Яцек Мóсква розкриває у своїй книжці багато сенсаційних секретів з кухні конклаву, на якому 1978 року вибрано Кароля Войтилу.
Коли 16 жовтня 1978 р. о 19:42 на балконі Петрової Базиліки з'явився новообраний папа поляк, про вибір знала вже вся Польща [білий дим над Сікстинською каплицею з’явився о 18:18, а о 18:44 кардинал Перікле Фелічі оголосив ім’я обраного Папи], але не знав голова ПОРП. Едвард Ґерек, що, страждаючи від люмбаго, лежав вдома, радіо не слухав і телевізор не дивився. Відповідальний за відносини з Церквою секретар ЦК ПОПРП (в майбутньому перший секретар) Станіслав Каня повідомив йому про нового Папу по телефону. У відповідь почув крик: «O rany boskie» («О боже», букв. «о рани божі»).
Згадаю тут чудовий текст Марціна Заремби двадцятирічної давності («Polityka» 41/1998) під назвою "Товариші, маємо проблему". З книжки Яцка Москви «Таємниці конклаву 1978», яка саме з'явилася у видавництві «Znak», ми дізнаємося, що проблему – може навіть більшу, бо глобальну – мали також і кардинали католицької Церкви, тобто електори Папи.
Книжка Москви прекрасна. Якби існував польський Пулітцер – то вона би безсумнівно претендувала на цю премію. Книжка затягує читача як трилер. Бо це, по суті, і є трилер. Автор детально описує – використовуючи також приклад попереднього конклаву – переговори, виборчі блоки, домовленості ієрархів. Як і кадрову політику при номінуванні нових кардиналів, тобто потенційних електорів, пропаганду і виборчу агітацію – інколи делікатну, а іноді цілком відверту. Взаємопереконування, впливи і тиски – зокрема і фінансові, як наприклад у випадку бідних єпископатів Третього Світу залежних від багатих німецьких чи американських єпископатів – тобто те все, з чим ми звикли зустрічатися в нормальній політиці і що нам – кажучи щиро або наївно – в політичній діяльності смакує.
Яцек Москва виявляє багато цілком сенсаційних секретів з бекграунду конклаву – як і підчас його перебігу, так і з часу, що передував обом конклавам 1978 року (вибір Івана Павла І, а по семи тижнях – Івана Павла II). Не є він в жодному разі скандалістом, іконоборцем чи демаскувальником. Цього видатного журналіста і письменника зараховують в ексклюзивне гроно досвідчених ватиканістів. Він, зрозуміло, черпає зі знань колег, але і сам вносить вагомий вклад – власні розмови і інтерв'ю зі свідками подій, з найближчими, найдовіренішими людьми з оточення польського Папи та його попередників.
З числа багатьох ліній книжки хотів би звернути увагу на три. Перша: як Кароль Войтила виріс на лідера чи на кандидата бути лідером. Особлива роль польського католицизму semper fidelis [завжди вірний] – незважаючи і всупереч тиску правлячої системи і домінуючого в цій земній півкулі суспільного ладу – полегшувала вибір кандидата. Але і сам кандидат мусів вирізнятися харизмою, здібностями, знаннями, талантом (також і до мов), щоб інші захотіли зламати рутинне голосування на Папу італійця, щоб побачили в ньому достатньо мудрого, але і розумно гнучкого потенційного кормчого «нави Петрової» на нові часи (а то ще була епоха Брежнєва і зрівноважування двох світових наддержав).
Коротке нагадування результатів голосувань (застерігається, що вони є таємницею, але деякі кардинали по багатьох роках розкрили перебіг конклаву). Кароль Войтила був обраний у восьмому турі. Аж до п'ятого туру найбільше голосів збирали італійці [зокрема, консервативний архієпископ Ґенуї кард. Джузеппе Сірі та ліберальний архієпископ Флоренції Джованні Бенеллі, всього італійцями було 25 кардиналів зі 111 електорів], але жоден з них не отримав необхідних двох третин [найбільше – 70 голосів з необхідних 75 – в одному з перших чотирьох голосувань набрав кард. Сірі, кард. Бенеллі максимально мав 66 голосів, ще один реальний претендент Джованні Коломбо з Мілану категорично відмовився від папства]. Натомість [в шостому турі] з'явилися прізвища інших націй: поляків – Вишинського і Войтили, бельгійця – Сюненса і голландця Віллебрандс; всі, крім Войтили, народжені в першому десятилітті століття. Перелом, ймовірно, настав, коли лідер голосувань митрополит Ґенуї, кардинал Сірі, оголосив, що вицофує свою кандидатуру на користь Войтили і попросив своїх прихильників, щоб вони проголосували за нього [в результаті у восьмому турі – пів п’ятої 16 жовтня – він набрав 99 голосів]. Мóсква: «Парадоксальним чином кандидатура краківського митрополита об’єднала кампанії рішучого прихильника соборних реформ (кардинал Kеніґ) та стримано до них налаштованого консерватора (кардинал Сірі)».
Друга лінія. Чи і коли дозрівала в кардинала Войтили думка, що він також є папабіле [papabile, кардинал, котрий може бути обраний Папою]? Розповідають таку історію: на перший обід після свого вибору Іван Павло II запросив примаса Польщі, а також його капелана, отця-прелата Броніслава Пясецького, та свого секретаря, о. Станіслава Дзівіша. Отець Пясецький жартома спитав: «Як то є – чути себе Папою?» І почув у відповідь: «Я чуюся так, ніби сиджу у цьому кріслі двадцять років».
Яцек Москва доповідає, що вже цієї ж ночі новий Папа передав кардиналові Лоршайдеру своє перше рішення про паломництво до Латинської Америки.
Третя лінія: Вишинський а Войтила. Це тема для дисертації. Відомо, що влада ПНР розраховували на конкуренцію, на розбіжності думок, а навіть на конфлікт між цими двома ієрархами. Витягаю тільки суть з того, що є в Яцека Москви стосовно обставин вибору Папи. Все вказує на те, що примас не виставляв кандидатуру краківського митрополита під час перших голосувань [його висунув архієпископ Відня кардинал Франц Kеніґ, з першої спроби Войтила набрав 11 голосів]. Він впевнений, що о. Вишинський вважав, що римським єпископом, тобто Папою Римським, однозначно повинен стати італієць.
Якщо йдеться про о. Войтилу, то напередодні конклаву примас мав ніби сказати кардиналові Кеніґу, дуже близькому приятелеві, що той є «надто молодим і невідомим, що ніколи не стане Папою». Якщо це дійсно так, то запевно змінив думку наприкінці конклаву. У своїх записках «Pro memoria» він зазначає: «В Апостольській Столиці мусить сісти людина всебічно до того підготовлена» і «якби вибір впав на кардинала Войтилу, то я вважаю, що він мав би обов'язково прийняти вибір». Із записок отця примаса випливає також, що себе самого він цілковито виключав, бо: «маю більше 77 років, в Папа мусить мати сили для роботи»; а також і тому, що його життєвим завданням є «захищати Церкву на Сході центральної Європи».
16.10.2018