Однієї неділі мене занесло до GreenFlea – блошиного ринку на 77-й вулиці. Їхав до знайомих до Йонкерса, де в одному домі збиралася тусівка заради Ольги Токарчук. Дорогою пленталися за мною байкери, влаштувавши мотопробіг на день Колумба. Їх супроводжували поліцейські. Байкери на одному із з’їздів повернули вправо – і торохтіння трьох десятків різних моделей Harley Davidson залишилися позаду. Часу було вдосталь – і, втиснувши своє авто у простір, залишений мені добрим богом Мангеттена, біля Центрального парку – пішов 77-ю вулицею у бік Амстердам-авеню. Район – незнайомий, але типовий для цієї дільниці. Блошиний ринок займав велику відгороджену площу. Часу у мене було вдосталь. У найближчому «Starbucks» – велелюдно. Бачив через вікно, що черга рухається повільно.
«Зайду, – подумалося, – на зворотньому шляху».
При вході до блошиного ринку в руках охоронця шипіла рація.
Кілька рядів, на яких продавці виставили свій крам, завершувалися вдалині павільйонами з меблями, дзеркалами і килимами. Покупців, а вірніше, тимчогоробитинічого, було небагато. Нипали, приглядаючись, колекціонери. Вони зуби з’їли на таких недільних блошиних ринках. Знають, що де продається. Не те, що я – то там подивлюся, то тут помацаю якусь дрібничку, а то перекинуся словом-другим:
«Чимось цікавитеся?»
«Спеціально нічим», – розчаровую продавця.
На блошиному ринку час заховано у предмети. Усе, що виставлено продавцями, по суті, історія – історія чийогось дому і якоїсь родини. Бо усі ці предмети комусь належали і зберігалися в чиємусь домі. Власникам вони з різних причин не потрібні, а продавці блошиних ринків з цього живуть. Ось фарфорові супниці, з яких хтось же обідав. Ось срібні ножі, виделки, ложки. А ось старі окуляри і пенсне, а ось – ключі. На одному столі різноманітні слюсарські приладдя, далі книжки і предмети побуту, що давно зникли з ужитку.
Зрозуміло, що усі предмети з американських будинків і від американських власників.
Продавці блошиних ринків полюють за старовинними предметами і знаходять їх. Як знаходять? По-різному трапляється. Наприклад, може їхати нью-йоркською вулицею і побачити старе антикварне крісло. Американці часто й охоче позбуваються речей, що їм заважають у квартирах чи будинках. А якщо ви американець, принаймні у п’ятому поколінні, і ваша родина мешкає в якійсь провінції протягом двох століть, то у пивниці чи гаражі за ці роки назбиралося багато чого. Тому нью-йоркські продавці блошиного ринку відвідують різноманітні провінційні розпродажі, скуповуючи за безцінь усе, що можна буде перепродати.
Біля одного столика я затримався. Продавець пропонував старовинні фотографії в твердих оправах з витисненими на них іменами фотографів та адресами фотоательє. Більшість – з початку двадцятого століття: щасливі родини, немовлята, літні люди. Траплялися військові, молоді пари, фермери. Я дивився на обличчя незнаних мені людей з іншої епохи, які можна купити собі для колекції, – і розумів, що нікого з них уже немає серед живих. І що їхня присутність у нашому часі зумовлена лише комерційним зиском. Вони назавжди полишили свої будинки і родинні альбоми. Ми не знаємо їх імен, хоча можемо вичислити їхній час. Неквапливо переглядаючи ці знимки, побачив у паперовій коробочці, що лежала поближче до продавця, чорно-білу фотографію, – і не повірив. На фото – клас з вчителькою. Учні – в піонерських галстуках, дівчат більше, аніж хлопців. Типова радянська фотографія на завершення навчального року. Зроблено її в Ленінграді, про що свідчив вдолині напис. Цей невідомий клас 234-ї школи завершив 1976/1977 навчальний рік. Як вона опинилася у американського продавця на 77-ій вулиці? Невідомо. Звичайно, що у Нью-Йорку мешкає немало мешканців колишнього Радянського Союзу, які привозили з собою шкільні та студентські альбоми. Я дивився на зосереджені дитячі обличчя і згадав, що в 1977 році я закінчив шостий клас. А на цій знимці фактично мої ровесники. Я впізнаю шкільну форму, дівчачі банти і кремпліновий костюм вчительки. Час, в якому ми жили, позначено цими специфічними деталями – покроєм форми, зачісками, типажем облич, а в кожного учня і учениці на шиї – піонерський галстук. Ні від чого не можливо заховатися, а від спільного з кимось часу – й поготів. Бо ти його пам’ятаєш в дрібних деталях. Ця, побачена випадково, знимка, пригадала мені щорічне фотографування мого криворізького класу. Наша класна керівничка Соф’я Євсєєвна Бродська попереджала нас, хлопців, щоби ми одягнули чисті сорочки, а дівчат – про накрохмалені фартухи. Потрібно було йти на площу Артема до ательє. Фотограф розставляв нас усіх за зростом – а посередині, точно як на цій знимці з ринку, вмощувалася в крісло Соф’я Євсеєвна.
Збереглося, можливо, дві таких – з шостого і восьмого класу. Інші – загубилися.
Тепер розумію, якщо переінакшити вислів Шандора Мараї, що ми думали, що фотографуємося, а насправді – фіксували історію. Або вона нас.
Інколи, вештаючись блошиними ринками Львова, Києва, Берліна чи Улан-Батора, щось там придбаю, а потім не знаю що з тим робити.
Предмети ці важчають, якщо вони чиясь пам’ять, і зовсім стають непосильними, якщо вони – твоя.
знимка Аnanoliy Babiychuk/Bildrecht