Любов до рідного огниська,
Любов до батьківських могил.
Треба признати по щирості: акт похорону у нас у великій пошані.
Скажу різкіше — у нас люблять ховати і вміють ховати (не лише в стислім значенні цього слова, але часом і в... символічнім, тобто за життя). Похоронний ритуал розроблено у нас всебічно і ґрунтовно. Процесії і Панахиди відбуваються урочисто до патетизму й стильово-пишно до майстерности. З небіжчиком у нас просто не можуть розлучитися. Промови йдуть одна за одною. Маєстатично-жалісно пливуть довгі строфи "Журавлів" і з їх ще довшим рефреном, що повторюється за кожною строфою, триванням своїм ніби ілюструючи той "безконечний шлях".
Сміливо можна ствердити, що жаден нарід Европи не осягнув такої досконалости, що так скажу, в мистецтві похоронів, як саме наш. Культура похоронів стоїть у нас, справді, на незрівняній висоті. Це ствердить безсторонній чужинець. А навіть ворог.
Та от — скінчився похорон — все бо на цім світі має свій кінець. Одірвалися від небіжчика родина, знайомі, громадянство, промовці. Спущено труну. Засипано могилу. Заложено її вінками. І все живе покидає цвинтар.
Могила починає жити власним, сказати б, самостійним життям, самостійним — зі всіма наслідками такої самостійности. Засохлі вінки осипаються й гинуть. Горбок могили западає. В наступнім році на нім виростає бур'ян, і місце вічного спочинку тратить свою індивідуальність. За два-три роки могилу вже труднувато відрізнити. А навіть — віднайти.
Чи траплялося вам, читачу, відвідати колинебудь "утраквістичний" цвинтар? Картина дуже повчальна для всіх, що вміють спостерігати і з тих спостережень робити висновки.
Не зважаючи на більшу чи меншу хаотичність цвинтаря і осягнутий в нім ідеал посмертного "співжиття", — релігійна (отже й національна) приналежність могил вимальовується яскраво і вимовно. Демаркаційна лінія поміж "греками" і "римлянами" — намацально виразна і безсумнівна, навіть без зайвого труду читання написів. "Римляни" гордо пишаються високими нагробками, дебелими плитами, виразними (і ортографічними) написами, в найгіршім випадку, старанно сформованим горбком зі старанно плеканими квітами та хоч би і скромним хрестом. "Греки" зрідка презентуються з невиразного матеріялу і без особливого стилю зробленим хрестом, частіше не рекомендуються зовсім, ані хрестом, ані виразнішим горбком, воліючи постать, сказати б, "могили незнаного Небіжчика".
Така зворушлива скромність небіжчиків-земляків могла б, на перший погляд, робити навіть миле, ба й романтичне враження, та, в цім випадку, причина лежить не так у скромності мертвих, як в занадто вже нескромній байдужості живих. Похорон, мовляв, справлено гарний, плакали, якслід, випили, як належить. Чого ж, мовляв, іще треба?
Сталося так, що впродовж останніх літ мені пощастило двічі перебувати в знанім наддністрянськім місті теплого Поділля, саме тім, що славиться морелями та виноградом.
На "утраквістичнім" цвинтарі цього безжурного, сонцем зацілованого міста, є одна могила, яку трудно було б байдуже оминути, особливо коли вже... пощастить її знайти.
Розлогий цвинтар досить впорядкований у своїй "римській" частині, безпосередньо переходить у чим далі, тим більш безформно погорблений простір, де раптом губляться доріжки й могили під потужною гущавиною трав, диких квітів, колючого повію та степових буряків. Ноги плутаються і поринають в густих колючих хвилях. Зір даремно відшукує стежок та напрямків. Тут потрібна б бусоля та орієнтир... Коли ви знаєте, що небайдужу для нас могилу треба шукати саме в напрямку Зід-Ост, десь біля рогу цвинтарного муру, ви можете блукати по цвинтарі довільно-довго. Хіба запитаєте сторожа, коли він є вдома. Сім літ тому, щоправда, і сторож не міг показати могили: "Не знаю, не пам'ятаю такого".
Вже близько двадцять літ в могилі, що про неї тут мова, спочивають земні останки одного письменника.
Він належав до тих самотніх обелісків, що відосібнено маячать на критих стежках нашої літератури. Це ані Стефаник, ані Куліш, ані Леся... Але це і не людина, в літературі випадкова, дилетант чи принагідний гість, яких немало в наших літературних анналах. Це був один з дуже в нас небагатьох письменників-літератів, спеціялізованих на вижчім полі літературної діяльности, фахівець, що знав свої сили, свої можливості і своє значення, що не кидався наосліп раз на лірику, раз на повість раз на епічну поему, шукаючи бурхливо-коротких (але і неплідних) романів з різноманітними Музами. Це був один з тих, кого французи, нація з дуже виробленим літературним смаком, називають l'homme de lettres.
Сім літ тому могила його відрізнялася тим, що була накрита якось дивно вижолобленою плитою бетоновою, в рогах якої були посаджені два, чомусь шпилькові, дерева. Деревця (діло було в літі) були жовті й сухі, як сухоти. Ясно було, що вони довго не протягнуть. У вижлобині плити, призначеній, очевидно, на квіти, не було ані квітів, ані ґрунту. Над могилою ані насипу ані хреста.
Цього року, коли могилу пощастило віднайти, виявилось, що хоч одне з дерев вмерло, то зате друге несподівано заціліло, зміцнилося та розрослося: природа часом має ласку для письменників! Поза тим — все залишилося без змін. Ані ґрунту в вижлобині плити, отже і квітів, ані хреста, ані напису.
Словом, — це могила Осипа Маковея, одного з тих, що ритмічним щоденним трудом реально творили саму "тканину" нашого літературного процесу, лише занедбана, безоблична і безіменна. Могила Незнаного Небіжчика, незнаного не лише для чужинців і курортних гостей, але й певної частини тубільців.
Не говоритиму тут про те, як виглядала б могила французького, німецького, чеського, ба й польського Маковея. Не робитиму, боронь Боже; більш або менш жалісних порівнянь. Тема занадто вже невчасна і, між нами кажучи, занадто одіозна: легко зісковзнутись на "малпування чужих зразків", "комплекс меншевартости", ба навіть "дефетизм"...
Справді, в нашім житті, особливо тепер, є справи незрівняно більш пекучі і більш актуальні. Що в порівнянні з апокаліпсою доби якась там могила, хоч би й Маковея? Чи варто звертати увагу на дрібниці? Присвячувати час особистим враженням перечуленого літерата?
На перший погляд, розуміється, не варто. На перший погляд все це — дрібниця.
Та чи, справді, дрібниця?
Коли б так, то чому ж та "дрібниця" не знаходить відповідного до своїх дрібних розмірів полагодження в рамах поточного, щоденного життя? Чому ж так трудно так зв. громадському чинникові зробити, здавалося б, таку просту річ, як прочистити стежку до могили, насипати якийсь метр ґрунту та посадити трохи квітів? Вже не кажу про будьякий напис, бо то вже "видаток".
Ні, ця "дрібниця", як виявляється, не така дрібна і проста, як здавалося б.
Автор цих рядків не має хисту до громадського активізму: провести "аґітацію", переконати, зробити "мобілізацію суспільства", і, сяючи власним прикладом, повести на цвинтар школярів з лопатами і розсадою... Але автор цих рядків все ж намагався говорити з тим і другим і з третім, говорити і пропонувати певний плян і т. д. І от що вражало: на більш або менш палкі свої доводи автор цих рядків зустрічав навіть не байдужість, а скоріше, дивне і здивоване незрозуміння. Уста говорили все те, що в таких випадках говориться, але очі виразно казали: Про що йому, властиво, йде? Чого він так хвилюється? Чого він хоче? Що за дивні претенсії?
І тоді автор цих рядків почав міркувати, шукати в пам'яті, пригадувати інші місцевості і інші цвинтарі на широких просторах Батьківщини. Пригадав собі також і той цвинтар, де були (колись) могили власних батьків і дідів. І, в результаті, автор цих рядків, засоромився... Справді, що за претенсії? Чого ти, властиво, присікався до тих милих, опалених, рідних тобі південним сонцем земляків? Чи у тебе в селі (навіть місті) було інакше? Чи інакше є на Волині? на Київщині? на Херсонщині? на Лівобережжі? в Таврії?
І тоді думка побігла в історичне минуле.
От гула — і то століття — гучна й багата Козацька Доба. Скільки видатних імені Сагайдачний, Богдан, Виговський, Мазепа... А де їх могили? Один Дорошенко її має, та й то десь аж у волоколамському Ярополці, під зимним небом похмурої і чужої Півночі.
А княжа доба?
Пригадаю з притвору київської Софії мармурову домовину з стильовим орнаментом. Казали: за леґендою це домовина Ярослава Мудрого. Хто цікавився нею? Хіба закохані, що призначали собі, після вечірні, побачення коло неї. Зацікавився ж нею ворог. І перед самим 1941 роком домовину ту розкрив, розкрав і сплюгавив. "Комісійно" ствердив, між іншим, її автентичність, а золоті речі, разом з кістяком Ярослава, розуміється, вивіз у Москву, "для досліджень".
*
Хто це сказав, що з "могил виростає життя"? — Не пригадую. Може Баррес, що все нагадував про lа terre et les morts. Може греки, які засівали могили символічним збіжжям. Може Святе Письмо з його "не оживет, аще не умрет".
Одначе не підлягає сумніву, що навколо могил повстає якась містична авра, яка променює на живих, що могили становлять якісь акумулятори метафізичної енерґії, що збуджує і стимулює почуття, хоча б, історизму у живих. Але, скажуть, — все це метафізика і містика. Добре. Тоді приймім намацально-матеріяльний факт: могили в'яжуть нарід з землею в меншій мірі, аніж оселі, де мешкають живі. Може звідсіль і спорідненість слів "дім — домовина" (до речі, слово "домовина", виростаючи з "дому", розростається в деяких слов'янських мовах до широчини, що обіймає поняття "край" і "вітчина"). Могили даного терену і ступінь його закорінености в нім.
...Обірвім на цім місці лінію думок. Вони дуже невчасні, дуже далекі від поточного змісту незвичайних днів, незвичайної цієї епохи. Бо й справді, чи не трагікомічно було б нагромаджувати нові докази і нові цитати та випроваджувати якісь висновки, тим більш формувати якусь "мораль" чи якісь заклики?
Одначе, здається, що тема, до якої довелося підвід "злоби дня", але зовсім не дрібною, чи маловажною. Хто знає, чи не є ця тема одною з генеральних тем нашої, сказати б, психоісторії? І чи не варто б було — навіть і в ці бурхливі часи — на ній зупинитися не лише "песимістам", але й "оптимістам"?
Є.М.
[Наші дні, ч. 10, 1 жовтня 1943, с. 7]
