Історія філософії по-гуцульськи. XI.

XI.СОКРАТЕС

(отуйка фраґмент X.)

Σωκράτης.

А скажіт-ко мині, їк знаєте:

де ту може бути фелєр? Люди оден розум мают,

а кождий розуміє инакше. Корова і коза їдну

траву їдє, а гивно инче мают.

Кождий чьоловік хочі мати свий розум.

 Зрешти тілько розумив, кіко людий.

А кажут, шо розум є оден! Єк то оден, єк кождий

гимблює свóї. Мусиш над тим подумати.

Мусиш придів’єтиси д’розумови,

ци тє го не покривило. І сталоси.

Найшовси такий, шо придів’євси

розумови. В самим Жьиб’ю,

на торговици євивси Сократес.

Тілько шо Сократес називавси не Сократес, а

Микитейчук Иван, котрого називали

Иванчік Лупайлюків, ци Дідо Иванчік

з бабов свойов Маріков Шкіндючков, їкби Ксантипов,

шо коло него водно крутиласи. Иванчік – той мав розум! Мав розум до розуму, а не іно до сьвіта. Одни направ’єли то, инчі тамто, а вин узєвси до направи розуму.

Зачінаєси вид того, шо Юрчік Федькович – знаїте го, бо вин вершики шкрєбає, пшов йкос до Зарваници, бих Матінки Божої на місци си запитати, хто є наймудрійший на Гуцулшіні, то значьит на сьвікі. І Мати Божя сказала: Иванчік Лупайлюків. Ну то Юрчік вернувси до Жьибйого і переказує єк є: “Иванчіку, Матінка Божя сказала, шо ти є наймудріший”. Иванчік стерп. Ну бо шо: з одного боку великої мудрости в собі ни чьув, а з инчего не пасувало Найсєтішій Діві противитиси. Так лихо і так нифайно. Шо ту робити?

Тра йти помежи люди й пересвідчьитиси. Ну бо вин так си гадав: Матінка Божя Зарваницка вповіла, шо я є наймудріший, а я то так ни чьую, тай зара найду мудрішшого вид себе, витак пиду д’Матінці Божій и скажу: гезде го маш, а ни вогори, шо то я.

Єк си надумав, так і зробив. Питавси кождого: ци ти знаш, шо дієш? А єк оден з другим видказували, шо йо, то Иванчік на тото: то мині роз’єсни. Єк тамтой зачінав вияснювати, то Иванчік го питаннями ид скіні припирав и ни пускав – єк икус муху.

Перше трафив на політика. І політик попавси. Вже футко було видко, шо той хтів би виглєдати мудрим для инчих людий, а майбирше перідь собов, та ци є? Ну та ни є. Але тот політик – ліпше ни знати котрий – замість дєкувати Иванчікови, шо го з мани викучьував, то запізьмував на него. Ботакє, такі є люди. Витак пшов шє до поетив, шо ади верші пишут, до музикантив, шо йграют, д’гончарям, шо з глинки ліп’ют. Й увезди тото саме. І всуда замість дєковать, пізьма поставала.

Єк вже тим способом Иванчік Лупайлюків йких знатнійших людий прокєг почерез розум, то такий вісновок відедуковав: “Бо, здаєси, з нас двох жяден ни знає про то, шо файне тай добре, але йиму здаєси, шо шош знає, а я, єк ніц ни знаю, то мині навит не здаєси, шо знаю. То може Матінка Божя добре говорит, і я вид инших мудрійший, бо єк ни знаю, то ни гадаю, шо знаю”. Нима шо казати, мав Иванчік розум до розуму.

(отуйка фраґмент XII.)

Переклад Олеся Герасима