Мислити круто

Кармен Посадас

Останнім часом сталося стільки і таких нашумілих речей, що не знаю, чи мали ви нагоду коментувати зі своїми близькими незначну, але, як на мене, симптоматичну подію, що відбулася кілька тижнів тому. Вона не має історичної знаменності – як несподіваний коперніканський переворот на іспанській політичній мапі. Ані трагічної важливості – як проблема імміграції. Не породжує переляканого хвилювання – як послідовні дивацтва Дональда Трампа. Подія, про яку я говорю, є просто кумедним випадком, а ще – симптомом. Маю на увазі те, що сталося у Франції під час церемонії з нагоди річниці славетного послання, з яким Шарль де Ґолль звернувся до країни під час Другої світової війни. Якийсь юнак у натовпі привітав президента Емманюеля Макрона вигуком: «Що чувати, Ману?» Той, замість удати, що не почув і пройти мимо (уявіть собі, скільки «люб’язних» слів, сказаних нишком – або й не нишком – чує політик за таких обставин), замість удати глухого (хоча це легко і не надто незручно), раптом спинився. Підійшов до хлопця, щоб нагадати йому, що вони перебувають на офіційній церемонії, що той може грати вар’ята, але того дня випадає співати Марсельєзу і «Пісню партизанів». А ще вказав йому, як він має до нього звертатися, називаючи його «паном» або ще краще – «паном президентом». І перш ніж піти далі, пояснив хлопцеві, що речі робляться по порядку, і що перш ніж робити революцію, варто було б здобути диплом і почати самому заробляти собі на хліб. І тільки після цього приходити сюди і повчати всіх. Ця новина отримала широкий розголос в Інтернеті, тож – як і слід було чекати – з’явилися коментарі на будь-який смак. Молоді, і це логічно, тяжіли до думки, що Макрон перегнув палку, привселюдно відчитавши хлопця лише за те, що той звернувся до нього у тій самій невимушеній і панібратській манері, в якій вони розмовляють зі своїми вчителями чи будь-ким із дорослих. Старі, такі як я, казали: яке щастя, що такий молодий чоловік (заледве 40 років) промовив те, що багато хто з нас не наважується говорити дітям, боячись видатися троглодитом. Чи фашистом – універсальний і багатоцільовий ярлик, котрий нині клеять направо і наліво, що паралізує і від якого зазвичай відбирає мову тому, на кого його вішають. Та окрім цих двох таких зрозумілих позицій, є ще й третя, яка видається мені нав’язливою, – це думка людей, які культивують те, що можна було б назвати «крутим мисленням». Мислити круто – це висловлювати не те, що думаєш, а те, що (як ти гадаєш) думають інші. Мислити круто – це, наприклад, казати (як я недавно почула від приятеля), що йому подобається восьминіг із червоним перцем, але він «забороняє собі його їсти» через солідарність із головоногими (sic). У випадку, про який ми говоримо, мислити круто означає казати, що Макрон є троглодитом, а ще фашистом (запам’ятайте: завжди дуже круто додавати це означення із чудотворними властивостями), бо не поважає права хлопця, який назвав його Ману. Тому що іншим проявом крутого мислення є стверджувати і повторювати як мантру, що всі ми є рівними, не замислюючись над тим, що насправді всі ми є рівними перед законом і маємо право на ті самі можливості. Та очевидно, що у решті сфер життя ми не є рівними. Є люди вчені й дурні, шановні й жалюгідні, добрі й погані, щедрі і скупі, зичливі і пройди. І, нарешті, є люди, які мислять круто, і люди, які кажуть те, що думають. Хоча останніх щораз менше. Чи, може, вони ховаються – як головоногі.