Новеля
Парний, лїтний день скінчив ся, сонце зайшло, настав тихій, лагідний вечер. Змучені цїлоденною спрагою цвітки підоймили свої звислі головки, щоби напитись відсвіжаючої, оживляючої роси. Пірнаті співаки почали затихати; их утомило цїлоденне цвірканє, та хотїли вже в своїх надземних помешканях відпочити. Череди овець і рогатої худоби вертали домів. З-далека було чути спів повертаючих сапалників, перериваний нераз голосним сміхом веселих парубків та дївчат. З сельских хат почав ся поволи дим у гору здоймати, — се було знаком, що роботящі господинї лагодили вечерю для повертаючих робітників і пастухів, котрі, наробивши ся в поли, тепер з великим смаком будуть вечеряти.
Перед гарним домком, що різнив ся своєю будовою, живим плотом і красним зїльником від окружаючих єго сїльских хат, сидїли на зелено помальованій лавцї двоє людей: молода, дуже гарного лиця жінка і старшій уже мужчина. Жінка була чорно одїта, а що носила жалобу по дорогій особі, значив сумний вираз єї гарного лиця. Обоє дивились сумно на окружаючу их красу природи; им видко она була байдужною.
— А де-ж Оля? — поспитав нарештї мужчина зітхнувши тяжко. — Від коли я надійшов, ще она не показалась.
— Від твого приходу не минуло ще й пів години, — відповіла єго товаришка, — зараз она надбіжить.
При єї послїдних словах розтворилась фіртка від зїльника і через ню ввійшла маленька, може вісїмлїтна дївчинка. Вираз єї лиця був затурбований, а з великих синих очей котились рясні сльози.
— Мамцю, мамунечко! — сказала хлипаючи, — Розбій не хоче зі мною бавитись...
— А ти з того дивуєш ся, Олю? — відповіла мати осміхаючись.
— Я єго так люблю, а він не хоче бавитись зі мною.
І дві груби сльозї поплили по румянім личку.
— Ти плачеш, Олю, — сказала мати з вимівкою, — а тут сидить вуйко Роман. Чи не встидно тобі?
Дївчинка обтерла собі очи білим фартушечком і обернулась до вуйка, рожеві усточка склались до веселого усміху, але сльози покотились знов долї щоками.
— Вуйцю! він мене не любить! — сказала жалісним голосом, показуючи при тім на надїйшовшого за нею пса, — він мене вже не любить...
Пес побачив смуток своєї маленької панї і почав їй руки лизати.
— А видиш, він тебе знов любить, — замітив Роман.
Оля почала гладити пса маленькою ручкою, приговорюючи при тім до него.
— Як бачу, Оля любить Розбоя лїпше як мене, бо з ним пестить ся, а зо мною навіть ще не привиталась, — сказав Роман насмішкувато.
Оля в одну мить обвила вуйкову шию рученятами і почала єго цїлувати.
— О, я люблю вас! люблю маму, люблю всїх, навіть рожі, канарки, рибки, все!..
Лице Романа споважнїло, якесь немиле чувство оволодїло єго серцем і тїнь смутку осїла на єго високім чолї. Звільна відсунув дївчинку від себе і сказав сумно:
— Бідна дитина! бідна Оля! Она має серце. Але на що кому сегоднї серця? на що чувства? Заклинаю тебе, сестро, викорени всяке чувство з серця сеї дитини, не дай їй бути нещасливою, як був би батько, що через серце, через чувство житє пострадав. Не допусти до того, щоби она вступила в єго слїди, скажи їй, що люба то згуба, то нещастє... — Дитино моя, — сказав по хвили лагіднїйше до Олї, — правда, ти не будеш нїколи нїкого любити? ти не будеш мати серця, не правда?
— Я маю серце, — сказала перестрашена дитина.
— Ні, ти не маєш серця, не смієш єго мати!
— Я хочу мати серце, — впиралась дївчинка.
— О, дитинко моя, бідна дитинко! не люби нїкого занадто, люба взяла днї твому батькови, люба нещастє, згуба.
Він встав і, кивнувши головою на прощанє, віддалив ся повільним кроком.
Єго сестра покивала головою і дивила ся з співчутєм за ним. Она не дивувалась з єго дивачних поглядів, бо знала, що пристрастна люба до негідної жінки попсувала цїле єго житє. Та сама жінка знищила і єї щастє, скокетувавши Олиного батька, а як той упоєний любою впав їй до ніг, відвернулась від него зі сміхом. Заслїплений пристрастію мужчина покинув задля кокетки жінку і дитину, а як она від него відвернулась, повернув морально і фізично зломаний до своєї нещасливої подруги. Небавом помер, проклинаючи легкодушну кокетку.
Нагадавши собі минувшість, молода вдова затряслась і, пригорнувши свою донечку до себе, молилась щиро, щоби Бог боронив сей єї найдорожчій скарб від подібної судьби...
***
Час скоро минає. З маленької Олї зробилась струнка, чудової вроди панна. Власне сегодня були єї уродини. Оля скінчила 18 лїт.
Пробудившись рано, зірвала ся молода дївчина з ліжка, накинула на себе легку сукенку і побігла в огород. Їй хотїлось бути самого, подякувати на самотї Творцеви за всї добродїйства, яких зазнала дотепер, маючи добру маму, що хоронила свою дочку від всяких клопотів і злих впливів. Оля приклякла і, піднїсши свої невинні очи до неба, молилась щиро. Помолившись встала і побігла мов молода серна на зелену луку, де плив вузенькій потічок. Співаючи весело, умивала там своє біле личко і маленькі руки, дрочачись при тім з пливаючими там качками. Она була ще цїлком невинна, єї серце чувствувало лиш чисто-дитинячу радість, нїякі пристрастні чувства не загнїздились ще в єї непорочній души.
Повернувши до дому, вбігла Оля до більшої комнати, де мати сидїла при каві. Увидївши свою дорогу дочку, обіймила єї сердечно і бажала всего добра з днем уродин.
— Мамунцю, чи-ж може менї коли лїпше бути, як тут у вас? — сказала Оля весело, цїлуючи маму по руках.
— Моя Олю! прийде час, що тобі тут у мене скучно буде, схочеш сходити ся з людьми, бавитись, як всї молоді дївчата...
— Нї, мамунцю! я нїколи не буду скучати... Чи-ж я не маю вас?
Єї ясні очи дивились з виразом щирої відданности і горячої люби на маму.
— А се що? — сказала, показуючи на спору пачку книжок, лежачих на столї.
— Се моя сестра прислала тобі гостинця на уродини, она пише, щоб ти читала сі книжки уважно.
"Повісти" Федьковича, "Кобзарь" Шевченка, "Оповіданя" Марка Вовчка, "Маруся" — читала Оля. — О яка она добра, що прислала менї щось так гарного.
Мати вийшла до кухнї, а Оля затопилась в читанє "Марусї". Незнаний дотепер світ отворив ся перед єї очима. Она читала о любі, незнаній, чарівній любі, і несказана якась туга оволодїла єї молодим серцем. Єї груди підоймались високо, очи блищались, а на лице виступив горячковий румянець.
Нараз опустила руки з книжкою і сказала тремтячим зі зворушеня голосом:
— О лиш раз в житю бути так любленою, лише раз в житю, а потому розійтись з милим і жити лише спогадами тої люби...
Так марила молода дївчина, котрій в дитиньстві казано виречись всякого чувства.
— Олюню, — сказала мати, отворюючи двері, — що тобі дитинко? чи не хора ти, що говориш сама до себе...
— Нї, мамцю, менї нїчого, лише ся книжечка така гарна, так красно описує любу...
— А памятаєш ти вуйка Романа? — запитала мати гей ненароком.
— О, памятаю, памятаю дуже добре. Найлїпше памятаю той вечер, як він уже послїдний раз перед смертію у нас був. Тогди взяв мене на руки і сказав так дивно:
— Не люби нїколи нїкого, бо люба то згуба, то нещастє...
В короткім часї по сїй розмові померла мати Олї, слабуючи вже від давна на битє серця. Оля лишилась сама, самісїнька без опіки на світї. Смерть матери була для єї нїжного, чутливого серця тяжким ударом і наповнила молоду єї душу роспукою.
Сестра покійної приїхала на похорон і забрала Олю з собою до більшого провінціонального міста. Она була замужна за богатим куппем і провадила отвертий дім, в котрім уся "сметанка" провінціяльного місточка давала собі rendez-vous. Тепер, по смерти сестри, перестала панї Голиньска видавати забави і вечерки, за-для звичайности не хотїла, щоби люде назвали єї сестрою без серця, але не могучи жити самотно, ходила що-день у візити і приймала своїх приятельок у себе. З початку хотїла і Олю з собою тягати, але дївчина заявила рішучо, що нїгде не пійде. Богата тїтка воркнувши щось о "сїльских помаранчах", лишила Оли все на волю, а нещаслива сирота плакала безнастанно, бажаючи собі лиш як найскоршого полученя з дорогою матерію. Одною потїхою в тяжкім смутку була молитва; молитвою розважала себе, в нїй шукала пільги свому горю. Личко Олї схудло і зблїдло до непізнаня, не було в нїм і знаку давного свіжого румянця. Якась екзальтація оволодїла цїлим єством дївчини, лишеної на самотї, непотїшеною нїким, бо богата тїтка мало дбала про свою небогу.
Минув нарештї рік жалоби і панї Голиньска почала в товаристві свого мужа ходити на балї, вечерки і инші забави, які устроювала молодїж провінціонального міста. Оля постановила не скидати жалоби ще рік, щоби таким чином бути вільною від усяких забав.
Через другій рік почала Оля свою невіджалувану страту помалу забувати. Охота до житя повертала поволи, а як скінчив ся означений час жалоби, не мала вже відрази до людского товариства.
Межи приятелями дому панї Голиньскої знаходив ся один молодий чоловік, котрий Олину увагу найбільше займав; він був лїкарем і заходив часто до дому панї купчихи, що з єго матерію жила в тїсній приязни. Роблячи волю своїй матери, заручив ся був молодий лїкар з найлїпшою партією провінціяльного міста, дочкою пана судьї Браєра, Рожою. Він не любив сеї Нїмкинї, але єму підхлїбляло, що буде мужем тої, о котру неодин убивав ся, но она, полюбивши молодого доктора, повідказувала всїм, доки той їй не освідчив ся. Весїлє их було би вже давно відбуло ся, але наречена тяжко занедужала і мусїла провести зиму в теплих краях, куди поїхала з матерію. Обі жили тепер в Ментонї, а молодий лїкар діставав що дня пахучій листець рожевого паперу з запевненями вічної горячої люби.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 01.04.1893]
(Дальше).
Знакомість молодого лїкаря означала нову фазу в житю Олї. Зачавши бувати в товариствах, писала Оля дневник, котрий найлїпше подає стан єї душі.
Минула друга година по півночи. Оля ходить по своїй маленькій комнатцї; она одїта в балевий стрій і виглядає чудово і гарно, хоть лице єї смертельно блїде. Може вже десятий раз приближалась до своєї тоалєти і хотїла би відомкнути маленьким ключиком, але все відходила назад. Но нараз затиснула уста і витягнула в одну міть маленьку шуфлядку, де знаходилась мала сина книжечка. Оля отворила книжечку. Се був єї дневник. Тремтячим голосом, дихаючи уривисто, почала молода дївчина читати:
1.
Сегодня пійшла я на мій першій баль. Боже, як менї серце билось, як я входила на салю... я сама не знала, що дїєсь зо мною, а переходячи по-при групу мужчин впустила-м зі страху мій вахляр. Кількох из них схилилось, щоби підіймити, але один випередив усїх і передав менї вахляр з глибоким поклоном. Я зачервонїлась і ледви могла-м прошептати "дякую", бо він подивив ся на мене якось так дивно, що я аж стряслась. Тут зараз тїтка представила єго менї; був се доктор Ярослав, наречений богачки Рожі. Він заанґажував мене зараз до першого кадриля, кажучи сміючись, що він мене вже давно знає. Я бавилась дуже добре того вечера, найприємнїйше з ним.
2.
Я боялась, чи не займилась я дуже Ярославом. Ся боязнь була цїлком безпідставною, бо моє серце вільне, нїчо єго не вяже.
Ярослав стоїть интелєктуально висше від мене, я користаю з єго науки, з єго порад, тому й бажаю, щоби він частїйше приходив до нас. Я вправдї смішна з моєю боязнею. Боюсь, щоби яке непрошене чувство не закралось до мого серця.
Що би він собі подумав, дізнавши ся, що я о нїм пишу?...
3.
Я сегодне смутна, а повинна-м тїшити ся... прецїнь Ярослав назвав мене сестрою. Сего вечера читав менї лист від своєї нареченої! Щасливі, обоє пишуть до себе! Боже, яка она щаслива тота Рожа! має батька, маму і єго. А я не маю нї батька, нї матери, нї...
А якій він добрий, якій благородний, якій гарний та милий сей Ярослав.
4.
Я не знаю, як єму не нудно все о Рожи розмовляти! Менї зараз тогди стають сльози в очах, а він як навмисне дивить ся менї в очи. На що се?
Коли він говорить о єї поворотї, болить мене серце страшенно, раз мало не зімлїла-м.
Я вже так до него призвичаїлась, що менї тяжко подумати, що він має колись до другої належати.
5.
Вчера спізнив ся Ярослав о пів години, я була сумна, неспокійна. Він прийшов, а з ним мій спокій і веселість вернули.
6.
Через цїлий тиждень єго не було; се було вічностію для мене; кожда година роком, кожда мінута місяцем. Він був хорий, дуже змінив ся. Увидївши єго блїдим, зміненим на виду, я мало з жалю не вмерла. Він увидїв сльози в моїх очах і зблизив ся до мене з виразом вдячности; я подала єму руку, він стиснув єї міцно. Я цїла затремтїла; єсли би не крісло, булаби-м упала. Ярослав все те видїв і подивив ся на мене з виразом так нїжного, глибокого чувства, що я се по вік не забуду.
7.
Не любити? Можна жінцї сказати: "не люби", єсли природа серце їй дала? Можна птичцї сказати "не лети", єсли она крила має. Вирвіть птпчцї крила, вирвіть жінцї серце з грудей, то перша не буде лїтати а друга не буде любити.
8.
На що маю я сама перед собою таїти, що я Ярослава люблю? Нарештї написала-м се. Боже мій, на що Ти до сего допустив? чому мушу я такого чоловіка любити, що вже звязаний? Але я єго люблю, горячо, пристрастно, безмірно. Я готова всего зречись, щоби осягнути лиш маленьку ознаку єго прихильности. Як то я колись марила о такій любі; я собі все бажала любити, а потому розлучити ся з милим, і жити лише спогадами тої любови. Не знала я тогди, як то тяжко споминати щасливі, блаженні днї.
9.
Раз ворожила менї циганка, що я з великої люби умру. Я висміяла єї. Покійна мама заказувала менї бути занадто сентіментальною. Вуйко Роман казав до мене: "Олю, не люби нїколи нїкого, бо люба то згуба, то нещастє". Всї остерегали мене перед любою; видко, им здавалось, що мій темперамент сотворений лиш для щасливої люби, і що нещаслива люба могла би мене з світа звести. Коли судьба хотїла, щоб я нещасливо любила. Най умру, але чуствувала-м те страшне чувство зване любовью.
10.
Я хотїла знати, чи Ярослав мене любить. І чого довідала-м ся? В першій хвили забула я на все, хотїла-м кинутись єму на шию, хотїла висказати єму весь мій жаль, всю мою журу, весь мій біль, але якось стримала-м ся. Ми говорили — ах моя рука тремтить, мої очи слїз повні, не можу писати...
11.
Він освідчив менї свою любу, в пристрастних словах говорив о нїй, заклинаючись, що вічно мене любити буде. А я? Я таїла мої чувства перед ним. Вираз "люблю тебе" не перейшов моїх уст, хоть горючими буквами виписаний був у моїм серцю...
12.
Які ми обоє пожалованя гідні! На що ми пізнались і полюбились? на що повстала та нещаслива люба, як пишна квітка, що в кутку цвите, де єї нїхто не видить де она самотно відцвите і засохне...
13.
Вже за кілька день поверне Рожа, вже за кілька день буде Ярослав на віки до неї належати. Нї, нїколи я не зможу до сеї думки призвичаїтись. Він хоче Рожі зречи ся, просить о мою руку, благає мене, щоби я єму не відказала. Чи могли би ми обоє щасливими бути, єсли би ми по роздертім серцю другої до вілтаря приступили? Нї! Бог дав менї силу, що я сказала мому милому, що єго не люблю. Я? єго? О Боже, милий мій! серце моє! ти не знаєш, як моє серце до тебе рве ся, але я не можу тебе у другої видерти, не можу знести єї жалю і слїз. Най вже лиш я буду нещасливою, бо я до нещастя привикла, а ти жий щасливо з нею, з тою другою...
А тепер з веселим лицем а роздертим серцем на баль! — видїти Ярослава при Рожи і танцювати з другими, не є се иронією судьби? Боже мій! дай менї сили перетерпіти сі пекельні муки...
При послїдних словах закрила Оля лице руками і почала голосно, спазматично плакати, хотячи притлумити голосний плач, упала на ліжко і сховала лице в подушки, руки притиснула до серця, котре тяжко-важко билось, мов-би хотїло з грудей вирватись. По довгій хвили стала успокоюватись, гарне єї лице прибрало спокійний, благородний вираз, як у умираючих. Взявши оловець в руку, написала на кінци дневника:
"Сповнилось, не зважаючи на просьби Ярослава і на своє власне серце, відказала-м ся від щастя, зрезиґнувала-м на него, через ню, через ту другу... нехай жиють щасливо, я им не завидую. Милий мій, моє коханє,
***
По сїй сердечній пригодї зробилась Оля зимною, недоступною, на всї намоги і просьби тїтки, щоби йти на візити і забави, відмовляла, що ті не мають для неї нїчо приманливого. З жаром взялась тепер до духової працї, читала безнастанно. Перейшовши белєтристику, взялась до поважнїйших творів, читала нїмецких клясиків, ба й фільософія, політика і економія не були їй чужими. Студіювала твори о жіночих змаганях і забивала наукою свій пекучій, невгасаючій біль, свою тяжку, невсипущу тугу. Знакомі прозвали би відлюдою, а чуючи о єї замилованю до читаня, "еманципанткою". Оля мало зважала на людску поговірку. Тїтка увидївши, що не витягне єї нїгде з дому, лишала зачитану дївчину в спокою.
Тимчасом Ярослав оженив ся з Рожею, а нехотячи жити в однім містї з Олею, котрої страта знївечила єго житє, перенїс ся до другого міста. Час минав, Оля не могла все забути Ярослава, єсли би була сходилась з людьми, то може єго образ був би в єї уяві хоть трохи зблїд, а так на самотї все стояв перед єї очима.
Одного вечера прийшовши до спільної комнати на вечерю, застала Оля там немолодого уже мужчину; вуйко єї представив єго яко свого довголїтного приятеля. Був се ще нежонатий адвокат, що заробивши грошей купував власне часть більшої посїлости, хотячи осїсти на селї. Краса молодої дївчини зробила на него велике вражінє; він почав з нею бесїдувати, а учувши з єї уст лише поважні, умні слова, ще більше розгорячив ся. Він був освічений, проворний в бесїдї і Оли розмова з ним справляла приємність. Маючи в містї интереси в справі свого купна, учащав пан Більскій що дня до дому Голиньских, а по тиждневи просив о Олину руку. Оля сим дуже здивувалась і була би єму сейчас відказала, але тїтка просила єї подумати над тим хоть тиждень. Через той час намовляла она бідну сироту не випускати з рук такої золотої партії, яка їй певне вже більше не трафить ся, бо й на кого-ж може она, дївчина без маєтку, чекати? Пpeцїнь лїпше бути відданою, як старою панною, і много других арґументів тїтки нарештї спонукали дївчину віддати свою руку пану Більскому. Але Оля сказала свому нареченому, що не може чути до него нїякого теплїйшого чувства крім поважаня, бо єї серце належати буде вічно до Ярослава. Пан Більскій сказав, що він не вимагає від неї пристрастної люби, бо він старшій від неї, але єї поважанє повинно до него належати! "Сего вже буду домагатись" — сказав з усміхом.
(Конець буде.)
[Дѣло, 03.04.1893]
(Конець.)
Зараз по весїлю завіз пан Більскій свою молоду жінку на село, де на невеликім фільварку мав гарний дім з прекрасним садом і огородом. Кинувши адвокатуру, хотїв господарювати, а Оля на се дуже радо пристала, бо, зрісши на селї, чула до того велике привязанє.
Однак межи нею і єї мужем не прийшло нїколи до порозуміня. Більскій був за зіпсований великим світом, за еґоїст, мав за зле понятє о жінках, щоби міг нїжну, чутливу вдачу Олї зрозуміти і оцїнити, а она, пізнавши суть єго характеру, відвернулась душею від него. Обоє жили гей чужі, Оля навіть не сперечала ся з своїм мужем нїколи, бо не хотїла, щоби він через єї неувагу не заглянув часом в єї серце і не побачив, що там дїє ся. Она чулась дуже нещасливою і ще з більшим запалом віддавалась духовій праци.
Аж надійшла в житю Олї епоха, котра змінила всї єї думки і кинула соняшний промінь на темну стежку єї бутя. Она сталась матерію. Тепер всї чувства єї горячого серця скупились в один святий, благородний огонь — в любу материньску.
Оля жила тепер лиш для своєї дитини, для свого маленького Ярослава. Єї одинокою розривкою було сидїти годинами при єго колисцї, а як підріс і став усміхатись, дивитись на той єго приємний усміх. Люба до дитини заповнила цїле єї серце, Оля забула, що она нещаслива, що має нелюбого чоловіка, — все, все вступалось на бік, коли глянула в ясні очи свого Славка, коли почула з єго рожевих усточок: "Мамо моя!"
О Ярославі не забувала, але й не интересувалась, де він жиє, що робить. А тимчасом він жив в найблизшім містї, від их посїлости віддаленім лише три милї. Оля нїколи туди не їздила і тому не мала нагоди з ним стрітитись. Ярослав не був щасливим, єго жінка, з привичками дочки-одиначки, робила єму житє пеклом, а що була до того ще слабовитою і нервовою, то він мусїв спокійно терпіти всї єї примхи. Нераз кляв судьбу, що звязала єго з сею нервовою дамою і розлучила з коханою Олею, — но що мав робити? — треба було тягар до кінця двигати. Він также не знав, що Оля так близько него жиє, бо був би єї відвідав, аби з нею хоть побачитись.
Одного дня прийшов Ярослав з своїх лїкарских візит до дому, там застав на подвірю бричку запряжену парою гарних коней. Фірман приступив до Ярослава і подав єму картку. Ярослав прочитав єї. То пан Більскій взивав єго до свого хорого синка. Фірман був дуже неспокійний і просив спішитись, бо він уже досить начекав ся, доки пан доктор не повернули з міста.
Ярослав зібрав ся і за дві годинї був на місци. В дверех повитав єго пан Більскій з сумним лицем.
— Уже за пізно, пане докторе, — сказав тремтячим зі зворушеня голосом, — дитина власне скінчила. Ходїть до покою, може як вплинете на мою жінку, щоби випустила мертве тїло з рук. Ми не сподївались, щоби хлопчик міг так скоро умерти. Вчера був цїлком здоров, у ночи дістав горячку, а до полудня вже й готов. Тяжка діфтерія панує тепер в селї, певне і він упав єї жертвою...
Оба увійшли до просторої комнати. На серединї стояла велика колиска а в нїй лежала може трилїтна дитина, з білим як стїна личком, з чорними кучерями на голові. Маленькі блїді губки були конвульсійно затиснені і скривлені з болю.
Ярослав зблїд і почервонїв, в клячучій перед колискою блїдій жінцї пізнав Олю, свою дорогу, гарну Олю. Она не видїла нїчого навкруг себе. Ще перед годиною надїялась, що з приїздом лїкаря поверне здоровлє єї Славка, а тепер дивлячись на свою мертву дитину, котру аж на мольби няньки поклала в колиску, закаменїла з болю, скляними очима вглядалась в мертве личко свого хлопчика. Она не могла вже плакати, — сей третій удар зломив їй серце. Але на вид нїмої єї роспуки Ярослав затремтїв.
Більскій підійшов до неї.
— Олю, — сказав, хотячи збудити єї з того мертвого мовчаня, — диви, пан доктор приїхав...
Оля підоймила поволи голову і подивилась на Ярослава. Щось гей пізнанє заблисло в єї очах. Она зірвалась на ноги і з голосним спазматичним сміхом кинулась єму на шию.
— Ти прийшов, прийшов по мене, моє серденько! Ходїм до слюбу! там в церкві священик уже давно на нас жде... Нїхто нашому щастю не перешкодить, нї та незносна Рожа, нї той Більскій, нї! Ти мій, я твоя! Милий мій, я тебе люблю... не вір тому, що я казала, що не люблю тебе...
Потім порвала ще мертву дитину з колиски і кинула ся разом з нею до Ярославових грудей. Знов голосно засміялась і зомлїла. Сей сміх був якійсь дивний, переймав аж до кости. Більскому і Ярославови перебігла дрож по тїлї, они пізнали, що Оля з роспуки збожеволїла...
***
Заходяче сонце освічало ясно сїльске кладовище, червоним проміням обливало оно білий мармуровий хрест з написію "Оля". Коло пишно незабудьками прибраної могили сидїли два оказалої постати мужчини. Оба сидїли сумні і дивились з тугою на сїяючу у вечірнім світлї напись. Се були Більскій і Ярослав, оба вдівцї.
Оля не довго пережила свого сина, єї горяче серце вспокоїлось в зимній могилї.
Рожа, бувши вже давно слабовитою, розпрощалась также з сим світом, хоть жаль єї було лишати веселе житє, любого чоловіка. Ярослав підчас слабости Олї навідував ся з-часта до єї дому, а осиротїлий Більскій привязав ся цїлим серцем до молодого мелянхолійного лїкаря. Більскій змінив ся тепер цїлком, постарів ся, посивів, став маломовним, еґоїзм єго щез, цїлий свій маєток записав на добродїйні цїли, а сам уважав ся тілько за завідателя того майна. Оба з Ярославом стались невідступними приятелями і Ярослав похвалив поступок Більского що-до завіщаня єго маєтку.
По смерти Олї Більскій найшов єї дневник. Перечитавши, пізнав, як благородною она була, коли люблячи так пристрастно Ярослава, зреклась єго на користь другої. Власне тепер тут, на єї могилї, подав Більскій свому приятелеви ту синю книжечку, котру Оля нераз сльозами поливала. Ярослав перечитав той смутний, повний тяжкого горя дневник і здихнувши тяжко, подивив ся на приятеля.
— Як она мене любила! — сказав сумно, — але я єї также пристрастно любив, все о нїй думав, нїколи про неї забути не міг...
— Нї, приятелю! Ти не міг єї так любити, як она тебе любила. Так лише жінка, і то благородна жінка любити може... Нї, не відповідай менї! Я тепер, пізнавши взнеслу душу Олї, инакше о жінках думаю. Она навчила мене шанувати их. Наша мужеска люба має все трохи еґоїзму в собі, а єї люба була чиста, непорочна, безкористовна, — она переплатила єї розумом своїм і житєм, ту свою горячу любу, — сказав Більскій і єго голос дрожав.
Ярослав склонив голову, з єго очей скотилась горяча сльоза і впала на сині незабудьки. Може она дістанесь аж там до неї і вповість бідній Оли, що за єї горячу любу милий єї Ярослав нїколи не забуде...
[Дѣло, 05.04.1893]
05.04.1893