185 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОМЕЛЯНА ОГОНОВСЬКОГО
Сьогодні в павутині інтернету вже є багато інформативних матеріалів про філолога Ом. Огоновського. Знаною й поцінованою є його наукова діяльність, передусім літературознавча, хоча на початку карʼєри гімназійний викладач та суплєнт в університеті відверто легковажив історією літератури та літературною критикою, відповівши на запитання свого найвидатнішого студента, що «то є швандрованє», а основою філологічної освіти є студії мовознавчі. Іван Франко пізніше «випімнув» професорові цю необачну оцінку не один раз, часто критикуючи літературознавчу методологію Огоновського, закономірно «переростаючи» його. Мовознавчі праці свого викладача Франко оцінював майже завжди виключно позитивно і популяризував їх. Складними й неоднозначними були взаємини Огоновського як голови «Просвіти», керівника філологічної секції НТШ, чільного діяча народовської партії з Франком «модерним», радикалом та соціалістом (приблизно до другої половини 1880-х років), коли він (Франко) перебував під визначальним впливом Михайла Драгоманова. Маємо також важливі факти співпраці і полеміки пізніше: передусім шевченкознавчі студії та видання творів Шевченка у Галичині, дослідження давньої української літератури – головно апокрифічної; методологічна дискусія про історико-літературні принципи комплектації та висвітлення письменства, інспірована виданням упродовж 1887–1894 рр. першої цілісної історії української літератури. Власне, різнобічні взаємини Огоновського та Франка майже впродовж двадцяти років (1875–1894) – це тема окремої розмови, що триває, і я мав честь і приємність до нею долучитися.
(Не)далекого уже 1991 року, коли славний франкознавець та мудрий ментор Іван Денисюк викликав мене після двох років учительської праці у школі та протегував на асистентську посаду на кафедру україністики у тоді ще Львівському політехнічному інституті, то постало питання вибору теми наукової праці. Професор Денисюк і запропонував писати про науковий і творчий доробок Омеляна Огоновського. До мого розпачу, я тоді тільки й знав, що Огоновський – це історик української літератури кінця 19-го віку. Знав про нього саме із спецкурсу Денисюка про малу прозу Івана Франка. Вже тоді франкознавець не боявся розказувати студентам про того, хто був ярликований як «буржуазний націоналіст». Пізніше на філологічному саме Денисюк постійно кпив з радянських істориків української літератури: всі вони до одного читали, використовували «Історію літератури руської», але не покликались. Підсумком нашої праці став мій дисертаційний текст «Наукова і літературна спадщина Омеляна Огоновського» у 1995 році та монографія «Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог» [Львів : Вид-во Львів, ун-ту ім. І. Франка, 2000. – 187 с. : іл. – (Франкознавчі студії ; вип. 1)]. У виданні також поміщено адаптований розділ про І. Франка з «Історії літератури руської» Ом. Огоновського. Зацікавлених детальною інформацією про літературознавчу, мовознавчу, фольклористичну, педагогічну, просвітницьку, громадську та політичну діяльність відсилаю до відповідних історико-суспільних та філологічних довідників, що їх сьогодні також вже є чимало¹, зокрема моїх статей про доробок Огоновського в сучасній Шевченківській енциклопедії та Енциклопедії Львівського національного університету імені Івана Франка². Небавом має вийти друком наступна частина 1 тому «Франківської енциклопедії», яку готують в Інституті Франка у семи томах³, де також буде стаття про Омеляна Огоновського у відповідному ракурсі. Звісно ж, і до відповідних сторінок книги «Педагогічні концепти Івана Франка (теорія та методика навчання літератури) : монографія / Володимир Микитюк. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2017. – 408 с.», де багато уваги приділено саме дидактичним аспектам стилю Огоновського-викладача університету, який виявив достатньо витримки і наукової коректності у стосунках спочатку із своїм студентом, а потім колегою нехай і з іншого політичного угрупування, але з таким високим загальноєвропейським науковим рівнем, що його не можна було ігнорувати без шкоди для національної справи. Наголошую знову і знову, що життєвим і науковим кредо педагога Огоновського було «не знеохочувати, а заохочувати», що він зокрема і продемонстрував у співпраці із Франком. Власне, у цій книзі я спробував прокоментувати свій давній пієтет (можливо непомірний!) перед постаттю Огоновського, адже раніше назвав його «ренесансною особистістю», «ренесансною індивідуальністю», «для яких чи не найбільш характерною рисою був універсалізм у мистецтві та науковій діяльності, заангажованість водночас у різні сфери культурного життя свого народу». Закономірно отримав жорстку оцінку за «агіографічний дух» своєї праці стосовно Огоновського від історика-франкознавця Я. Грицака у книзі «Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886)»⁴. Звісно, визнаю певну «апологізацію» постаті Огоновського, чого не вдалось позбутись у процесі дослідження, коли виникає своєрідна емпатія чи «залюбленість» (як говорив Іван Денисюк) в об’єкт чи образ, який вивчаєш. Мав я передусім на меті відзначити «античну» багатогранність, різноаспектність, «розкиданість» його (Огоновського) діяльності і наукових зацікавлень (теолог, педагог, літературний критик, історик літератури, театральний рецензент, мовознавець, автор шкільних, гімназіяльних та університетських підручників, поет, епік, драматург, громадський і політичний діяч, організатор і керівник національних інституцій), яка зникає у ХХ сторіччі, поступаючись більшій спеціалізації (лисиця і їжак – за влучною метафорою того ж Я. Грицака) у конкретних площинах науки і творчості. Врешті, хай у некролозі, але і скупий на похвалу Франко написав: «Совістний і точний в сповнюванню своїх обов’язків, невтомимо робучий і в тім згляді справді феномен між Русинами»⁵.
Насмілюсь стверджувати, що найменш відомою з означеної повище «ренесансної» (вже іронізую!) парадигми Омеляна Огоновського є саме підкреслена письменницька іпостась, про яку хочу нагадати у переддень 185-річчя «українського Феномена» (чи іронізував Франко – не знаю!), адже суперлятивів про різноманітну діяльність в інших сферах другого завідувача першої університетської кафедри української словесності надіюсь не бракуватиме. Огоновський цього заслужив.
ПОЕТ
Художня спадщина Огоновського майже невідома, а вона є цікавою не тільки для історика літератури, але й для широкого читацького загалу як ілюстративний матеріал для мистецького життя Галичини п’ятдесятих-вісімдесятих років 19-го століття. На прикладі творчості Огоновського можна прослідкувати характерну для митця підавстрійської України того часу еволюцію від ліберально-народницьких переконань і гасел, джерелами яких були ідеї «Руської трійці» і, як це парадоксально не звучить, певне народництво москвофілів Галичини, до чіткої національно-народовської позиції українського інтелігента у час розквіту функціонування «Просвіти», НТШ, інших українських науково-культурницьких інституцій. Перші опубліковані поезії вдалося відшукати у львівському часописі «Зоря Галицка» за 1856 рік. Семінариста закономірно надихала релігійна тематика: «Пѣснь радостна во честь ново избранного кардинала Его Еминенціи куръ Михаила Левицкого» (число 27, с.209, 29 червня); «Спаситель міра» (число 37, с. 287, 7 вересня); «Время и вҍра» (число 45, с. 349, 3 листопада). У віршах Огоновського відзначимо високий класицистичний пафосний тон, афектований релігійний дидактизм, засобом яких поет виражає радість і надії, що пов’язувала з обранням першого українського кардинала Михайла Левицького та частина української духовної еліти, яка еволюціонувала від москвофілів до народовців. Пульсом твору є радість майбутнього священика за свою Церкву, віра патріота у свій народ, якому відкривається краща перспектива розвою завдяки тому, що українець став кардиналом: «Бо по долгих, – долгих веках Зрит она мов в день родин Як введен єсть при єй ликах Син єй в кардиналов чин!» Релігійна тематика – прославлення Благовісті про воскресіння Христа, – й у творі «Спаситель міра», а завершує цей своєрідний триптих молодого поета вірш «Время и вҍра», насиченому біблійною символікою, оспівуванням вічних таїнств християнської релігії, декларуванням суєтності, минущості людського життя у порівнянні з вічним – жертовністю Спаса задля людського роду. Лейтмотив вірша – надія на пробудження народу, «нове плем’я», на зміни. Підсумовує цей міні-цикл Омелян Огоновський у 1858 році, опублікувавши у «Сіон, церква, школа» (додаток до віденського «Вҍстника», часопису урядового для Русинів австрійської держави, № 5) «Посмертную пҍснь в память Кардинала кир Михаила Левицкого» – панегірик про високого сановника греко-католицької Церкви.
Того ж 1858 року в «Отечественному сборнику» (додаток до віденського «Вҍстника», часопису урядового для Русинів австрійської держави. – Шостий рочник. – Відень.) з’являються «При коминку в зимі» (число 4, с. 27–28) та «Думка на розвалинах замчища Галицького» (число 6, с. 41–44), що засвідчило розширення тематичних обріїв, поступ щодо мовного оформлення текстів, уже виразно романтичне світосприйняття, форму та виражальні засоби. Перша з поезій змальовує ідилічну картину органічного та гармонійного побуту епікурейця, який «при огнищі прадідних літ» шукає «сільського щастя» у колі сім’ї, сховавшись тут на мить від важкого повсякденного життя. Зразу ж помітно досконалішу у порівнянні до попередніх творів техніку віршування (різні розміри, суміжне, перехресне і кільцеве римування), різноманітніші стилістичні засоби під значним впливом фольклорної традиції. Однак окрім рефлексій автора на сімейне тепло, окрім «щастя при коминку», «щастя їздити до сусідів в гості» і дякувати за все це Богу, важко щось відзначити у цій «картинці з життя». Більш досконалим побутовим «образком» є надрукована у «Львовянині» (Львовянин, прирочний і господарський місяцеслов на рік 1861. – Львів, 1861 . – С. 39–43) поезія-спогад про вакаційну поїздку під час навчання у гімназії на Різдвяні свята. Ніжний, пастельний опис дороги із станції у село на санах, замилування староукраїнськими патріархальними звичаями, майже поганське щастя від святкування Різдва Христового, створюють інтимну, камерну тональність для всього твору.
— Ну ж скорше, Стефане, гони, бо смеркає,
Та чей ще заїдем, нім ніч завітає!
— Ей, дасть Бог, що станем в сам час у ворот,
І то ще нім звіздки заблиснуть з висот... – (С. 39)
нетерпляче квапить візника юний бурсак. Поет вміло змальовує той особливий спокій (чи радше неспокій?), урочисте очікування заходу сонця в українському селі, що передує Святій Вечері. Високі кучугури снігу, різдвяний мороз, таємничий сон природи резонують з урочистою атмосферою надходження свята:
І тихо в природі, мов в тайній святині,
От тільки часами при змерзлій калині
Закряче тужливо лиш ворон один... (С. 40)
Рідне село зроджує гаму рефлексій з дитячих років: навчання у школі, таїнство першого причастя, дитячі забави, рідні і друзі – все, що дороге і миле серцю. Дуже цікавим, майстерно деталізованим є опис різдвяного вечора. Це і дванадцять страв у певному порядку, і сервірування стола, й ієрархія під час вечері, рольова участь у ній всіх членів сім’ї. Це опис, як вітали священика селяни, дяк, колядники, різноманітних різдвяних замовлянь і ритуалів. Наприклад, знайоме кожному галичанинові з дитинства кидання куті у стелю (щоб була густою пшениця і роїлися бджоли). Це – справжнє дійство, «гра», містерія, де кожний щасливий.
Наступна з черги (після «При коминку в зимі») поезія Омеляна Огоновського – «Думка на розвалинах замчища галицького» – доволі цікава і характеристична як зразок романтичної творчості Галичини співзвучної із поетичними зразками великої України тридцятих-сорокових років 19-го століття. Наскрізним образом твору є «могила» (розвалини столиці могутньої держави – княжого Галича) – цей «рідний» для європейського та українського романтизму образ-символ, так поширений, зокрема, у творчості А. Метлинського, П. Куліша, Т. Шевченка. Історіософські мотиви, наступність і циклічність життя нації, духовний зв’язок різних епох у житті народу, проекція минувщини на сьогодення – ця суто романтична стилістика використана для засудження сучасної авторові «летаргії» України. Дія у поемі протікає згідно параметрів романтичної естетики і законів цього жанру за місячного сяйва, присутні надприродні сили, потойбічний світ. Серед таємничої, містичної атмосфери підземних пісень, танцю давніх духів, миготливих огнів на стінах замку з’являються тіні великих предків, будівників і оборонців другої української Держави:
Но перед мною поступали
Дивні види старини:
Там блистів Ярослав в далі
З дружиною коло стіни;
Там святились брачні пири
І думали богатирі (С. 43).
Структуру поеми визначає розгорнута антитеза: славне, державне минуле – і сонне, туманне і невизначене сьогодення; перуни, звуки битв, сміх переможців – і затхла природа і суспільство зараз, «зима життя». Якщо центральним образом романтиків великої України був герой-козак, співець-бандурист, то галицький поет сповнює пафосом час Галицько-Волинської держави, оспівує постаті державних мужів того часу – князів Ярослава, Данила, їхніх дружинників.
Ще одна історична поема опублікована 1860 року в альманасі «Зоря Галицка яко Альбум на год 1860» (Львів. – С. 86–99) під назвою «Хрест, оповідання із часів наїздів Татарських». Сюжетною канвою поеми є розповідь боярина князя Данила Галицького Всеслава, посланого послом в Орду два роки перед актуальним часом подій. Ставши бранцем, Всеслав відмовляється ціною зради врятуватися від мук і страти, витримати тортури допомагає хрест – подарунок князя Данила його батькові. Вмираючи, батько віддав цей дерев’яний хрест синові, і свята реліквія допомагає вистояти у межовій ситуації, не загинути під час втечі і важкої дороги на Батьківщину :
Чудом зберігся лиш той хрест у руці,
Що його як святость ношу по отці... (С. 92)
Дід-самітник, який рятує Всеслава уже недалеко від Галича і вислуховує розповідь про важкі поневіряння боярина, упізнає хрест: він його сам і зробив, коли був тисячником у Данила, ходив із цим хрестом у всі походи. Постарівши, був паломником у Єрусалимі і на могилі Спаса освятив цю реліквію, а потім подарував Хрест князеві. Зараз же обох об’єднує не тільки ця свята річ, але й необхідність попередити княжу столицю про похід татар на Галич. Отже, хрест як символ наступності поколінь, «естафета волі», а також алегоричність подвійної символіки – це й Хрест Христа, його страждання за людство. Загалом же розв’язка поеми песимістична, «безпросвітня», фаталістично-приречена, і лише Боже Провидіння, на думку автора, може відродити «руїни Галича».
Різко дисонує із загальним тоном «Думки на розвалинах» наступна поема Омеляна Огоновського, і це чи не найкращий твір із його поетичної спадщини. 1862 року у літературному збірнику «Галичанин» Якова Головацького та Богдана Дідицького (чітко окреслених на той час москвофілів) опублікована «Руська піснь» (Львів, 1862. – Кн. І. – Випуск 1. – С. 15–17). Окрім романтичних пасажів до минулого, туги і суму за «втраченим раєм», поет чи не вперше чітко проголошує свою активну позицію, декларує своєрідну «програму»: постійна і наполеглива праця для національно-культурного освідомлення народу, підготовка умов для відродження нації. У зачині поеми автор «обігрує» образ «зорі красної» – символу відродження, пробудження, своєрідних «досвітніх огнів»:
Засвітай вже, красна зоре,
Ясним світлом над Дністром!
Щоб із ніччю зчезло горе
І замовк по бурі гром! (С. 15)
Яснымъ свѣтломъ надъ Днѣстромъ!
Щобъ со ночью зчезло горе
И умолкъ по бурѣ громъ!]
Сильна нація і її могутнє державне буття оживають під пером митця, а у підтексті виразно чути поетове розуміння причин занепаду: Бог карає народи, які не бережуть віру батьків, не шанують своєї влади. «Сон і нічний страх», «пітьма і чагарі» як картина багатовікової летаргії, цікава символіка образу України-Зозулі, яка плаче за втраченою Волею-Калиною, риторичні запитання до сучасника:
Доки ж маєм ще дрімати?
Доки повзати во тьмі,
Та в журбі ще ув’ядати,
Мов цвіт під ледом узимі!? (С. 17)
Мовь цвѣтъ пôдъ ледовъ въ зимѣ?]
Твір знову ж таки побудований на системі антитез, які підсилюють персоніфіковані образи Дністра, Галича, анафоричною є форма тексту. «Руська піснь» вперше була підписана прізвищем письменника, а не псевдонімом «Омелян із Григорова» (село, де народився), що засвідчує певним чином кристалізацію світогляду і життєвої позиції.
Підсумовуючи нечисленну поетичну творчість Ом. Огоновського, можна відзначити певну архаїчність, «спізненість» цієї лірики для свого часу, що було ознакою всієї української галицької літератури окресленого часу, яка переживала період певної стагнації. Викликають симпатію «побутові образки» лірика, насичені теплом, колоритні та з багатою, регіонально стилізованою мовою. Шлях Огоновського-поета – це міні-шлях нашої поезії, адже навіть на прикладі його небагатьох творів, яким часто бракує оригінальності ідеї та свіжості мистецького оформлення, виразно видно шлях від релігійного месіянізму через романтичний декаданс до романтизму будівничого з його апологією волі нації та державності та певною маніфестацією регіоналізму. Відзначити треба також фрагментарний, повний своєрідних «люків» і прогалин спосіб нарації в історичних поемах, намагання драматизувати оповідь. Отже, використавши літературознавчі метафори І. Франка, можна сказати: це був «хліб для щоденного вжитку», а між тим труском і цементом, який клав у міру своїх сил поет у мур поступу національної культури, є і тверді камені. Поряд з поетичною спадщиною Євгена Згарського, Ксенофонта Климковича, Миколи Устияновича, Павлина Свєнціцького, Сидора та Григорія Воробкевича лірика Омеляна Огоновського посідає своє місце в історії української літератури як приклад поезії перехідного періоду, після якого поділена кордонами чужих держав українська національна культура вийшла на шлях єднання, літературної спільності.
ЕПІК
Після «Руської трійці» галицький літературний пагін дуже загальмувало сумнозвісне «язичіє», вплив якого відчув на собі навіть ще й Іван Франко, головно тому в п’ятдесятих-шістдесятих роках 19-го століття для літератури української Галичини характерною рисою була розгубленість і невпевненість, навіть певна стагнація. Чи не найкраще цей стан ілюструє доля Якова Головацького, коли він після вікопомної діяльності у 30-40-х роках «зійшов на пси» у 50–60-х, знеславивши своє імʼя москвофільською діяльністю. Цей був час пошуків і спроб, і не тільки в українській літературі. Відбувалися процеси кристалізації нової естетичної свідомості, реалістичне мистецтво стає домінуючим, однак шлях до нього у різних національних культурах суттєво відрізнявся. Для української літератури, роздертої державними кордонами і цензурними бар’єрами на дві частини, такою ж бінарною була «форма розкладу романтики». (Дмитро Чижевський). Йде мова про «Бідермаєр» та «Натуральну школу». Історик літератури не вважав за потрібне виділяти в окремі розділи ці «певні форми романтики», які залишили в українській літературі «лише незначний слід»⁶. Все ж таки слід був, і коли ми говоримо про західноукраїнську літературу, то не виникає сумніву, що вплив західноєвропейської літератури (передовсім німецької) тут відчувався значно сильніше, ніж у внутрішніх кордонах російської імперії, ніж «натуральна школа» російської літератури. Бідермаєр же головно представлений у німецькій та австрійській літературі середини 19-го століття, частково в англійській (вікторіанська література), і отримав назву міщанської або «старечої» романтики. Ось як окреслював його основні риси у зіставленні з «рафінованим» романтизмом Чижевський: «Замість індивідуалізму та революційного пориву маємо тут повагу до "надіндивідуального порядку" в державі, релігії, звичаях, нахил до традиції; замість живої спраги, яку може задовольнити лише весь світ, – спокійне збирання, колекціонування. Замість різкості, поривчастості романтики, – м’якість, спокій; замість поривань до крайнього, навіть поза межі нормального та дозволеного, – пошану, покору, смирення як основні чесноти людини; мова стає спокійнішою, правильнішою, поміркованішою, статичнішою»⁷. Великою мірою такі риси прочитуються у першому прозовому творі Омеляна Огоновського. У шістдесятих роках 19-го століття у Галичині прозу в українській літературі репрезентували твори Ю. Федьковича, К. Устияновича, Ф. Заревича, С. Воробкевича, О. Торонського, В. Ільницького та інших, менш відомих, друго- чи третьорядних письменників. Як показав час, з них лише Федькович зміг претендувати на «першорядність». Більшість прози цього періоду виявила риси пізнього європейського романтизму, а об’єктом художнього відображення стали суперечливості людської природи, аномалії сімейного життя, кохання, дружби, фатальна роль обставин у людському житті. Проблему індивідуальної свободи і необхідності розглядали з позицій просвітницької ідеології, християнського світорозуміння, майже обов’язковою прикметою прозового тексту був етнографізм. Характерною була і певна тематична обмеженість, а саме: «...Однією з особливостей української прози цих десятиліть є майже повна відсутність творів, спеціально присвячених зображенню "вищого" світу. Сучасне життя дворянства захоплюється у сферу художньої прози переважно з метою показу експлуататорських стосунків цього класу з пригнобленими»⁸. Цікавим з цього ракурсу є перший прозовий текст Огоновського «Святий вечір»⁹. Письменник змалював життя тієї соціальної верстви, яку і сам представляв – повітова чи містечкова шляхта, до якої належали у Галичині чиновники, посесори, урядовці, педагоги, лікарі, духовенство. Твір має риси святкового або різдвяного оповідання, площина зображення дуже камерна, обмежена; пройнятий моралістикою, пошаною до народних звичаїв і традицій; незважаючи на доволі гострий конфлікт, оповідання наскрізь просякнуте своєрідною «елегійністю». «Святий вечір» прикметний своєю інтригою: конфронтація українців із представниками інших національностей. Художній час твору безпосередній (автор дає підзаголовок «Образок з новіших часів»), а дія відбувається протягом одного вечора. На святкування Різдва греко-католицький священик Поклонський, у якого дві гарних дочки «на виданні», запрошує всіх потенційних женихів з округи та місцеве начальство на святкування Різдва. Кавалери зустрічаються у правника Сєдлачека у сусідньому селі, а звідти – на санах до Поклонського. Крім Сєдлачека, це хірург-гомеопат Лічинський («ескулап цілого повіту»), камеральний лісничий Шторх, актор Артур Бранд де Гогенгайм; «зальотний жених» – колишній посесор, а тепер «найліпший політик в окрузі» Барилковський; випускник віденського Барбареуму богослов Іоан Віденчик. Опис подорожі і пригод у дорозі забирає більшу половину оповідання, хоча авторові вдалось створити декілька колоритних описів, комічних ситуацій, кількома влучними штрихами окреслити образ кучера Трохима і слуги Фріца. У Поклонського чекають на запізнілих гостей «присадкувата на душі й на тілі» пані пленіпотентова із чоловіком, який нудиться, не маючи рівних за рангом для розмови, їхня самозакохана і пихата дочка Клара – «дєвіца широко укрилінована», – як іронічно зазначає автор; пані комісарова, дві дружини сусідів-священиків та ін. Конфлікт твору заснований на стосунках представників так званого «середнього класу», а безпосередня зав’язка окреслюється у розмові «укінченого богослова» Йосипа з Віденчиком. Йосип, зауваживши намагання свого колеги по цеху здобути прихильність гарної польки, себто Клари, тоном ментора заявляє: «Чи ж не маєш між руськими дівицями взірцевих чеснот, по що тобі до чужого города заглядати, коли на рідній ниві прекрасні квіти ростуть!» ¹⁰ Ще два мікроконфлікти, підпорядковані тій же надметі твору – відтворення міжнаціональних стосунків, – бачимо у сценах самої вечері. Спочатку виникає непорозуміння між українськими священиками, тобто священиками греко-католицькими. Господар, «виправдовуючи» надане йому прізвище Поклонський, прагнучи догодити «їх мосцям» пленіпотентові і нотареві, оголошує серед зібрання, що йде за різдвяним оплатком, а не за традиційною для нашої церкви проскуркою з медом. Після зауваження колеги-священика Поклонський швиденько «виправляється», принісши і оплаток, і проскуру. Якщо цей епізод, що виразно характеризує оту українську «гостинність», яку треба називати безпринципністю, коли маємо на увазі дотримання своїх звичаїв, вибір мови спілкування, завершується між «своїми», то наступний уже міжнаціональний. Український священик (той, що вимагав у Поклонського проскуру), почувши образливі для нього слова пленіпотента про «вищість» польської мови над «русинським наріччям», гнівно, на весь зал обриває високого сановника: «Шануйте хоть нині в святий вечір права нашої народності!» ¹¹ Настає незручна пауза і... І більш нічого! Ніякого продовження цей епізод у творі не має, і далі за святковим столом зав’язується штучна, елегійна розмова про «чудо-гомеопатію», яка для загальної втіхи присутніх була перервана гуртом колядників. Чудесні українські колядки у виконанні сільських дітей, а потім і молодих богословів, «умиротворяють» присутніх. Розв’язка у творі не ситуативна, а від-авторська, висловлена у розлогій післямові. Через Барилковського Віденчик освідчується Кларі і дістає цинічну відмову («Ніколи не вийду за руського»), львівські богослови щасливо одружуються з дочками Поклонського, який «переродився» після цієї гостини і зрозумів, що дружити треба з тільки з тими, хто ставиться з повагою до українських національних прав, мови, звичаїв. Тобто з українцями і… німцями, але не з поляками – такий висновок може зробити читач з твору Омеляна Огоновського. Прямолінійність і надмірна тенденційність основного конфлікту, наївна ідеалізація персонажів-українців, статичність образів, постійне декларування поваги до «державного порядку» (зрозуміло, що австрійського!), замилування народними звичаями і традиціями, культ сім’ї і національної церкви у житті людини, прагнення спокійного людського щастя через смирення перед Богом, працю над собою – такі риси має оповідання «Святий вечір». Кредо письменника, реалізоване у цьому творі, можна повною мірою назвати «міщанським чи дрібнобуржуазним», що у радянський час звучало майже як вирок. Між тим, цей текст тридцятитрьохрічного Огоновського має всі риси «старечої романтики» за кліше Дмитра Чижевського.
Наступне звернення Огоновського до прози відбулося через десять років. У 1876 році з’явились три «популярні книжечки» у серії видань товариства «Просвіта». Літературу такого гатунку прийнято називати «популярною», «популярно-народною», «просвітницькою», «масовою», існувала вона у більшості європейських літератур у різних формах з давніх часів (наприклад, різного роду пісенна творчість, скерована на певні верстви народу; драматичні форми, зокрема інтермедія), а особливого поширення набуває у другій половині дев’ятнадцятого століття у час формування так званої «масової культури». Призначена для малоосвічених верств населення, які не готові до спілкування з літературою «високою». До реципієнтів такого роду літератури в українській частині Галичини належали у першу чергу селяни, а у місті робітники, крамарі, канцеляристи, хатні (будинкові) працівники і слуги. У сімдесятих роках товариство «Просвіта» активно взялося за цю серію, щоб витіснити «популярно-людову» польську літературу цього жанру і мати змогу впливу через такі відповідні рівневі освіти і культурних потреб більшості населення «брошури». Виконувала така література національно-виховні, пізнавальні й суто розважальні функції, а тематично в основному представляла переробки або й часом передруки давніх апокрифічних та агіографічних текстів (життя святих мучеників Церкви, релігійних моралізаторських оповідань), легенд і жартів. Велику нішу займала так звана «абстинентська література», що була своєрідною антиалкогольною рекламою, а також всякого роду господарчі порадники та «Читанки» про життя видатних людей у світовій та українській історії. Часто були такі твори і «лектурою для молоді». Перша книжка Огоновського з цієї серії «Оповіданє о житю святих мучеників Бориса і Гліба» акумулює у собі більшість названих рис і завдань цього роду літератури. Пізнавальну функцію виконує переказ літописної легенди про смерть дітей князя Володимира Великого Бориса і Гліба, яких убив брат Святополк. Оповідачем є священик, який розказує цю історію на поминках свого старшого брата. Поминки безалкогольні, якщо не вважати на мед і «старосільське» (автор не тлумачить, що означає «старосільське», а шкода) пиво. Розповідь священика переривається запитаннями, репліками і народними сентенціями з вуст його слухачів, і таким чином сюжет обростає численними подробицями і фактами з історії України, аналогіями з сучасністю, стає патріотичною і моралізаторською. Священик час від часу перериває читання такого роду повчальними формулами: «Наука відкриває очі чоловікові, щоби пізнав правду. Хто з вас отже не хоче дітей до школи посилати, той самохіть відвертає від них ліпшу долю» ¹². Через шість років Омелян Огоновський знову звернеться до цього жанру і потрапить під жорстке критичне перо Івана Франка. Нищівній критиці він піддав «Оповідання про життя святого великомученика і лікаря Пантелеймона» (1882 р., 67 с.). Форма твору була такою самою, як у попередній «оповістці» (бесіда священика з групою парафіян), тобто сюжет побудовано на розповіді під святкування обжинок молодого семінариста Михайла про святого Пантелеймона. Час, коли жив, за що канонізовано, які чудесні діяння з ним відбувались, – і все це знову інкрустоване численними моралізаторськими сентенціями справді надзвичайно... І тут постає питання: чи простацькими чи спрощеними? Чи примітивними, чи примітизованими? Однозначно – це зумисний, свідомий крок автора, свого роду тактичний хід керівника товариства «Просвіта», зумовлений комплексом завдань із створення національних культурних та економічних інституцій. Врешті, цього вимагав «закон жанру». Абсолютно немає підстав ототожнювати позицію оповідача в оповіданні та автора, який володів достатньою сумою знань про світ та закони його розвитку. Інша справа, що письменник був практикуючим християнином, мав теологічну освіту і виражав повною мірою свій ідеалістичний світогляд, щиро прагнув через релігійну тематику будити почуття національної спільності серед українців. Іван Франко ж бачив уже на початку вісімдесятих років дев’ятнадцятого століття дещо інакше шляхи національного освідомлення, які максимально коротко можна окреслити так: освіта, а не просвіта. Загальна оцінка оповідання категорично негативна. Критик вважає непотрібною таку тематику у популярній серії «Просвіти», а інформацію з твору «перегнилою соломою замість здорової страви» ¹³. Представлено типовий конфлікт двох світоглядних систем – дуалістичної в Огоновського та моністичної у Франка. Фактично у рецензії немає критики літературної, бо і «Оповідання...» складно назвати художнім твором, адже це маргінес літературного процесу і має чітко обмежений вектор своєї рецепції.
Натомість серед «просвітянських» творів треба відзначити науково-популярні біографії Тараса Шевченка та Маркіяна Шашкевича, які університетський професор опублікував відповідно у 1876 та 1886 роках. Це справді науково-популярна література, адже письменник пише їх на основі своїх шевченко- та шашкевичезнавчих розвідок, видає паралельно із суто літературознавчими критичними розвідками творчості двох великих Українців. У підзаголовку книги про Тараса Шевченка прямо зазначено адресата цього видання: «Читанка для селян і міщан», тому автор свідомо обирає просту, дохідливу форму оповіді, накреслює образ національного пророка як звичайної у побуті та демократичної у спілкуванні людини, наголошує надзвичайну силу чуття і співчуття у Шевченковій поезії. Огоновський впродовж всього твору послідовно підкреслює невситимий потяг Шевченка до знань, надзвичайно тепло і симпатично відтворює дитинство і юність поета. Реалізуючи дуже актуальне для галицького суспільства того часу завдання утвердження єдності двох гілок єдиної української нації, письменник зазначає: «Коли ж у нас в Галичині тільки півтреті міліона Русинів жиють, то на Україні є їх звиш дванадцяти міліонів. Шевченко був отже таким самим Русином, яким є кождий з нас, – він наш брат і приятель правдивий і тим-то і письма його тикаються не лише Українців, але також нас, Галицьких Русинів» ¹⁴. Послідовно у книжці проводиться думка про жертовність Шевченка, який свідомо вибрав свій шлях, наводяться численні випадки спроб переманити поета у російську літературу. У тексті відчувається свідоме прагнення уникати якихось складних сюжетних поворотів, насиченість (часто надмірна!) дидактикою та моралізаторством, та все-таки багата і чиста народна мова (не «простонародна»), багатющий фактичний матеріал з життя і художніх творів Тараса Шевченка, викладений у простій і доступній навіть для малоосвічених чи безграмотних верств українців Галичини, патріотизм і національно-просвітницька тенденційність становлять безсумнівну цінність науково-популярного оповідання. «Його пісні – то ваші пісні, його слава – то ваша слава!.. Народ той, з-посеред котрого вийшов Тарас Шевченко, піднесеться конечно із свого пониження і докаже всьому світу, що тільки в своїй хаті - своя правда, і сила, і воля!» ¹⁵– оптимістично звертається до свого читача письменник.
Цей науково-популярний нарис був одним із перших творів біографічного жанру в українській літературі загалом, й у галицькій зокрема. Логічним було повторне звернення Омеляна Огоновського до цього літературного ґатунку ще раз, через десять років, а матеріалом до опрацювання стала постать Маркіяна Шашкевича. Історик української літератури давно вивчав біографію і творчість корифея романтизму у Галичині, розумів і підкреслював значення його діяльності. Ще у 1872 році член-засновник «Просвіти» на декламаторському вечорі, проведеному заходом товариства в пам’ять поета, виступив із великим рефератом, у якому аналізував мистецький доробок та подав начерки наукової біографії Руслана. Ця доповідь була опублікована у народовському часописі «Правда» (Львів, 1872. – Ч. 4. – С. 157–163). Пишучи для широкої аудиторії у 1886 році книгу про Маркіяна Шашкевича, автор володів майже вичерпною на той час інформацією про його життєвий шлях, свідченнями членів сім’ї поета, друзів. Особисту турботу й пієтет голови товариства «Просвіта», щире піклування долею сім’ї покійного поета, добре видно із листування Ом. Огоновського із своїм заступником, послом віденського парламенту, відомим українським політичним і культурним діячем Олександром Барвінським. (Листи Огоновського від 10.03.1893 та 16.10.1893. – ЛНБ АН України. Від рук. Ф. Барв. 1000. Спр. 126. Автограф.) Відомо, що вдова Шашкевича у 1885 році після смерті сина Володимира (старший син Святослав помер малим) залишилась сама і перебувала у великій скруті. Виділ «Просвіти» допомагав їй матеріально, не говорячи вже про підтримку моральну, щиру людську увагу. Суто наукове літературно-критичне дослідження вчений оприлюднив через рік на сторінках «Зорі» («Маркіян Шашкевич. Його життя й літературна діяльність». – Львів, 1887. – Ч. 21-22. – С. 341–351), і ця публікація стала основою для присвяченого творчості Маркіяна Шашкевича розділу в «Історії літератури руської» (Частина 2. – Відділ 2. – Львів, 1889. – С. 354–393). У публіцистичному тексті життя Маркіяна Шашкевича, його художня спадщина стала канвою, на якій відтворено українське національне життя першої половини дев’ятнадцятого століття. І для сьогоднішнього читача цікавою буде деталізована розповідь про історію виникнення «Руської трійці», про її нелегкий шлях до «Русалки Дністрової». Особливо відзначає священик Огоновський той факт, що священик Шашкевич перекладав українською мовою Євангеліє, і революційним називає застосування «живої мови» у церковній проповіді. Автор постійно у книжці звертається від імені організації, яку очолює, відстоює національну ідентичність свого народу і культури, простежує його нерозривну історію від княжих часів до сучасності, аргументовано і переконливо з’ясовує, як Московщина привласнила назву «Русь»: «Товариства «Просвіта» стояло і стоїть при хоругві народній, бажаючи, щоби Русини остались таки Русинами, а не перетворились в Россіян (Москалів). Кожний бо народ слов’янський має свою окрему вдачу, свою окрему мову, свої звичаї; кожний нарід слов’янський має сповнить своє окреме призначення в великій родині Слов’ян» ¹⁶. Послідовно Огоновський проводить у нарисі, як загалом у всій свої діяльності, ідею єдності, соборності всіх українських земель, ідею єдиної соборної України, тому всіляко підкреслює допомогу з-над берегів Дніпра у відродженні національного життя у Галичині: «Нашій безталанній батьківщині прийшла поміч від України саме тоді, коли руський люд остався без провідників, коли руська мова поверталась до давнього свого пристанища – до хлопської хати. Україна подала руку Галичині і відвернула її від пропасти, в котру летіла стрімголов» ¹⁷.
На перший погляд нелогічним для постаті Омеляна Огоновського виглядало звернення у 1876 році до жанру дитячої літератури. Поважний університетський учений, помітний громадський діяч раптом публікує книжку з десяти «оповісток» для дітей і про дітей. Однак загальна атмосфера галицького відродження, позитивістські тенденції сімдесятих років зобов’язували особливу увагу приділяти саме цьому сегментові читацької аудиторії, щоб виховати бажаний для суспільства тип особистості. Тим більше, що університетський професор уже мав досвід творчої праці для дитячої аудиторії. У «Руській читанці для низшої гімназії» (Ч. 2, Львів, 1866) він «переспівав» українською твори Курція і Шлецера про античні часи та тодішніх героїв, а також твори для дітей з німецької літератури («Живий пліт» В. Рікерта, «Постепенність» В. Пфефля, «Сонце і звірята» за Вілямовим, «Три сестри» за Ліхтвером). В «Отечественному сборнику» (Відень, 1866) опублікував оригінальне оповідання для дітей «Доля-мачуха», а у «Руській читанці для низших кляс середніх шкіл» (Львів, 1871) оповідання «Парашка» та «Геназаретське озеро» за Баслером. Є вільні переклади Огоновського з німецької дитячої літератури у львівському журналі «Ластівка» за 1874 та 1875 роки, а також у «Руській читанці для низших кляс середніх шкіл» 1879 року за загальною редакцією Ю. Романчука. Отож, цілком закономірною була поява у 1876 році у серії «Просвіти» книжки «Повістки для дітей», яка об’єднувала десять оповідань морально-просвітницького плану. Відкриває збірочку «Нагорода пильности» – коротенька «історія попелюшки», селянського сина Гната Климіва, який завдяки допомозі шкільного інспектора здобуває освіту, стає урядовим сановником у Львові і, «Хотяй-же він високий урядник цісарський, то однако не цурається руської мови, – говорить не тільки з нашими селянами, але й у себе вдома по-руськи... ¹⁸ Цікаву фабулу (цілеспрямована допомога інспектора-українця учневі українцеві – а саме на національній єдності наголошує письменник) приглушує менторський тон оповіді, шаблонність образів, моралізаторство, продиктоване бажанням автора виховувати патріотичні почуття серед молоді. Колоритними є картини старої галицької школи, екзамен з науки віри, атмосфера пізнання світу і щирість допитливого школярика: «Ой, коби-то я тамка (До Львова – В. М.) дістався! Я би вчив би ся там доти, поки не скінчив би всі науки!» ¹⁹.
Картини «малої України», дитячої молитви за її долю у «Святому вечорі» (ще один!), психологічні малюнки з сільського життя під час епідемії холери та образи дітей, «які рано заговорили по-дорослому» в оповіданні «Сироти» безсумнівно були цікавою і корисною лектурою для українського школярства. Яскраво виражена дидактичність книжки Огоновського була зумовлена утилітарним завданням літератури такого жанру, адже окрім плекання національної гідності, патріотизму, стояла потреба розповсюдження природничо-географічних знань, або звичайних правил поведінки у певних життєвих ситуаціях. Цій тематиці присвячені оповідання «Пещена Феся», «Пустий Терапонт», «Пожар», «Парова машина», «Похорон школяра навесні», «Небезпечна купіль», де автор виявляє себе добрим знавцем дитячої психології, майстром епізоду. Обов’язок виховного впливу на читацьку аудиторію зумовив різку поляризацію образів у названих творах, адже дитячий письменник традиційно обирає спосіб послугування добрими і поганими прикладами. Однак відчувається обережність у зображенні «негативу», боязнь здеморалізувати читача чи похитнути його психічну рівновагу, – звідси численні пасажі до Біблії, образи гуманних і мудрих священиків і вчителів, справжніх моральних авторитетів у суспільстві. Саме священик відіграє вирішальну роль у долі чи не найбільш симпатичного героя прози Огоновського для дітей – Миханя з оповідання «Верховина». Вигідно вирізняє цей твір динамічність, подійність, експресивні діалоги та описи природи, відтворення цілої галереї дитячих образів. Невситима жага до знань головного героя допомагає йому врятувати під час бурі інших, старших дітей від нього дітей, захоплює дорослих: «Відай вже не довго будеш зі мною пасти вівці! Ти без книжки і дихати не можеш. Тобі би лише вчитися, і то не в Стрию, але хіба ві Львові! Але скажи мені, чим-то ти відвернув грім від хлопців?» ²⁰ Характерними рисами творів Омеляна Огоновського для дітей є поєднання морально-суспільного змісту із історично-краєзнавчим матеріалом, урізноманітнення мотивами пригод та комічними епізодами, заохочення молоді до сумлінної праці над собою, до посвяти своїй культурі, до продовження патріотичних змагань старшого покоління.
ДРАМАТУРГ
«Літературну діяльність почав не з наукових, а з літературних спроб спершу мовою німецькою, потім і українською, і поновив белетристику після п’ятдесятьох літ життя: саме під старість дав він дві історичні драми, що з них другу («Гальшка Острозька» – В. М.) написав ще 1887 року, себто тоді, коли всі позвикали вважати його тільки за ученого, що зажив собі славу через свої поважні філологічні – декому здавалося б сухі – праці» ²¹. Агатангел Кримський помилився – «Гальшка Острозька» написана у 1885 році, – але складається також враження, що Огоновський вперше звернувся до освоєння цього жанру уже у «професорські» часи, а це не так. Ще навчаючись у гімназії, він написав драму німецькою мовою ²², у сімдесятих роках дебютував в амплуа театрального критика, відгукнувшись на драму Василя Ільницького «Настася» («Правда». – Львів, 1872. – Ч. 8. – С. 382–383). Театральні рецензії Огоновського чітко виявляють естетичний та ідеологічний світогляд театрознавця, який драматичне мистецтво вважав вершиною, синтезом культури. Першу ж власну українськомовну драму написав ще у 1861 році, але «пішла у люди» вона лише через двадцять років у значно модернізованій формі, пристосованій до сценічних вимог. «Найбільше притягала його (Ом. Огоновського – В. М.) боротьба української нації проти Польщі в добі литовсько-руської державності, щоби плястичним способом пригадати українцям досвід минулого, очевидно з національно-виховним планом, щоби той досвід використати для сучасних завдань», ²³ – влучно сформулював надзавдання драматурга Костянтин Чехович. Саме цей аспект проекції минулого на сучасність цікавив Огоновського-драматурга, і знаходився він у системі координат німецьких теоретиків літератури, канонів Шиллерівської драми ідей. Письменникові «історична подія потрібна не тому, що вона відбулася, але тому, що вона відбулася так, що краще цього він навряд чи зміг би її вигадати для свого твору», ²⁴ – зазначав ще Лессінг. Огоновський досконало знав світову драматургічну класику, зокрема творчість Шекспіра, Кальдерона, Гете, Шиллера. Переконують нас у цьому критичні публікації Огоновського: уже згадувана вище рецензія «Настасі» В. Ільницького та комедії Олександра Кониського «Порвалась нитка» («Зоря», 1886. – Ч. 6), де театрознавець виявляє широку ерудицію, знання законів розвитку драматичного дійства, проводить оригінальні паралелі із класичними драмами. Незаперечний вплив на Огоновського мала й власне українська традиція романтичної драми, яку він, до слова, досліджує в оглядах творчості М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка в «Історії літератури руської».
Історичний час драми «Федько Острозький» детально висвітлений у рецензії Н. Вахнянина ²⁵. Намагання польського католицького духовенства і шляхти у час правління короля Ягайла (Владислава) на початку 15-го століття провести інтенсивну асиміляцію православної Русі-України та прийняти її у тісні «обійми» викликало сильний відцентровий рух. Рідний брат короля Свидригайло у силу власних амбітних інтересів опинився на чолі «русько-православного елементу», тобто фактично очолив рух українства до незалежності, а найяскравішим образом патріота своєї землі є Федько Острозький – шляхетний лицар-воєвода, умілий стратег. П’ять актів, вісім дій зображують історичний момент, коли «Свидригайлова сторона» зазнає краху, а головною видимою інтригою твору є суперництво між Федьком Острозьким та Митком Зубревицьким – «чорним характером», антагоністом головного героя. Лише у третьому акті з’ясовується любовна лінія драми – як годиться, утаємничена, трагічна і без шансів на щасливу розв’язку, – у замку на Смотричем зустрічаються і присягають на вічну вірність діти непримиримих ворогів – Василь та Ольга. Володимир Барвінський у своїй рецензії цього твору слушно вказував на ізольованість любовної акції від основної історичної, образ Ольги вважав мало індивідуалізованим і, зокрема, писав: «Коли б неприязні относини межи Острожскими в Зубревицькими впливали на любов Ольги і Василя, коли би постанова Спиткової видати Ольгу за свого сина, а видерти її Василеві Острозькому, були впливом становища Спиткової по польській стороні і її ненависть до справи Русі, ним бороненої, тоді і сумний кінець був би більше мотивований, і звязь драми тісніша, і її ефект незрівняно повніший» ²⁶. Більшість персонажів є оповідачами стосовно воєводи Острозького, а це зумовило статику конфлікту. Бракує мотивування, психологічної характеристики дійових осіб, викликає ряд зауважень і композиція драми, але колоритні другорядні образи (особливо – Хмара), високопатріотичний тон, музика Михайла Вербицького дозволили надовго «прийнятись» у репертуарі українського театру у Львові, навіть здобути премію на конкурсі «Руської Бесіди» у 1882 році. Іван Франко пояснив цей факт «загальною бідністю репертуару», дуже критично оцінював першу драму Омеляна Огоновського, ²⁷ не визнав її літературної і сценічної вартості навіть у порівнянні із другою: «Треба признати, що "Гальшка Острозька" стоїть значно вище від "Федька Острозького", котрого сам автор опісля не вважав придатним до друку» ²⁸.
Отже, у 1885 році на сцені українського театру у Львові з’явилась друга історична драма Омеляна Огоновського – «Гальшка Острозька». Об’єктом зображення драматург обирає вже не збройну українсько-польську боротьбу, а «повзучу» асиміляційну експансію польсько-католицької «кресової» магнатерії на українські землі, яка реалізовувалась шляхом поступового захоплення територій через перерозподіл їх королем та шлюбні асиміляційні зв’язки з українською шляхтою. На прикладі життя родини Острозьких письменник оригінально змальовує національно-релігійні змагання, жертвою яких стала головна героїня твору – дочка українського князя Ілька Острозького, єдина спадкоємниця величезних статків покійного уже батька. Її руки, чи то пак, її багатства, добивались чимало претендентів.
Упевнено можна стверджувати, що основним матеріалом до написання історичних драм Омеляна Огоновського послужили наукові та науково-популярні праці професора Львівського університету історика Ізидора Шараневича. До слова, близького родича по материнській лінії (мати Огоновського – Катерина Шараневич з Монастириськ біля Журавна, що недалеко до Львова). Зокрема, ще у 1880 році історик Шараневич опублікував у журналі «Зоря» розвідку «Гальшка, княгиня Острожска» ²⁹, у якій досліджував окреслену епоху, суспільно-політичні обставини того часу, стан і причини занепаду національного. Сам текст драми засвідчує, що Огоновський часто відступав від історичних фактів, доволі вільно інтерпретував історичний матеріал, вибудовуючи свою, мистецьку візію минулого, і це було доцільним, адже, історична драма не може бути тільки відтворенням на сцені історії як такої. Тенденційність драми українського драматурга великою мірою була зумовлена тим, що польська романтична драматургія активно «експлуатувала» цю тему, цю історичну постать на догоду своїм національним інтересам, йдеться про так звану «кресову» літературу, обґрунтування міфу про культуртрегерство і месіяністичну роль польської культури і держави. Зокрема, у репертуарі польських театрів у Галичині були «Halszka z Ostroga» Олександра Пшездецького (A. Przezdziecki, 1814–1871) та «Halszka» Юзефа Крашевського (J. Kraszewski), і цим тема не вичерпувалась, була спільною для великого кола польських «кресових» письменників, які об’єднались у свій час у літературній групі під назвою «Koteria petersburska» ³⁰. В Пшездецького образ Гальшки цілковито затінений домінуючою постаттю матері, тому загалом драма – це студія її (матері) патологічної любові та прагнення помсти; а Крашевський трактує історію у дусі «Frenesie romanticue» (романтичної френезії), у стилі «французької несамовитої літератури» і драматургії Віктора Гюго з його різного роду «естетичними вибухами», перенасиченням сюжету мотивами зради та страшної помсти, буянням непогамованих, не підвладних розуму пристрастей. Українське ж питання, роздвоєння душі Гальшки, яка «розривається» між двома національними і релігійними полюсами, трактується як щось доконане, не варте уваги й обговорення. Таким чином у художніх текстах польські драматурги переписували історію, творили міф про природність та одвічність перебування українських земель та культури в орбіті польських впливів, що не могло не викликати спротиву у свідомої своєї національної ідентичності української культурної і наукової еліти. Безперечно, це мотивувало Огоновського-драматурга. У своїй другій історичній драмі він зосередив увагу не тільки на реаліях історичного життя того часу, але передовсім на створенні яскраво індивідуалізованих драматичних характерів, психологічному аналізі трагічних колізій своїх героїв, що вигідно відрізняє «Гальшку» від «Федька». Глядачі і критика високо оцінили художні якості твору. Прихильні судження про другу історичну драму Огоновського знаходимо у рецензіях Наталя Вахнянина («Діло», 1885), Володимира Коцовського («Правда», 1885), Ілька Кокорудза (ЗНТШ, т. 5, 1895), а також Агатангела Кримського, Костянтина Чеховича, Остапа Макарушки та ін. Треба визнати, що драматург великою мірою врахував критичні зауваги стосовно його першого драматичного твору, висловлені, зокрема, у рецензії Володимира Барвінського, фрагменти якої наведені вище. Зв’язок між історичною і любовною акцією у «Гальшці Острозькій» безпосередній: героїня закохана у Дмитра Вишневецького, поєднання з яким неможливе саме з причини національних і політичних уподобань матері і дочки. Беата не бажає бачити дочку дружиною «отамана дикого козацтва» ³¹ і «представляє собою тип польської аристократки на руській землі» ³². Якщо образ головної героїні любовної інтриги у драмі «Федько Острозький» Ольги Зубревицької схематичний, слабо окреслений, дії її і саме самогубство психологічно невмотивовані, то стосовно образу Гальшки важко погодитись з думкою Вахнянина, що князівна Острозька є другорядним, пасивним персонажем, який кориться злій долі та чужій волі ³³.
Прототип героїні – дочка українського князя Ілька Острозького і польки Беати Костелецької, – втратила батька, коли не мала ще і року, тому перед драматургом стояла проблема: яким чином дівчина стала українською патріоткою? З історичних джерел відомо, що за заповітом батька її опікунами стали подільський воєвода Іван Сопіга й маршалок волинської землі Теодор Сангушко, які мали вплив на формування характеру малої князівни. Так і мотивує Огоновський «українськість» дівчини. Живописні перші сцени твору: весела і щаслива дівчина «освоює премудрості», яких її навчає монах Іреней. Учениця дотепно кепкує з вчителя-схоласта, їй нецікаві розповіді про життя святих, студіювання філософських трактатів. «Ні, ні, отче добродію! Гальшка не може знести такого морочення духа. Я хочу жити, хочу дивитись ясним оком на життя дійсне, – хочу дізнатись про історію свого народу, не то вчитись мудрості чернечої» ³⁴, – протестує дівчина. Цей епізод дістав жорстку оцінку Івана Франка, який писав: «Тло історичне не вистудійоване до тої міри, що, наприклад, в "Гальшці" православний чернець, держачи приватні лекції з молоденькою Гальшкою, читає їй апокрифічний, т.є. заборонений церквою твір, – сказаніє о Соломоні і Китоврасі, і ще до того твір, де про жінок говориться з великою погордою і цинізмом» ³⁵.
Дещо штучний, пафосний тон четвертої яви першого акту, у якому зустрічаються Дмитро Вишневецький і Гальшка. Театральність, екзальтованість, манірність залишають мало місця для виявлення почуттів закоханої пари. Але це риси і теперішнього українського театру. «Козаки несуть волю і братерство братнє, Русь-Україна стаєся свобідною, а творцем тої щасної долі моїх земляків є Дмитро Вишневецький» ³⁶, – так бачить майбутнє свого краю, коханого і себе Гальшка. Вільна інтерпретація історії (Гальшка і Вишневецький ніколи не зустрічались!) виправдана логікою «художньої правди», образ патріота Вишневецького-Байди має своє коріння в українському народному мелосі, де оспіваний як справжній лицар свободи і демократії, – тобто виразно прослідковується романтичний історизм із його вільним поводженням із конкретним фактажем, поєднанням епічності з ліризацією, поєднанням драми ідей з етнографізмом зображення, схильністю до ефектних, пафосних сцен. Автор майстерно окреслив пластичний образ Василя Костянтина князя Острозького – гідного своїх національних прав, статечного, з словами Святого письма на устах (видав же «Острозьку Біблію»!), впевненого у своїх діях. Дмитро Сангушко – сміливий, рішучий, вірить слову князя Острозького і, щиро кохаючи Гальшку і надіючись з часом заслужити її прихильність і любов, силою одружується з нею. Невдовзі Беата звернеться до короля, який анулює шлюб і заочно засудить Сангушка і Василя Острозького до кари смерті. Треба визнати, що драматург доволі переконливо і, головне, у руслі основної тенденції, мотивує несподівану зміну у ставленні Гальшки до Сангушка – рішення розділити долю із чоловіком-нелюбом, допомогти врятуватися від розправи. Дівчина небезпідставно вважає причиною такої жорстокої кари той факт, що обоє засуджених «православні, русини». Здатність на вчинок внаслідок вражених патріотичних почувань, на християнське всепрощення і готовність допомогти навіть людині, яка її скривдила, робить головною постаттю драми саме Гальшку. Дійсно, дівчина стає жертвою далекосяжних планів матері і стрийка, але це одновимірне, спрощене трактування її трагедії. Автор намагається показати свою героїню офірою національно-політичних катаклізмів, і таким чином узагальнено відтворити на прикладі славетної родини князів Острозьких шлях відчуження національних еліт від свого народу, що привело до загального упадку, реальної загрози денаціоналізації. У тексті Огоновського Гальшка не змогла вистояти у надзвичайно складних життєвих обставинах, але її смерть, її трагізм – це трагізм жертвоприношення себе в ім’я обов’язку, трагізм шляхетності, яка змушена скоритись грубому натиску обставин.
Треба однак відзначити, що драма мала і ряд слабких сторін, у першу чергу це стосується динамічності розгортання конфлікту. Зумовлене це тим, що надто багато місця займають розлогі оповіді персонажів про події, які безпосередньо не відбуваються на сцені, що значно знижує драматичну напругу, так необхідну для цього жанру, знижує висоту темпу. Знову ж таки, у тексті п’єси занадто розлогі монологи, що сповільнює дію. На тлі перших двох актів, для яких і характерні вказані промахи, вигідно вирізняється третій, у якому дія розгортається у готелі містечка Лиса у Чехії. Події базуються на історичних фактах, адже саме там був вбитий Дмитро Сангушко. Картини третього акту доволі сценічні, це своєрідна «драма у драмі»: наявні і романтично-містичний інтер’єр, і прийом переодягання (Гальшка у чоловічому одязі), і нагнітання неминучості фатальної розв’язки, і фольклорна стилізація (прихід до готелю весілля). Четвертий акт знову ж таки перевантажений позасценічною інформацією (плани Дмитра Вишневецького про молдавський трон для Гальшки, розлогі «пас’янси» нових претендентів на її руку, втручання короля). Колоритною є сцена суперечки Василя Острозького з дружиною Софією з Тарнавських. Відстоювання національних прав, віри, культури, цікаві і, здавалось би, переконливі аргументи не мають ніякого впливу на Софію, для якої основним у полеміці є той факт, що король наближує до себе тих шляхтичів, котрі переходять у католицьке віросповідання.
П’ятий акт теж перевантажений довгими, в’язкими монологами Гальшки. Два шлюби (Беати з Ольбрахтом Ласким та Гальшки з Лукашем Горкою) зумовили розв’язку – Гальшка помирає, дізнавшись про смерть Дмитра Вишневецького. Героїня помирає, але вона не переможена морально, це форма збереження свого «Я», адже смерть – це її свідомий вибір. Драматург розвиває тут тезу Ф. Шиллера про особливості трагедійного жанру, у якому персонаж, котрий хоч зовні і гине в силу необхідності, внутрішньо, проте, завдяки свободі свого духу виявляється переможцем. Розтоптана, принижена чоловіком-садистом Беата, причина трагедії своєї дочки, жертва власних честолюбних планів, розпачливо завершує дію драми словами: «Боже, я її згубила». Варто відзначити, що трагічна лінія Гальшки Острозької як безкровної жертви суспільних змін у драмі чітко промінює, органічно перетікає в основну тему драматичного твору. У центрі уваги митця – проблема втрати Україною своєї шляхти, своєї інтелігенції, своєї еліти, яка б могла очолити і повести свою націю. «Вже отсе четверте століття минає, як знатні руські роди, на своїй же землі, пішли в комірне до польської суспільности. З ними ми втратили великий засіб народного майна: найбільше освічену і найбагатшу частину суспільности» ³⁷ – з болем писав Володимир Коцовський під впливом твору Омеляна Огоновського.
Драма мала добру сценічну історію у Галичині. «Гальшка Острозька» недовго була також у репертуарі трупи Михайла Старицького, однак, незважаючи на виразну антипольську спрямованість твору, що завжди заохочувалось імперськими російськими колами, драма «занадто гостро» висвітлювала національні українські питання. Як зазначено у «Листах про український театр», у грудні 1888 року трупі Старицького московська цензура заборонила ставити «Гальшку Острозьку» Омеляна Огоновського та «Богдана Хмельницького» Михайла Старицького ³⁸. Львівський драматург створив цікавий романтично-трагедійний жіночий образ, а в цілому твір є поєднанням традиційних тенденцій в українській і європейській драматургії ідеологічної драми, драми ідей, та психологічного студіювання історичних соціально-національних ситуацій та постатей. Наскрізною для обох історичних драм Огоновського є національна дидактика, адже головною над-метою автора є намагання вибудувати майбутнє засобом пізнання минулого через сучасність, намагання реконструювати, відновити ті національні риси, які у минулому втрачені або забуті. Як і більшість постромантичної історичної драматургії п’єси Огоновського синкретичні через поєднання різноманітних імпульсів: тут і дотримання певних конвенцій класицистичної трагедії, і вплив великих трагедій та історичних хронік Шекспіра, а також, безумовно, наслідування канонів романтичної класики – Шиллера та Гюго.
__________________
¹ Гуцал Я. Огоновський Омелян Михайлович / Гуцал П., Мазурак Я., Пиндус Б. // Тернопільський енциклопедичний словник / [редкол.: Г. Яворський (голова) та ін.]. – Тернопіль, 2005. – Т. 2. – С. 655; Кушплір Д. Огоновський Омелян / Кушплір Д. // Довідник з історії України / Ін-т іст. дослідж. Львів. держ. ун-ту ім. І. Франка. – К, 1995. – Т. 2. – С. 297.
² Микитюк В. Огоновський Омелян // Шевченківська енциклопедія: в 6 т. – Т. 4: М-Па / НАН України Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка: редкол. М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. – Київ, 2013. – С. 667–669; Микитюк В. Огоновський Омелян // ENCYCLOPEDIA. Т. ІІ. ЛНУ імені Івана Франка. – Львів, 2014. – С. 214–215.
³ Франківська енциклопедія: у 7 т. / редкол.: М. Жулинський, Є. Нахлік, А. Швець та ін. ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Інститут Івана Франка НАН України. – Львів: Світ. – Т. 1: А–Ж / наук. ред. і упоряд. Є. Нахлік ; передмова М. Жулинський, Є. Нахлік. – 2016. – 680 с.
⁴ Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886) / Ярослав Грицак. – К. : Критика, 2006. – С. 481–482
⁵ Франко І. Професор Омелян Огоновський / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 43 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 361.
⁶ Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994. – С. 458–461.
⁷ Там само. – С. 459.
⁸ Історія української літератури. – К., 1987. – Т. 1. – С. 309.
⁹ Огоновський Ом. Святий вечір // Отечественный сборник. Додаток до віденського «Вҍстника». – 1866. – Ч. 1 - 5.
¹⁰ Там само. – Ч. 4. – С.14.
¹¹ Там само. – Ч. 5. – С. 18.
¹² Огоновський Ом. Оповіданє о житю святих мучеників Бориса і Гліба. – Книжечка «Просвіти». – Ч. 36. – Львів, 1876. – С. 19. (Всього – 51 с.)
¹³ Франко І. Оповідання про життя святого великомученика і лікаря Пантелеймона / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 26 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1980. – С. 207.
¹⁴ Огоновський Ом. Житє Тараса Шевченка. – Книжечка «Просвіти». – Ч. 37. – Львів, 1876. – С. 9. (Всього – 77 с.)
¹⁵ Там само. – С. 77.
¹⁶ Огоновський Ом. Маркіян Шашкевич. Про його житє і письма. – Книжечка «Просвіти». – Ч. 95. – Львів, 1886. – С. 98.
¹⁷ Там само. – С. 88.
¹⁸ Огоновський Ом. Повістки для дітей. – Книжечка «Просвіти». – Ч. 37. – Львів, 1876. – С. 13. (Всього 83 с.)
¹⁹ Там само. – С. 11.
²⁰ Там само. – С. 72.
²¹ Кримський А. Епігони давньої галицької науки // У кн.: Розвідки, статті та замітки. – К., 1928. – С. 287–288.
²² Див.: Чехович А. Омелян Огоновський як історик літератури // Слово: журнал слов’янської філології. – Львів, 1937. – Рік І. – Кн. 2. – С. 6.
²³ Там само . – С. 6.
²⁴ Лессинг Г. Гамбургская драматургия.– М.; Л., 1936 . – С.75.
²⁵ Вахнянин Н. Федько Острозький. Драмат Д-ра Ом.Огоновського // Зоря. – Львів, 1882. – Ч. 20.
²⁶ Барвінський В. Федько Острозький // Діло. – Львів, 1882. – Ч. 79. – С. 2.
²⁷ Франко І. Руський театр в Галичині / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 26. – К. : Наук. думка, 1980. – С. 442.
²⁹ Див.: Шараневич І. Гальшка, княгиня Острожска // Зоря. – Львів, 1880. – Ч. 1–9; 14–23. Пізніше надрукована окремим виданням.
³⁰ Вичерпну інформацію про цю літературну групу, в якій певний час ключову роль відігравав Міхал Грабовський, відомий своєю співпрацею і дружбою із Пантелеймоном Кулішем, містить польський довідник «Slownik literatury polskiej XIX wieku». – Ossolineum. – Вроцлав, 1997. – С. 438–440.
³¹ Огоновський Ом. Гальшка Острожска. – Львів, 1887. – С. 17.
³² Вахнянин Н. Рецензія на драму «Гальшка Острожска» // Діло. – Львів, 1885. – Ч. 130. – С. 2.
³³ Там само. – С. 2.
³⁴ Огоновський Ом. Гальшка Острожска. – Львів, 1887. – С. 17.
³⁶ Огоновський Ом. Гальшка Острожска. – Львів, 1887. – С. 15.
³⁷ Коцовський В. Гальшка Острожска. Трагедія Д-ра Ом. Огоновського // Правда. – Львів, 1895. – С. 190.
³⁸ Див.: Клен Я. Листи про український театр // Зоря. – Львів, 1889. – Ч. 2. – С. 31.
08.08.2018