Незвичайно сумною вістію приходить ся нам сегодня подїлити ся з нашими Читателями:
ОМЕЛЯН ОГОНОВСКІЙ
доктор фільософії, професор рускої мови і літератури в університетї львівскім, член комісії екзамінаційної для учителїв шкіл середних, кореспондуючій член академії наук в Кракові, довголїтний голова товариства "Просвіти", почестний член "Просвіти", товариства имени Шевченка, Руского товариства педаґоґічного, предсїдатель фільольоґічної секції наукового товариства имени Шевченка, дїйстний член многих руско-народних товариств, член института "Народного Дому", совітник Митрополичої консисторії з відзнаками крилошаньскими і пр. і пр.
упокоїв ся вчера в полудне — по недовгій недузї на удар серця.
Несподївана смерть сего многозаслуженого мужа глубоко опечалила Русинів львівских — чувство печали певно так само глубоко відчує вся Русь, довідавшись, що між живими не стало д-ра Омеляна Огоновского, одного з найлучших синів Руси-України, котрого від десяток лїт всї ми привикли бачити в рядї перших подвижників наших не лиш на поли науки, але й на полях практичної орґанічної роботи для нашої справи народної, — що не стало мужа кріпких, непохитних пересвідчень національних, чоловіка з характером і з відвагою завсїгди неустрашимо постояти за кожду справу народну, — що не стало мужа рідких честнот товариских і личних.
Довголїтна дїяльність невіджалуваного сего мужа не дасть ся в посмертній згадцї представити вповнї і основно, — ми можемо нинї зазначити тілько де-що з єго житя й дїяльности.
Покійний Омелян Огоновскій родив ся дня 8 серпня 1833 р. в Григорові, селї давного стрийского округа, де отець єго Михайло був тогдї священиком. Найстаршій з-поміж 12 дїтей перевів дитячі лїта в домі батьківскім. Школи нормальні і шість кляс ґімназіяльних кінчив в Бережанах, а 7-у й 8-у класу в ґімназії академічній у Львові, де в 1853 р. і здав испит зрілости. Укінчивши відтак теольоґію в 1857 р., обняв в маю 1858 р. суплєнтуру катедри мови рускої в академічній ґімназії у Львові. В цвітни 1859 р. поставлено єго заступником катихита в другій [нїмецкій] ґімназії у Львові, а в цвітни 1860 р. зложив він испит на катихита ґімназіяльного. Тогдї то слухав він викладів з клясичної фільольоґії а також з польского язика, а викладів з рускої мови і літератури Якова Головацкого слухав перше, бувши слухателем теольоґії. На тій підставі став суплєнтом рускої мови і клясичної фільольоґії в ґімназії академічній у Львові. Відтак в липни 1863 р. здав испит з клясичної фільольоґії на низшу, а з руского язика на цїлу ґімназію, в падолистї-ж 1867 р. зложив испит з грецкого і латиньского та й з польского язика на цїлу ґімназію. Між тим, зробивши чотири риґороза, доступив на львівскім університетї в 1865 р. степеня доктора фільософії і свобідних штук. В грудни 1863 р. именовано єго дїйстним учителем клясичної фільольоґії при львівскій академічній ґімназії, а в червни 1868 р. краєва рада шкільна затвердила єго на посадї учительскій і надала єму титул професора. В червни 1867 р., по уступленю проф. Якова Головацкого, поставлено єго суплєнтом катедри рускої мови і літератури в університетї львівскім. В маю 1869 р., пробуваючи у Відни, мав нагоду познакомити ся з методою викладів професорів університетских Мікльошича, Фридриха, Мілєра, Валєна і Гофмана. Щоб доступити катедри дїйстного професора рускої мови і літератури в університетї львівскім, написав наукову розвідку під заг. Ueber die Praepositionen in der altslovenischen und ruthenischen Sprache. Сю розвідку оцїнили професори Микльошич і Ант. Малецкій. Відтак 3 грудня 1870 р. именував єго цїсар звичайним публичним професором, на котрій то посадї оставав покійний до смерти. Дня 14 падолиста 1881 р. академія наук в Кракові именувала єго своїм членом-кореспондентом.
Писательскі змаганя проявляв покійний Омелян Огоновскій ще яко школяр ґімназіяльний: писав, бувши учеником V-ої кляси, а відтак в VІІ-ій клясї намагав ся писати драму в мові нїмецкій. На ниву рідного письменства являє ся вже в 1850-тих роках: тогдї то поміщував рускі стихи і повістки в "Зорі Галицкій" і в віденьскім "Вістнику". В альбомі "Зоря Галицка на рік 1860" надруковано єго епічний стихотвір "Крест". В 1863 р. зладив "Третю руску читанку для шкіл народних", а в 1864 р. написав историчну драму в 5 дїях "Федько Острожскій", котра приладжена самим автором до вимогів сцени в 1882 р. збогатила нашу драматичну словесність і з огляду на справдїшну вартість літературну, як і на зміст збуджуючій чувства патріотичні, має поводженє і почестне місце в репертуарі нашого театру. Згадавши про театр годить ся замітити, що поетичним "Привітом" Омеляна Огоновского заинавґуровано торжественне отворенє руского театру 1864 р. в "Народнім Домі". В 1861 р. видав він Linguae palaeoslovenicae specimina quaedam e monumentis ab A. Vostokov et Fr. Miklosich collectis. По роцї 1871 починають сипати ся працї Омеляна Огоновского справдї немов з рога чародїйного: многі поміщувались по часописях, а чимало вийшло також окремими книжками.
Біоґраф д-ра Омеляна Огоновского [Василь Лукич в 1-ім ч. "Зорі" з року 1892] подїлив письменні твори пок. професора на пять дїлів: 1) твори літературні й наукові в рускій мові, 2) статьї критичні, 3) книжочки для просвіти народу, 4) книжки шкільні, 5) твори наукові в чужих мовах.
Між творами науковими і літературними безперечно перше місце займає найбільшій розмірами твір в котрий пок. професор вложив незвичайно много труду, т. є. "Исторія літератури рускої", що друкує ся в "Зорі" від року 1886-ого до нинї і виходила окремо спорими книжками. [Великої тої працї не судило ся покійному скінчити.] Дальше вслугують на увагу: "Слово о полку Игореві" [видане окремою книжкою у Львові 1876 р.], "Короткій погляд на исторію язиків словяньских, особливо-ж на исторію язика руского" [слово инавґураційне сказане в сали промоційній при отвореню наукового року 1871/72 в університетї львівскім], міщений в 1870-их роках в "Правдї" критично естетичний погляд на поезії Тараса Шевченка, відтак богато инших студій з исторії літератури друкованих в різних часописях [в "Правдї", в "Ґазетї шкільній", в "Зори" і в "Сіонї галицкім"]. Кромі "Федька Острожского" написав покійний другу траґедію "Гальшка Острожска" [надрукована в "Зорі" 1877 і видана окремо книжкою].
З критичних писань покійного заслугують на увагу особливо рецензії твору П. Житецкого "Очерк звуковий исторії малорусскаго нарічія" [1877 р. в "Правдї"] і кількох творів Микльошича, а вкінци відома читателям "Дѣла" єго з року 1890 відповідь Пипинови ["Моєму критикови"] на Пипинову статью "Особая исторія русской литератури" уміщену в "Вѣстнику Европи".
Для просвіти народу написав покійний від 1875 р. до 1886 пять книжочок з котрих найцїннїйші дві: "Житє Тараса Шевченка" з року 1876 і "Маркіян Шашкевич" з року 1886. [Всї популярні твори покійного друкувало товариство "Просвіта".]
З книжок єго шкільних найважнїйші "Хрестоматія старо-руска" видана 1881 р. і "Граматика руского язика для шкіл середних" видана 1889 р. Кромі того виготовив він в 1870-их роках переклад Шульца "Граматики латиньскої" і "Книжки для вправи в язицї латиньскім".
В инших мовах написав покійний працї: 1) року 1877 "О przyimkach w językach starosłowieńskim, ruskim i polskim [Rozprawy Akademii umiejętności w Krakowie wydziału filologicznego. Tom V.]; 2) року 1879 "Einige Bemerkungen uber die Sprache der altpolnischen Sophienbibel" [Arhiv fur slavische Philologie. Band IV.]; 3) року 1880 "Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache" книжка на 244 сторін вісїмки]. 4) року 1883 "О ważniejszych właściwościach języka ruskiego", [Rozprawy Akademii umiejętności w Krakowie wydziału filologicznego. Tom X.]; 5) "Kleinrussen. Etnographische, geschtliche und literar-historische Studie", [Allgemeine Encyclopadie der Wissenschaften und Kunste von Ersch-Gruber. Zweite Section, Band XXXVII. Сю статью переклав Іосиф Барвіньскій на мову руску і напечатав в "Дѣлї" 1886 року під заг. "Русини під взглядом етноґрафічним".
Горячим бажанєм покійного в остатних часах було — довершити свою Исторію рускої літератури до кінця а відтак докінчити свою писательску дїяльність двома ще працями: уложенєм скороченої исторії літератури рускої і студією над рускою фразеольоґією. Смерть мабуть перебила єму написати замовлену студію про исторію рускої літератури до дїла "Oesterreich in Wort und Bild". З праць, що стояли по-за проґрамою, яку він собі начеркнув, вспів видати торік повного "Кобзаря" в двох томах з широкою студією "Де-що про житє і літературну дїяльність Тараса Шевченка".
Характеристика всїх наукових і літературних праць покійного — то велика совістність, основана на незвичайній трудолюбивости, патріотичний дух і дбалість о чистоту рідної мови. Все те характеризувало єго і яко професора на катедрі перед молодежію рускою, високо єго поважаючою.
З дїяльности покійного на инших полях стоїть на першім місци єго 26-лїтна праця в видїлї "Просвіти", котрої він від 18 лїт був головою і в злих чи добрих для товариства хвилях все однаково стояв на передї і все з висказаною засадою: "проґрама цїлого народного сторонництва — то моя проґрама".
Безперечно найбільше працї своєї по-за занятями науковими присвятив покійний "Просвітї", але по-при те не відтягав ся і від участи в роботах деяких других товариств, — як от в видїлї політичного товариства "Народна Рада", — і брав участь, дуже часто яко провідник і речник народовцїв, у всяких депутаціях, а слово єго завсїгди було ядренне, щиро-отверте, сміле і рішуче. Найкрасшій доказ своєї рішучости і цивільної відваги дав покійний в роцї 1885, взявши [єдиний священик] участь в депутації до Відня в справі реформи Василіян Єзуїтами. Покійний, як з одної сторони був взірцем сумирности і лагідної приязности в товарискім обходї зі всїми — так з другої сторони на точцї рускости був неуступчивий та енерґічний — і сему треба приписати той факт, що польска більшість професорів львівского університету єго, найстаршого професора і мужа поважаного в світї науковім, до послїдного часу не рада була бачити ректором університету.
Цїле житє пок. Омеляна Огоновского, було — праця безнастанна, муравлина, а осолодою тої працї бували відрадні прояви серед житя й руху народного, віщуючі нашому народови красшу будучність, а певно найкрасшою хвилею в єго житю був торічний 25-лїтний ювілей "Просвіти". Від працї, котра випливала з віри в красшу будучність свого народу, відорвала єго смерть невмолима, але память сего знаменитого труженика і громадянина руского житя буде від роду в рід.
[Дѣло, 29.10.1894]
29.10.1894