Що я робив упродовж далекого-далекого січня–лютого 2022 року від Різдва Христового, окрім вже не надто такого веселого як колись святкування і «козоводіння»? Головно «самоплагіатив», тобто – пробував на основі своїх же публікацій і давніших досліджень «зліпити» дві статті для «скопусних» журналів та упросити дочок, щоби переклали їх англійською. Кожній – по одній. (Чи – обидвом?) Бо ж без таких «наукометричних» опусів їхній батько не матиме звання професора, а тільки посаду, хоча всі «раніші» (чи давніші?) доктори наук мають. Та і як вимагати таких публікацій на кафедрі, якщо сам не здужаєш? А звітувати треба!
Франко, як завжди, виручив. Перечитуючи його тексти, натрапив на нові (принаймні для мене!) означення, оцінки, прізвища і факти. «Діставав» друзів-франкознавців запитаннями про Гендіґера і сікофантів (тільки тяжкомудра Л.П. зразу ж ідентифікувала донощиків-сікофантів, але не Гендіґера). Війна все змінила. Три походи у воєнкомат, «пишу в окулярах, стріляю без», посвідчення мисливця і власна зброя дозволили пробити пенсійний бар’єр. Багато чого змаліло за цей місяць, бо ж оптика життєва кардинально стала іншою. Тільки не Франко. Попри службу, а часто (як сьогодні) і під час нічного чергування, коли інші офіцери наговоряться досхочу і потроху «кимарять», перечитую українські та польські інтернет-видання. Поки немає дзвінків «зверху» чи тривоги. І от що дивує – у численній аналітиці і публіцистиці практично немає імені Франка! От хіба тільки у Дрогобичі Іван Якович появився на сіті-лайтах у формі ЗСУ чи якось подібно. Цікаво – чи стріляв він колись у реальному житті окрім як з лука із дітваками? Сьогодні би стріляв!
Щодо ж аналізу сьогоднішньої московсько-української війни, то переконаний, що ніхто з класиків не був настільки профетичним і системним у її провіщенні та з’ясуванні експансивної природи імперської недонації. Франкові проникливі судження про сутність не тільки «царя», але й усього цього мокшанського болота, неймовірно звироднілого і страждущого батога гидотного ординського конгломерату, а не народу, приголомшливо сучасні! Попросту вчитаймось у Франковий образ-діагноз російському абсолютизмові, московському фашизму, «бюрократичній орді», «нечувано безличній, рафінованій системі брехень», російському суспільству, що заніміло, а «загальна безрадність і безвиглядність спаралізувала всяку ініціативу». (Тут і далі виділяю його слова). Поставивши діагноз тодішньому ханові – Cäsaren wahnsinn (Божевілля Цезаря [нім]), Франко, на відміну від теперішніх шрьодерів і Шольців (на жаль, «спарував» канцлерів, але теперішнього ще пишу з великої літери – надіюсь на прозріння!), зовсім не вважав тодішнього московського путлєра єдиним винуватцем та ініціатором війни. «Останні десятиліття російської історії – се образ подібного божевілля, але не одиночного, а масового», – як про сьогоднішню ерефію писав Франко, виводячи збірний образ «тупоумного, безтямного і ошалілого з надміру своєї власті чиновника», що гнав купами на загибель «сотки» (тепер тисячі! Десятки тисяч? Боюсь продовжувати, бо справжні люди з нашого боку...) людей, «замикав університети, касував недільні школи, тіснив гімназії, завішував газети, в’язав по руках і по ногах земства, корумпував промисел і торгівлю, переслідував науку…» Це цитати із статті «Подуви весни в Росії» [Іван Франко // Зібр. творів : у 50 т. Т. 45. К. : Наук. думка, 1986. С. 349–376]. І «трохи» із моєї статті на «Збручі» три роки назад [Збруч. – 27. 08. 2019], де наголошено на Франкових прозірливих і по-справжньому моторошних своєю «вічною» актуальністю метафорах-мемах у згаданій повище статті: «сангвініки в Західній Європі»; «пропагандистський гачок», «карикатурна весна», «бореальна весна», «рафінована система брехень», «бюрократична орда», «зло» (імперія зла), «божевілля Цезаря» та ін.
Як про теперішніх орбанів і сіяртів, інших європейських «корисних ідіотів» (Useful idiot [англ.]) писав Франко, назвавши їх «сангвініками в Західній Європі», які сповнені марних надій та оманливих ілюзій, що зумовлені «гнучкістю поведінки» та їхньою «соціальною адаптивністю». Як про 21-ше століття, про «розумійників путіна» стверджував, що на «пропагандистський гачок» «карикатурної весни» (декларативної лібералізації, – В. М.) російського чиновника на початку 20-го віку «…в Європі не зловився ніхто, крім тих, які мають свій інтерес (матеріальний, грошовий, – В.М.) у тім, щоб піддержувати престиж і повагу російського самодержавного чиновника» [Т. 45. С. 349–376].
Zомбобіомаса як продукт «рафінованої системи брехень», з якою просто неможливо провадити діалог, адже це вже «клініка», наочне явище спроби психологічної компенсації. Тобто – за теорією Альфреда Адлера – агресивне подолання почуття неповноцінності через ігнорування загальних моральних імперативів, що зумовлює агресію, і прагнення реалізувати технологію примордіалізму стосовно України (М. Рябчук). Звідси – звинувачення всього світу у русофобії й ідіотське параноїдальне твердження про «братство» народів. Фейковий світ, релятивізація правди, тобто те явище, яке сьогодні журналісти називають постправдою поряд із пересмикуванням, продажністю і маніпулюванням, як бачимо із Франкового аналізу, аж ніяк не започаткували гітлерівська пропаганда і сересерівський «колгосп тварин» із його «старшим братом», а ще царська «охранка». Про кого ж пише Іван Франко: «Одурілий від повноти свого самовладства, оп’янілий почуттям своєї неодвічальності ні перед ким чиновник глупо-брутально, безтямно і зовсім непотрібно, а бодай до краю легкомисно вгонює Росію в сю війну. Його п’яній голові сняться легкі побіди… …На людожерні фантазії одурілого всевладного чиновника тисячі, десятки тисяч неповинних людей, селян, робітників, інтелігентів накладають головами; мільйони і мільярди народного добра ідуть з димом, пропадають на дні моря або розкрадаються тим ненажерливим хробаччям, що все і всюди тягнеться в хвості бюрократичної орди, як колись хмари галок супроводили татарську орду в її руїнних загонах. Ідуть удари за ударами, один тяжчий від другого. Вони помалу, але немилосердно відслонюють перед світом усю наготу, всю обридливу гнилизну російського режиму, всю безсумлінність, безтямність та бездарність головачів того режиму. Не помагає нечувано безлична, рафінована система брехень» [Т. 45. С. 354–355]? Риторичне запитання. Чому людству потрібні ще й у ХХІ столітті українські удари по руїнних загонах? Чому такою успішною (для російського режиму) стала уже персоналізована рафінована система брехень? Історія нічого не вчить?
Власне, для істориків Франкові характеристики московської імперії напевно не будуть новими і відчитуватимуться крізь призму російсько-японської війни та розвалу, або ж – точніше – переформатування «орди» після першої світової і більшовизму. Власне, що належить зробити у 21-му столітті після перемоги над нинішньою путінською фашистською модифікацією «імперії зла», щоб вона знову не відродилась через покоління чи два, – так це показати й визнати всім цивілізованим світом аксіоматичну ницість їхньої ідеології, антиморальність та антигуманність їхнього «руского міра» з його патологічним прагненням до поширення і поглинання вільного світу. Немає ніякої «таємничої рускої душі», культура (якщо можна назвати її цим словом), також передусім література, глибоко інфікована людиноненависницьким спрямуванням, адже майже вся сповідує колективізм та «посвяту» і підкорення окремої людини якомусь фантомові держави-монстра, антизахідної (як правило!) контрідеї, сектантського мракобісся, мазохістського терпіння, покірності безтямної худобини батогові чергового м’ясника-царя. Окремі винятки стверджують загальний наратив.
«Третій Франко» (за класифікацією Є. Нахліка), а маю на увазі за його класифікацією універсального мислителя із переважаючою етнокультурною і національною проблематикою у вершинний час своєї діяльності, з остаточним вибором примату національної ідеї української державності замість соціалістичної доктрини, тобто – із середини 1890-х років, абсолютно точно окреслив своє ставлення до московства, постійно наголошував на морально-етичному несприйнятті москвофільства для освіченої та критично мислячої людини. Постдрагоманівський Франко уже не бачив навіть теоретичної можливості «нормальної» наукової дискусії про українсько-московські взаємини, історію, співпрацю. Неприховане прагнення експансії та повної асиміляції і поглинання росією української культури та нації загалом (а для путіна вирішення «українського питання» за гітлерівським шаблоном – геноцидом) змусило доволі як на мене поміркованого Франка-публіциста прямо написати 1905 року в статті «Двоязичність і дволичність»: «Питання про становище москвофільства в Галичині завдяки розвоєві випадків у нас і в Росії чимраз різкіше і ясніше сходить на властиву дорогу, з питання політичного робиться питанням етичним (підкреслення Франка, – В. М.) [Т.18, С. 600]. Отож, це вже зрозуміло було понад сотню років тому. Однак саме стільки треба було часу, щоб «дійшло» до більшості «старої Європи», розманіженої політикою безмірної терпимості та толеранції, гіпертрофованої відповідальності за колоніальний спадок, відчуттям провини за ІІ Світову війну, врешті – добробутом і консумізмом «золотого мільярда». Сьогодні справжній український фронт стримує експансію «дикого поля», себто – «руского міра». Щодо нас, українців, то необхідно припинити цю філологічну «полеміку між своїми» щодо «ліберальних», «невинних», «добрих» московитів, адже російсько-українська війна на декілька поколінь попросту знищила навіть гіпотетичну можливість співпраці. Хай вчать слова контрибуція і репарації. Вперше у житті процитував самі знаєте кого. Він заслужив.
Покличусь і на Франка. Щодо «добрих росіян». Головно тої частини, яка, за словами нашого класика, «прикладає до себе назву «общества», громади, нації» [Т. 45. С. 357]. «При сих фактах (війни – В.М.) російське суспільство мов отуманіло, задеревіло, було спаралізоване. Ті сангвініки в Західній Європі, що ждали в Росії при вістях про азіатські неповодження якихось вибухів обурення, маніфестацій та протестів, мусили розчаруватися… …А суспільність, інтелігентна, консервативна, ліберальна, радикальна чи соціалістична суспільність мовчала, мов заніміла. Загальна безрадність і безвиглядність спаралізувала всяку ініціативу» [Т. 45. С. 356]. Годі і повторювати загальновідому тезу про ставлення російського «ліберала» до «українського питання», про тест на справжню людяність і демократизм, який проходять у росії буквально одиниці (Крим чий?), а абсолютна більшість так званих опозиціонерів говорять про «бутерброд», який не можна передавати туди-сюди.
Ну і власне до Гендіґерів та сікофантів. Це безпосередньо стосується Франкових суджень про московство як невиліковну цивілізаційну прірву та принаймні європейську пандемію. Не маю можливості системно і вичерпно проаналізувати всі його праці про цю центральну проблематику окресленого повище періоду. Неуникним інструментом тут буде «інфекційна стилістика», адже її широко застосовував сам мислитель. У міждисциплінарній розвідці «Зміни системи» [Т. 46. Кн. 2. С. 302–316] Франко-історик і політолог визначає москвофільство як «епідемію» (однак не ковіду, що було б вже занадто, а кору!) та градуює його різновиди: «Москвофільство хлопське, з характером соціальним…»; «Москвофільство язикове; се та наївна віра одної часті нашої малоосвіченої інтелігенції, що наша хлопська мова занадто проста…»; «Москвофільство політичне, котре знов може бути двояке…» [Т. 46. Кн. 2. С. 312–313]. Можемо спокійно пропустити «соціальний», «заробітчанський» фокус нашого колишнього національного збочення, бо власне вирівнювання та перевищення матеріального статусу, фінансового забезпечення життя в Україні із «розрухою в головах» і реаліями існування у «державі-бензоколонці» також стало ще однією субпричиною путінської інвазії.
Щодо «мовного москвофільства», а саме так і треба називати «вживання» (не використання!) російської мови частиною (одною? меншою?) нашої (?) «малоосвіченої інтелігенції», то статистика-соціологія обнадійлива, путін і справді є наразі найкращим антидотом від наївності і заскорузлості мовного мислення. Є й особисті рефлексії із нашого конкретного батальйону територіальної оборони, коли доводилось жорстко та на «зриві» вказувати, що тут не «тамбовська дивізія», а власне львівська українська бригада добровольців у відповідь на майже совєтський армійський мат! І важко це було передусім тому, що носіями цього універсального гидотного суржику були бойові офіцери із досвідом російсько-української війни 2014–2019 рр., які перші три тижні шаленого березня 2022 фактично не спали, цілодобово працювали (не те слово? Фанатіли? Рвали жили?) над створенням боєздатної військової частини! Це вже потім комбат, перейшовши у спілкуванні на шикуваннях з особовим складом та нарадах з офіцерами головно на українську (до слова – «добру» українську, не «малоосвічену»!), задоволено жартував: «Професоре! В армії матом не лаються, а спілкуються»! Звісно, цитата оригінальна російською. Я абсолютно не сприймаю цю справжню вакханалію із відомим напрямом московського корабля, хоча не є пуристом і святенником. Неймовірно цікавими були розмови про це під час нічних чергувань (вдень не до розмов!) із тими ж учасниками АТО та ООС, соціологія та мотивації добровольців, спосіб підготовки, однак про це пізніше, після перемоги… Коли не бовкнеш зайвого!
Отож, перейдемо до останнього, «насаджуваного» і «зарплатного», політичного москвофільства як інструменту пропагандистського супроводу маніакальної агресивності, реального кривавого розширення російської імперії. Тобто – війни, яка фактично офіційно проголошена державною доктриною і єдиним способом самозбереження тоталітарної росії у ХХІ столітті, москвофільства привнесеного і цілеспрямовано підживлюваного. Того, що є джерелом формування та ідеологічної підтримки перших двох «містичних» (надуманих, уявних, спровокованих національною незрілістю) москвофільств, натомість повністю опертого на пропагандистських «фікціях», на «обдуманих політичних заходах». Це той різновид, що його у Франка названо «…москвофільство сікофанське та шпіонське, служка нинішньої російської державної машини, москвофільство платне і гідне всякої погорди. Таке москвофільство є у нас, та воно є у поляків, у німців, у французів (навіть у формі гіршій, ніж у нас, бо безплатно підлій)» [Т. 46. Кн. 2. С. 312–313]. У «рецепті» Іван Франко як про нинішній (маю нарешті надію – дотеперішній) стан писав: «Доки в Росії будуть люди, що дають рублі на підлу, шпіонську та сікофанську службу, доти в Галичині і всюди на світі найдуться все такі, що будуть гроші брати і службу робити. І коли поляки чи хто-небудь зажадає від нас: отрясіться від таких людей! Ми можемо так само сказати їм: отрясіться ви від своїх Гендіґерих і т. п. Правда, є тут одно слабке місце. Між поляками панове а ля Гендіґери, раз здемасковані, не мають місця, падуть під тягарем загальної погорди; у нас подібні люди видають газети, мають у своїх руках "общества", грають роль політичну. Се знак страшно низького ступеня розвою морального в нашій суспільності, знак нашої національної немочі» [Там само. С. 313].
Як уже зазначено повище, в 50-томовику у «Поясненнях слів» доволі точно і лаконічно подано основне значення маловідомого слова: С і к о ф а н с ь к и й – донощицький [Т. 46. Кн. 2. С. 423]. Тобто, сікофанти – це професійні донощики, шпигуни, наклепники, кляузники, виказники; «по-львівському», на арґо – ка́пусі (ті, що капують – зраджують, доносять, від німецького kappen – «зраджувати»); денунціатори чи денунціанції у польській версії; каналії (нім. Die Canaillen, франц. canaille, італ. Canaglia) від лат. Canis – собака; врешті – чи не найорганічніше – попросту свиньи (рос.). Натомість потребує окремої студії семантика прізвища «Гендіґер». У «Коментарях» до цитованої повище статті «Зміна системи» взагалі слово не пояснено, лишень із контексту розвідки стає зрозумілим, що йдеться про приклад оплачуваного з росії агента-поляка, закономірно підданого обструкції і громадській зневазі. На відміну, що особливо наголошує Іван Франко, від українського суспільства, яке не може організувати повсюдний загальний заслужений остракізм ренегата. Все у тому ж 46-му томі (кн. 2) у коментарях до іншої статті Франка [«Дещо про польсько-українські відносини (Відповідь п. Т. Романовичу на статтю «Хатні справи русинів») (опубліковано вперше польською мовою у „Tydzień. Dodatek literacko-naukowy” „Kurjera Lwowskiego”, 1895, № 284, 13 жовтня)], згадане прізвище прокоментовано так: «…на зразок Гендігерів … – Гендігер Юзеф – провокатор, який виказав царській поліції значну кількість діячів російського суспільно-політичного руху» (підкреслення моє, – В. М.) [Т. 46. С. 407]. Коментар абсолютно неточний, адже йдеться зовсім не про «виказування» когось, і вже найменше про «діячів російського суспільно-політичного руху»! Засуджений 1892 року судом присяжних у Кракові до десяти років ув’язнення Юзеф Гендіґер (Józef Tyburcy Hendiger (1867 – невідомий)) містифікував замах на російського царя Алєксандра ІІІ, маючи на меті отримати винагороду від російських «спецслужб». Що цьому авантюристові частково і вдалося, бо він як денунціатор одержав від царського уряду 500 рублів, обмовивши реальних осіб із Львова, Кракова і Варшави, які абсолютно не були причетні ні до якої змови, і тим більше не представляли «російський» рух. Лишень хіба суто формально, як піддані Kongresówky (польськ.) – квазідержави Королівство Польське (Конґресове; Царство Польське; Królestwo Kongresowe; Królestwo Polskie Kongresowe як прийнято в польській історіографії; рос. Царство Польское). Це автономне утворення на основі Варшавського герцогства, що мало обмежене самоврядування до 1875 року, після польського Січневого повстання 1863 року росія перетворила у свою провінцію. Львів’яни та краків’яни, яких Гендіґер «призначив» основними виконавцями замаху на самодержця, що мав відбутися у Петербурзі, були громадянами Австрії.
Як уже зазначено повище, тема процесу над Юзефом Гендіґером потребує окремого дослідження, є надзвичайно антуражною. Безперечно, що «діяльність» міжнародного авантюриста, який «розкрутив» на гроші російську поліцію, має стати предметом поглибленого вивчення, не тільки суто політично-суспільного, але й наукового. Що і прагнутиму зробити вже у ліпші, вільніші часи. Тут же тільки відзначу, що сікофант-авантюрист у Львові представлявся доктором філософії Лондонського університету, у Кракові – претендентом на доцентуру Львівського університету, дійсно був «літератом», тобто – письменником, друкувався в кількох часописах того часу, зокрема у нашому Львові. Читав публічні лекції з педагогіки, і теми промов були дуже цікавими!
25-річний авантурник із шляхетського стану, що жив із літератури, мельдувався доцентом Львівського університету. Викликав до Кракова (а це було Королівство Польське у складі Австрії, не Конґресувка) російського полковника Маркграфського, вдавав із себе Чоловського (маючи підробний паспорт!), імітував слідкування за собою поліції, розказував про видуманих перевізників динаміту до Петербурга, але не показав жодного, взявши гроші від «охранки»! Так і просяться паралелі із «нашими» медведчуками і козаками, що подібно «развєлі на бабкі» путіна, і то на набагато більші, по-своєму спровокувавши його напасти на «беззахисну, проросійську» Україну, яка тільки і чекає «визволення»! Детективна історія Юзефа Гендіґера, який в Австрії удавав із себе переслідуваного російською владою польського національного діяча з Варшави, «арештованого» в Петербурзі, а тому у Львові це дозволяло ходити по редакціях часописів і пропонувати свої послуги як герою-патріоту (і навіть друкував дещо!), а в Росії продавав себе як москвофіла, дуже повчальна. Зустрічі на очах російських кураторів (правда – не в адміністрації президента!), інсценізації приїзду буцім-то терористів, явки з контрабандистами, листи ні про що, фальшиві імена, телеграми! Апогеєм можемо назвати той факт, що збори «тайняків», які нібито готували замах на царя Алєксандра ІІІ, Гендіґер «проводив» у редакції «Кур’єра Львівського», а одним із «організаторів» призначений був Ян Каспрович!
Таким чином, це безпосередньо стосується Івана Франка, бо шокуючим є той факт, що безпосередню «таємну сходку», на якій буцімто було вирішено про замах на царя, Гендіґер приписав до приміщення журналу «Kurjer Lwowski», де на той час працював Франко. Його ім’я наклепник не згадував, але змовниками мимоволі стали головний редактор Болєслав Вислоух та дописувач часопису (а за «сумісництвом» – хрещений батько сина Франка – Андрія) Ян Каспрович. Безперечно, що український співробітник знав про цю гучну аферу, а також, як бачимо, використовував цей «збірний образ», символ національного відступництва серед польського суспільства, образ тогочасного Юди для зіставлення з нашими національними реаліями. Головно презирство та солідарність польського культурного середовища стосовно свого манкурта відзначав Франко, згадуючи ім’я Юзефа Гендіґера. У сучасному контексті варто відзначити непроминальну гротескну підозрілість і маніакальну «старанність» московських таємних служб, що уможливило ту аферу кінця 19-го століття, а зараз дає підстави до пропагандистських диверсій в умовах гібридної війни. Вже сучасні «наші» гендіґери, для того, щоб заробити, розповсюджують не менш фантастичні фейки-кляузи про «розіп’ятих хлопчиків у трусиках» або ж «терористичні акти» в Криму чи на росії, брехливу і наскрізь профановану псевдоінформацію про «нацифікацію» України.
Градуюючи та диференціюючи різновиди москвофільської «пандемії» та її згубну роль, Іван Франко однозначно вважав москвофільство «привнесеним» зовні і своїми платними «гендіґерами» виплеканим, тому далеко не риторично запитував-стверджував вже 1906 року у ще одній програмній праці «Стара Русь»: «У нас прийнято весь сей напрям, усю в 50-х роках верховодну течію галицько-руського життя називати москвофільством. Підношено питання, відки воно взялося у нас, а навіть поступлено далі і поставлено питання так: чи було те москвофільство питомим витвором галицько-руського ґрунту, так сказати, натуральним виразом відчуття безвихідного положення Галицької Руси, чи лише штучною, зверху занесеною, платною агітацією, інтригою?» [Зібр. творів у 50 т. Покажчик купюр. К., 2009. С. 190–224. С. 193]. Сьогоднішні українські «гендіґери» донедавна мали у своїх руках «кишенькові» партії, парламентські фракції, теле- й інтернет-канали, цілу індустрію масової дезінформації для «платної агітації», а мета і методика гібридного впливу в імперському арсеналі є практично незмінною: під «шільдами» слов’янського братерства, «захисту "істинної" віри», «рускоговорящіх» триває антиєвропейська та антидемократична експансія тоталітаризму, а тепер, після ескалації, впевнено можемо сказати – російського фашизму. Франко із середини 90-х років ХІХ-го століття, а особливо у цитованих повище статтях 1905–1906 рр. про ґенезу і різновиди галицького москвофільства, переконливо показав його «привнесеність» та інструментальність в імперській доктрині стосовно України.
02.04.2022