XV.
Seid einig... eіnig.. einig!
Schiller W. Тell!
Власне ще з давних давен україньско-руске громадяньство мало знало, що то таке йти вкупі. Поруч з Iв. Виговским стоїть Пушкарь, поруч з Дорошенком стоять Многогрішний та Ханенко, по кажучи вже про Бруховецких, Адамовичів, Лїсовских. І кождий з тиx згаданих веде з собою якусь частку України і всї вкупі волею чи неволею заливають Україну кровію, повивають її вогнем і з багатої пишнобарвистої, сяйвом сонїчним та волею повитої країни роблять розлогу труну народню, ховають у нїй україньску волю, україньске право, україньске добро і істория пише "Руїна" там, де колись було осяйне слово — "Життя".
Минуле не минає ся дурно сегочасньому. Воно зоставляє послїдки на віки. І ми бачимо що й тепер, як і тодї, ми не знаємо, що то значить — йти вкупі...
Ми не будемо вже тут згадувати про сегочасних Лїсовских, Брюховецких та Методіїв — про се було в минулому листї. Але й між щирими прихильниками до рідного краю й народу панує страшенний розбрат. Так на Вкраїнї росийскій, так і на Вкраїнї австрийскій.
Руско-вкраїньска інтеліґенция в Галичинї завсїгди не була дуже одностайна, завсїгди гуртки мали в нїй силу. Але остатними часами один з таких гуртків відбив ся зовсїм на свій шлях і назвав себе руско-україньскою радикальною партиєю.
Своє нове, яко партия, життя гурток сей почав з критики, що робило ся й робить ся в Галичинї та й по инших землях україньско-руских. Критики було необхідно треба, без критики галицке та й взагалї україньско-руске життя громадяньске ставало якимсь задубілим та мертвим. Тепер темп у сего життя пошвидчав і за се мусимо дякувати по части і радикальній критицї. Ще й з иншого погляду робила користь радикальна партия. Вона нагадувала про те, що так лехко забути можна за борнею за свої нацийні права і що так небезпечно забувати задля добра нашої нациї. Ми кажемо про народний добробут, що дійшов у наших землях до найнизшого степеня, часом трохи чи не до голодного стану. Се питання виразно поставила радикальна партия і в сему теж її послуга україньско-рускій справі.
Але вкупі з тим повстало і надзвичайно шкодливе партийне ворогування, що віднимає у нас половину нашої сили і вдвоє побільшує силу нашим ворогам.
Ми сказали, що критика радикальної партиї була взагалї користна. Але радикали доводять її часом до таких мет, що поза ними починає ся вже не критика, а партийна гризня. Розпалившись через лад. критикують вони так, мов би у народовцїв нїчого не було, опріч рутеньских творів та жандармских нахильностий. За кождим словом народовским бачуть вони сховане ретроградство та неуцтво. Вони доходять до того, що починають часом обвиновачувати народовцїв за такі річи. які й самі роблять, не помічаючи свого гріха. Щоб не сказано, що ми вигадуємо, то наведемо приклади, які зараз згадають ся. Ось обвиновачують раз-у-раз народовцїв радикали, що в тих по їхніх виданнях самі псевдоніми. Се, кажуть — нема в них громадскої мужности навіть стільки, щоб підписати ся. Се, звісно, каже cя про письменників з України рос., бo Галичани здебільшого підписують ся своїм імям. Домагання се, звісно, вельми неправдиве. Кожде знає, що писати до недозволеного у Росию видання росиянинові заборонено, що за се йому може бути халепа. І сам премієр радикалів М. Драгоманів, бувши професором у Київі, не підписував ся у галицкій "Правдї" своїм імям але псевдонимом. Так саме й тепер у "Народї" нема нї одного радикала з України росийскої, що-б підписував ся своїм імям*). Навпаки в народовских виданнях стріває ся багато справжнїх прізвищ — от як дд. Кониський, Карпенко-Карий, Левіцкій, Кропівницкий, Самійленко, Александров, Мордовець, Глїбов, Комар, Коцюбиньский, Манжура, Познаньский, Старицкий та инші — і то тільки в "Зорі", а і в таких виданнях, що не йдуть у Росию, — от як у "Правдї", у "Калєндарі т-ва "Просьвіта" то що. Таким побитом виходить, що радикали обвиновачують народовцїв за те, чим самі ще більш грішні. — Другий приклад. "Хлїбороб" глузує, що "Батьківщина" сама себе хвалить, друкуючи селяньскі дописи, де її звуть "любою Батьківщиною". В одному з чисел "Хлїбороба" (здає ся за торік) якийсь селянин і собі з сего глузує, кажучи, що "та люба Батьківщина" зовсїм уже знїкчемнїла. І ото саме в гому-ж числї "Хлїбороба" якийсь инший простосердий селянин пише "наш любий "Хлїбороб"! (Ми не можемо навести числа, бо не маємо тепер того часопису, але ручимо ся за факт.) Коментарів тут, звісно, не треба. Видимо тільки одно, а саме, що коли добалакувати ся до того, що обвиновачувати людий саме за те, чим і сам грішний, то лехко добалакати ся й до того, щоб назвати усїх народовцїв ворогами всього народу україньско-руского, ворогами, що з ними радикали мусять бити ся до загину — і се сказав "Народ" в одному з сегорічних чисел.
А тим часом народовцї не вороги своєму народови, а добрі україньско-рускі патриоти, і серед них є люди, що працюють часом з надзвичайною щиростею на користь рідному народови. Правда, вони не становлять на перший плян питань економичних, але ж вони віддають свою cилу на працю для просьвіти народньої — і невже-ж народня просьвіта не дороге радикалам дїло? Невже-ж народна просьвіта не посуває наперед добробуту народнього? У таких випадках радикали цїлком не по правдї роблять, чинять сим шкоду тому дїлови, яке і їм самим дороге, і зa се огудить їх кожда спокійнїйша людина. Нї, народовцї дорогі і добрі сини рідному краєви й народови і нищими їх не зроблять нїякі напади від радикалів.
Т’але-ж не без чималого гріха в сїй справі й народовцї.
Давно сказав один письменник, що "завсїгди безпечно вчити ся, навіть у ворогів; рідко буває безпечно навчати, навіть друзїв". Люди взагалї не люблять критики. Галичани, здає ся, не люблять її особливо. У них якось чудно: за найзвичайнїщу критику сердять ся часом як за особисту образу. А радикальна критика була часом і занадто гостра і не завсїгди правдива. Зрозуміло, як мусїли сердити ся ті, кого критиковано. Посипали ся радикалам одмови-теж такі, що дійшли до мет, де кінчає ся полемика і починає ся гризня. З звичайної, хоч трохи й гострої критики, зроблено за малим не народню зраду. Ба таки й зраду! Доводжено, що програма радикальна не национальна, а видатий народовский орґан не поберіг ся сказати, що радикали признають україньско-руску мову тільки з опортунізму. Кождому, хто знає лїтературну дїяльність радикалів, виразно видко, яку то велику неправду сказав той орґан. Такі річи мусїли роздратовувати радикалів і доводити їх до ще гострійшої критики.
А тим часом і радикали дорогі і добрі сини рідному краєви й рідному народови і щирі працьовники на рідній ниві. І коли вони дбають переважно про економічний бік україньско-рускої справи, дак хиба се шкода? Хиба добробут народний не пособляє народови осьвічуватись? хиба добробут народний не те саме пекуче питання у нас, як і народня просьвіта? А що народовцї нападають ся на социялистичні ідеї у радикалів, дак се, звісно, тільки порожне балакання: хто правду каже, чи індивідуалїсти, чи коллективісти, се сказати може тільки дуже, дуже не близька будущина і змагати ся за се тепер — се те саме, що змагати ся про те. яка буде та дитина, що має колись народити ся.
І от відігравала ся на нашій україньско-рускій лицедїйній аренї така сцена: З одного боку народовцї кричать радикалам: "ви народні зрадники і тільки з опортунізму признаєте рідну мову!" А радикали їм на те: "Ви наші вороги, що з ними мусимо бити ся до загину!"
І се тодї інтелїґенция розжеврює братозабійчу нерозумну зненависть, коли з'убожений стоптаний народ, забувши, хто він є і що він є, стогне в безмірному убозтві, коли більша частина з розірваної на шматки україньско-рускої нациї гине в путах, а вороги, хатні а нехатні приплескують нашим мукам і радїють з нашого розбрату!
І невже не могло інакше бути?
Мабуть могло, але ж не було.
Здалека важко розібрати, через віщо те або те стало ся. Так і в сїй справі нам. Ми з України наддніпряньскої про причини міркуємо як уміємо, але послїдки бачимо виразно. І послїдки сї такі, що кождого щирого прихильника до рідного краю й народу проймають болем та жалем великим. Не так, не так мусять робити ті, що віддають себе на послугу рідному краєви й народови! Се ми можемо сказати запевне і так саме запевне можемо сказати й те, що 99% свідомих Русинів-Українцїв на Вкраїнї росийскій — так саме се скажуть: Не так!
В галицкому розбратї вбачаємо ми багато сварки, гризнї, ворогування цїлком особистого, а хиба-ж се, отаке ворогування, можна було носити в цїлонародні справи?
Розбратати ся за неоднакових поглядів на економічну будущину людску або на релїґію, се було-б донкихотством — тим, що економічна будущина людска, залежить не від статїй у "Народї" чи в "Правдї" а релїґія се річ особиста кождої людини. Про такі питання можна балакати, сперечати ся, навіть палко полемізувати, але роз'єднати ся через незгоду в них — просто нерозумно. Що-ж до питань реальних, то ми певні, що тут і народовцї, і радикали можуть робити вкупі, аби тільки кинули вони на бік особисті образи, не вражали ся критикою (бо за неї можна тільки дякувати), та щоб радикали облишили в кождому народовскому слові бачити ретроградство, а народовцї менше боялись би широко-лїберальних, поступових та щиро-демократичних думок, та ще кинули-б свій клерикализм. Усякий клерикализм річ погана, а що до галицкого унїятского, то скажемо народовцям навпростець: в сїй справі вони мати муть проти себе всю Україну росийску та всю Буковину. Буковина православна, Україна росийска теж православна, а інтелїґенция на Вкраїнї росийскій до того ще є ворогом усякому клерикализмови. Сим клерикализмом народовцї і тепер уже обурюють україньску інтелїґенцию в Росиї. Коли-ж вони його не кинуть, то можуть викликати й значні непорозуміння — про отсе треба поміркувати та ще її добре!
Так саме і в радикалів є де-що таке, що вороже єсть усїм сьвідомим Українцям з Росиї. Найсамперед се той докторальний тон, який нам (най простять радикали се порівняння) нагадує фразу з лексикону якого Грицька мудрого: "Вы ycѣ дураки, а я граматку вивчив!", се самохвальство, яке примушує радикалів хвалити самих себе і друкувати звістки про те, як якийсь радикал — анонім чув під якогось московского професора — аноніма ж (хто-ж його зна ще, що і воно й за професор!), що д. Драгоманов дуже гарно пише, — і врештї — ся оборона усього московского. Нападають ся радикали на вкраїньских националів за їх наче б то москалежерство. Ми самі неприхильники до национального ворогування, але ми також знаємо й той необхідний закон, що доки істнїє гнїт национальний, доти национальність гнїчена обурювати меть ся проти национальности тої, що гнїтить. І проти сего обурювання, цїлком законного, нічого не поробиш, а скінчить ся воно саме тодї, як скінчить ся гнїт: тепер Українцї росийскі не ворогують і трошечки з Поляками росийскими, хоча колись ми з Ляхами й добре гризли ся, а се тим, що польского гнїту нацийного над нами більше нема. І кождий, хто пічне повставати проти того обуріння на национальний гнїт тодї, як утиски ще істнїють, — кождий такий може бути певний, що користи він не зробить нїякої: він тільки роздратує так уже роздратовані почування, побільшає і так уже велике обуріння. Сего не хоче зрозуміти д. Драгоманів і не тільки доводить нам, що нам нема за що жалїти ся на Москалїв, але ще й бере під свою оборону московску лїтературу і з усеї сили радить Українцям росийским яко мога більш читати по росийскому, силкує ся цїлими статями впевнити нас, що так треба. Нам такі впевнення здають ся просто чудними. Витрачувати час і силу на те, щоб прихиляти до того, в що і так ми увязли і вгрузли до неможливости — се чудно. Виховуємо ся, зростаємо і розвиваємо ся ми на московскій лїтературі і щиро любимо багатьох росийских письменників і ось приходить до нас чоловік і починає на нас (та ще тодї, як ми під московским национальннм гнітом) грімати: Такі-сякі, — злочиньства робите, що мало звертаєте уваги на московске письменьство! Д. Драгоманів в сему випадку видимо згубив уміння балакати з людьми так, щоб не ображувати їх найдорожші почування, яке напр. є любов до своєї национальности. І можемо впевнити д. Драгоманова, що він дуже помиляє ся, коли думає, що його оборона московскої культури пособляє єднати ся з Москалями — навпаки, вона ще більш роздратовує болючі рани. А коли може росийскі радикали з Українцїв і хвалили за се д. Драгоманова, то я скажу так, що хвала їх не великого важить. Д. Драгоманов далеченько від Росиї живе і давненько в нїй був, то може він і не знає своїх прихильників у Росиї. А як може впливати на їх д. Драгоманова наука, то се видко з отсего напр. невеличкого факту. В одному унїверситетскому містї ґрупа радикалів-Українцїв, начитавши ся "Народа" дійшла до того пересьвідченя, що не варто зовсїм нїчого читати по вкраїньскому, опріч радикальних видань, бо в народовских виданнях нїчого гарного нема, а як тодї радикали галицкі захажували коло москвофілів, то радикали росийскі і собі заходили ся читати "Галицкую Русь" та "Страхопуда" і серйозно впевнили, що сї видання далеко кращі, нїж усї народовскі (яких вони не читали, а тільки пpo них читали у радикалів та у москвофілів). Що народовскі видання мають чимало вад, то се правда. Але невже-ж таки "Галицкая Русь", орґан усякого обскуранства, могла бути краща і любима поступовцям? І невже-ж таки сего результату сподївав ся д. Драгоманів від своїх статїй? Нї, д. Драгоманову треба пожити трохи на Вкраїнї росийскій. щоб могти, балакаючи про Росию, зберегти ся від такого, що тільки шкоду може зробити, а радикалам галицким зовсїм не треба вважати д. Драгоманова за якогось оракула там, де він балакає про Росию: вони вельми помилюють ся, бо д. Драгоманов знає сегочаснїх росийских Українцїв тільки з книжок, а сего не досить, щоб бути не то оракулом, але й просто письменником, що може балакати про україньску справу в Росиї авторитетно.
Чи скоро дійдуть народовцї та радикали до згоди, того не скажем, але певне тільки одно, що вони мусять, вони повинні до неї дійти, коли тільки народні інтереси становлять вище від особистих і коли не забувати муть, що отой їх розбрат, отой їх нелад осуджує уся сьвідома україньско-руска інтеліґенция на Вкраїнї росийскій.
*) Є там д. Кулїш, що проповідує свої "старорускі" та "новорускі" народи (от — д. Кулїш не може, що-б чого нового, специяльно кулїшівского, не вигадати!), — дак він же й не радикал, та йому не можна не підписувати ся, бо його через думки й без підпису зараз де пізнають; ще є там д. Кримський, дак і він же не радикал, бо його повістку "В обіймах (у) старшого брата" присвоячено "од национала национала".
[Буковина]
18.08.1893