаєте про моє супружеське житє. Знаєте причини мого розводу. Тепер на вас черга зві­рити ся менї“.

 

„Не тут, я не можу говорити про се в хатї, ходїм на прохід, природа роз­творяє душу“.

 

„Ходїм“.

 

Вона завила голову в чорний корон­ковий шаль, і обоє вийшли до осьвіченого ясним місячним сьвітлом города.

 

І доктор почав їй оповідати, що він був заручив ся, та що наречена зради­ла його, утримуючи любовні зносини з другим, бо з ним хотїла лиш з матери­яльних зглядів звязати ся. І сказав, що вона сим своїм поступованєм зруйнувала його житє.

 

„Мій біль, моє горе таке велике, що я не можу вам його описати. Моя душа кричить, рве ся, як львиця, котрій моло­дих забрали. Я мучив ся так у своїй роспуцї, що просив Бога, аби дав менї  спосіб забути, щоби я перестав думати.  А потім я чув, як божевільство, дур ви­тягали за мною свої страшні пальцї, і і я мав ще на стільки сили подумати, що як би я тепер здурів або умер, то вона робила би собі через цїле житє вимівки, і я тому не здурів, анї умер...“

 

Вона не потїшала його. Знала, що в такім горю потїхи нема, а говорити банальні фрази, їй не хотїло ся...

 

Обоє ходили хвильку мовчки...

 

„А ви, Віро ?“ почав він із спів­чутєм.

 

„Я, я пізнала при вашім оповіданю, що я цїлком звичайна жінка, бо я нїколи не могла би бути доброю для того, хто завдав менї біль; я думаю лиш про себе...“

 

„Віро...“

 

„Скажіть, як ви думаєте про лю­бовні відносини з безженним сьвящени­ком...“

 

„Ах, то ви любите такого сьвя­щеника?“

 

„Борони Боже. Але я думаю над тим, чи було би се дуже великим грі­хом? Цїлком чесна любов — ви знаєте мене. Але так очарувати його, щоби він за Бога забув, щоби своє серце роздї­лив. Чи знаю я ще що, досить, що се мусїло-б бути чимсь дуже гарним. Було би се дуже великим гріхом?“

 

„Я не знаю, чи се було би великим гріхом, але виджу, що ви нїколи не бу­дете мати серця“, і подивив ся на неї сумними повними викидів очима. „Пощо в чуже житє пхати ся, пощо нївечити його, пощо безпокоїти невинного чоло­віка, як вам нїчо на нїм не залежить, як ви його не любите?“

 

„А як я його люблю ? сказала визи­ваючо.

 

„Се було би в вас щось нового“, усьміхнув ся він сумовито.

 

„О, ви нечемний, але ваша правда, сваріть на мене, сьмійтесь із мене, я на те все заслужила, бо я дивна, дивна. Але часом здає ся менї, що й я могла-б бути такою доброю, покірною, вірною. Але я не маю серця. Я не можу люби­ти. Вірність! Розумієте ви се слово? Вмієте ви бути вірним ?“

 

„Вірність кінчить ся аж у гробі“, сказав він поважно.

 

„То значить, що я не жила, бо не була нїколи вірна. Які ви зарозумілі люди з своєю правдивою, вічною, одинокою любвою. Чи се справдї така штука, ко­трої я не годна вдати“.

 

„Чому, можете її вдати, лише му­сите при нїй себе меньше любити“, ска­зав доктор.

 

Вона сьміяла ся голосно, але в ті сьміху чути було укриту гіркість...

 

Доктор від’їхав такий сумний, як приїхав, а Стефан свобіднїйше відітхнув. Він любив Віру чим-раз то пристраснїй­ше. Ся любов була цїлим його молодим житєм, в котрім усї надїї на будучність спочивали. А всї ті надїї підходили до неї, відносили ся до неї. Він вірив, що його любов буде вічно істнувати, бо хто в се не вірить...

 

* * *

 

Розвід ішов поволи. Віра нетерпе­ливила ся, була злої волї, котру Стефан нераз відчував. Раз сказала батькови, щоби він запросив до них молодого со­трудника, бо вона хоче з ним в справі свого розводу щось порадити ся. О. Богдан прийшов, вона говорила з ним лиш про своє дїло, розпитувала, куда їй ще удавати ся, а прп прощаню про­сила його ще приходити. Він послухав і прийшов ізнов, а з часом став щоден­ним гостем. Вона грала так гарно на фортепянї й розмовляла так розумно, а молодий, бідний, вчений, сїльський со­трудник, не чув ще нїколи з жіночих уст такої розумної, дотепної бесїди. А вона сама була така красна. Він забу­вав час сидячи з нею, й аж тодї при­ходив до себе, як Стефан входив у хату. Стефан був для него дуже неприязний.

 

Обоє знали ся вже через цїлий мі­сяць. Богдан прирік їй принести старин­ну драму, серіозну, мов з каміня вите­сану драму, не згідну з легким серцем жіночим. Вже в першій сценї прикову­ють гордого Прометея до скали. Але вона так займала ся серіозними річами, як він часом забув ся і почав про ґрець­ких та римських класиків говорити, тодї дивила ся вона з таким занятєм на його сьвіжі, гарно зарисовані уста, тодї зда­вала ся такою поважною. Він нїколи не думав, щоби жінка могла бути така поважна.

 

Й сегодня йшов він задуманий до неї, несучи в руках обіцяну книжку. На дворі було так гарно. Запах рож, резеди та иньших цьвітів, розносив ся в воз­дусї. Якась дитина з питаючими, глубо­кими, дїточими очима підбігла до него й поцїлувала його в руку. Ясні, дитячі очи, суть так як соняшні промінї, коли на нас упадуть. Ми стаємо тодї добри­ми, щирими, бо нагадуємо собі наш вік дїточий. Дивлячн ся на забаву дїтий, не можна бути невіруючим! І о. Богдан став веселим, як почув погляд тих та­ємничих, дїючих очий на собі. Йому здавало ся, що сонце осьвітило дорогу, по котрій він до тепер мов у мрацї ступав.

 

Стефана сегодня не було, а Віра очікувала вже Богдана. Й очікуючи його була така добра, щира. Він прийшов; вони розмовляли, от як говорить ся. Во­на сїла за фортепян, перебирала книжку, по тім стали обоє у вікно і дивили на цвитучі рожі в огородї. Він нїколи не думав, щоби він у сеї гарної, розумної панї міг чути ся так, як дома. І він по­думав задивовано, яким безбарвним бу­ло його житє до тепер. Потім сїв він за фортепян, він знав тиш трохи грати, і заграв тиху церковну мельодию, що зносилась, мов на ясних облаках до не­ба. А потім зачали говорити про віру.

 

Вона сказала з веселим усьміхом, що вона вірить, але не все. Він почув при тих словах в своїм серцю жалісне задивованє і якийсь біль. Могла сеся гарна, розумна панї бути в одній точцї бездушною, затуманеною, нерозумною ?

 

І ще до того в найважнїйшій, найсвя­тїйшій точцї, в точцї віри. В таких хви­лях ставав несьміливші, тихий о. Богдан цїлим мужчиною. Поважним мужчиною, що мав цїлі богаства певностий для сьвітла свого чистого житя, для живого Бога. І він говорив те. Вона почервонї­ла, але її легке серце не відчувало його серіозних, повних любви до Бога слів.

 

„Як можна про віру перечити ся“, сказала вона, „перечити ся над чимсь, що не є доказаним, то значить спорити і про незнані думки чужого чоловіка“.

 

„А тому, що божа постать не є ма­тематично доказана, тому здвигаєте пле­чима і кажете до своєї душі: „може, сего не знає ся. Тому, що чутє у вас не має голосу, вимагаєте доказів, а що їх не можна найти де інде, як у нас самих, тому сумнїваєте ся. Але як би ми єство боже лише відчували, як би його певність на мілїони миль у наше житє зазоріла, чи не повмиралп-би ми з щасливости. Чи була би ми ще тодї людьми ?“

 

„Добре. Бог є і я буду. Але ле­ґенди ?“

 

„Леґенди суть правдою. Божество не може після мого чувства спочивати в прозаїчних образках, в людских лїпян­ках обертати ся. Наука Христа є сьвя­та. При нїй переймає мене чисто дитя­че чутє, і я бачу його сьвяту постать, його житє лиш через серпанок поезиї. В релїгії є поезия услівєм житя. Навіть розумова релїгія не може істнувати без мітольоґії. Як-же буде з релїгією чистого чутя, з християнською“...

 

„А Пресьвята Дїва“, запитала Віра.

 

Яким гарним був тепер сьвященннк, як він перед нею стояв, такий серіозний, такий повний душі, без жадного бажаня, лиш з виразом правдивої віри в очах.

 

„Пресьвята Дїва“, сказав, „є також правдою“.

 

„Поетичною?“

 

„Нї, правдивою. Мария є для мене чистою, як моя власна мати. Мати є більша, мати є чистійша як дїва. Горе синови, що дивлячи ся на свою матїр, осьмілює ся думати про її молодість, і горе чоловікови, що видячи болем про­биту Богородицю хоче вихитрити її людскість, Мати мого Спасителя, мати Богом післаного, що мою тугу заспоко­їв, що для любви божої слова найшов“...

 

Він замовк і дивив ся на неї. По­тім приступив до вікна, через котре по­вівав вже вечірний вітрець. Віра дума­ла. Його слова зворушили її.

 

„Біблїя найшла красні образки для нашого чувства“, сказала по хвилї, „во­на потїшає“...

 

„О, як би вона лиш потїшала, тодї була-б вона дуже бідною книжкою; вона помагає, ратує“, й він обернув ся до неї, а заходяче сонце осьвічувало його блїде, повне сьвятого огню лице. Вона каже нам, що наші братя бідні, а ми богаті; богаті тим, що можемо любити. Слово ближний є дуже гарним винахо­дом. Нї? Його можна назвати сьвятим. Чи ви любите свого ближнього, панї?“ Віра видивила ся на него великими очима, потім сказала поважно:

 

„Нї, я його ще нїколи не любила.

 

Люде терплять, кажете. Я се знаю, але я сего не виджу, не відчуваю. Як який жебрак просить у мере милостинї, то дам йому, як який обдертий до мене руку простягне, то обдарую його. Як видите, отче, то я не зла християнка. Але мій ближний ? Се цїле мілїонового- лове слово? Се звучить для мене як фраза. Що я про него знаю ? Чи може слаба жінка думати про його слабости, або про те, як йому помочи? Се може лиш мужчина“.

 

„О, але вже любов, прихильність до него, є помочию. Думайте про сму­ток, про нещастє людскости, шукайте хоч надармо средства, щоби їй помочи, а вже будете чути себе спорідненою з него, будете до неї щось відчувати, і вже в тім буде ваша заслуга, що ви її любите, жалуєте. Смуток людскости! Чи ви любите поезию лиш в книжках або в музицї. Книжка каже те, що бу­ло, музика силує ся висказати чутє, але правдива поезия є любов до ближнього, тота любов, що намагає ся, рве ся по­магати людськости роспучає, жалує над нею. Подумайте, сльози тисячий людий, що жили, що з нами жиють, що ще жити будуть, чи не вздрігне ся ваше серце на спомин того моря слїз. Чи не жаль вам, що й ви кому сльози вити­снули, негідним, злим людям може, але плач болить, навіть того, що на него заслужив. Чи не ворушить ся ваше чу­тє, як бачите, ще наокруг вас, стільки слїз проливає ся при ложах болїзни, при смерти дорогих осіб. Може то й злі лю­ди їх проливають, але вони такі бідні, нещасливі. Чи не кажете ви собі: „я не хочу, щоби хто через мене плакав, нї, я хочу всїх плачучих найти, і не лиш найти, я хочу їх потїшити, хочу обтер­ти їх сльози, що так душу печуть, бо­лять“. Се навчав мене Спаситель, так я думаю, а ви кажете менї: „Я не ві­рю!“ А чому не вірите, бо не маєте в собі любви, любви до ближнього, котра взнесла би вас до Бога, котра би вас з ним злучила“.

 

„Сльози, сльози людскости“, говори­ла Віра зворушена і дивила ся на його сияюче лице. „О, як ви говорите, а як високо, великодушно, сьвято ви думаєте: слухаючи вас, я цїлком зворушила ся, я сама себе забула“.

 

„Я й не сподївав ся з вас інакше, я знав, що її в вас співчутливе серце, бо ви розумна, гарна.,.“

 

„Я нїчо“, перервала вона йому, „я нужденне, самолюбне, зарозуміле, при­страсне сотворінє“.

 

„Панї!“

 

О, не будьте тепер чемним, не пе­речте моїм словам. Ви сьвященик, ду­майте отже, що я вам сповідаю ся. Через мене вже не одно плакало: чуєте отче, я засмучувала серця, розбуджува­ла молоді надїї, потім толочила їх но­гами. Побожні люди кажуть, що се гріх, я з того сьміяла ся. Я не могла розу­міти, щоби те було гріхом, що менї так поетичним видавало ся“.

 

„Се самолюбство", сказав він тихо і глянув на неї. І вона не видїла ще нїколи такого глубокого, ясного, небесно­го погляду. Сьвітло сияло в нїм. Вона чула, що її серце перестало бити під тим поглядом.

 

„Гріх не є злий, він є сумний. Він є погірдливий. Він не проклинає, він по­нижує лише. Він бере для себе те, що належить до другого: житє, радість, щастє ближнього. Найбільшими гріхами є: брехня, заздрість, обмова, невірність. Брехня з неправди, заздрість із зависти. обмова наших ближних, невірність про­ти вічного Бога в нас. Як я лише по­жадаю, а кажу, що люблю, і через те розбуджу в серцї другого єства огонь для моєї пожадливости, або для моєї примхи. Або як я роснучаю тому, що люблена мною істота буде щасливійша з другим, як зі мною. Або, як я тою си­лою, що менї природа дала, не зроблю собі драбини до неба, не найду собі до­роги бути щасливим і ощасливлювати.

 

Або як я на тій дорозї, котру я собі вибрав, стану, і через самолюбне невір­ство замкну собі єї...“

 

„Як то ?“ перервала вона.

 

„Як би я на приклад звивав собі рожі житя у вінець, наколи я терне вибрав“.

 

„Коли бо терне таке сумне...“

 

„А рожі, котрі би я зірвав, зівяли-б менї. Я знищив би їх, і відтягнув би другим їх запах. Терне, котре я по­саджу, най родить рожі“.

 

„О, я забула, що рожа властиво тернова цьвітка“, сказала вона тихо. Потім розгорячила ся. „Ви можете все, ви мужчини, можете обирати собі до­рогу. Ви можете говорити про неї, ви можете мати цїли, уподобаня, терне, ро­жі. Але жінка ? На яку арену може вона ступити, де окаже ся вона сильною про­ти гріха ?“

 

„Вона може робите богато доброго в родинї, ощасливлювати свого мужа, випроваджувати своїх дїтий на добрих людий“.

 

Він говорив швидко, не думаючи. Тепер замовк гей перестрашений і гля­нув на неї цїлий почервонїлий. Вона була чудово гарна, так, що він настра­шив ся її краси, як тих слів, котрі ска­зав. Се була хвиля, в котрій він поба­чив цьвіти самолюбства на скалистім березї свого житя. Вони усьміхали ся до него так принадно. Він бачив їх кра­су, чув їх чудовий запах і перейшов мимо них.

 

Вечер розіслав ся по далеких фіоле­тових горбках, а Богдан мусїв вертати домів.

 

Улиця була тепер оживлена. Ремі­сники відпочивали по денній працї, си­дячи перед дверми своїх домів. Жінки гуторили при керницї, малі дїти бігли до него, щоби поцїлювати йому руку. Одно з них, гарного, синоокого хлопчи­ка, взяв він із собою, і провадив його за руку, аж перед свою хату. Як дивив ся на невинний усьміх, усьміх того ди­тячого личка, стало Богданови лекше на серцю, і він відітхнув свобіднїйше. „Я не можу зривати цьвіти, не можу, вони не для мене цвитуть“, думав.

 

А вечірні звони супроводили його думки. Так вони звучали колись, у день його висьвященя, як він відступив від олтара, з угїхою в душі, з подивом у серцї, що він тепер віддав ся вже Богу на службі. А його стара мати плакала тодї із щастя, цїлювала його по руках, називала: „отче“. Як вона тїшила ся ним! Чи була та радість нїчим, чи була та віра нїчим, чи та охороняюча його до тепер сила нїчим була ? Богдан став у своїм огородцї: „Боже, дай менї сили остати до кінця чесним і вірним“, ска­зав, днвлячп ся на відцвитаючі вже рожі.

 

Небо захмарило ся, звони замовкли, люди вели далї розмову. Молодий сьвя­щенпк увійшов у хату до матери. В той сам час говорила Віра сама до себе, стоячи серед покою:

 

„Він гарний як Бог, чи люблю я його ?“

 

* * *

 

Представителї товариства в малім місточку забагли бавити ся, а що серед лїта не можна було зладити балю, то ограничили ся на пікнїку, котрого чи­стий дохід мав піти, як звичайно, на добродїйні цїли. Порозсилали запросини й чекали з нетерпеливостию означено­го дня.

 

Віра не мала охоти йти, але батько вияснив їй, що її присутність на тій забаві є конечна, й вона послухала його намови. Пікнїк був дуже удачний, всї кімнати касинові буди переповнені. Віра виглядала чудово в білій, шовковій сукнї з червоними рожами в яснім волосю. Стефан чув ся такий щасливий; він не мав для нїкого очий, лише для неї. Сто­ячи на серединї салї, слїдив кождий рух своєї обожаної. До него приступив його далекий кревний, що приїхав також на забаву. Привитавши ся весело із Сте­фаном, обкинув оком цїле товариство, а увидївши Віру, зблїд і запитав :

 

„А ся що тут робить?“

 

„Ти знаєш її?“

 

„Чому нї, вона була моєю кохан­кою“.

 

„Се не правда!“

 

„О, тепер ти в ласцї, то вибачай і заспокій ся! Вона не була моєю кохан­кою... До того я її за богато шанував, і вона була за чесна. Вона була моїм першим ідеалом...“

 

„Що вона тому винна, що ти лю­бив її. Ти не повинен говорити про неї в такім тонї, зі злости, що вона тебе не любила“.

 

„Не любила? Тота комедиянтка під­буджувала мою любов, бавила ся моїми найсьвятїйшими почуванями, так, як вона се робила із стома иньшими. Вона взя­ла у мене віру у висшість, гідність жі­ночу, і за те я ненавиджу її. Вона страшна жінка“.

 

Стефан поблїд смертельно.

 

„Що ти хочеш сим сказати?“ про­мовив несвоїм голосом.

 

„Боже, як ти виглядаєш. Чи ти справдї тепер її дурнем?“

 

„Ще одно слово і я убю тебе“, від­повів Стефан.

 

„Ого, ходи зі мною, я докажу тобі, як вона мене ошукувала...“

 

Й узявши на пів непритомного Стефа­на під руку, вивів його із салї...

 

 

Минула північ. Віра не хо:їла си­дїти довше на пікнїку; вона бачила, як Стефан балакав із своїм родичом, видї­ла, як оба вийшли із салї, й зауважала, що Стефан, повернувши назад, сторонив від неї. Її взяла нетерплячка.

 

„Пане Стефане, відпровадьте мене до дому, батько не скінчив іще своєї партиї, а я дуже змучена“, сказала при­ступаючи до молодого хлопця. Він гля­нув на неї такими сумними, роспучли­вими очима, що їй аж лячно стало, але все таки подав їй чемно руку, і обоє вийшли з душної салї на тиху, спокійну улицю. Жадне не обзивало ся й словом. Аж як стали в просторім сальонї й вона скинула з себе легку загортку, тодї ска­зала до него:

 

„Що маєте менї сказати, Стефане. Що вам Влодко наговорив? Що маєте менї закинути. Кажіть все, я слухаю...“

 

Він хотїв говорити, але не міг. Він хотїв робити їй вимівки, а тепер чув лиш те одно, що вона на сю годину чекала, що вона не любила його. Він повинен був гнївати ся, а тут йому хо­тїло ся просити, молити, заклинати її, щоби не відпихала його від себе. Але подумав, що ті просьби були би дарем­ні, й у нїм збудила ся упертість. У тій упертости почав говорити їй, що вона кокетка, брехунка, що говорила й дру­гим такі солодкі, фальшиві слова, як йому, що писала їм такі запевнена лю­бовні, як йому, що вона обманний без серця, бо обманювала так других, як і його...

 

Замовк. Не стало йому голосу. Те­пер вона заговорила тихо, спокійно :

 

„Я не робила сего“.

 

„Так, отже те мало бути правдою, як ви сказали: я ще нїкого не любила перед вами, ви перші, що моє серце збу­дили! А ви казали вже те саме...“

 

„І мойому мужеви, і докторови Воль­скому, і Влодкови, й богатьом иньшим. І я нїколи не брехала, бо я сама вірила в се...“

 

Злість запанувала ним на такі сло­ва. Він підступив до неї, а вона відсту­пила крок назад.

 

„То ви зі мною бавили ся, так як з другим?“

 

„Бавила ся ? Нї....“

 

„То ви мали мене за дурня. Ви ви­зивали мою любов, а потім сьміяли ся з мене. Ви не могли чути нїчого для мене, бо інакше не були би ви ошуку­вали мене, що ще не любили нїкого...“

 

„Се правда, я не любила ще нїко­го, менї здавало ся, що я тебе на правду люблю...“

 

„Віро...“ Його злість перемінила ся в жаль. Він застогнав. Се не могло бути.  Він упав на канапу і сховав лице в  свої долонї, так як се роблять малі дїти.

 

Вона приступила до него й поклала йому руку на плече. „Слава Богу, що ви успокоїли ся“, сказала нїжно, лагід­но, як мати до плачучої дитини, „Тепер  я вам щось роскажу. Тепер ви пізнаєте, чому я так поступаю, а не інакше. Ви будете на мене гнївати ся, але ви не сьмі­єте мною погорджувати. Отже видите,  такі жінки, як я, не мають що робити, не мають нїякого занятя і нудять ся. Через те чують у своїй душі пустку, та хочуть заповнити її чимсь, і що-ж ле­жить блисше, як те, що шукають за­бави, розривки. Сходять ся з ріжними людьми, а видячи, що хтось обожає їх, думають, що й вони щось для него чу­ють. І справдї вони відчувають, але лиш на хвилю, бо житє таких жінок складає ся з хвилевих вражінь. Нас уже з дитинства розпестять за богато, за богато дадуть нам волї, щоби ми могли чиєсь горе відчувати, або, щоби ми для того, що се робить комусь біль, зрекли ся хоть якоїсь хвилевої забаганки. Ми ма­ємо за мало серця, за мало чутя, щоби поносити жертви, а робимо те, що ро­сказує нам хвиля. Коли який мужчина подобає ся нам, то здає ся нам, що ми любимо його, але як він визнає нам свою любов, то не має вже для нас нї­якої вартости, бо чар хвилї улетїв, те підбуджуюче нерви вижиданє щезло, бо ми вже діпняли свого. Видите, я все те вам росказую, не скрашуючи наше по­ступованє; я знаю, що люди не назвуть його добрим, й не раз хотїла-б я інакше поступати, але ті хвилеві вражіня стали вже сильнїйші, як я. Й менї не раз так сумно на душі, бо я вірю в те, що є правдива любов, за котру можна понести найбільші жертви, за котру можна від­дати житє. Прикмета тої любви є тре­валість, бо вона треває вічно. Така лю­бов переходить у вірність, а вірність кінчить ся аж у гробі. Правдива любов не може забути, не може змінити ся, бо вона вічна...

 

Вона сїла на фотель і вдивляла ся в ясно блимаюче сьвітло лямпи, їй прий­шло на думку, що вона говорячи про вірність, повторила слова Вольского.

 

„Я хотїла-б так любити, щоби за­бути все своє дотеперішнє я; своє жи­тє, все...“ сказала по довгій хвилї.

 

Стефан здоймив голову. Його лице було почервонїле з плачу.

 

„Кокетко“, сказав.

 

„Се неправда, менї здавало ся, що я тебе на правду люблю. Я була-б за тебе навіть замуж вийшла, бо менї зда­вало ся, що ти той, котрого я вічно любити буду. Таку помилку зробила я і з моїм першим замужем, менї здавало ся, що Хорвацький, то ідеал людини, що моє привязанє буде вічним. Але пока­зало ся, що й воно було лише хвилевим вражінєм. Ви не знаєте, як менї жаль, що ви терпите, але я не можу вам по­могти, бо як би я удавала, що вас люб­лю, то мусїла-б сама собою погорджу­вати“.

 

„Чи я вже для вас справдї нїчим?“

 

„Нї, Стефане“.

 

Він мовчав із душею переповненою гіркими, надаючими чувствами. „Добре“, сказав і звернув ся до виходу. В две­рех обернув ся ще раз.

 

„Ви любите того сьвященика?“

 

Вона видивила ся на него так щиро.

 

„Нї“, відповіла спокійно.

 

„Чи се правда, така, яку ви менї  вже не раз говорили“, не міг здержати  ся, щоби се не сказати.

 

Він вийшов, а вона дивила ся за ним. „Нї, нї, він милить ся, я не люблю його...“

 

* * *                                                                               .

 

Був се день, у котрім перший раз доглянуло ся, що рожі вже відцвили, а другі лїтні цьвіти почали свої головки до долу клонити. Горді соняшники взно­сили свої усьміхнені лиця до сонця, а темні астри наповняли повітрє своїм запахом, осїнь наставала. Але бо вона така гарна та осїнь, що здає ся ще красшою, як лїто. І як гарна жінка, що чує недалекий вже упадок своєї краси, а ще тріюмфує нею, приманює всїх до себе, розсипне всї чари свого єства, хоче ще той короткий час використати, так і природа розсипає в осени всї дари, вбирає ся в ріжнородні краски, щоби по­тім перейти в одностайний, мертвий тон білого снїгу, де все спить, як в грудех старця, всї молоді пориви, ілюзиї, чув­ства вже спочивають.

 

Віра сидїла коло вікна і дивила ся перед себе. Лискуча краса природи не робила на неї нїякого вражіня. Вона була сумна, задумана. Її душа перебувала дивну крізу. По зірваню з Стефаном, котрий на другий день потім від’їхав, хотїла заприязнити ся з Богданом. Але той уникав її. Від їх послїдного розго­вору не був ще й раз у неї, хоть вона по него посилала. За те ходила вона що-дня до церкви, бачила його тихе, спокійне лице, його повне поваги пове­дене, слухала в недїлю його повних хри­стиянської любви проповідий, й їй зда­вало ся, що вона любить його, що аж тепер найшла того, котрому вічно вірною остане. Він не приходив до неї, вона нетерпеливила ся, сумувала. Нарештї написала до него лист.

 

Всечестнїйший Отче!

Чому відтягаєте менї своє товари­ство? Правда по Вашій сторонї, бо товариш може нам своє товариство дати або взяти, але сьвященпк нї. І до сьвященика я звертаю ся. Я хочу у вас сповідати ся. Але я не можу се в церкві. Себе оскаржити можна всюди... І я находжу, що лїс до того найвідповіднїйший, бо там поміж зе­ленею, від впливом щебету птиць, чує чоловік свою негідність.

Отже коли Ваша ласка, то прошу мене сегодня перед вечером в лїсї очі­кувати.

З найглубшпм поважанєм

Віра Хорвацька.

 

 

 

* * *

 

Його вікна були цїлком деревами зарослі, як створив вікно, то галузє лїзло в хату. На стїнах висїло пару сьвя­тих образів, на столї лежали книжки, і стояла китиця сьвіжих цьвітів в водї, котрі щира мати там поставила, знаючи його чувство до них. Цїла кімната ро­била вражінє тихої, спокійної пристани, а він так надавав ся до того фону у своїй довгій, чорній одежи, з своїми тем­ними, сумними очима.

 

Тепер стояв о. Богдан в своїй ти­хій кімнатцї й тримав лист гарної жінки в руках.

 

Деякі жінки суть немилосерні, як вступлять у тихе, ще нетикане житє. На сьвітї є богато миру, спокою, особ­ливо в кімнатах жиючих духовим житєм мужчин. А серце тих жінок не вздрігне ся, на вид того спокою, котрий вони для хвилевої примхи хотять заколотити. Бо що їм, вони не мають серця, вони по­люблять на хвилю, а знищать через те цїлий мир, цїле щастє другої людини. З самолюбства, щоби собі нудні хвилї уприємнити, розбуджують вони горяче чутє в спокійних серцях, а як те серце пічне суятити ся, та не може свого дав­ного спокою найти, тодї вони відходять, полишаючи його собі самому.

 

Так вступила Віра в тихе житє сьвященика. Він зложив свої рожі на  жертвеннику любви для людскости, а терне не тиснуло його. Тепер же всту­пила краса в його житє, краса тота со­перничка вічної правди, і вимагала від него тих білих, невинних, пожертвова­них рож. Як не раз, так і тепер закрила правда свою тернем укороновану голову, і й почала поволи від нерішучого відда­лювати ся. Його душа хотїла йти за нею, але слабе серце бажало при красї остати ся. Він не знав, що він любить її. Він не думав нїчо, лиш те, що вона спустошуючо в його житє зайшла.

 

Він не думав над тим, що він зможе колись жінку любити, але він думав з початку, що мусить уникати її, потім, що не сьміє шукати її, а на конець учув несказану радість, як получив її лист: видїти її, як сьвященик.

 

Як він, як сьвященик зійде ся з нею, як його уста лиш про вічну прав­ду говорити будуть, що може йому ста­ти ся? Він був слугою божим і не бояв ся нїчого.

 

Так він думав і не вірив, що лю­бить її...

 

* * *

 

В лїсї є сто відтїнків ріжних барв. Від кроваво червоного листка до біло­жовтої трави. Від вогкозеленого моху до темносиного дзвінка. Від безбарвного, ясного, лїсного потічка до темночорного, здеревілого пня. Лїс є для воздуху те, що дно моря для вони.

 

І все те жиє подвійно, а не для себе, але для нас. Нам каже жерело своїм таємничим шепотом, аби ми старали ся бути щасливими. Нас потїшає шелест дерев у нашім смутку. Нам усьміхає ся ясне сонце, кажучи, що нема такого гріху, котрого корінь сидїв би у серцю.

 

Ах, який добрий Бог у лїсї, як ми без вини.

 

А в ночи, як місяць все в свою та­ємничу блїду барву вбере, тодї здає ся нам найдальше місце так близьким — лиш як ми без вини.

 

Місто, вузкі, брудні улицї не мають нїколи впливу на людску душу, а лїс є  божим даром для доброго, а карою для злого.

 

Виною обтяжене серце не болить нїде так дуже, як у лїсї, чи в сонцем осьвіченім, чи в місяцем оповитім...

 

Се знав Богдан. У лїсї находив він завше рівновагу своєї душі, у лїсї сту­пав Бог при його боцї, в лїсї сьмів він із тою гарною, блискучою жінкою зійти ся. Але він не думав, що її любить.

 

По дорозї до лїса переходив Богдан по при кузню; задимлені ковалї били жваво молотами, і йому було від того добре. Йому здавало ся, що він через цїлий тиждень працював з ними, затри­муючи себе гідним на недїлю, день бо­жий. Се були приятелї, для котрих він скарби любви нагромадив, на день су­ботний. А якийсь старий чоловік підій­шов до него і поцїлював його в руку. Богданови зробило ся любо на серцї. Тут було його місце, для сих людий він працював, нїчо його в сїй працї не здержить...

 

А потім зачав ся лїс і сьвященик здибав гарну жінку під деревами, що колисали ся від сьвіжого подуву осїяного вітру. Вони привитали ся. Вона чула сегодня перший раз, що він був сьвя­щеником, що їх дїлило щось невимов­ного від себе. Чого вона прийшла? Спо­відати ся! Румянець стиду перебіг по її лицї, як згадала, що вона сего яко підступу вживала, щоби зійти ся із ним.

 

Ішли вузкою, засипаною листєм до­рогою і розмовляли із собою. Він запи­тав, чому вона з своїм мужем розводить ся. Поспитав про се перший раз. Вона глянула на него. Вона була сегодня така чудово гарна!

 

„Чи мало жінок розводить ся із своїми мужами“, відповіла, оминаючи його питанє.

 

„Чи на те побирають ся, щоби по­тім розводити ся?“ питав він. „І чому?“

 

Вона не знала, що відповісти йому і усьміхала ся якось безпомічно.

 

„Отче, ви не знаєте супружества..."

 

„Я знаю супружество, яким воно повинно бути“, відповів він поважно.

 

„Се мусить бути якесь ідеальне су­пружество“, сказала вона насьмішливо, „й менї дивно, що, як ви його знаєте, ви вже давно не бажали бути жонатим“.

 

Вона мусїла се сказати, вона пово­дувала ся вражінєм хвилї.

 

„Я не сьмію женити ся“, відповів він так тихо, спокійно.

 

„А правда. Але целїбат мусить бути...“

 

„Що ?...“

 

Вона застановила ся. Нараз поду­мала, що їй вільно все сказати й докін­чила фразу: „мусить бути неприємним, як супружеске житє щастєм здає ся. Як­би ви сегодня виступили з сьвященьства й на иньшу віру перейшли, то ми могли би пібрати ся, як я дістану розвід!! На­приклад...“

 

Він видивив ся на неї перелякани­ми очима. Потім сказав понуро:

 

„Так, Але тодї був би я безхарак­терний, заслугував би на погорду, а ви...“

 

„А я?...“

 

„А ви мали би се на сумлїню...“

 

„О !“

 

„Чи ви справдї в нїчо не вірите?“

 

„Вірю, але не в безженність“.

 

„Видите, я належу тепер до люд­скости, до ближних, а яко ваш муж на­лежав бим вперед до жінки, до дїтий, і аж на конець до потребуючого потїхи ближнього. Безженним сьвящеником по­винен бути лиш дозрілий, певний себе мужчина, що навчив ся погорджувати сьвітом, і звернув ся до Бога, а не хло­пець, котрого кождий подув може захи­тати“.

 

„А як би ви тепер полюбили?“

 

Він став і подивив ся на неї. Ча­сом був Бог у нїм, що з його очий про- бивав ся, з його душі говорив. „Кождий добрий, правий чоловік має відвагу са­мому щастю з дороги уступити ся, як се вимагає його цїль житя“, сказав по­важно, щиро, кріпко. „Чому, ви скажете для Бога...“

 

„О, Бог є всїм, я вірю в се, але скажіть менї, чому?...“

 

„Чому, з туги за добрим“.

 

Вона стояла перед ним побіджена його словами, його повагою, його тихим, спокійним голосом, його знеслими дум­ками, і ще раз підоймила ея в нїй упер­тість, вона хотїла видерти собі його у Бога.

 

„Нї, нї, нї, скажіть менї причину того вічного самовідреченя ся, того за­вмираня в житю...“

 

Він зложив руки на груди, де його серце, під напливом стільки краси, важко почало бити ся. І його душа тримала ся хреста, дивила ся на минувше, тихе, спокійне житє.

 

„Причина чому: „Боже не дай нам вини допустити ся!“ Се причина. Чи маю все згубити. Цїлий сьвіт, через одно єство. Покору заміняти за самолюбство. Я не був ще нїколи такий самолюбний, щоби лиш одну истоту любити; сьвіт цїлий, всї бідні, нещасливі були цїлию моєї туги. Чи маю повитати сей тихо западаючий вечер признанєм ся до вини. Моя мати, що мене обожає, моє званє, що мене тїшить, теперішність, де я пра­цюю, будучність, на котру я сподїваю ся, се все мало би не бути, тому що я лиш про одно єство думав би, і тому весь сьвіт підчинив би. Одно єство і сьвіт цїлий!

 

„Але те єство тримаєте в своїх обіймах, а сьвіт?...“

 

„У моїм серцю. “

 

„У вашім серцю не маєте ви нїчого. Ви нїколи не любили, ви не чоловік, не сотворінє, не мужчина: я не знаю, що ви. Я знаю лиш те, що ви для мене фалшивим тоном — або найвисшою гармонїєю. Я вклякаю перед вами, о не відходїть. Я складаю свої руки. Видите ви сонце, чуєте сьпів пташок, отже небо над нами ще не запало ся, не прида­вило нас; ми десь в поблизькости Бога. Я хтїла вам сповідати ся... Я се чиню... Нї... Послухайте мій гріх, мою гордість, мою чесність, моє щастє, мою розпуку я не знаю, як се назвати: я люблю вас...“

 

Вона була така чудово гарна, як так перед ним на колїнах лежала, і він чув, як цїлий сьвіт округ него крутить ся: він не видїв нїчого, не знав нїчого, не відчував нїчого, лише вічність сеї хвилї. Він пізнав, що любить її, але знав заразом що він не сьміє спроневірити ся свому дитинству, своїм змаганям, свому Богови. Правдива віра то так, як дитина, але по при ту дитину перелї­зає й гадина покірно. „Боже, поможи менї“, сказав із сльозами в голосї. „Боже поможи менї, але я вас также люблю“. Потім найшов на него тихий спокій, як по бурі наступає пилина. Він відвернув ся, а як вона здоймила голову, його вже не було... Вона знала, що він не верне ся вже нїколи...

 

 

Віра оперла голову о старий пень і так сидїла, не думаючи над нїчим. Сьвітові люди не думають нїколи, як сидять коло коханого трупа. Вони пла­чуть при ліжку його болїзни, вони встї­кають ся під жорстокостию людий, але коло трупа, невиратованого, невіджалу­ваного, не думають уже нїчого. Руїни їх житя падуть на них безмилосердно, а вони не мають на стільки моральної сили, щоби їх затримати. Вони мають відвагу лиш у щастю, а як нещастє до них завитає, то тратять голову, і не вміють дати собі ради.

 

Так сидїла Віра довго, довго. Вже й вечер почав спускати свої тїни на сей падол плачу, а вона все сидїла, не во­рушаючи ся. Нарештї встала. Її лице було зарівно гарне, як перед тим, лише в очах пробивало ся щось чужого, щось такого, чого не було ще нїколи в тих веселих, повних духа і житя очах.

 

Лїниво поволїкла ся до дому. Всї її рухи були такі умучені, як у людини, що перебула довгу, тяжку слабість.

 

На дворі вже добре смеркло ся, як Віра прийшла до дому. Вона пішла до своєї кімнати і замкнула ся на ключ. Її думки плутали ся, вона не могла їх ще зібрати і лиш від часу до часу про­бивала ся у нїй сьвідомість, що вона дуже, дуже нещаслива. І разом із тим сунули ся думки до її голови, що се му­сить бути чимсь дуже гарним мати цїль житя, тримати ся, жити для повин­ностий, і бути тим увсїм так переня­тим, щоби відкинути від себе особисте щастє, не бажати його, а чути ся вже тим задоволеним, що може ся другим помагати. Її дух, що так довго був без­дїльним, вхопив ся сих думок, почав їх розвивати. Так се було гарно. І так ро­бив о. Богдан. Він любив її, але місию свого житя любив ще більше, бо не хо­тїв відречи ся її, хоть при тім виборі морально терпів, се вона знала, бо ви­дїла його борбу, його ваганє. Але в него була знесла душа, він був місиєю свого житя так перенятий, що міг всего зречи ся, а все лишало ся йому внут­рішнє задоволенє, тому, що не піддав ся злому, не збочив з правої дороги. Тота сьвідомість мусїла додавати йому сили зносити терпінє, тота сьвідомість взносила його понад людскість, а збли­жала до Бога. Він був і в своїх терпі­нях щасливий. А вона ? Де вона найде потїху, де її серце заспокоїть ся, коли вона не знала терпіти, не знала бути терпеливою, не знала самовідреченя. Вона сего не знала, бо кожде й най­меньше її бажанє все сповнювало ся. Вона вимагала богато від свого окру­женя, не думаючи навіть, що се комусь трудности справляє їй догодити. Вона бавила ся людскимп чувствами, не зва­жаючи на те, що се може завдати ко­мусь біль. Нї, вона сего нїколи не ду­мала, бо ставила свою особу найвисше, свою вигоду за все. Їй здавало ся до тепер, що житє є на те, щоби бавити ся, уживати сьвіта. І лиш для забави, лиш, щоби догодити своїм примхам, по­чала вона зносини з Богданом, хоть доктор Вольский казав їй тодї, не пха­ти ся в чуже житє, не нївечити його. Та вона не послухала його, бо новість ситуациї приманювала її. Що при тій забавцї міг спокій людини потерпіти не застановляло її. Коли тут наспіла її кара, вона зловила ся в своїх власних сїтях, бо побіджена його характером, його мужностию, почула до него прав­диву любов. Вона любила його. Любила, бо він був тим ідеалом, котрого вона шукала, за котрим уганяючи, так много блудів поповнила. Її любов була при­страсна, горяча, може тому так мучила її, що не видїла для себе нїякої надїї. Вона була безнадїйна ся любов; що за­володїла нею мов буря морем. Він ска­зав їй, що любить її, але сказав также, що має на стільки сили, щоби не дати сему чувству заволодїти собою. Вона упокорила ся перед ним, сама признала ся в тім, що його любить, а він пока­зав їй хрест, за котрим він має ступа­ти, і котрого нїколи не відступить. Вона хотїла устелити ему житє рожами, але він волїв тернє, хоть воно кололо його, хоть витискало кров із серця. Він волїв його, бо рожі не згоджували ся з змаганями його житя. І їй здавало ся, що се було правдою, що він казав, що причиною його твердости є віра, і ви­пливаюча з тої охота до доброго. Він вірив з таким запалом, як мала дитина, і тому мав силу творити добре, а задля того доброго відречи ся всего. Щасли­вий той хто вірить, бо там находить потїху, відраду. А вона ? Для неї й ся дорога була замкнена. Веселе, повне розривок житє забило в її душі пер­вісну, чисту, щиру, уповаючу віру, а лишило пустку. Вона ходила до церкви і молила ся задля звичаю, але не чула нїколи в своїй душі того солодкого спо­кою, тої великої втїхи, як се бачила нераз в побіжних людий. Коби вона могла тепер з покорою приймати удари судьби, коби могла почути голос вічної правди в своїй душі, о, тодї знайшла-б вона пільгу, тодї не нуртувадо-б таке горе цїлим її єством. Чи для неї нема  справдї нїде потїхи, чи мусить вона вічно носити сей біль у серцї?

 

Вона силувала ся не думати, забути про своє горе, про свої сумнїви, про все... Та не могла. Думки снували ся одна за другою, добували ся до серця, тревожили ум, наповняли душу роспу­кою... їй схотїло ся забути теперішність, перейти в минувшість, але що-ж вона там находила. Нїчо, лиш нерозірване пасмо свого самолюбства, котре руково­дило всїма її дїлами. Чи була вона доброю донькою, чи доброю жінкою? Вона вимагала повинности обовязків зглядом себе, але не мала їх зглядом других. Вона казала, що батько та муж не розуміють її, але чи старала ся вона коли, щоби з ними порозуміти ся. Вона йшла своєю дорогою, поводуючись вра­жінями хвилї, і аж тепер, як стала над пропастию роспуки, застановила ся над собою і над своїм житєм. І їй здавало ся, що житє, яке вона до тепер прова­дила, не було нїчо варте, бо чи чула ся вона в тих вічних погонях за роз­ривками щасливою ? Нї, тисяч раз нї. Вона шукала всюди забави, щоби тоту пустку, яка в її душу зівяла, заглуши­ти. Шукала щастя, якогось незнаного щастя, а не знала, що треба своє внїш­не житє з внутрішним в гармонїю ввести, і вже є початок задоволеня, за­даток щастя. Сего всего вона не знала, аж він навчив її думати, навчив її, що є ще щось иньшого в житю, поза свої приємности, що жертвувати себе для добра других є богато висшою цїлию, як догоджувати своїм забаганкам. Лю­бов до него заставила її подумати над своїм дотеперішним житєм, і воно зда­вало ся їй таке повне облуди самої себе і других людий, що вона аж стрясла ся на його спомин. І їй хотїло ся стати лїпшою, гіднїйшою, йому подібнїйшою. їй хотїло ся показати йому, що корінь добра в нїй ще не завмер, що любов до него зробила її доступнїйшою для доб­рого, що очистила її серце, взнесла її душу. Що вона не поводить ся тепер хвилевими вражінями, але думає, відчу­ває, як правдива жінка. О, вона виборе собі терпінем спокій, а як стане инь­шою, лїпшою людиною, тодї скаже йому, що се його заслуга, що він збудив в нїй чутє до добра. Він казав, що прав­дива любов готова на всякі жертви, вона запитає його, яку жертву має вона принести, щоби заслужити собі на його поважанє. Вона все, все зробить, бо хоче бути доброю, доброю й вірною...

 

Переможена зворушенєм залляла ся горячими сльозами. Ті сльози обмивали з неї все самолюбство, ублагороднювали її душу, очищували серце... Вона чула ся тепер звязаною з тими бідними, не­щасливими, про котрих він говорив, бо й вона плакала, бо й в її серцю сидїло горе, жаль... І аж тепер вона почула, як то тяжко, як жалісно бути самітному, зжуреному, збідженому, і не мати по­тїхи, розради... І тепер вона піймила, що задача потїшати тих бідних є ви­сока, взнесла. І їй стало дивно, як то вона тепер людске горе піймає, розуміє, а вперед було те все для неї замкненою книжкою. Ах, вона любила і терпіла, а через сї два чинники виборола ся її ду­ша з темноти, взяла верх над її само­любством, і зробила її. для всего зрозу­мілою...

 

* * *

 

О. Богдан відправив власне Службу Божу, і хотїв вже йти до дому. Перед церквою зайшла йому дорогу Віра. Він збентежив ся, але лиш на хвильку, по­тім скинув чемно капелюх, й хотїв по­при неї перейти. Але вона затримала його. З її очий пробивала ся така по­кора, така щирість, як вона просила його, щоби він порадив їй, як вона має тепер уладити своє житє.

 

Він подивив ся на неї. Його лице стало біле, як полотно, руки судорожно дрожали, а уста виговорили спокійно :

 

„Вернути назад до свого мужа, і старати ся бути щасливою“.

 

„Я... я... пійду за вашими словами, сповню вашу волю“, відповіла Віра, і нїм він міг се заборонити, поцїлювала його в руку. Він почув дотик її горя­чих уст, а відтягнувши руку, увидїв на нїй дві блискучі кроплї...

 

Він згадує сю хвилю як найкрасшу й найтяжшу у своїм житю, бо в нїй осягнув побіду над самим собою, не ва­гаючи ся при виборі межи рожами а тернем...     

 

6. марця 1901.

 

[Буковина. 1901. 11 (24) липня. - № 81. С.1 2; 13 (26) липня. - № 82. С. 3; 15 (28) липня. - № 83. С. 3; 18 (31) липня. - № 84. С. 3; 20 липня (2 серпня). №85. С.3; 22 липня (4 серпня). - №86. С.3; 29 липня (11 серпня). - № 89. С. 3.]

 

 

18.10.2018