Ідейні

Правда завжди найбільше в очі коле. Це стара, як старий уже світ, приповідка; її ще ніхто не перехитрував.

За те Дмитруньо Паланиця кавалер не всю свою околицю. В його чуб підмазаний ґлянсом, щоб гребінець добре буйні кучері придержував; шапка завжди над лівим вухом і ліве око до фасону дещо примкнене, — адже це познака мудрости, розсудку та й першого слова в громаді. А на лівому лікті диндається кривуля та й з кишеньки при боці визирає цвітиста хустина. Чоло ще в Дмитра глибоко пооране та засіяне борознами, важкі-тяжкі думи й думання не допускають погоди до цього лиця. Де ж би йому всміхнутися?! Він терпить за всіх, усі кривди на нього валяться, усяке зло гнітить, пригнічує його серце, нещасне від мук і терпіння серце. А коли ще легкий вітер розширяє ніколи на гузик незастібнуті поли його блюзи, тоді Паланиця Дмитро відважно бореться з перешкодами; гордо несе чоло догори, сильно затиснувши кулаки, він — не дайте люди, держіть його! — він готовий гори-доли прокопати, усіх вороженьків собі під ноги кинути та кричати: я за народ, я за його долю!...

Та мовить старенький Семен, батько: — А піди же, сину, до боїща, я вже нездужаю, важко мені самому ціпом махати; легше буде нам удвох.. Поможи мені...

— Або я господар, або наймитом мене держите в хаті! — громом сипле кавалер та лише носом підшморгнувши, нишком глипає — де на столі хліб покладений, щоб здорову паю за пазуху та далі байдою по селі старшинувати. З-поза порога ще батькові докине: — Сьогодні вже не ці часи, щоб ми слухались старечого базікання. Мені яке діло до вашого збіжжя? Молотіть собі, коли вам треба... І трась дверима, аж заліпи відриваються.

Потім оглянувшись добре поза всі вугла, — не дай Бог, щоб дехто зі сусідів не бачив, пропала б уся слава — Дмитро пай хліба в жмені та похапцем, аж очі наверх лізуть, ковтає сухий хліб... Або ще вскочить до комори та котом молоко повипиває... Га, ситий та налитий, що мені біда зробить? До великого діла йде господарська мудра та розумна дитина, Дмитро Паланиця.

— До громади, або до читальні?

— Пхі! Пес би там ходив... А мені за чим там шукати? Або я вже давно цього не знаю, про що там заєдно теревені плетуть?! Зайва витрата часу.

Вийде тоді, бувало, кавалер Дмитро на дорогу та людей зачіпає: — Самі дураки, ніщо не роблять, лиш один поза одного крутяться. Нема навіть кому каменя на дорозі рівно покласти, щоб собі лякерових чобіт не задрипати! Лінивий народ! Я б його розуму навчив... Мурини краще живуть, а не в таких ліплянках... Багно — не дорога... Під вікнами кропива, замісць кавунів чи винограду... Верби в саді... Ріка щороку найкращі ниви заливає... Навіть доброго оборога нема кому вигородити... Гноївка ровами розливається, повітря занечищує... Дітиська-дикуни, нема їх кому навчити, що старшого треба поздоровити... На кожному кроці недоліки... Брак освідомлення... Лячна безграмотність... Сумне лихо, горе, біда... А нас ідейних на пальцях одної руки почислив би...

Проходжується Паланиця Дмитро там і зповоротом поміж людські хати...

Нема господарів, в декого при обійстю та в саді червоні яблука, — треба покоштувати й повні кишені, — це буде на опісля. І ще м’яка грушечка, як дівоче личко... Та малинові вуста...

Потім жарке сонце, — воно таке докучливе; найкраще буде в траві під ясенем. — Хропун оце Дмитро, славний! Деколи ще й носом посвистує. І самі боєві! Аж лячно! Гей, уже ж хлопці, славні запорожці...

Коли росинка почне прохолоджувати світ увесь, на рівні ноги Дмитро підривається. — Ex, та був би я забув. Треба ж мені піти між молодь! Сьогоднішня молодь повинна бути тверда, загартована, відважна, здисциплінована! За кращу долю народу! За його світле майбутнє! За славу!

***

Еге ж, еге ж! І під полукіпки перед працею для батьківщини. Та в кущі перед іншим обов'язком... За кращу долю і світле... Хлопці запорожці...

Рідна земля