Півтора сторіччя Кирила Студинського (3)

 

К. Студинський прагнув встановити тісні взаємини з інтелігенцією УСРР/УРСР. По суті, це було одне з найважливіших завдань, що їх ставив перед собою К. Студинський. Будучи протягом 1923–1932 років головою Наукового товариства імені Шевченка, він отримав більше можливостей для роботи в даному напрямі. Водночас у зв’язку із цим К. Студинський дуже часто був змушений іти на контакт із тодішньою радянською владою¹.

 

Наукові взаємини К. Студинського з інтелігенцією радянської України стали особливо інтенсивними після повернення в березні 1924 р. до Києва М. Грушевського². Відразу після повернення до України М. Грушевський порушив питання про обрання до ВУАН кількох західноукраїнських науковців. 22 травня 1924 р. саме за його рекомендацією К. Студинського було обрано позаштатним академіком кафедри давнього українського письменства Історично-філологічного відділу ВУАН. 23 червня того ж року це обрання було затверджено на Спільному зібранні ВУАН. Обрання голови НТШ К. Студинського членом ВУАН організаційно зміцнювало зв’язок між двома найавторитетнішими науковими інституціями українських земель. Крім того, воно відповідало соборницькій ідеології М. Грушевського та частково реалізовувало його масштабний задум надати установам і загалом діяльності ВУАН справді всеукраїнського статусу³.

 

Про цю мету М. Грушевського невдовзі стало відомо радянським спецслужбам. Так, на початку червня 1929 р. керівництво Київського окружного відділу Державного політичного управління (ДПУ), характеризуючи ситуацію в ВУАН, наголошувало, що «керуючись ідеєю Соборної України, Грушевський велику увагу приділяв зв’язку з галицькими ученими зокрема, з головою Львівського “Наукового Товариства” Студинським й намагався провести останнього у штатні академіки ВУАН⁴.

 

Зрештою про особливості обрання К. Студинського академіком ВУАН згадував і М. Грушевський у листі до львівського вченого в березні 1924 р. «Я наспів на велике заінтересованє Галичиною, котре між иньшим виявилось у пляні вибрати членами і членами-кореспондентами кількох галицьких учених. Застав справу вибору Гнатюка, котра – мовляли – тягнеться вже досить давно, отже поруч неї поставив вашу кандидатуру. Рішаючі круги принципіяльно згодились, одначе зажадали від мене, аби я запитав Вас, чи не виступали ви против Радянської України, – щоб се евентуально не поставлено було б виною академії з боку влади. Отож просив би вас разом з curriculum vitae надіслали як скоріше на мої руки коротеньку заяву у формі листа до мене, або академіка Кримського, що Ви против Радянської України не виступали». Вочевидь, що К. Студинський міг стати академіком ВУАН лише за умови прихильності до більшовицької влади в Україні⁵.

 

Водночас за ініціативи М. Грушевського в середині 1920-х pp. при Історичній секції у складі кафедри історії українського народу було створено серед інших і – Комісію дослідження історії Західної України. Звісно, що науковий центр Комісії перебував не у Львові, а в Києві. Очолював її М. Грушевський, а співголовою натомість був голова НТШ – К. Студинський. Саме завдяки К. Студинському Академія придбала для комплектації бібліотеки Історичної секції цінну збірку галицької періодики (часописи «Діло», «Свобода», «Руслан», «Галичанин», «Слово», «Буковина», «Вперед», «Світ», «Правда» та ін.). Це мало неабияке значення, оскільки в Києві бракувало матеріалів про Західну Україну. Додамо, що крім К. Студинського з ВУАН співпрацювали також і такі відомі галицькі дослідники, як М. Возняк, М. Кордуба, І. Крип’якевич, В. Герасимчук, І. Свєнціцький, В. Щурат та ін.⁶.

 

Кирило Студинський і Михайло Грушевський. Рибний заповідник у Конончі, 9 червня 1927 р.

 

Завдяки товариським взаєминам К. Студинського та М. Грушевського з 1924 р. контакти між НТШ у Львові та ВУАН в Києві дуже пожвавилися. Загалом до початку 1930-х рр. вони мали усталений характер. Визнанням значних наукових здобутків та авторитету НТШ стало обрання його членів К. Студинського (1924 р.), С. Дністрянського (1926 р.), І. Горбачевського (1927 р.), М. Возняка, Ф. Колесси, В. Щурата (1928 р.) та інших академіками ВУАН. Водночас членами НТШ стали провідні науковці з УСРР – Д. Багалій, М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський та ін.⁷. Зрештою активізація діяльності НТШ у міжвоєнну добу значною мірою стала можливою завдяки встановленню контактів із ВУАН, виникнення якої за словами К. Студинського «з великою радістю повитало НТШ». При цьому радянська влада намагалася досить щедро субсидіювати НТШ, маючи на меті свої власні цілі. Зв’язок між НТШ і ВУАН мав велике значення для завоювання симпатій не лише К. Студинського, але й іншої української інтелігенції Галичини, що гуртувалась навколо товариства Шевченка. Допомога для НТШ була в очах галицької інтелігенції ніби природним обов’язком щодо «молодшої сестри» ВУАН⁸.

 

У 1926 р. К. Студинський виїздив до Києва, де тоді відбувалися святкові урочистості з нагоди ювілею М. Грушевського. Зрештою весь колектив НТШ радо вітав М. Грушевського з його ювілеєм, а саме: 60-річчям життєвого шляху та 40-річчям наукової діяльності⁹. Водночас у ході поїздки К. Студинського дуже порадував Київ, що в побутовій сфері, на думку академіка, тоді випереджував Львів: «Всюди повно харчів, а бенкет у честь ювіляра в одному з першорядних ресторанів перемінився у величавий пір. На бенкеті самих закусок було 12, ковйору (ікри. – Авт.) в брід (годиться додати, що фунт ковйору в СРСР коштує 3 крб., у нас до 15 дол.)… в Київі і Харкові рух великий, тільки самоходів (автомобілів. – Авт.) дуже мало¹⁰.

 

К. Студинський вважався одним із очільників неоформленого галицького радянофільського руху. Звідси потрібно ставитись до його повідомлень дещо упереджено¹¹. Так, у львівській газеті «Діло» були надруковані кореспонденції К. Студинського, де він описав своє перебування в радянській Україні у 1926 р. При цьому автор звернув особливу увагу на результати політики українізації в УСРР: «Вигляд Київа змінився. На урядах і крамницях багато українських написів і вивісок. Всюди по вулицях і взагалі на публічних місцях чується українська мова, якою починають говорити й жиди, що вказує на стійкість радянської влади на Україні… Гарно представляються театри… зукраїнізовано й кінотеатр… Шкільництво майже в цілости переведено на українську мову, за винятком шкіл найвищого ступня (інститутів) де професори Росіяне на своїх кафедрах викладають по російськи¹².

 

Підкреслював К. Студинський також і значення галичан у політиці українізації: «Галичан на радянській Україні є до 60.000. Є це єлемент, який загально цінять. Мають вони свої організації і клюби. Грають помітну ролю в державному будівництві і становлять не останню силу в українізації державного апарату. Багато галичан служать у міліції, але не мало працює в шкільництві і господарських установах. Деякі з них займають високі становища…». Львівському вченому доводилося зустрічатися з багатьма українськими національними діячами в УСРР. За словами К. Студинського, вони були дуже невдоволені життям на радянській Україні. Коли К. Студинський звертав їхню увагу на здобутки в шкільництві, на українізацію, то українські діячі ставились до цього скептично, вважаючи, що в школах немає українського духу¹³.

 

Хоча й політичний режим тодішньої Польщі також не відзначався своїм лібералізмом, особливо у ставленні до української національної меншини. Тому й не дивно, що в листі до К. Студинського від 28 листопада 1926 р. один із харківських галичан, М. Гаврилів, згадував про симптоматичні звернення земляків до нього з проханням «помогти влаштуватися в більшовицькому пеклі, спасаючись від демократичного раю¹⁴.

 

К. Студинський, який на власні очі спостерігав побут в УСРР, однією з найдошкульніших для уряду радянської України вважав проблему безпритульності та хуліганства: «Також жеброта на вулицях Київа і Харкова нечувана. На кожному кроці жебрак. Витягає руку на милостиню. Серед тих від’ємних явищ особливо вражає армія безпритульних дітей, яких число доходить до 500.000». К. Студинський намагався дати своє пояснення причини масової безпритульності. Академік вважав, що вона з’явилася в радянській Україні ще під час страшного голоду на початку 1920-х рр. На думку вченого, боротьба більшовицького уряду з цими проблемами була марною, оскільки діти в переважній більшості випадків втікали з притулків¹⁵.

 

Разом із тим К. Студинський незважаючи на своє прихильне ставлення до радянського устрою, звертав увагу і на певні побутові проблеми в УСРР. На його думку головною причиною явища безпритульності в УСРР була нестача житлової площі: «Життєві відносини просто катастрофальні. В часі революції знищено 10-ки тисяч будинків. Нових домів будують мало. Зрештою в теперішніх часах може взятися за життєву розбудову тільки держава, а вона не розпоряжає відповідними капіталами. Тому найчастішим явищем є факт, що в одній кімнаті, яка є кухнею, спальнею і робітнею, тиснеться по 5 і більше осіб. Також життєві вимоги стоять на найпримітивнішому ступні. Не лише такі речі, як наприклад лазнички, умивальні, але і звичайні мийниці не все становлять першу потребу хати. Навіть в першорядних гостиницях під тим оглядом проявляється скрута¹⁶.

 

Також К. Студинський звертав увагу західноукраїнських читачів і на становище жінки в радянській Україні. На думку дописувача, в УСРР жінкам власне жилося краще, аніж у сусідній Польщі. За твердженням К. Студинського головна перевага жінок в УСРР – це аліменти. Завдяки опублікованій кореспонденції К. Студинського українці Польщі дізналися наступне: при розлученні в УСРР чоловік був змушений віддавати жінці четверту частину своєї зарплатні. Крім того, К. Студинський також повідомляв і наступне: «Буває й таке, нараз кілька мужчин платять за одну дитину, якщо мати доведе, що вона піддержувала з ними інтимні зв’язки». Цілком слушно К. Студинський зазначав, що через закон про аліменти в УСРР значно поменшало розлучень. Водночас українське населення Західної України дізналося від К. Студинського також і про те, що в УСРР церковний шлюб вже тоді не мав жодного значення¹⁷.

 

Допис про це був надрукований також і на сторінках газети «Kurjer lwowski»: «Більшовицькі шлюби своєю церемонією хоч і відрізняються від церковного обряду, відбуваються, однак, з великою помпезністю. Велика увага звертається на особливості революційного радянського суспільного устрою. Молодят запитують: “Чи вступаєте ви добровільно у червоний шлюб?... свідомі своєї відповідальності перед досягненнями революції”¹⁸.

 

У травні 1927 р. К. Студинський разом із І. Свєнціцьким і В. Сімовичем взяли участь у роботі правописної конференції в Харкові. Додамо, що ВУАН прийняла новий правопис 31 березня 1929 р. Натомість К. Студинський, тодішній голова НТШ у Львові задекларував свою повну готовність прийняти правопис, ухвалений на конференції і впроваджувати його в Західній Україні як єдиний та всеукраїнський. Зрештою вже незабаром, а саме 29 травня того ж року, прийняло правопис як загальнообов’язковий для своїх видань і НТШ у Львові¹⁹.

 

Звісно, що прийняття проекту правопису 1927 р. у Харкові мало й також і свій політичний підтекст. Так, К. Студинський у своєму виступі наголошував наступне: «Для нас байдуже, чи будемо писати з апострофом, чи без, лябораторія, чи лабораторія. Це дрібниці, про які не слід сперечатися. Вони нас певно не роз’єднують. І нехай ніхто з діячів Радянської України не побоюється, що ми, галицькі українці, хочемо Піємонт української культури затримати за собою. Український Піємонт признаємо за Радянською Україною […]. Стверджую прилюдно, що з конференції виходимо не роздвоєні, а об’єднанні²⁰. Хоча питання унормування правопису у виданнях НТШ було актуальним задовго до згаданої конференції у Харкові. Так, ще 24 січня 1900 р. на засіданні Історично-філософічної секції М. Павлик запропонував створити «язикову комісію» для укладення єдиних орфографічних правил. І вже 14 лютого того ж року така Комісія була створена. До цієї комісії в різні роки входив також і К. Студинський²¹. Водночас у 1920-х роках К. Студинський висловив тезу про те, що «на радикальні зміни в правописі може собі дозволити тільки одноцільний нарід, що живе одним державним життям, що не виставлений на всякі можливі спроби денаціоналізації. Для українців, розділених і розбитих, цей час ще не наспів²².

 

У 1928 р. К. Студинський представляв НТШ на відзначенні 20-ліття смерті професора В. Антоновича у Києві. Так, в Центральному державному історичному архіві України в м. Львові (ЦДІА України у м. Львові) зберігається лист від НТШ, де останнє зверталося з проханням до Міністерства іноземних справ Польщі про призначення пільгових паспортів для членів товариства К. Студинського та М. Кордуби²³.

 

Про своє перебування на території радянської України в 1927 р. К. Студинський залишив доволі цікаві спогади²⁴. Львівський вчений у черговий раз відмітив здобутки українізації в галузі шкільництва: «Дома (батьки. – Авт.) балакали ще по російськи та прийшли зі школи діти і вони почали українізувати рідню²⁵. Під час свого перебування в Києві дав інтерв’ю газеті «Пролетарська правда». Академік наголошував на тому, що радянська влада з повагою ставилася до української культури, і на підтвердження своїх слів наводив факти існування в УСРР української опери та театрів ім. І. Франка та «Березіль». До того ж К. Студинський заявив і про те, що у Львові також буде поширювати інформацію про українізацію. Отож, К. Студинський наївно повірив у щирість більшовицької політики українізації і навіть намагався популяризувати її здобутки серед західноукраїнської громадськості²⁶.

 

Цікаво, що 1 березня 1927 р. іноземне відділення контррозвідки ДПУ УСРР доповідало керівництву республіки таке: «Коли проф. Студинський був у Харкові (їздив на ювілей Грушевського), йому обіцяли субсидії для українських наукових та культурних організацій (Наукове Т-во ім. Шевченка, “Просвіта” тощо). До цього часу не дістав ні шеляга. Робота буквально валиться, чому поляки дуже й дуже раді». Правда завдяки впливам М. Скрипника та втручанням М. Грушевського поступово справу допомоги науково-культурним працівникам Галичини вдалося полагодити. Однак із самого початку посередницькі функції тодішнього голови НТШ К. Студинського, що як офіційна особа мав бути зв’язковим між Галичиною та урядовими колами УСРР, приносили йому не лише задоволення, але й чимало клопотів²⁷.

 

Нагадаємо, що К. Студинський був одним із чільних західноукраїнських радянофілів. За іншими даними він навіть був лідером неоформленого радянофільського табору на західноукраїнських землях. К. Студинський зібрав біля себе декількох галицьких українських науковців (В. Щурат, М. Возняк, М. Панчишин, Ф. Колесса та ін.) і став з ними на радянофільську платформу. Підтвердженням радянофільських поглядів К. Студинського може слугувати серія його статей і інтерв’ю, які було надруковано в багатьох українських часописах. Там К. Студинський ділився своїми враженнями про національно-культурне життя в УСРР, де він власне неодноразово перебував у наукових відрядженнях²⁸.

 

Водночас НТШ на чолі з К. Студинським активно співпрацювало з радянськими видавництвами. На це між іншим звертала увагу місцева польська поліція, яку непокоїли завезені з радянської України книжкові видання. Капітан поліції у Львові А. Бєлецький в 1928 р. рапортував наступне: «Книгарня НТШ у Львові (Пл. Ринок, 10) займається розповсюдженням комуністичних видань». Отож, не без участі К. Студинського НТШ розповсюджувала радянофільську та комуністичну літературу. Проте не варто забувати, що для польської поліції комуністичними виданнями були власне всі книги, що тоді видавалися в УСРР²⁹.

 

Крім НТШ із книгарнями в Львові, Луцьку, Ковелі, Перемишлі та Кременці, справою розповсюдження та пропаганди радянських видань на західноукраїнських землях займалося насамперед легальне львівське видавництво «Книжка», що було засноване в 1929 р. КПЗУ та ін. До того ж у 1929 р. А. Крушельницький, М. Крушельницька, І. Свєнціцький і К. Левицький заснували видавничу спілку «Нові шляхи». В будинку А. Крушельницького, який вважався прихильником радянського устрою в Україні, серед інших гостювали і К. Студинський. Також гостем Крушельницьких був і радянський консул Г. Радченко³⁰. Зрештою, подальша трагічна доля Крушельницьких добре відома.

 

Зрозуміло, що півпраця К. Студинського та інших галицьких науковців із ВУАН не завжди знаходила підтримку серед української спільноти Західної України. Звідси тісні взаємини К. Студинського з радянською владою суттєво ускладнювали його становище в Галичині, викликавши в краї хвилю невизнання. Так, у львівському часописі «Нова зоря» було опубліковано статтю «Українська наука в УСРР». У статті передусім гостро критикувалося твердження К. Студинського щодо «матеріальної і моральної підтримки радянською владою» української науки. Також у статті зазналося, що замість української культури більшовики фінансували різноманітне «дрантя» на зразок «Записок НТШ³¹. Вочевидь, що така «опіка» радянської влади заімпонувала певному числу науковців, котрі за прикладом К. Студинського почали частенько навідуватися до консульства УСРР у Львові – «на ікру³². Відомий і такий епізод. Коли, наприклад, до Львова приїздив М. Скрипник, то К. Студинський навіть поспішно скликав надзвичайне засідання НТШ, щоб привітати М. Скрипника. Голова НТШ надав М. Скрипнику можливість виголосити пропагандистську доповідь про «українізацію», звісно з прославлянням більшовицького уряду в УСРР³³.

 

Вілла З. Розвадовського на тодішній вул. Набєляка, 15 (тепер вул. Котляревського, 27). В 1927–1939 роках у віллі знаходилося сумнозвісне консульство СРСР.

 

Дослідник А. Кліш у своїй монографії про К. Студинського зазначив, що «впродовж 1924–1939 рр. відносини між К. Студинським і владою радянської України пройшли кілька етапів». Звідси: «1) 1924 р. – листопад 1928 р. – визначається тісною співпрацею, будучи повністю на боці М. Грушевського, К. Студинський ув’язався в інспірований ДПУ УСРР конфлікт останнього із С. Єфремовим і А. Кримським.

 

2) листопад 1929 р. – 1933 р. – розуміючи, що радянська влада вміло використала конфлікт у ВУАН, аби розпочати репресії проти інтелігенції, К. Студинський здійснює кроки, які були розкритиковані радянською владою. Пік протистояння припадає на трагічний 1933 р. Підсумком цього стало позбавлення К. Студинського звання академіка ВУАН разом з М. Возняком, О. Колессою  і В. Щуратом 4 жовтня 1933 р. й розпочата в радянській офіційній пресі огульна звинувачувальна кампанія.

 

3) 1933 р. – вересень 1939 р. – усунення К. Студинського від активної громадсько-політичної  роботи  позначилося на контактах із радянською владою. Вони відсутні внаслідок взаємного розчарування.

 

4) вересень 1939 р. – 1941 р. – не маючи ілюзій стосовно радянської влади, К. Студинський значною мірою під тиском обставин вимушено відновив відносини, які будувалися легально. Підтримка дій К. Студинського з боку радянської влади мала прагматичний характер. Використовуючи авторитет вченого для реалізації своїх планів, влада готувала розправу над ним³⁴.

 

Передусім на протязі 1924–1933 років К. Студинського було втягнуто в доволі неприємні інциденти, власне пов’язані з діяльністю ДПУ УСРР. Отож, тісні контакти з радянською владою ускладнили становище академіка в Галичині³⁵. Зрозуміло, що діяльність українських наукових установ по той бік Збруча від початку перебувала під пильним контролем ДПУ УСРР. Тому ДПУ з метою ослаблення ВУАН здійснювала спецоперації, спрямовані на посилення конфліктів між науковцями всередині установи. Одним із них став конфлікт між М. Грушевським з одного боку, та А. Кримським і С. Єфремовим, з іншого. Він загострився в жовтні-листопаді 1927 р., а досягнув свого апогею навесні-влітку 1928 р. Ясна річ, що К. Студинський брав участь у конфлікті саме на боці М. Грушевського. 3 травня 1928 р. у львівській газеті «Діло» було надруковано статтю К. Студинського під назвою «За Українську Академію наук». У кореспонденції в досить стриманому тоні попередній Президії ВУАН закидалося недостатнє залучення до постійної штатної роботи в Академії саме науковців із західноукраїнських земель та засилля у ній академіків-росіян і «малоросів». Говорячи про останніх К. Студинський мав на увазі тих, хто «нехтував українською мовою», будучи при цьому українцями за походженням³⁶.

 

Зрештою К. Студинський у своїй публікації в «Ділі» використав окремі матеріали «Висновків і пропозицій комісії НКО (Народного комісаріату освіти. – Ю. Я.) УСРР по обслідуванню Всеукраїнської Академії наук», що були підготовлені за наслідками ревізії стану справ у ВУАН на початку 1928 р. Але в ЧК не було сумнівів, що інспіратором цих публікацій був М. Грушевський. «Виступ Студинського, – йдеться в одному з повідомлень від 9 жовтня 1928 р., – виходив, зрозуміло, від всієї групи Грушевського і мав на меті зміцнення позицій саме цієї групи». На захист К. Студинського виступив А. Хвиля у статті під назвою «Під академічним забралом», що була опублікована в трьох номерах газети «Комуніст» у вересні 1928 р.³⁷.

 

Саме в той час, коли в УСРР розгорталася антиєфремівська кампанія (напередодні «справи СВУ»), в західноукраїнській пресі (крім порівняно вузького кола лівих чи комуністичних і близьких до них часописів) вістря критики спрямовувалося проти К. Студинського. Після публікації в Галичині статті С. Єфремова проти К. Студинського розпочалася гостра кампанія під гаслами: «більшовицький агент», і власне ставилася вимога усунення академіка з головування в НТШ. Погіршували ситуацію відомості про фінансування К. Студинського з боку ДПУ, особливо напередодні його ювілеїв, котрі припадали на кінець 1928 р., коли він святкував 60-річчя від дня народження та 35-річчя своєї наукової діяльності³⁸.

 

Зрештою, як свідчать офіційні архівні матеріали ця критика була небезпідставна. Так, в інформаційному листі НКО до ЦК КП(б)У від 2 жовтня 1928 р. повідомлялося, що оскільки фігура К. Студинського доволі впливова в Галичині та надзвичайно корисна для радянської влади на посаді голови НТШ, «є потреба так планувати наші заходи, щоб вони не призводили до небажаних наслідків». З метою моральної підтримки вченого в листопаді-грудні 1928 р. Львів відвідали Ф. Савченко та офіційний представник НКО УСРР, голова Укрнауки Ю. Озерський³⁹.

 

А святкуванню ювілеїв К. Студинського відводилася величезна пропагандистська роль як з боку ювіляра, так і радянської влади, котра офіційно розглядала діяльність академіка в контексті об’єднання українських земель під забралом УРСС/СРСР. Знову ж таки підтримка К. Студинського радянською владою щодо відзначення ювілею була значною. 19 червня 1928 р. секретаріат ЦК КП(б)У видав постанову «Про ювілей академіка Студинського». В ній говорилося наступне: «Дозволити Наркомпросу прийняти участь у проведенні святкування ювілею академіка Студинського з тим, щоб використати для виступу перед робітниками і селянами Галичини по питанню про досягнення України в області науки і літератури и т. д.⁴⁰.

 

Це підтверджує також і лист секретаря ЦК КП(б)У П. Любченка до секретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева в справі виплати грошей академікам, котрі проживали на Західній Україні. В цьому листі, зокрема, йшлося про таке: «Для нас это имеет политическое значение. Получая материальную поддержку от Украинской Академии наук, эти академики имели до сих пор возможность не работать в польских государственных учреждениях… Только в последнее время ундовская пресса открыла поход против академика Студинского, обвиняя его в сотрудничестве с ГПУ. Прекращение выплаты содержания в нынешней обстановке политически нам крайне невыгодно⁴¹.

 

Своє 60-річчя та власне й 35-річчя наукової діяльності К. Студинський зустрів в ореолі наукової слави. На адресу ювіляра надійшли вітання не лише від ВУАН, але й Академій наук Югославії, Болгарії, Австрії, Американської академії мистецтва і науки (Бостон), університетів Києва, Харкова, Львова, Владивостока, Кракова, Праги, Відня, Бєлграда, Софії, Сорбони, Наукових товариств зі Львова, Харкова, Одеси, Москви, Ленінграда, Саратова, Праги, Товариства слов’янської співдружності (Софія та Бєлград), Союзу революційних письменників «Західна Україна», Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка, Польського історичного товариства (Львів), редакції журналу «Славія» (Прага) та багатьох інших установ і організацій. Особисті вітання для ювіляра надіслали О. Кобилянська, Б. де Куртене, посол СРСР у Польщі Д. Богомолов, академіки ВУАН М. Грушевський, А. Кримський, В. Левицький, М. Василенко, М. Корчак-Чепурківський, І. Горбачевський, С. Смаль-Стоцький, дійсні члени НТШ Ф. Колесса, М. Возняк, В. Щурат, І. Крип’якевич, І. Свєнціцький та десятки інших вчених і громадських діячів. З наведеного переліку можна зробити висновок про визначну роль академіка К. Студинського в тодішньому суспільному житті. А газета «Діло» повідомляла, що «довшу телеграму з привітом прислав народній комісар освіти Скрипник, […] та інші. Окремий відділ творили привіти від усіх наукових установ, дослідчих катедр та вищих шкіл Радянської України (разом було їх біля 40). Накінець слідували письменні привіти та телеграми від приватних осіб: Вячеслава Липинського (Баден), проф. д-ра Олександра Колесси⁴².

 

Водночас ще 7 лютого 1928 р. К. Студинський у листі до М. Скрипника писав: «Сиджу при роботі безнастанно, тому й не вибираюся на разі на Україну. Здається, одначе, що весною я таки поїду до Києва і Харкова, бо цего домагається моя спільна робота з акад. Мих[айлом] Сергійовичем (Грушевським. – Ю. Я.). Вона приносить мені багато морального вдоволення побіч прикростей з боку людей, йому ворожих. Та дарма ! Мих[айло] Сергійович] має в Галичині такі заслуги, а на Україні веде тепер таку величну працю, що я не можу не склонити перед ним і перед його організаційною роботою голови і не пристати до неї, хоч би навіть довелося через те потерпіти⁴³.

 

Микола Скрипник.

 

В іншому листі до М. Скрипника від 28 березня 1928 р. К. Студинський зазначав: «За вістку про штатність щиро дякую. Завдячую її виключно Вашій жичливості для культурного єднання з галицькою землею. Досі не повідомив мене про це ніхто, ані офіційно, ані неофіційно. Не знав про це, очевидно, навіть Мих[айло] Серг[ійович], який зчаста пише до мене. Не можуть мені простити в Президії УАН, що я брав против їх волі, участь в ювіл[ейному] святі Мих[айла] Серг[ійовича] Грушевського. Забувають, одначе, що ВУАН – це не приватна домена, а державна інституція, призначена для великої культурної, громадської, збірної праці⁴⁴.

 

В доповіді К. Студинського про наукову роботу в Галичині за 1927 р., виголошеній академіком 6 травня 1928 р. у Києві, між іншим зазначалося: «Із... болем... вичитав я у “Вечернем Киеве” статтю акад.[еміка] Кримського, що назвав Наукове Тов.[ариство] ім. Шевченка... “искусственным произведением”. Для чого має воно бути штучним, чи може тому, що поза межами радянської землі залишилося ще вісім міліонів українців..., які мають право до наукового і культурного життя ? Чи може тому, що Наукове Товариство ім. Шевченка здвигнене спільними, громадськими силами України і Галичини?... Чи може тому, що наукова робота в Науковім Тов.[аристві] ім. Шевченка поклала угольний камінь під заснування київської Академії Наук ? Чи може тому, що акад.[емік] Кримський не брав участі у виданнях Наук.[ового] Тов.[ариства] ім. Шевченка, і через те воно “искусственное произведение”?... Якесь прикре непорозуміння чи брак симпатії для галицької культурної праці бачу у цих словах акад.[еміка] Кримського». Позицію К. Студинського поділяв і М. Грушевський⁴⁵.

 

Певним чином К. Студинський став причетним також і до сумнозвісного процесу «Спілки визволення України». З початком так званої «справи СВУ», повністю інспірованої ДПУ УСРР, нового розвитку набули переслідування проти С. Єфремова. Певна річ, що К. Студинський був союзником головного «опонента» С. Єфремова в ВУАН – М. Грушевського*. Проти С. Єфремова виступило також і чимало інших співробітників ВУАН. У листопаді 1929 р. на засіданні Ради ВУАН було ухвалено резолюцію, спрямовану проти С. Єфремова. І хоча К. Студинський критикував останнього, він разом із іншими галицькими представниками в ВУАН, Ф. Колессою та В. Щуратом, на сторінках «Діла» прилюдно відмовилися від цієї резолюції. Як свідчив М. Яворський, під час засідання ВУАН, «коли голосувалася резолюція про СВУ, я ледве вмовив Студинського, Щурата, Колессу не виходити перед голосуванням, а тільки повстриматися од голосування…». Це підтверджує і заява, котру після повернення додому академіки вмістили в львівських часописах. В ній говорилося, що вони виїжджали до Києва в суто наукових справах, тому під час голосування резолюції щодо С. Єфремова не брали ніякої участі. Така позиція К. Студинського засвідчувалоа, що він відмовився від надмірного пієтету до радянської влади. Зрозумівши її справжні цілі, які полягали в згортанні процесу українізації, він намагався самоусунутися від публічної оцінки судових процесів, одночасно непрямо підтримував переслідуваних науковців. Зрозуміло, що його відносини з радянською владою в такій ситуації неминуче погіршувалися⁴⁶.

 

Зрозуміло, що заява К. Студинського, В. Щурата та Ф. Колесси в львівському «Ділі» викликала надзвичайно негативну реакцію партійного керівництва УСРР. Розглянувши 3 січня 1930 р. виступ львівських членів ВУАН, Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило подати директиву радянофільській пресі в Польщі повести відповідну кампанію проти них, які «не протестували перед громадянською думкою на умови, поставлені їм польським урядом при поїздці їх на Україну». Трьом академікам-галичанам із ВУАН (К. Студинський, В. Щурат і Ф. Колесса) адресувався закид, що вони надто легко погодилися з забороною польської влади. Звідси така їх позиція була несумісна зі становищем «справжніх друзів Радянської України⁴⁷.

 

Сергій Єфремов.

 

Водночас 12 березня 1930 р. на судовому засіданні «процесу СВУ» громадський обвинувач, секретар ЦК КП(б)У П. Любченко зацитував фрагмент щоденникового запису С. Єфремова від 12 квітня 1929 р., а саме: «Появився Студинський – по 30 сріблеників, одержав до Харкова з подякою. Гнус». Водевидь оприлюднення такої характеристики К. Студинського П. Любченком, який у секретаріаті ЦК КП(б)У разом із С. Косіором відповідав за зв’язки з КПЗУ та закордонну роботу, не було випадковим. А був це натомість зважений і прорахований крок більшовиків. Найімовірніше, що саме так партійно-державне керівництво УСРР хотіло «віддячити» К. Студинському за листопадову сесію ВУАН 1929 р. і вищезгадану заяву його та двох інших академіків-галичан у газеті «Діло⁴⁸.

 

Разом із тим, ще 9 квітня 1929 р. канцелярією Управи ВУАН було видано документ такого змісту: «Дано цю довідку Студинському Кирилу Осиповичу, дійсному членові Академії, академікові Історично-Філологічного Від[ділу] УАН в тому, що він в 1928/29 финанс[овому] році одержує 180 (сто вісімдесят) карб, місячної платні, а всього на рік 2160 (дві тисячі сто шістдесят) карб...». На підставі довідки НКО УСРР звернувся до Наркомату фінансів із проханням, щоб ці гроші (у валюті) надсилалися безпосередньо до Галичини. Справу було полагоджено, але К. Студинському довелося для цього чимало посидіти у приймальнях. Такий контекст цієї щоденникової нотатки С. Єфремова. Хоча останній якось «забув» при цьому, що й також особисто діставав «30 сріблеників» від «більшовицького уряду». С. Єфремов, як академік, отримував ті ж 180 крб. щомісячно, а також додаткову оплату за посаду віце-президента ВУАН (до 1928 р.)⁴⁹.

 

Після публікації у львівській пресі повідомлення про цей епізод К. Студинський зробив правда дуже емоційний і невиважений крок. Мова йде про телеграму К. Студинського до голови трибуналу у харківському суді – Т. Приходька. В ній К. Студинський просив, щоб від підсудного (С. Єфремова) більшовицькі судді зажадали відкликати чи детальніше пояснити твердження, знайдене у сконфіскованому щоденнику С. Єфремова, що «проф.[есор] Студинський запродався більшовикам за 30 серебреників… якщо, мовляв, акад.[емік] Єфремов не зробить того, тоді він, Студинський, буде вважати Єфремова нікчемним клеветником…». Найімовірніше, що на такий перебіг подій і сподівалися організатори сумнозвісного «процесу СВУ». Більшовики прагнули лише в черговий раз використати чвари в середовищі української інтелігенції для її дискредитації. І відповідно зміцнити власний статус такого собі незалежного «арбітра» та водночас зруйнувати «аполітичне становище» К. Студинського й залучити останнього до антиєфремівської кампанії. Зрештою телеграма К. Студинського стала причиною його зневаги поза межами УСРР⁵⁰.

 

Так, редактор львівського часопису «Неділя» М. Голубець засудив К. Студинського за його співпрацю з радянським урядом. У статті «Жалюгідна подія в мурах Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові» М. Голубець виступив із засудженням вчинку К. Студинського. Передусім критикувалося його радянофільство та відмова підписати від імені НТШ протест, що засуджував згаданий вище харківський процес над 45 представниками української інтелігенції, організований більшовиками у 1930 р.⁵¹.

 

З цього приводу закид К. Студинському зробив також і І. Огієнко, пишучи а своєму листі до голови НТШ таке: «Лист Ваш робить вражіння, що Ви вірите всім тим наклепам, які подає в цій справі совітська преса…». Зрештою І. Огієнко прохав К. Студинського забути про всі старі образи та стати на захист української інтелігенції, яка перебувала на межі фізичного винищення: «Дорогий Пане Професоре! Ми маємо відомости, що Єфремов, Ніковський, Чехівський і др.[угі] будуть розстріляні. Перед загрозою смерти треба забути особисті порахунки. Він український патріот-соборник, а тому і для Вас мусить бути трагедією уже саме ув’язнення наших ліпших людей. Згоден з Вами, що Єфремов має багато темних сторін… але ж він гине за кращу долю України, гине у боротьбі з наїзниками  на нашу батьківщину… Думаю дорогий п. Професоре, що Наукове Товариство мусить зробити все, щоби порятувати кращих синів України. Вибачте за ці щирі слова⁵².

 

Одночасно з оприлюдненням львівською пресою неприхильних до К. Студинського слів С. Єфремова, голова НТШ 20 березня 1930 р. у листі до Ю. Коцюбинського зрештою висловив прохання полегшити долю С. Єфремова та інших обвинувачених у справі СВУ «в ім’я нашого духовного і культурного єднання⁵³. Отож, справа СВУ мала безпосередній вплив і на К. Студинського та багатьох інших діячів українського руху в міжвоєнній Польщі⁵⁴. Натомість у галицькій пресі продовжували друкуватися публікації про зв’язки К. Студинського з більшовиками. Так, наприклад, часопис «Нова зоря» 18 травня 1930 р. опублікував статтю «Українська наука в УСРР». У ній гостро критикувалася думка К. Студинського щодо «матеріяльної і моральної підтримки радянською владою» української науки, відзначалося, що замість української культури більшовики фінансують різноманітне «дрантя» (передусім малися на увазі «Записки НТШ» – Авт.)⁵⁵.

 

В цілому українська громадськість Галичини дуже обурилася вчинком К. Студинського, і публіка замислилася: чи можливо, щоб такий поважний і всіма шанований діяч-учений, як С. Єфремов, наважився без жодних на те причин написати у своєму щоденнику таку фразу про голову НТШ. Але пізніші загальні збори НТШ, що відбулися 28 грудня 1930 р. у Львові злегковажили голос громадської думки, знову обравши К. Студинського головою товариства та референтом друкарні. Зрештою, це призвело до судового процесу між редакцією газети «Діло» та К. Студинським. «Один із епілогів тої історії – отже посередньо епілогів харківського процесу СВУ – відіграється на судовій залі у Львові, у процесі проф. Студинського проти редакції “Діла”⁵⁶.

 

Проте вже 25 січня 1931 р. в Академічному Домі у Львові відбулося загальностудентське віче за участю понад 400 студентів у справі чергового вибору головою НТШ К. Студинського. Віче одноголосно висунуло резолюцію, в якій засуджувався факт перевиборів К. Студинського як результат політичної безвідповідальності членів НТШ. А ім’я К. Студинського, якому було кинуто заклик скласти мандат академіка або піти з голови НТШ, звучало у резолюції віча з гостро негативними, образливими епітетами. Зрештою 25 травня 1932 р. Виділ НТШ прийняв резиґнацію К. Студинського з проводу Товариства, висловивши йому подяку за довголітню працю для добра НТШ та його культурного й наукового розвитку. Правда 25 травня, але вже 1935 р. К. Студинського було обрано директором Філологічної секції НТШ⁵⁷.

 

Разом із тим навесні 1931 р. на К. Студинського посилився тиск з боку ДПУ у зв’язку зі справою найближчого соратника М. Грушевського – Ф. Савченка. В ході слідства неодноразово також згадувалося й прізвище К. Студинського. Так, якщо у протоколі допиту від 22 травня 1931 р. 60-літній ювілей М. Грушевського подано як «смотр» «українських національних сил Наддніпрянщини», що «дав привід УНДО під фірмою Наукового товариства імені Шевченка у Львові вислати до Києва своїх делегатів в особі… голови Наукового товариства – Студинського – й директора Національного музею у Львові, близького до Шептицького й клерикальних сил – Свєнціцького», то 26 червня 1931 р. ця ж подія подана наступним чином: «3 жовтня 1926 р., коли делегатами від УНДО (про НТШ взагалі не згадується) на ювілей Грушевського приїздили Студинський і Свєнціцький, з’явилася можливість… встановити єдиний фронт між фашистським Львовом і націонал-соціялістичним і шовіністичним Києвом і Харковом». В такому ж контексті подавався приїзд у 1927 р. професора паризького Колеж де Франс А. Мазона, який нібито в Львові мав зустріч із українськими науковцями, серед них був і К. Студинський. У ході зустрічі А. Мазон начебто обговорив із львівськими науковцями питання про допомогу УНДО⁵⁸.

 

З початку 1930-х років неприхована радянофільська позиція К. Студинського зумовила його неприйняття з боку поміркованих кіл галицького політикуму та відкриту ворожість праворадикальних сил. Намагання вченого проводити соборницьку лінію єднання галицької інтелігенції із наддніпрянцями зазнала повного краху здебільшого через позицію влади в УСРР. Для останньої політика українізації була лише тактичним кроком. А тому щирі намагання К. Студинського використати її для реалізації власних планів були лише ілюзією. По суті К. Студинський ставав лише інструментом в руках ДПУ і використовувався двояко. В Галичині для підвищення авторитету радянської влади, а в УСРР – для провокацій і розпалення різних конфліктів у середовищі науковців. Звідси всі спроби К. Студинського вирішити ці протиріччя самотужки виявилися марними. Він неминуче скочувався на марґінес громадсько-політичного життя в Галичині⁵⁹.

 

Широкого розголосу в Галичині набуло побиття К. Студинського двома членами ОУН на початку 1930 р.⁶⁰. До канцелярії НТШ у Львові прийшло двоє членів ОУН і вдарили К. Студинського в обличчя⁶¹. З цього приводу на сторінках оунівського часопису «Розбудова нації» зазначалося наступне: «Ось так конкретна справа побиття проф. К. Студинського виходить на добру дорогу. Однак таке її поставлення вносить деякі зміни в теоретичні, принципові погляди на справу биття по лиці. Здається, найвідповіднішою буде така дефініція: биття по лиці – це радикальний вияв реакції, допустимий при явищах публічного згіршення, коли вичерпано безуспішно інші, менш радикальні, засоби – напр., просьба, переконання, грозьба, натиск публічної опінії та інше – для припинення їх та коли є оправдане побоювання, що винному безкарно пройдуть дотеперішні вчинки та безкарно буде він допускатися дальших згіршуючих вчинків. Одначе биття по лиці не все успішне. В таких випадках приходять на увагу ще радикальніші засоби⁶².

 

Натомість львівські «Діло» та «Новий час» також опублікували замітки щодо побиття К. Студинського, проте гостро засуджуючи методи особистого терору. Так, газета «Діло», торкаючись причин згаданої проблеми, признавало, що «вислід осуду та обурення під адресою справників чинного зневаження проф. К. Студинського не вичерпує справи і треба сягнути в глиб до джерел того справді прикрого випадку. Чинне зневаження голови Наукового Товариства ім. Шевченка викликало безумовно публичне згіршення. Однак нам здається, що сутнім джерелом того прикрого випадку було публичне згіршення (виділення в оригіналі. – Ю. Я. ), на яке склалася низка поодиноких виступів нинішнього голови НТШ». Звідси «публичне згіршення викликає явище довголітнього перебування на високому і відповідальному становищі людини, під адресою якої розглядаються докори “безхребетности”, та в обороні якої підкреслюється щонайбільше хист – доброго і зручного адміністратора⁶³.

 

Із засудженням акту насилля над К. Студинським виступив також і Виділ НТШ. Так, в тому ж таки «Ділі» було вміщено коротку замітку В. Левицького (заступника голови товариства) та Р. Цегельського (секретаря), в котрій вказувалися причини побиття: К. Студинський як голова НТШ відмовився підписати без відома Виділу та президії товариства запропонований оунівцями лист. У статті зазначалося наступне: «Виділ Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові на засіданні 21. березня 1930 р. ствердив, що 20. березня в полудне в канцелярії Товариства напало двох незнаних людей на Голову Товариства проф. К. Студинського і зневажило його чинно за те, що він як Голова Н.[аукового] Т.[овариства] ім. Ш.[евченка] відмовився підписати без відома Виділу та президії Товариства готове, предложене ними письмо. Виступаючи з цілою рішучістю проти вчинків такого роду, Виділ осуджує одноголосно згаданий крайно некультурний, небувалий напад на Голову наукової установи. За Виділ: Д-р В. Левицький заст.[упник] голови. Р. Цегельський, секретар⁶⁴.

 

Кирило Студинський і Роман Цегельський, секретар НТШ. Фото.

 

Водночас 27 березня 1930 р. публіцист і літературний критик, член ЦК КП(б)У А. Річицький (невдовзі власне репресований більшовиками) в листі до К. Студинського, зокрема, зазначав наступне: «Шановний Кириле Осиповичу... В газетах прочитав про вчинену Вам образу від студентів-фашистів за відмову підписати декларацію в справі СВУ, в чім і висловлюю Вам своє співчуття. До речі, всі підсудні в процесі СВУ цілком визнали свою провину, засуджують самі свою минулу діяльність, і з цього погляду просто смішні потігі західньої преси виставити їх як жертви терору та стати в обороні їх брехливими інформаціями⁶⁵.

 

Разом із тим важкого удару по авторитету К. Студинського в Галичині завдала т. зв. «справа Юрченка». Події, пов’язані з нею, відбувалися в першій половині 1932 р. Роком раніше у Львові видавництвом «Червона калина» в трьох частинах було опубліковано спогади втікача з СРСР – В. Юрченка. Як виявилося невдовзі це був псевдонім Ю. Карась-Галинського, який втік з ГУЛАГу до Львова. В той час в багатьох галичан ще не розвіялось радянофільське зачарування, і багато хто з них піддавав сумніву інформацію Ю. Карась-Галинського. Серед інших гостро критикував його свідчення і сам й К. Студинський, оскільки ті свідчення дуже контрастували з власними статтями академіка про культурне та наукове життя в УСРР. А на сторінках преси навіть почали з’являтися статті, що нібито К. Студинський був агентом НКВС, оскільки професор, імовірно на прохання радянського консула в Львові А. Радченка, спробував з’ясувати, ким насправді був В. Юрченко. Зрештою К. Студинський подав до суду на директора видавництва «Червона калина» П. Постолюка та редактора газети «Діло» О. Костика за звинувачення начебто в співпраці з НКВС⁶⁶.

 

К. Студинський подав скаргу до Львівського суду з вимогою покарати П. Постолюка та відповідального редактора «Діла» О. Костика за «поширювання видуманих та перекручених фактів» щодо його особи. Судовий процес тривав понад місяць – з 14 квітня до 21 травня 1932 р. і широко висвітлювався в львівських часописах «Вікна», «Діло», «Новий час», «Нові шляхи», «Сила» та ін. Про рішення суду можемо дізнатися зі спогадів І. Кедрина, який, зокрема, зазначав, що найгірше враження на суддів зробила власне «незручність» К. Студинського. Він приніс на засідання суду том документів обсягом понад 2000 сторінок. Але на запит здивованого судді виявилось, що це протоколи харківського процесу СВУ. Тими протоколами К. Студинський хотів показати глибину свого конфлікту з С. Єфремовим. Зрештою 19 травня 1932 р. суд відкинув скаргу К. Студинського та виправдав П. Постолюка й О. Костика. Крім того, присудив К. Студинському заплатити 300 злотих, щоб покрити витрати на згаданий судовий процес⁶⁷.

 

«Співчуваю тій спільності, що одного дня вибирає на голову якусь людину, а другого дня називає її шпигуном», – саме такі слова пролунали в залі Львівського суду в справі К. Студинського. Зрозуміло, що згаданий процес глибоко вразив К. Студинського. 1 червня 1932 р. у листі до О. Кобилянської він писав: «Явився у Львові автор оповідань про Соловки. Критика виказала, на основі його власного твору, що ніколи там не бував. Кінчить він твір закликуванням Заходу до інтервенції против України. Уявіть Собі, українець з Каменца[-]Под.[ільського] хоче вести чуже військо на Україну! Перед цією зрадою хотів я перестерегти молодь. А що ріжні слухи про цего автора ходили, про його минувшину, про всяку підозрілу службу, мені доставлено його фотографію, з якої я одначе не скористав. Не знав я, що доставлення фотографії було провокацією, щоби мене скинути з головства в НТШ. явився в «Ділі» «Одвертий лист», польські газети на його основі кинули на мене гидке підозріння. Я обвинив у суді автора листа. Могли мені доказувати, що хотіли, одначе вони обмежилися тільки на тому, що ред[актори] Мудрий і Рудницький Мих.[айло] обвинювали мене в «радянофільстві». Видите, куди зайшли панове з ред.[акції] «Діла» проти мене, свого безкорисного співробітника. Погань! В суді автора листа звільнено. Адвокат др. Білак заявив виразно, що автор листа не посуджував мене про ніякі неетичні вчинки⁶⁸.

 

Звісна річ, що погіршується в цей час у К. Студинського передусім власне здоров’я та зрештою й матеріальне становище: «Здоровля моє недобре. Маю артретизм. Сьогодні мене так нога болить, що не збираюсь виходити з хати, хоча вечером треба конче відбути засідання. Потрібний мені Карльсбад, та про це годі навіть мріяти в цьому році. А що буде в найближчому – про це шкода журитись. Маю ще обов’язки з ладом рідні (син в Парижі працює в копер[ативному] франц[узькому] банкові, дочка замужна за гімн[азійним] учит[елем] – обоїм треба помогти), хочу докінчити 5-томове видання про Галич[ину] й Укр[аїну] у ХІХ віці – та не знаю. як те все переведу. Платні по 37 р. служби не побираю ніякої, з нівідки помочи не маю, а навіть належні мені гроші за оперу і видання залягають роками. Працювати серед таких умов годі а нераз просто жити не хочеться», – писав він у згаданому вище листі до О. Кобилянської⁶⁹.

 

Незважаючи на ці та й інші прикрощі особистого життя К. Студинський намагався далі підтримувати контакти з науковими колами УСРР. Крім того, в деяких випадках порушував клопотання перед знайомими урядовцями про перегляд справ окремих репресованих українських учених. Так, 28 грудня 1932 р. К. Студинський у листі до секретаря ВУЦВКу Ю. Войцехівського, висловив прохання допомогти в звільненні з ув’язнення Ф. Савченка. Проте 6 січня 1933 р. Ю. Войцехівський відписував К. Студинському, що ознайомившись із справою Ф. Савченка переконався в правильному застосуванні вироку щодо нього, тому немає ніяких підстав вживати заходів із метою звільнення Ф. Савченка чи пом’якшення його становища. Звісно, що ця відповідь була лише формальною відпискою, оскільки за лічені дні між отриманням листа К. Студинського й відповіддю на нього навряд чи можна було ґрунтовно ознайомитися зі справою Ф. Савченка⁷⁰.

 

Вразили глибоко К. Студинського також і самогубство наркома освіти УСРР М. Скрипника та голодомор у Радянській Україні. В липні 1933 р. К. Студинський писав літературознавцю та діячеві НТШ Я. Гординському таке: «Події на Україні мене приголомшили. Мусить там бути дуже важко, коли ідейний Скрипник наложив на себе руку, нехай би тільки його смерть окупила зміну режиму на Україні… Я бачу, московські большевики пішли приступом на Україну та своєю безцеремонною нахабністю перевисчили в десятеро царську владу, за якої бодай нарід не гинув з голоду…⁷¹.

 

Тому після трагічних подій 1932–1933 рр. в УСРР західноукраїнські вчені, в тому числі й К. Студинський, на знак протесту проти більшовицького терору та голодомору, який забрав мільйони людських життів, відмовилися від своїх академічних зарплат. Натомість у вересні 1933 р. апарат культпропвідділу ЦК КП(б)У підготував проект постанови РНК УСРР та ЦК КП(б)У «Про стан і роботу Всеукраїнської Академії наук». Щодо К. Студинського та інших львівських членів ВУАН (М. Возняка, Ф. Колесси та В. Щурата) в документі пропонувалося позбавити їх звання академіків. 22 вересня проект цієї постанови розглянуло та схвалило Політбюро ЦК КП(б)У⁷².

 

4 жовтня 1933 р. на засіданні Президії ВУАН за участю її президента О. Богомольця, а також членів Президії, академіків О. В. Палладіна й О. Г. Гольдмана й вченого секретаря президії І. А. Адамовича та кількох запрошених «представників» було розглянуто питання про академіків з Галичини. Зазначалося, що «академіки Всеукраїнської Академії Наук: Возняк, Колесса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє бажання взяти участь у культурному будівництві Радянської України, були обрані на цій підставі до Всеукраїнської Академії Наук. На ділі ж Возняк, Колесса, Студинський і Щурат тісно зв’язалися з тими колами панівних класів Польщі, які провадять політику інтервенції щодо Радянського Союзу. Возняк, Колесса, Студинський і Щурат продались польським поміщикам, що прагнуть закабалити трудящих України, відновивши на Україні поміщицький лад». З огляду на ці «переконливі» аргументи, Президія ВУАН ухвалила: «...Академіків Возняка, Колессу, Студинського і Щурата виключити зі складу Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас України⁷³.

 

6 жовтня 1933 р. це ганебне рішення було надруковане в харківській пресі. 15 жовтня про це рішення вже стало відомо у Львові, а 28 жовтня в західноукраїнській пресі було опубліковано й сам текст постанови Президії ВУАН (щоправда, з певними неточностями). «Вістка, що галицьких учених виключили з Української Академії Наук, не здивувала, мабуть, нікого, хто придивлявся політичним подіям на Радянській Україні за останні роки», – відзначалося в редакційній статті газети «Діло». Тому «можна би хіба дивуватися, що остання резолюція УАН приходить аж так пізно... Резолюція УАН не тільки осмішує саму цю установу, що від кількох літ зійшла до ролі пропагандивної ячейки для боєвих декларацій; вона навіть формально перериває останню нитку культурних зв’язків з Галичиною, що й так стали неможливі наслідком всевладної контролі ГПУ над усім духовним життям Великої України⁷⁴.

 

Наприкінці того ж 1933 р., після виключення К. Студинського та інших галицьких науковців із ВУАН, у пресі УСРР було вміщено статтю, в якій передусім зводився брудний наклеп на колишнього голову НТШ. Там К. Студинський називався вченим у лапках, науковцем «од дворушництва», «ундівським лазутчиком», «наймитом польського імперіалізму». До цього «джентльменського набору» додавався ще й закид за публікацію К. Студинським у 1927 р. матеріалів про свою подорож до УСРР, де, зокрема, містилися такі рядки: «Два секретарі нар[одного] комісара освіти Ерстенюк і Бадан – галичане. Хоча не знайомі раніше, вітаємося як браття». Оскільки два останні на той час вже були репресовані, це давало «підстави» більшовикам залучити й К. Студинського до вигаданої «контрреволюційної шпигунської організації». Звідси кореспонденції К. Студинського про перебування в УСРР у 1927 р. викликали роздратування в некомуністичних національних колах Західної України, котрі вважали їх лише за «глорифікацію більшовицького режиму». Натомість у 1933 р. пильне око харківського газетяра вишукувало в тих самих публікаціях «контрреволюцію» та бачило в них емісара закордонних «центрів», який налагоджував зв’язки з місцевими «шкідниками». Більше того, в московських «Известиях Центрального Исполнительного Комитета» від 26 березня 1935 р. М. Бухарін взагалі назвав К. Студинського «шпигуном польської дефензиви». Пізніше К. Студинського називали навіть «фашистом⁷⁵.

 

На додачу до всього польський уряд позбавив К. Студинського пенсії. Обґрунтування таких дій начебто міжурядовою австрійсько-польською угодою про невиплату пенсій тим колишнім підданим Австро-Угорської імперії, хто не склав присяги на вірність Польщі, видаються вкрай малопереконливими. Натомість К. Студинський вважав, що його позбавили платні внаслідок публікації статей у часописах «Діло», «Рада», «Новий час» та ін. про радянську Україну та її культурне життя⁷⁶.

 

Зрештою в К. Студинського залишалося лише два шляхи: «руку на вулиці простягати або йти на службу до Києва, а звідтам на Соловки як контрреволюціонера». У 1935 р. К. Студинський писав своїм друзям, що «я по давному не бачуся з ніким. Бувають дні, що з хати не виходжу». Натомість друга половина 1930-х років – це час, повністю відданий К. Студинським для творчої діяльності. Загалом він спокійно ставився до звинувачень у радянофільстві: «Я вже стільки пасквілів перечитав на себе в житті, що вони перестали на мене робити враження», – писав К. Студинський 3 серпня 1937 р. до Я. Гординського. Зрештою про непохитність своїх поглядів науковець писав наступне: «Рівно 50 літ (бо від 1885 року) стою на становищі єднання з Україною. Як активний діяч, переводив я ці зв’язки, коли вперше поїхав на Україну (1887 р.), коли працював науково в Києві (1894–1895), коли приїздив на національні свята, відслонення пам[’ятника] Котляревського (1903 р.), ювілей Лисенка (1904 р.), Нечуя-Левицького (поч[аток] 1905 р.), Михайла Грушевського (1926 р.) та коли їздив на засідання Академії (1926–1927). Відкликувати не маю що і ніколи нічого не відкличу – бо я писав правду, а оповідав тільки те, що бачив власними очима (роботу в Академії, спец[іяльно] акад[еміка] Грушевського, працю в мистецтві малярському, кіновому, науку в школі і т. п.)… Я надто шаную свої 50-літні зв’язки з Україною, щоб я їх зневажав яким-небудь відкликом⁷⁷.

 

Стежив К. Студинський і за сталінськими репресіями в СРСР. Так, К. Студинський уже в перший день процесу над М. Бухаріним занотував наступне: «Дня 1.ІІІ 1938 розпочато новий процес проти комуністів, між ними против Бухаріна, редактора газети “Известий исполнительного комитета”, в яких назвав мене 1933 рок[у] шпигуном польської дефензиви. Ним я ніколи не був і не буду, але чи Бухарін ним не був. Господь знає. Вкінці Немезіс завжди ходить за злими вчинками людей, а хіба найгіршим вчинком залишається поневірка чужим іменем і честю». Зрештою К. Студинський хоч і знав багато, проте так і не зрозумів ані суті радянської системи, ані всієї логіки репресій. До того ж академік підтримував тісні контакти з інтелігенцією СРСР і знав про репресії. Останні ж до того зачепили найближчих приятелів науковця – М. Грушевського та Ф. Савченка⁷⁸.

 

З приходом «визволителів» у вересні 1939 р. розпочався новий етап громадсько-політичної роботи К. Студинського. Не маючи ілюзій щодо нового режиму, він розумів важливість об’єднання українських земель, отож погодився на співпрацю з більшовиками. Вже 22 вересня 1939 р. коли радянські війська зайняли Львів, за ініціативою української інтелігенції і політичних діячів було засновано т. зв. «Допомоговий комітет» на чолі з К. Левицьким. 24 вересня українська делегація, до складу якої увійшов і К. Студинський, мала зустріч із військовим комендантом Львова та представниками місцевої радянської влади. На зустрічі від імені українського народу, його громадських установ та політичних організацій, трудової інтелігенції Галичини виступив К. Левицький, який прохав захистити їхні інтереси та дати можливість працювати. Водночас засвідчив свою готовність до співпраці⁷⁹.

 

На т. зв. Народних Зборах Західної України, що відбулися в Львові 26–28 жовтня 1939 р. К. Студинський та інші представники західноукраїнської інтелігенції були змушені фактично виконувати завчасно визначену їм роль. Поспіхом, без ґрунтовного обговорення, вони разом із іншими делегатами одностайно прийняли декларацію про встановлення радянської влади на території Західної України та її «возз’єднання» з Радянською Україною, націоналізацію банків і великої промисловості, конфіскацію поміщицьких і церковних земель. К. Студинський стверджував, що «відкривав їх (Збори. – Ю. Я.), як найстарший віком депутат, виголосив доповідь на тему злуки Західньої України з Радянською Україною і Союзом радянських Республик» і зрештою головував на цих зборах. К. Студинський вважав, що Народні збори «перекреслювали раз і назавжди польські претензії до суто українських земель на Західній Україні». Це ще раз доводить, що основним мотивом співпраці з радянською владою були давні ідеї вченого щодо соборності українських земель⁸⁰.

 

Щоб передати Верховній Раді СРСР декларацію Народних Зборів Західної України з проханням возз’єднатися з УРСР, до Москви за участі К. Студинського відбула спеціально обрана повноважна комісія Зборів у складі 63 осіб. На Київському вокзалі столиці СРСР для зустрічі делегації зібрали 8 тис. осіб. Не втаємничені в махінації більшовицької політики галичани та волиняни були вражені помпезністю зустрічі. К. Студинський, зокрема, занотував із цього приводу наступне: «Такого прийому, який стрінув нас у столиці Союзу, я ніколи не надіявся. На вокзалі вітало нас військо. Я як найстарший віком депутат перейшов перед почесним караулом Червоної Армії, а оркестра заграла третій інтернаціонал… В готелі “Москва” вітала нас оплесками служба, і в цьому розкішному будинку приміщено нас на дев’ятому поверсі, де нас угощено незвичайно виставно. Ми були гістьми влади. Незвичайної опіки дізнали тут перед усім від М. Хрущова, що не тільки кожного дня довідувався про нас, але сам поїхав з нами у величному метрі по Москві. Згадаю, що публіка, де б ми появилися, вітала нас окликами і оплесками⁸¹.

 

1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік з возз’єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою». Водночас К. Студинський був дуже приголублений новою владою. Він грав роль такої собі старорежимної інтелігенції, що успішно «перевиховується». До того ж у грудні 1939 р. Президія АН УРСР прийняла рішення про поновлення в званні дійсних членів Академії К. Студинського, а також В. Щурата, М. Возняка, Ф. Колесси та навіть прохала Раднарком УРСР збільшити кількість дійсних членів АН УРСР за рахунок вчених із Західної України. Натомість справжнє ставлення до К. Студинського з боку радянської влади розкривають, зокрема, опубліковані спогади М. Хрущова. З-поміж інших провідних діячів галицької інтелігенції останній виділяв Ф. Колессу та К. Студинського. Останній, за словами М. Хрущова, зарекомендував себе як «антипольська фігура, налаштована прорадянськи і проукраїнськи». Натомість у політичних питаннях, як відзначав М. Хрущов на основі своїх власних зустрічей із академіком, то К. Студинський був «без міцних переконань⁸².

 

Не випадково, що секретар Львівського обкому КП(б)У І. Грушецький, характеризуючи українську інтелігенцію часів становлення радянської влади в Західній Україні в 1939–1941 рр., відносив К. Студинського до тієї її частини, що «не пориваючи зі своїм націоналістичним багажем, повела лінію загравання з органами Радянської влади, стараючись втертися в довіру і пристосуватися до нових обставин». А народний комісар Державної безпеки УРСР в 1940–1941 рр. С. Савченко називав К. Студинського «польським ієзуїтом» і «негідником⁸³.

 

Зрештою позицію К. Студинського в даній ситуації можна охарактеризувати як намагання якомога повніше використати прихильність радянської влади до української національної справи. Це вимагало у відповідь показової лояльності, і К. Студинський прийняв ці правила гри. Тому він активно пропагував «возз’єднання» та перебудову галицького життя саме на соціалістичних засадах. Так, 5 грудня 1939 р. в газеті «Вільна Україна» було опубліковано його статтю «Здійснилась наша мрія», а вже 21 грудня – «Володар дум і сердець» – до річниці Й. Сталіна. Зрештою К. Студинський, як і більшість тогочасної української інтелігенції, хоча спочатку й був противником радянської влади, виступав за возз’єднання з УРСР. Звідси на радянську владу в К. Студинського спочатку навіть була певна надія. Проте невдовзі наступило розчарування через репресивну політику цієї ж влади. К. Студинський не мав жодних ілюзій стосовно радянської влади та лише шукав нового компромісу із «визволителями⁸⁴.

 

Безумовно, вплинули на К. Студинського і ті перетворення, які відбулися на території Західної України після вересня 1939 р., зокрема, в освітньо-культурній сфері. Так, за перші місяці радянської влади кількість шкіл зросла від 4000 до 6739, з них 5798 були українськими (за польської влади лише – 371). Також за час існування радянської влади в Західній Україні на протязі 1939–1941 рр. було створено 14 театрів, 117 кінотеатрів і кіноустановок (із них понад 100 – у сільській місцевості), 59 районних будинків культури, 138 районних клубів, 3173 сільських клубів, 196 міських і районних і 11 дитячих міських бібліотек. Звичайно, це не могло не підкупити українського інтелігента, котрий за своє життя зустрічав здебільшого приниження всього українського⁸⁵. Хоча й не варто забувати про те, що «визволителями» були ліквідовані НТШ, а разом із тим припинено вихід «Записок», товариство «Просвіта» та ряд інших інституцій.

 

Із 18 жовтня 1939 р. К. Студинський був призначений професором Львівського університету; від 1 листопада того ж року до 1 жовтня 1940 р. він був деканом філологічного факультету університету. Крім того, з 1 січня 1940 р. К. Студинського навіть призначили проректором з навчальної  роботи. Перебуваючи на всіх цих посадах він зумів суттєво вплинути на першого «радянського» ректора М. І. Марченка (дідусь відомого дисидента та журналіста В. Марченка). Зрештою ректор активно прилучився не стільки до радянізації Львівського університету, скільки власне до його українізації. При цьому він сам під впливом культурного життя закладу, його традицій, спілкування з професорами К. Студинським, а також Ф. Колессою, В. Щуратом, М. Возняком, І. Крип’якевичем і іншими формувався як національно свідомий історик. Вочевидь, що це й викликало занепокоєння в партійних структурах і спецслужбах. В результаті чого восени 1940 р. М. Марченка відкликали до Києва⁸⁶.

 

Отож, з 1939 року К. Студинський знову отримав змогу викладати у вищій школі. Саме тоді збулася давня мрія вченого, коли до його кабінету приходили також і студенти із колишньої Наддніпрянської України – Кам’янця-Подільського, Києва, Вінниці, Харкова та інших міст, що тоді приїхали навчатися до Львівського університету⁸⁷.

 

 

В лютому 1940 р. за ініціативою К. Студинського у Львівському університеті відбулися урочистості, присвячені 100-річчю виходу в світ Шевченківського «Кобзаря». К. Студинський увійшов до складу редколегії видання творів  (10 січня 1940 р.) і став заступником голови комітету для проведення 85-річного ювілею від дня народження І. Франка (22 квітня 1940 р.). Крім того, К. Студинський був обраний членом вченої ради Львівської філії бібліотеки АН УРСР (25 червня 1940 р.), Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка (25 лютого 1940 р.) та Інституту мовознавства (5 квітня 1940 р.). Водночас К. Студинський продовжував займатися охороною пам’яток культури, ввійшовши до Комітету охорони та збереження історико-культурних, архітектурних і археологічних пам’яток УРСР⁸⁸.

 

Попри це, К. Студинський активно виступав проти русифікації новою владою наукового та культурного життя в Західній Україні. Так, у листі до віце-президента ВУАН К. Студинський писав, що заступник директора Відділу АН Самілов почав підбирати персонал без погодження з ним. До того ж деякі з прийнятих на роботу працівників взагалі не знали української мови. На думку ж К. Студинського, знання мови, незважаючи на національність, у філіалі ВУАН мало бути обов’язковим.

 

Водночас активною була й громадська робота академіка. Так, у 1939 р. він був обраний у Львівському виборчому окрузі № 580 депутатом Верховної Ради СРСР⁸⁹.

 

Після «возз’єднання» на певний опір наштовхувалося на західноукраїнських землях і розгортання сталінських репресій. І чимало зробив у цьому плані К. Студинський⁹⁰. Хоча ззовні академік-депутат начебто й беззастережно підтримував нову радянську владу, що намагалася всіляко використовувати його авторитет. У львівських газетах постійно друкувалися матеріали, в яких він схвально оцінював переміни, що відбувалися в Західній Україні. Більше того, газета «Вільна Україна» в черговому номері від 22-го червня 1940 р. навіть повідомляла, що К. Студинський написав оповідання «Орел», присвячене 60-річчю «вождя⁹¹.

 

Збереглося чимало документальних свідчень, що К. Студинський, як депутат Верховної Ради СРСР як і деякі інші місцеві інтелігенти, котрі опинилися тоді на керівних посадах і користувалися певним впливом, як могли допомагали тим мешканцям реґіону, на яких падала тінь підозри з боку репресивного апарату партії і власне НКВС. Так, у вересні 1940 р. було ув’язнено завідувача кафедрою української мови та літератури Львівського ветеринарного інституту начебто за приналежність до ОУН, і «тільки старанням Кирила Студинського, він уникнув загибелі». На початку 1940 р. в Бучачі було заарештовано адвоката Р. Слюзаря, голову місцевої «Просвіти». Йому загрожувало ув’язнення в сталінських концттаборах, проте К. Студинський допоміг йому одержати документи на виїзд в окупований німцями Краків. Звертався К. Студинський і про перегляд справи ув’язненого М. Биха – адвоката у Станиславові. Крім того, в 1940 р. НКВС запроторило до в’язниці сина В. Стефаника – Юрія. Лишень втручання К. Студинського врятувало Ю. Стефаника від розстрілу в’язнів у травні 1941 р. Водночас 15–19 січня 1941 р. у Львові відбувся сумнозвісний «процес 59-ти», на якому судили членів ОУН. Процес набув надзвичайно широкого громадського резонансу як через мужню поведінку підсудних, так і через неймовірно жорстокі вироки винесені їм. Сорок два підсудних були засуджені до смертної кари, сімнадцять отримали по 10 років ув’язнення і по 5 років заслання. Лише після втручання К. Студинського Президія Верховної ради СРСР замінила жінкам розстріл на десятилітнє ув’язнення. В цій справі К. Студинський звертався особисто до М. Хрущова. Це згодом підтверджував і М. Прокоп, чоловік однієї з учасниць «процесу 59-ти» – Л. Комар. Водночас К. Студинський листовно звертався аж до самого Й. Сталіна з проханням про звільнення Лозинського⁹².

 

Зберігся також і лист І. Раковського до К. Студинського від 27 жовтня 1939 р. зі Львова такого змісту: «[…] дуже Вас, Добродію Професоре, прошу доложити всіх зусиль в цьому напрямі, щоби д-ра Костя Левицького звільнити з в’язниці». Додамо, що К. Левицький сидів у московській Луб’янці по суті ще з 20 чисел вересня, тобто після приходу «визволителів⁹³. Крім цього, К. Студинський допомагав українській громаді у різних питаннях. Так, він підтримував вдову О. Маковея – Ольгу. До К. Студинського звертався навіть митрополит Андрей Шептицький із проханням «узяти наших бідних хліборобів в оборону, хоч, зрештою не сумніваюся, що і священики, і нарід якнауспішніше бороните⁹⁴. Допомагав академік і у звільненні дочки професора І. Свєнціцького. Так, 26 червня 1941 р. І. Свєнціцький у листі до К. Студинського писав зі Львова наступне: «Сердечно дякую Вам за звільнення дочки. Ось 14-го явилася дома з посвідкою звільнення⁹⁵.

 

К. Студинський у своїх зверненнях до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР виступав на захист українського селянства. Він писав, що колективізація в західних областях УРСР «ще не поступила так далеко, щоби не можна позбавити одноосібні господарства їх живого і мертвого інвентаря без шкоди для господарства радянської влади». Тому за влучним спостереженням М. Семчишина, академік «став чи не центральною фігурою для львів’ян. Слід відзначити, що він виявив себе правдивим, щирим, сміливим захисником усіх громадян, яким загрожувало якесь нещастя… Він був справжнім захисником від усіляких кривд». Проте така активна та виснажлива, часто в стресових ситуаціях, діяльність дуже позначилася на здоров’ї самого К. Студинського. Як відомо з листів літературознавиці М. Фуртак-Деркач та львівського лікаря Я. Насса, в травні 1941 р. К. Студинський відчув болі в серці. Проте, це не стало на перешкоді для нової влади, що вже мала на меті арештувати вченого. К. Студинському тоді йшов 73-й рік⁹⁶.

 

Наприкінці червня 1941 р., із початком німецько-радянської війни, К. Студинського разом із дружиною та сином І. Франка – Петром, радянські спецслужби примусово вивезли зі Львова. Подальша їхня доля невідома. Хоча не виникає жодних сумнівів у тому, що вони були вбиті «визволителями». Знаходимо лише замітку в рубриці «Подайте вістку» в «Українських щоденних вістях»: «Кирило Студинський, професор університету в обложно хворому стані, і його дружина Леонтія забрані з хати в суботу 28 червня 1941 р. о 10 год. ранку і вивезені большевиками в невідомому напрямку. Поширювані вістки дуже різнорідні і не стверджені». Про подальшу долю згаданих діячів достовірних фактів, на жаль, немає. Лише відомі свідчення дочки П. Франка – Віри: «24 червня 1941 року на третій день війни, батько, Петро Іванович, востаннє відвідав торгово-економічний інститут… З першого ж дня війни за ним невідступно слідували три працівники НКВС… Отже, 24-го “охоронці” сказали батькові подзвонити до академіка Студинського, щоб той збирався, бо терміново виїздять… Невдовзі приїхав лімузин, у ньому уже був Студинський. Посадили й батька. […]. Наступного дня – телефонний дзвінок. Голос телефоністки: “Ответьте Киеву”. По телефону батько сказав матері, що за нами приїде машина, і зв’язок обірвався. Ніхто не приїхав. Більше – жодних звісток…⁹⁷.

 

Петро Франко.

 

Разом із тим існує доволі авторитетне свідчення, що принаймні К. Студинський до Києва доїхав. Мабуть, що телефонний дзвінок із столиці за тодішніх умов імітацією не був. У всякому разі дружина одного з фундаторів ВУАН М. Василенка – Н. Полонська-Василенко, яка перед війною працювала в Інституті історії України АН УРСР і чудово була обізнана з життям Академії та особисто була знайома з К. Студинським, вже на еміграції згадувала про літо 1941 р. у Києві таке: «В останніх днях червня, або в перших липня того ж року, побачила я перед будинком ВУАН, на вулиці Короленка авто, з вікна якого було видно гору валіз. Далі на бульварі Шевченка я зустріла академіка К. Студинського. Страшенно схвильований, він почав розповідати мені грімким голосом, як його вивезли разом із дружиною та речами – оце й було авто, яким вивезли його. Він скаржився, кричав, що не хотів їхати, але його силою примусили сісти в авто, і сказали, що везуть просто до Уфи, куди евакуйовано УАН. Пройшов час, і виявилося, що до Уфи не доїхав ні академік К. Студинський, ні його дружина. Син його сл[авної] пам[’яті] професор Ю. Студинський казав мені, що всі його заходи для встановлення долі його батька були без наслідків. Слід його губився в Києві⁹⁸.

 

Однозначно, що пасажирів «поїзду в нікуди», яким везли багатьох львівських інтелігентів, зокрема й К. Студинського було розстріляно, оскільки академік К. Студинський, як і професор П. Франко, належали до одних із найшанованіших західноукраїнських громадян. Звідси на думку радянської влади ніщо цінне до ворога не повинно було потрапити. Існував наказ: що не можна евакуювати, треба знищити. Це стосувалося мостів, залізниць, складів тощо. І... людей⁹⁹. Цікаво, що колишній працівник Інституту суспільних наук, а в роки війни співробітник НКВС Р. Батіг, у часи «хрущовської відлиги» розповідав, що був у потягу, що ним вивозили групу львівських інтелігентів. Там Р. Батіг бачив і К. Студинського та П. Франка. За твердженням Р. Батога серед ночі поїзд зупинився десь в районі жмеринських лісів. Вчених вивели… і розстріляли. Це підтверджувала й депутат Народних зборів Г. Й. Лінинська, яка їхала з вченими в одному вагоні санітарного поїзда та бачила їх востаннє. Після бомбардування поїзда німецькою авіацією на станції Прошова, під Тернополем – пригадувала Г. Лінинська, – К. Студинський і П. Франко почали втікати в напрямку поля. Проте їх втечу обірвала автоматна черга конвоїра. Загалом дослідники наголошують на трьох версіях загибелі К. Студинського, а саме: розстріл академіка після ув’язнення під Золочевом; смерть від кулі енкаведиста під Тернополем при спробі вирватись із обіймів «братів» чи спалення живцем із іншими в’язнями перед евакуацією в одній із сільських хат вже на Харківщині¹⁰⁰.

 

_________________________________

 

¹ Кліш А. Радянофільські погляди К. Студинського // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль, 2009. – Вип. 2. – С. 166; Кліш А. Громадсько-політична діяльність К. Студинського у 1918–1939 рр. / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль, 2010. – Вип. 2. – С. 108; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія / Андрій Богданович Кліш. – Тернопіль: В-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2011. – С. 91; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія / Данило Кравець. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – С. 52.

² Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія / Андрій Богданович Кліш. – Тернопіль: В-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2011. – С. 92.

³ Гошко Т. Д. Іван Крип’якевич – ініціатор співпраці галицьких дослідників із ВУАН / Т. Д. Гошко // Український історичний журнал. – К., 2010. – № 4. – С. 131; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 92; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія / Данило Кравець. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – С. 192.

⁴ Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 141; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 92–93.

⁵ Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894–1932 рр.) / упоряд. Г. Сварник. – Львів; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 1998. – С. 313; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія / Данило Кравець. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – С. 192.

⁶ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 193.

⁷ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 3. – С. 4; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 191.

⁸ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 191.

⁹ Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, 1892–1930 / Любомир Винар. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1970. – С. 353; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 72, 194.

¹⁰ Новий світ. Вражіння проф. К. Студинського з побуту на Рад. Україні. І. // Діло. – Львів, 1926. – Ч. 239 (10.916). – 28 жовтня. – С. 2; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 222.

¹¹ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 222.

¹² Новий світ. Вражіння проф. К. Студинського з побуту на Рад. Україні. І. // Діло. – Львів, 1926. – Ч. 239 (10.916). – 28 жовтня. – С. 2; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 85–86.

¹³ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 86.

¹⁴ У півстолітніх змаганнях: Вибр. листи до Кирила Студинського (1868–1941) / Упоряд. О. В. Гайова, У. Я. Єдлінська, Г. І. Сварник. – К.: Наук. думка, 1993. – С. 699; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 85.

¹⁵ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 221.

¹⁶ Студинський К. З побуту на Радянській Україні / Кирило Студинський. – Львів: НТШ, 1929. – С. 43; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 222–223.

¹⁷ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 222.

¹⁸ Czerwone wesele w Moskwie // Kurjer lwowski. – 1926. – Nr. 159. – 14. lipca. – S. 6; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 222.

¹⁹ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 134.

²⁰ Студинський К. З побуту на Радянській Україні. На маргінесі правописної конференції / Кирило Студинський. – Львів: Накл. книгарні Наук. Т-ва ім. Т. Г. Шевченка, 1927. – С. 73; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 134–135.

²¹ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 135.

²² Студинський К. З побуту на Радянській Україні. На маргінесі правописної конференції / Кирило Студинський. – Львів: Накл. книгарні Наук. Т-ва ім. Т. Г. Шевченка, 1927. – С. 65; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 135.

²³ Кліш А. Внесок К. Студинського у становлення і розвиток Наукового товариства імені Шевченка // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія:  Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 1. – С. 48; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 135.

²⁴ Студинський К. З побуту на Радянській Україні: VI. Правописна конференція в Харкові / К. Студинський // Діло. – 1927. – Ч. 164 (11.132). – 27 липня. – С. 1; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 19.

²⁵ Студинський К. З побуту на Радянській Україні / Кирило Студинський. – Львів: НТШ, 1929. – С. 34; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 86.

²⁶ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 86.

²⁷ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 3. – С. 10.

²⁸ «Українізація» 1920–30-х років: передумови, здобутки, уроки. Колективна монографія / За ред. В. А. Смолія. – К.: Інститут історії України, 2003. – С. 271; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 52, 85.

²⁹ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 52–53.

³⁰ Торжество історичної справедливості. Закономірності возз’єднання західно-українських земель в єдиній Українській Радянській державі. – Львів: Вид-во Львівського університету ім. І. Франка, 1968. – С. 324; Чернецький А. Спомини з мого життя / Антін Чернецький. – К.: Основні цінності, 2001. – С. 111; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 53.

³¹ Кліш А. Б. Громадсько-політична та наукова діяльність Кирила Студинського (1868–1941 рр.): дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Андрій Богданович Кліш. – Тернопіль, 2008. – С. 91; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 201–202.

³² Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том 1920 – 1939 / За редакцією Степана Ленкавського / Петро Мірчук. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. – С. 54.

³³ Там само. – С. 135.

³⁴ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 91–92.

³⁵ Кліш А. Радянофільські погляди К. Студинського // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль, 2009. – Вип. 2. – С. 166; Кліш А. Громадсько-політична діяльність К. Студинського у 1918–1939 рр. / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль, 2010. – Вип. 2. – С. 108; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 91.

³⁶ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 93.

³⁷ Пристайко В. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934 / Володимир Пристайко, Юрій Шаповал. – К.: Україна, 1996. – С. 76; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 93.

³⁸ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 94.

³⁹ Там само.

⁴⁰ Там само. – С. 95.

⁴¹ Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 180; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 95.

⁴² Ювилей акад. Студинського. Львів, 3. грудня 1928 // Діло. – 1928. – Ч. 271 (11.522). – 6 грудня. – С. 2; Хроніка. Савченко Ф. Ювілей акад. К. О. Студинського у Львові / Ф. Савченко // Україна. – 1929. – Загального числа книга 32. – Січень-Лютий. – С. 173–174; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 95–96.

⁴³ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 3. – С. 6.

⁴⁴ Там само. – С. 7.

⁴⁵ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 3. – С. 8–9; Кліш А. Внесок К. Студинського у становлення і розвиток Наукового товариства імені Шевченка // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія:  Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 1. – С. 48.

* Як слушно зазначав Я. Дашкевич, відразу ж після повернення на Україну в березені 1924 р. проти М. Грушевського сформувалася опозиція в керівництві ВУАН. А саме в особі її неодмінного секретаря А. Кримського та віце-президента С. Єфремова. «Виступи проти Грушевського почалися вже через рік, але справжнє цькування – в 1929 році, саме тоді, коли його обрали академіком Академії наук СРСР». В ситуації, що склалася, неприязнь до М. Грушевського переносилася автоматично й на К. Студинського, який не лише був обраний до Академії за його рекомендацією, а й брав діяльну участь у здійсненні наукових планів Михайла Сергійовича. Див.: Хто такий Михайло Грушевський? Розмова з Ярославом Дашкевичем // Наука і культура. Україна: Щорічник. – К., 1989. – Вип. 23. – С. 197–198; Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 3. – С. 6.

⁴⁶ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 96; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 156.

⁴⁷ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 96–97.

⁴⁸ Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 509; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 97.

⁴⁹ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 4. – С. 32.

⁵⁰ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 97; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 157.

⁵¹ М. Г. Жалюгідна подія в мурах Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові // Неділя. – 1930. – 30 березня. – С. 2; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 159.

⁵² У півстолітніх змаганнях: Вибр. листи до Кирила Студинського (1868–1941) / Упоряд. О. В. Гайова, У. Я. Єдлінська, Г. І. Сварник. – К.: Наук. думка, 1993. – С. 585; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 158.

⁵³ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 97–98; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 158.

⁵⁴ Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 158.

⁵⁵ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 98.

⁵⁶ Роковини одного процесу. Згадка про процес «Спілки Визволення України» у Харкові // Діло. – 1932. – Ч. 79 (13.028). – 12. квітня. – С. 1; Кліш А. Внесок К. Студинського у становлення і розвиток Наукового товариства імені Шевченка // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 1. – С. 49; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 158.

⁵⁷ Кліш А. Внесок К. Студинського у становлення і розвиток Наукового товариства імені Шевченка // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія:  Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 1. – С. 49.

⁵⁸ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 98–99.

⁵⁹ Там само. – С. 99.

⁶⁰ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 99.

⁶¹ Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том 1920–1939 / За редакцією Степана Ленкавського / Петро Мірчук. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. – С. 135.

⁶² -ав-. Про проф. Студинського та про «явища публичного згіршення» // Розбудова нації. – Прага, 1930. – Ч. 3–4 (27–28). – Березень – квітень. – С. 94–97; Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том 1920–1939. – С. 136.

⁶³ Явища публичного згіршення. З приводу зневаження проф. Кирила Студинського // Діло. – 1930. – Ч. 77 (12.443). – 6. квітня. – С. 1; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 99.

⁶⁴ З Наукового Тов.[ариства] ім. Шевченка. Заява Виділу Т-ва // Діло. – 1930. – Ч. 66 (12.432). – 25 березня. – С. 4; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 99.

⁶⁵ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 4. – С. 33.

⁶⁶ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 100.

⁶⁷ Кедрин І. Призабутий епізод / І. Кедрин // Альманах Українського народного Союзу на рік 1973. – Джерзі Ситі –Н[ь]ю[-]Йорк, 1973. – С. 199; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 100–101.

⁶⁸ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 101–102.

⁶⁹ Там само. – С. 102.

⁷⁰ Ibid.

⁷¹ Ibid. – С. 102–103.

⁷² Ibid. – С. 103.

⁷³ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 4. – С. 36–37; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 103.

⁷⁴ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 4. – С. 37

⁷⁵ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 4. – С. 38–39; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 103–104.

⁷⁶ Кліш А. Громадсько-політична діяльність К. Студинського у 1918–1939 рр. / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль, 2010. – Вип. 2. – С. 108; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 104.

⁷⁷ Кліш А. Громадсько-політична діяльність К. Студинського у 1918–1939 рр. / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль, 2010. – Вип. 2. – С. 109; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 104–105.

⁷⁸ Гнатюк О. Відвага і страх / Пер. з польської М. Боянівської. – К.: Дух і літера, 2015. – С. 344; Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – С. 183.

⁷⁹ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 106.

⁸⁰ Особова справа професора Студинського Кирила Йосифовича. 25 грудня 1939 р., 20 арк. // Архів Львівського університету. – Оп. 1. – Од. зб. 176. – Арк. 6; Кліш А. Суспільно-політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 2. – С. 196; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 106–107.

⁸¹ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 107.

⁸² Мемуары Никиты Сергеевича Хрущева //Вопросы Истории. – 1990. – № 7. – С. 90–91; Кліш А. Суспільно-політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 2. – С. 196; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 107–108.

⁸³ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 108–109.

⁸⁴ Україна – Польща: важкі питання т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків «Українсько-польські відносини під час Другої світової війни». Варшава, 8 – 10 жовтня 1998 року. – Варшава, 1999. – С. 148; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 109.

⁸⁵ Кліш А. Суспільно-політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 2. – С. 197; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 109 – 110.

⁸⁶ Особова справа професора Студинського Кирила Йосифовича. 25 грудня 1939 р., 20 арк. // Архів Львівського університету. – Оп. 1. – Од. зб. 176. – Арк. 1зв., 6; Рубльов О. Сталінщина // УІЖ. – 1991. – № 5. – С. 23; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 110.

⁸⁷ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 110–111.

⁸⁸ Там само. – С. 110.

⁸⁹ Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 111.

⁹⁰ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 5. – С. 25.

⁹¹ Там само. – С. 25–26.

⁹² Прокоп М. Україна і українська політика Москви / Мирослав Прокоп. – Мюнхен: Видавництво «Сучасна Україна», 1956. – С. 146; Любович У. Юрій Стефаник / У. Любович // Сучасність. – 1988. – Ч. 2 (322). – С. 95; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 111 – 112.

⁹³ У півстолітніх змаганнях: Вибр. листи до Кирила Студинського (1868–1941) / Упоряд. О. В. Гайова, У. Я. Єдлінська, Г. І. Сварник. – К.: Наук. думка, 1993. – С. 666.

⁹⁴ Кліш А. Суспільно-політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 2. – С. 197.

⁹⁵ У півстолітніх змаганнях: Вибр. листи до Кирила Студинського (1868–1941) / Упоряд. О. В. Гайова, У. Я. Єдлінська, Г. І. Сварник. – К.: Наук. думка, 1993. – С. 696; Кліш А. Суспільно-політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 2. – С. 197.

⁹⁶ Кліш А. Суспільно-політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 2. – С. 198; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 112.

⁹⁷ Полонська-Василенко Н. Академік Агатангел Юхимович Кримський 1871–1941 (Століття з дня народження та тридцятиліття з дня смерти.) / Н. Полонська-Василенко // Український історик. – Нью[-]Йорк – Мюнхен, 1971. – № 3-4 (31-32). – С. 98; Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 5. – С. 27; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 112–113.

⁹⁸ Полонська-Василенко Н. Академік Агатангел Юхимович Кримський 1871–1941 (Століття з дня народження та тридцятиліття з дня смерти.) / Н. Полонська-Василенко // Український історик. – Нью[-]Йорк – Мюнхен, 1971. – № 3-4 (31-32). – С. 98; Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 5. – С. 28; Кліш А. Б. Кирило Студинський: життя та діяльність: монографія. – С. 113–114.

⁹⁹ Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 5. – С. 27.

¹⁰⁰ Кліш А. Суспільно-політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) / А. Кліш // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 2. – С. 198.

03.12.2018