Читати голосом

Минулого року в Новому театрі в Лодзі програму Салону поезії було укладено з віршів про Нью-Йорк. Читали польських поетів Тадеуша Пайпера, Юліана Пшибося, Юлію Гартвіґ, Тадеуша Ружевіча і мої вірші в перекладі Богдана Задури. Звучав Ґершвін. Програму вела Марія Ґладковська – якщо кому цікаво, хто така, то, поміж іншим, зіграла в першому фільмі «Декалогу» Кшиштофа Кесльовського. Як було зазначено у програмі, вірші з моєї польської  книжки «34 wiersze o Nowym Yorku i nie tylko» читала молода акторка Домініка Ліхи. Згодом подружився з нею через Фейсбук. Було ще кілька акторів, що читали, і кілька музик, що грали. Кому прийшла до голови ідея в Лодзі влаштувати таке читання, не знаю. Мабуть, комусь із режисерів. Взагалі, мені не дуже подобається, коли вірші читають актори – бо подекуди вони переграють. Але у цьому випадку я дізнався про це постфактум і прослухав запис уривків з польського радіо.

Читання вірша вголос – це як прикурювання сиґарети, бо поки вона лежить у зім’ятій паперовій пачці чи коштовному портсиґарі, хосен з неї невеликий. Голосом ти розставляєш ті акценти, які при читанні книжки робиш подумки. Недаремно грецькі чи римські оратори не менше цінувалися за доброго вояка. І так зрозуміло, що через голос чи мелодію ембріон поетичного смислу дістає додаткову енергію до життя. Отже, читання поезії вголос – по суті, її воскресіння. Ти відкриваєш книжку або ж шукаєш у смартфоні потрібний файл – і починаєш читати. Речення, рядки, строфи заповнюють кімнату, залу, амфітеатр – і покликаний до життя вірш, укладений з чорних літер, перетворюється на звуковий смисл. Здається, що навіть предмети, які перебувають під час читання у приміщенні – крісла столи, бокали, пляшки тощо – стискаються, як чорні діри. Може, тому що сутність слова і сутність стола – неспіврозмірні. Хоча як для кого. Не перечитиму, що читання поезії «для себе», в суцільній зосередженості, тиші, коли слова обмацуєш очима, зважуєш їх, перевертаєш у різні боки, пробуєш на смак, – це своєрідна еротика. Як своєрідною еротикою можна уважати й процес писання, бо володіння словом – це своєрідне втолення жаги.

Якось прийшли мені до порівняння павичі. Вперше я почув, як ці красиві декоративні птахи співають, бо цілу ніч у Познані не давали заснути. Будинок, в якому довелося зупинися, межував із приватним сектором. Якийсь місцевий орнітолог, а насправді помішаний на павичах чоловік, розвів їх у себе з кілька десятків. Може, він ними приторговував, а може, вирощував для власної втіхи, – не знаю, але щоночі хор павичів пронизливими звуками доводив мешканців того будинку майже до божевілля. Ті викликали поліцію, але ніде не було записано, що павичам заборонено перебувати на приватному подвір’ї, а тим паче – співати собі, коли вони того захочуть. Коли павич розпускає свій хвіст – перед нами відкривається маґія узору, про красу якого подбала еволюція цього виду. Але коли він співає – какофонія звуків, подібно як симфонічна оркестра готується до концерту – наче стирає зовнішню красу павичевого пір’я: цей зеленувато-синій перламутр, тремтливу корону на чубку і тисячі вогняних очей. Бо якщо поезія – це павичеве пір’я, то спів цих птахів можна сприймати як анти-поезію. Хоча, знову-таки, що уважати  музикою – тональну чи а-тональну? Тобто, що у павича природнє – перламутр пір’я чи наждачний голос?

Одного разу по українському радіо я почув, як актор читав мої вірші. Голос в актора був красивий, але він не розумів смислів. Акценти і наголоси чомусь втікали від нього. Це читання пригадало мені нічні співи павичів. Як на мене, американські поети читають, на відміну від нас, українських, голосами, наче вони потерпають від запалання міґдалків. Можливо, це перебільшення, але емоції – приховані, реґістри – стишені, вірш – вицвілий під сонцем будяк з червоним пуп’янком цвіту. У нас усе-таки мелодика вірша, його емоційна оболонка захищає слухача від нудотного пережовування слів. Для прикладу, мій знайомий ґамбійський поет Папа Суссо, який співає свої вірші під акомпанімент національного інструменту, що називається кора, не соромиться давати волю своїм емоціям. Не певен, там десь на березі глиняної ріки малому пояснили, що голос – це виведення вірша на космічну орбіту.

Слова, виліплені язиком і підсилені голосом, обриваються на римі. Вони зсипаються на слухача звуками з тайстри вірша. Коли читаються вірші, здається, що та тайстра така безмежна, як небо.

І коли у голосі зблискують діаманти, ми знаємо, що вони зблискують від того, що відбувається ядерна реакція слів.

А ви вже вирішуйте самі: як вам поводитися з поезією: наслухати її в припливі океану чи слухати в прокуреному барі.