Канатоходець у заштореній кімнаті

Перша асоціація із книгою Степан Процюка «Канатохідці» – це темна кімната, через вікна якої проходить світло, також воно проривається крізь солом’яний дах і привідкриті двері. Закриваю книгу та дивлюся на обкладинку, а на звороті пише: «він із своєю ‘першою світкою’ пробирається у закамарки нашої свідомості, намагаючись розгледіти всі деталі цієї ‘кімнати непізнаної чуттєвості’ і навіть пояснити їх». Чи пояснив? Ні, хоча й сам у книзі пише, що не збирається відповідати на усі запитання.

 

 

Чому саме темна кімната – тому що це місце страхів та бажання дізнатися, що ж в цій темряві. Недаремно «закамарки нашої свідомості» ми повинні досліджувати, хоча й нестерпно боїмося цього процесу. Відчуття страху у збірці можна знайти у більшості рядків. Степан Процюк застерігає: «Іноді видається, що наше життя – це суцільний калейдоскоп страхів і пересторог, побутових неврозів та прихованих комплексів», а потім роздумує про ці поняття, покладаючись на власний досвід та досвід інших письменників. Страх смерті, самотності, байдужості, марнославства, непотрібності, часу та сентиментів – у книзі усього цього досить. Але ця «закоханість» у страх – на думку самого автора лише спроба пояснити специфіку письменницької творчості, «котра неможлива як без високих злетів духу, так і без індивідуальних підставових фобій…».

 

Також виділяємо цитату: «Життя як западання у страхи, життя як перемога над ними». І після цього можна зрозуміти, чому життя письменників, про яких пише у своїй збірці есеїв, склалися саме таким чином: вони або западали у страх, або ж перемагали його. Та бо ж кожний письменник – то людина (одразу згадується: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?»). А люди схильні помилятися за все життя по кілька сотень раз. І глорифікація письменників – це їхнє обезлюднення: «Він не винний, що був народженним для майбутньої глорифікації та символізації, поклоніння та ненависті. Він любив життя і не думав про алегорії і німби». Тому Степан Процюк пише і про письменників і політику, про письменників і алкоголь, про письменників і дружбу, про письменників і кохання, про їхній пошук відповідей на ті ж запитання, які турбують нас і турбували навіть їхніх попередників. Згадує про Хвильвого, який носив на грудях червоний і жовто-синій бант, про Малишка, який організовував бенкети, коли лікарі категорично забороняли йому брати до рота і каплю, про Бажана, який провів «акт екзекуцію» твору свого друга Яновського, як вважає автор, «і тому, що займав відповідну посаду, і тому, що друг, адже радянські жерці були гарними збоченцями-психологами». І про інших та їхні невдачі, помилкові вибори та промахи, тому що тільки так можна зрозуміти і пробачити тих, із кого ми сотворили собі кумирів. І тому огріхи письменників, які називають «копирсанням в чужій білизні» - це не вина цих письменників, а аудиторії, яка бачить образ, а не людину, намагаючись засудити це образ, якщо він не відповідає їхній уяві. Тому «людина неспроможна звільнитися від потягу  до кумиризації. Від поповзу до поклоніння. Від потреби фетишизації.».

 

Та у такій делікатні справі перетнути межу можна просто, як зумисно, так і випадково. Тому що роздуми про життя можуть легко перетворитися на пліткування та очорнення, як це свого часу було із Шевченком та і не тільки, якому прописували усе і навіть більше. Степан Процюк не зазіхає на сенсаційність – це та спокуса, яка і викликає бажання додумати. Натягнутий канат у чорній кімнаті змушує автора тримати баланс.

 

А що із канатоходцями? «Не дай вам Боже жити у часи змін», але Степан Процюк стверджує, що нам дістався саме цей час. «Ми живемо у перехідну (куди і як, не знає ніхто…) добу. Наша доба, зрештою, починає набирати нездорових ознак безперервної перехідності. Помежів’я як стабільність.». Рефлексії щодо цього запитання можна було б помістити в окрему книгу – настільки воно непросте та навіть болісне. Перехідна доба як покарання для не одного покоління. Але питання не в тому, в якій добі ми живемо, а як справляємося з її випробуванням. У людей, які живуть у такій добі, напевно набагато більше страхів та фобій, тому хто, як не канатоходці можуть справлятися з ними.  

 

Люди переходу для Степана Процюка – це люди, які можуть сказати «ні», коли всі кажуть «так», вони ненавидять стагнацію, і в результаті їх вабить ризик. А ще вони здатні визнати свої помилки та переглянути погляди, тому що не захопленні стереотипами та «а що скажуть люди»-комплексами. Їм важливе проживання життя, і, напевно, стусівське самособоюнаповненя. Тому що  між «бути» і «мати», вони обирають перше, чим в одних викликають захоплення, а в інших ненависть. Канатохідці  неоднозначні, тому що, як вважає автор, «деколи вони, прагнути лише творити, руйнують». А хіба не з руйнування та творення відбуваються зміни?

 

Та на кожного канатоходця знайдеться десяток кухонних протестувальників, які закривають на своїх кухнях (кімнатах) штори, щоб тихо перечекати цей період, який вимагає стійких поглядів та орієнтирів. У книзі Степана Процюка ці кухонні протестувальники і є причиною застою, де кожний «у своїй хаті скраю», «бо історію приручає сильний гайдамака, а не кухонний інфантил».

 

Читач знову і знову повертається до тієї чорною кімнаті, в якій намагається знайти відповіді на запитання, тобто, пролити світло. Тому образ зашторених вікон є одним із основних, на які автор поставив акцент. Після прочитання цього есе наштовхуєшся на думку, що до певного часу (а можливо цей час ще й не минув) ми українці є суспільством зашторених вікон, які за словами Процюка, є символом нашого страху, нашої байдужості і готовності до «моя хата скраю», що перетворилося у життєву філософію. І хтось ті штори так боїться відкрити, що безпека темряви перетворюється на фетиш. Бо ж «зашторені вікна не можуть нічого створити». І у такій кімнаті народження зашторена людина, яка своєю ненавистю отруєю спочатку свої, а потім чужі сподівання.

 

Критерій ненависті і любові у книзі «Канатохідці», на перший погляд, можна сприйняти як інструмент людини-канатоходця та заштореної людини. Однак для автора, який не ділить світ на два контрастних кольори, все не так однозначно. Тому Степан Процюк підводить читача до думки, що «з журбою радість обнялась». Любов і ненависть – це взаємопов’язані почуття, які випивають один одного й один одним і породжуються.

 

 

 

А ще ось яка думка, змушує заглибитися у власний досвід і знайти там хороший приклад: «Не слід боятися любові. Не варто (?) жахатися ненависті. Любов може бути спустошливою. Ненависть буває шляхетною, любов має здатність засліплювати. Ненависть – витвережувати. І навпаки…». Та все ж усе зводиться до того, що ненависть як і любов є плодом небайдужості. І важко не погодитись з автором щодо того, що ці два почуття є основою усіх інших, саме із любові та ненависті породжуються всі наступні. Усе іншим є наслідком.

 

Особистий досвід автор вміщує ненав’язливо, переплітаючи його із власними роздумами, і використовує для ілюстрації своїх міркувань. Кожне есе має свого героя, який несе у собі певну місію: показати і можливо навчити. Чи це історія життя дідуся, тата чи директора школи, в якій працював Процюк – це завжди причина замислитись над тим, що приховують в собі герої. Чому було важливо про них написати? Чому самі ці герої та образи рвалися на папір?

 

Хоча автор і вважає, що минули ті часи, коли письменник був вихователем або духівником читача, але кожний із його героїв все ж спонукає до роздумів – в цьому випадку автор і справді ненароком вчить, але не повчає. Спогади автора ностальгійні, іноді просякнуті меланхолією, які автора намагається замаскувати своїми подекуди іронічними коментарями. Іноді ця меланхолія змушує протестувати проти думки, що все не так погано. Наприклад, проти ось цього: «хто читатиме через п’ятдесят років україномовних письменників, окрім архіваріусів-фахівців із відмираючих мов?...». Читатимуть! Коли, як не зараз, ми починаємо розуміти, що уся ця паніка про зникнення української мови – це лише той самий страх не справитися із завдання вберегти? Не будемо повертатися до історії, щоб сказати чого тільки українська мова не переживала, тому що усі ці зітхання стають надто пафосними від частоти їх вживання, але наголосити ще раз варто – читатимуть! І хоча зрозуміло звідки такі песимістичні думки, тому що видавнича справа в Україні – це питання, яке завжди змушувало письменників дратуватися і навіть впадати у депресію (не дарма ж у книзі є есе про письменників і алкоголь), але говорити про байдужість до українськомовних письменників через десятки років – це суттєве перебільшення. Так все ж на захист Степана Процюка виступає вже згадувана теза про те, щоб читачі не очікували від його есеїстики оптимізму відповідей. Але ким тоді вважати автора: песимістом, реалістом чи прагматиком? Напевно найдоречніше вважати, що у своїх есе письменник поміщує роздуми, які базуються на досвіді, а як вже було зазначено, він у людей буває різним. Певні люди чи події змушують розчаруватися в своїх переконаннях або просто змінити їх, оборонившись на майбутнє обачністю та іронічною посмішкою. Чи заходить автор в крайність? Не заходить, тому що обережно торкається тем, і лише тих, які змушують його переживати їх: протестувати, обурюватися, боятися чи захоплюватися. І чи має значення, коли тон будь-якої книги стає надто песимістичним, якщо він вмотивований відчуттями автора? Найважливіший критерій – це щирість. Якою б вона не була – читач її прийме.

 

Насправді є книги, які повинні дати відповіді, а є книги, які повинні залишати багато запитань, щоб ми, читачі, самотужки роздумували над їхніми загадками. У випадку «Канатохідців» читачі відкривають для себе, щось на кшталт «і справді, так воно і є» або ж «ніколи не задумувався про це». Книга змушує додумувати, що мав на увазі автор, і що думає про це читач. Можливо вам захочеться не погодитися чи, навпаки, закивати у знак згоди, але реакція буде однозначно. Що важливо – думки автора переплітаються по усій книзі, початок можна знайти в одному есе, а продовження – вже в іншому. Можливо, це зроблено і несвідомо, але таке плавне перетікання тем наприкінці створює панораму систематизованого авторського мислення. Кожне есе проносить думку, яка розвивається із кожною частиною книги. Можна помітити, як ця думка становилася в автора протягом років, і ця невидима провідниця не зникає аж до останньої сторінки.

 

PS.Відкриваючи книгу Степан Процюка ми заходимо у темну кімнату, де заховано багато секретів та запитань, які стосуються кожного з нас. Усередині ми стикаємося з пошуком відповідей, замислюємся над своїми почуттями через текст, опираючись на думки автора та його переживання. Світла стає все більше, і кімната тепер не здається такою темною. Та на виході кожний із нас має чесно собі відповісти: хто я – людини-канатоходець чи зашторена людина?

18.09.2018