Є така стара польська пісня «Бути вісімнадцятирічним то не гріх» автора Анджея Кудельського. («Osiemnaście mieć lat to nie grzech» [1965 р.]).
[…] Dobrze jest młodym być, kochać, marzyć i śnić,
Zawsze śmiać się na głos życiu prosto w nos
[…] Osiemnaście mieć lat to nie grzech,
Wolną drogę do gwiazd to nie grzech,
Kto potrafi jak my mówić gwiazdom na „ty»
No i cześć, dobrze jest, nie przechwalać się!
([…] Добре бути молодим, кохати, мріяти і дивитись сни,
Завжди вголос сміятись життю просто в лице
[…] Мати вісімнадцять років то не гріх,
Вільна дорога до зірок то не гріх,
Хто зможе як ми, мовити до зірок на ти
Ну і звичайно, добре є не перехвалитись!)
Іноді старші люди забувають про властивості поведінки молоді і часом ставлять у вину сучасним постміленіалам (молодь в основному народжена після 1995 року) їх запал, молодечий бунт. Не йдеться лише про молодь в Україні. Це класика відносини між поколіннями у всьому світі.
До прикладу, неоднозначна ситуація трапилась 18 червня 2018 у Франції на святкуванні з нагоди річниці звернення Шарля де Ґолля до країни в час Другої світової війни. Якийсь студент у натовпі привітав по-панібратськи президента Емманюеля Макрона вигуком: «Що чувати, Ману?» Президент Франції не пройшов повз, не змовчав, а вирішив відповісти, повчаючи юнака. Сказав, що так неправильно до нього звертатись на офіційних заходах. Можна казати "пане президент". Студент зразу вибачився. Президент Макрон продовжив про те, що спочатку треба отримати диплом і навчитись заробляти на хліб, а тоді когось повчати чи робити революції.
Цю ситуацію в соцмережах коментували по-різному: то схвалювали президента за те, що провчив юного представника постміленіалів (або по-іншому - покоління, Z), інші ж критикували за таку реакцію, бо ж можна було б просто віджартуватись.
Для постміленіалів статусні особи чи особи, що займають високе місце в ієрархії суспільства, не є настільки психологічно недоступними, як для їх батьків, а навпаки, незалежно від статусу всі рівні, як у фейсбуці. Це покоління цікаве, однак ще не зрозуміле для соціуму, ще не артикулювало свого голосу. Воно інфіковане бажанням бути успішними. Але шляхи до успіху бачать різні. Одні повні юнацького максималізму, романтики, яким просто світ має впасти до ніг без особливих зусиль. Інші ж завзяті буквоїди, і вже в 22 мають ряд нагород та різних сертифікатів. Володіють кількома мовами, немов би їм було двічі по 22.
З переглянутого відео розмови президента Макрона із студентом перше враження складається, що студента з Франції, мабуть, не можна віднести ні до одних ні до інших. Він радше представник тих, хто свою юність проживає вельми яскраво, кидаючи виклик, ніби бунтар.
Не рідко з таких юнаків чи юначок, які драйвують на повну, ризикують, відкладають оті дорослі «треба», стають цікаві люди, змістовні, без внутрішніх образ на весь світ.
Є й інша сторона медалі. Їм дуже легко потрапити в тенета ейфорії крутості, в ілюзію, що завжди буде так, як в юності, що їх комфорт - це даність за замовчуванням. В таких випадках серйозні помилки можуть зруйнувати все те, що будує особистість. Чи можна цьому запобігти? Як їх зрозуміти?
Не секрет, що немає якихось універсальних правил, порад, бо в такий вік юнаки, юначки переконані в правильності своїх поглядів. Старші вибудовують стосунки з юнацтвом, так як вміють: хтось стає товаришем, прикладом, вчителем, або диктатором, авторитетом чи пробує іншу роль, залежно від ситуації.
Приблизним прообразом такого юнацтва, прообразом того ж таки студента із Франції є герой автобіографічної книжки «Як я став письменником» (автор Анджей Стасюк). Він кидав школу, подорожував в різний спосіб, хтозна куди, дезертирував з армії, був ув’язненим. Про цей період він пише: «час попросту трохи не існував», «всюди було близько. Нікому не спішилося». Однак в становленні особистості героя, крім карколомного досвіду, стали книжки (читав навіть у тюрмі) і добрі наставники, з якими дуже цікаво було йому поговорити (як згадує сам, "мав щастя на добрих людей".
В книжці не йдеться про тих наставників, які постійно вказували «як жити правильно», а тих, які в якийсь момент стали старшими товаришами, які підставили плече; чиї вдалі жарти та розмови, наче потрібний вітер, напнули вітрило юності в доброму керунку, при цьому не вбивши амбіції молодої людини, не скомпрометували надії.
Важливо вміти бути таким наставником, коли випаде нагода чи доля зведе з постміленіалами. Це допоможе їм, коли прийде час, впевненіше взяти на себе співвідповідальність.
Невідомо ще, яку роль в майбутньому Європи, світу судилось зіграти цьому амбітному, впертому, але водночас легкому на підйом і простому у ставленні до життя поколінню постміленіалів.
17.09.2018 р
13.10.2018