(Невигадані оповідання)
Приїхавши з Холма на Володавщину, гостюю в знайомих господарів. Кремезні й здорові, блакитноокі, вони вже самим виглядом своїм нагадують, що й ми маємо свою Північ. Справді ж бо — про Східну й Західну Україну чуємо раз-у-раз, про Південну вряди-годи, про Північну — найрідше. Україна в'яжеться в уяві з степом неозорим, — але повірте, Дорогий Читачу, що й темні бори нашої Півночі теж, як і степ, широкі-безкраї...
Коли мандрує людина довго темним бором, між тісними колонадами височезних угору, в небо, тужно вп'ятих сосон, в урочистій півтемряві, у сторожкій, прочуттям незнаного сповненій, тиші, зрідка тільки перерваній дзвінким пошумом гілок — тоді дивний настрій охоплює душу. Опадає на дно душі все буденне й дрібне; давні спомини набувають скляної прозорости. Вслухуйтеся тоді в лісову тишу, і вам здасться, що вона починає грати спершу тихим, ледве чутним, а потім голоснішим урочистим хоралом.
Люди, що народилися й зросли в лісах, мають душу лісову, заворожену, інакшу від "польової". Це люди, що звикли слухати тишу...
*
Господиня порається: перебирає у мальованій, заліззям міцно окутій, скрині свої скарби жіночі, старосвітські. Рушники червоно хрещаті, спідниці з важкої вовни — лопотючі, у сотні дрібних бриж складані — розкриваються, неначе віяло, обшиті навкруги багатьма рядами вузьких зелених шовкових стяжок. Не крамне воно, не тендітне — у посаг переходить від бабуні до доньки, від доньки до онуки. Як тут утриматись від спокуси — вдягнутись по-старосвітському, як колись вдягалися у Вириках, у Кривовербі, Голі, Коденці, у селах великих, багатолюдних, неспокійних і співучих. Простяглися ці села довгими сірими шнурами, втулені поміж пошум соснових лісів, поміж спокій попелястосірих ланів. Це земля така там: "попелюха" зветься по-підляському. Не така родюча, як ота чорна боровина під Грубешовом, але й краща за оті піски мертві, що на них села підляські надбужні, коло Угруська, важко бідують. Родила попелюха хліба, Богу дякувати, доволі — люди з голоду не хиріли. Росли, як молоді дуби лісові, виростали міцні, сіроокі, блакитноокі, попелястоволосі — люди нашої Півночі.
Мандруєте Підляшшям: земля попеляста — то рівна як стіл, то ледве помітно надимається широкогрудими пагорбами. Соснові ліси замикають обрій. Коли придивитеся до смуги лісів на обрії, бачите, що їхня темна, насичена зелень неоднакова: мигтить нюансами шляхетної емалі. А луки знов яснозелені, мокрі — на всьому підляському краєвиді лежить ранішня вогка акварельна прозорість. Це українська Нордика...
Господар розповідає з захопленням, що то за село таке надзвичайне — Коденець, як шумувало це село за польських часів, виходу шукаючи... Дехто готовий був порятунку із Сходу чекати, але був у Коденці один паруб'яга розумний і заповзятий, що дуже проти цього повставав і багатьох на свій бік прихилив.
А потому почув, що земля горить у нього під ногами — дуже вже поліція польська почала на нього насідати. Темної ночі стукнув у вікно до парубка-друга. "Здоров бувай, друже, а я мандрую у далекий край!". Чули про нього потому: був на Закарпатті, а як прогуло Закарпаття — знов слід загинув. Марно жде вістки старий батько — де син пробуває. Може поліг, а може блукає далекими світами, шукаючи такої правди, що як повернувся б до свого села, то всі люди, повні сумнівів селянських-лісових, водноголос сказали б: "Оце то все правда!".. І ще не знайшов...
— "А коралі у нас отак-о носили колись: не навколо шиї, а від плеча до плеча начіпляли", — показує господиня.
...Духмяним медом гречаним — згуслим липневим сонячним промінням пахтить — аж дух забиває холмський жовтий, як мед, тютюн. Придивляючись, як тато кришить його ножем, діти — троє маленьких дівчаток льняноволосих, яснооких, кумедно, як пташенята, задерши голови вгору, співають тонесенькими голосами пісню про люльку, що "змолоду курилась, з полиці впала та й розбилась". Слова пісні знайомі: дівчатка співають, як на ярмарку "дівчина хустку брала, люльку сторгувала".
"За люльочку копійочку,
За тютюн три гроші —
Кури, кури, мій миленький,
Чорнявий, хороший!"
При цих словах особлива ніжність бренить у дитячих голосах, аж заздрість бере до тих, кого зватимуть вони колись своїми миленькими й хорошими. Проте правічний гумор український пробивається й крізь дівочу ніжність... Співаючи далі, як парубок-недотепа, повертаючись із ярмарку, налякався гуски на дорозі, заплутався в гарбузинні та й наробив шкоди у городі, дівчатка не можуть витримати й розбризкують по світлиці безжурний сміх.
Знайома пісня українська, тільки мелодія змінилася тут — на північних лісових гранях і дивно якось підстрибує вгору тон на передостанньому складі кожного рядка пісні.
Господарям пісня нагадала щось своє, близьке, хоч і давно проминуле — задумалися...
— Стара це пісня тутешня, — каже господар. — Дід жінчин дуже її співати любив. Твердий калакут був уніят "упорствующий". Царська влада виселила була його з Холмщини, аж після революції повернувся. Але й українець був завзятущий. Будеш мати дітей — не наважуйся до чужої школи посилати — жінці моїй казав. По-своєму нехай вчаться, понародному...
— Чи ж справді й такі калакути бували? — дивуюся. — Тож вони до польщини більше тягли!
— Правда цьому, але жінчин дід був Васька Ткача приятель. Як почне було про Ткача розповідати, то цілий вечір розповідає — не спиниш...
— А хто ж такий був той Васько Ткач?
— Як, а хіба ж ви "Збірки" не читали? Це ж поет був український...
З щирим засоромленням мушу признатись, що про всіляких поетів українських чув, а про Ткача не чув ще до цього часу нічого. Трохи здивована моїм неуцтвом, господиня з самісінького спода кованої скрині, з-під усіх скарбів жіночих витягає чималу сірозелену книжчину. Таки так: "Васько Ткачъ. Збирка". Проти факту не встоїш...
Читаю дивні дива і очам віри не йму. Правду казав Шекспір: "Багато є такого, друже мій Горацію, що і не снилось нашим мудрецям". Ось послухайте:
Під кінець минулого сторіччя проживав у містечку Славатичах на Підляшші звичайний собі народний учитель.
З селянської вийшов родини: кість від кости і кров від крови місцевого люду. Вчився, як усі за тих часів, азбуки церковної й світської, закону Божого, трохи граматики й аритметики, а передусім напам'ять багатьох віршів. Спершу легких: "Вєтєр, вєтєр ти маґуч, ти ганяєш стада туч"..., "Румяной зарбою накрился васток"..., а потому й тяжчих: Жуковського, Лєрмонтова, Пушкіна. Віршів не жалували тодішні вчителі своїм учням. В ритмі співучому віршів вливали в їхні голови "правільний язик", монотонною деклямацією московських віршів присипляли, вколисували те, що дрімало на дні душі учнів: міцне, але неоформлене, пережите, але неназване, відчуте, але невисловлене, — "неправильне", "просте", "мужицьке", "хахлацьке", уваги освіченої людини, на думку вчителів, ні трохи не варте.
Вчився віршів і Васько Ткач, вколисувався розміряним ритмом. Але оте на дні душі — темне й придушене — спокою не давало. У міцній голові молодого вчителя, остриженій, мабуть, за тогочасною народновчительською та псаломщицькою модою, "під йожика", важилися сумніви селянські-лісові, думка думку побивала; тріщали міцні обручі, що в них забила-закула цю голову непокірливу московська школа з її "уроками" вивченими напам'ять від дошки до дошки, з її правдами простими й незрушно непомильними (бо про інші ніхто не чув, не казав).
(До речі: тоді вже років більше ніж триста проминуло від того часу, як шляхтич Василь Тяпинський продав свою маєтність убогу, щоб придбати друкарню та розповсюджувати з неї пристрасний заклик не забувати, а вчитися свого "природженного язика". Бо ж вже до того декотрі дійшли, що й письма свого стидаються! А втім, Ткач про Тяпинського анічогісько не знав.
Гуркотом підземних засипаних і притоптаних сил, прозвістям прийдешніх вибухів прогримів голос Шевченка. І цей грім не дійшов до Ткача. У бібліотеці Славатицької народної школи не було "Кобзаря"...).
Самотужки, власними стежками йдучи, дійшов помалу Васько Ткач до того самого висновку, що й колись у XVI ст. Тяпинський: не шануючи прирожденної мови, тратять люди й розум прирожденний.
Вчити в школах, писати книжки "по-просту"? З "простої" мови всі глузували. Ткач не боявся, що глузуватимуть з нього. Походив з багатьох поколінь тих підляшан, що, попід самими ляхами, під самими мазурами живучи, стоїчно трималися свого, всупереч усім глузуванням панків, прошепанків, полупанків та сусідів — мазурських хлопів. Ці підляшани навчилися з своєю рідною гордістю носити свій селянський доморобний "сукман". Та й хто тут був плебеєм, а хто аристократом? По геть усій Холмщині та Підляшші рясно розсіяні старі городи княжі. Від прастарого Червеня почавши, через Грубешів, Ухані, Кумово, Холм, Стовпє, Угруськ, Володаву, аж до Воїня, містечка геть на півночі, аж до Берестя — осе колишні городи, з літописів відомі, обсаджені колись дружинниками й боярами, воями й дорадниками княжими, цієї землі правителями й держателями. Куди ж вони подівалися? Чи без нащаду повигибали, чи всі попольщилися — задля достатків і лакомства? Якби так справді було, то чому ж тоді так багато на Підляшші та Холмщині селян з прізвищами "Боярчук" і "Боярський"? Чиї вони нащадки? На Підляшші збереглися навіть цілі села боярські.
"Бояри (по-народному "боярі" — з наголосом на останньому складі), — читаємо в записках Ткача, — це селяни кількох сіл у внутрішній частині Володавського повіту: Грабівка, Вирики, Капленоси, Волоськоволя і ще декілька менших сіл.
Про село Грабівку кажуть сусіди: "Там живуть боярі". "Оженився з боярівною, боярське весілля" — кажуть, коли хтось візьме дівчину з такого села і — певне — в жилах рідко котрої підляської селянської родини не пливе кров якоїсь боярівни.
Вибирати колись мусіли бояри — або уряди й маєтки, або честь і вірність. І було тоді так, як буває тоді, коли збіжжя віють, коли полова летить угору, а зерно важуче й повноцінне вниз опадає. Все, що продажне було, без пуття й чести, відвіялося від українства, по урядах, дворах і фільварках засіло, а справжня вірність і відвага лицарська, справжня честь боярська у землю до часу вкопалася; потративши помалу "гонори" й маєтки, на село пішла, під солом'яну стріху.
Ні, не боявся Ткач, що глузуватимуть з нього. Але для своєї ідеї хотів здобути міцні докази.
На дозвіллі твердою ходою міряв порожню шкільну клясу. У кутку стояла дерев'яна рахівниця з великими дерев'яними колодками на дротах для цілих чисел, меншими — для дробів. На розвішаних по стінах, звичайним сільським сірим полотном підліплених, мапах голубіли казкові далекі океани...
— Це все не штука по-нашому розповісти — і аритметику, і географію. Але з літературою як? З хрестоматією?
— "Література, — казав колись "преподаватель" у "второкласній" школі для вчителів, — це основа виховання. Вона ушляхетнює і розум, і серце. Літературна освіта творить інтеліґентну людину"...
Воно правда, — думав Ткач, — але як же його бути? Поскладати хрестоматії з народних оповідань, з пісень весняних підляських про князя Нейментура, що про нього вже ніхто й не пам'ятає, хто він такий був? Замало буде цього: скажуть, що все це темнота, що не доросла наша мова до того, щоб писати нею так, як писали Жуковський, Лєрмонтов, Пушкін.
Портрети "клясиків" російської літератури допитливо дивилися з стін на Ткача. У кутках їхніх уст причаїлася глузлива посмішка: така сама, яку ховав пан інспектор, коли Ткач, пояснюючи щонебудь учням, проривався "простонародним" словом.
А в душі Ткачевій назрівав бунт. "А ось і втну, ось побачите!" — погрожував портретам.
Пригадав собі, як за дитячих років, вивчаючи напам'ять російські вірші, співаючи їх монотонно, він виривався іноді з-під їхнього співучого ритму і починав думати: що воно значить, оте, що в тих віршах написане? Не було іншого способу, як слово по слові перекладати.
Тоді майнула думка: ось буде доказ найкращий! Кажучи, що груба й бідна наша мова, що не можна нею писати так, як писали Лєрмонтов і Пушкін. Як написати щось від себе: скажуть — погане, далеко до Пушкіна. А якби так перекласти Пушкіна й інших клясиків, то тоді вже й комар носа не підточить. Тоді з’являться такі Гоголі, що по-нашому будуть писати, а не по-московському, з'являться свої клясики.
Знаю, Дорогий Читачу, що дивно вбогим і далеким анахронізмом видадуться ці думки провінціяльного вчителя з кінця минулого сторіччя. На Ваш погляд, тільки у глушині лісових нетрів могли виринати такі думки.
Колн так думаєте, то довідайтеся, що
...крізь олив'яно-сірий петербурзький туман, уздовж холодної чавунної Неви простував низенький, кремезний, русявий державний радник. Туман був пронизливо-вогкий і холодний, але радник розстібнув поли шинелі, показуючи формений віцмундир і ордена на шиї. Радник був червоний і гарячий. Він стискав кулаки, а крізь зціплені зуби виривалися й лякали зустрічних петербуржців незрозумілі для них згадки про якогось "лисого дідька" і ще більше загадкову "ковіньку в зуби".
Перехожі не знали і не повинні були знати, що державний радник Олександер Гнатович Лотоцький був у столиці імперії таємним амбасадором таємної, катакомбної київської Старої Громади, дружнього товариства прнвдягнених у довгополі професорські сюртуки — чеснотливих вестальок вже мало-що не згашеного святого вогню українства.
Радник повертався від цензора, схвильований і розлючений до краю. Цензор виявив крем'яну твердість: "чин" державного радника і орден на шиї не справили на нього враження. З кишені шинелі радника стирчав згорнутий в рурку зшиток з українськими перекладами Пушкіна. Це були переклади не Ткача, а відомих тодішніх українських постів. Але спонукою до цих перекладів були ті самі мотиви. Цензор зрозумів "небезпечність" цих мотивів.
Державний радник, повертаючись додому і викидаючи з себе помірковано непристойну лайку, не думав про Ткача, бо його не знав. А Ткач не знав про державного радника.
З таким самим упертим завзяттям, з яким його предки корчували підляські ліси під вузькі гони попелястосірих нивок, засів Ткач за переклади. Так повстала надрукована у Варшаві "Збірка".
Ткач поперекладав і короткі вірші, і довгі поеми північно-українською підляською говіркою. Немає в його перекладах ніяких слідів впливу літературної української мови, нема слідів стилістичного впливу Шевченка.
Правопис "Збірки" вказує на те, що Ткач начебто не бачив навіть тих "рижкою" друкованих халтурних видань, що їх масово випускали для українського села спритні московські книгарі: ні завалящого пісенника, ні збірки придуркуватих малоросійських анекдотів.
А водночас, у передмові до "Збірки", скільки було віри у майбутній розквіт українського слова, у майбутніх "Гоголів, що писатимуть по-своєму!" А вкінці книжки стаття про гори Підляшшя: архаїчні, немов з грамот нашого середньовіччя живцем повибирані слова й граматичні форми, описані дбайливо та любовно.
*
Влився колись і Ткач до загального річища. Переглядаючи холмський часопис з бурхливих часів першої російської революції, виловлюючи з нього згадки про український рух на Холмщині ("Просвіти" у Грубешові і Сільцях проіснували недовго — їх замкнули; шкільний інспектор прийшов на панахиду по Шевченку — знялася велика буча в чиновничнх колах...), знайшов я коротку згадку про те, що Ткач мав великі неприємності від свого начальства за листування з українськими письменниками та громадськими діячами.
Ткач зробився тоді вже начебто нормальним провінціяльним журналістом. Він прийняв псевдонім "Вік", немов би хотів показати, що приєднується до біжучих течій свого часу, свого віку. А цей вік вірив у Державну Думу, у перемогу ліберальних течій, у конституцію. Але Ткач увійшов до свого віку дивними шляхами і назавжди залишився якийсь інакший. Начальство перекидало його з одної школи до другої, а кожне нове село на Холмщині було для Ткача немов нововідкритою Америкою. З здивуванням описував він у своїх дописах до холмської "Нової Бесіди", як на південній Холмщині селянин оре на такій стрімкій вапневій горі, на яку підляський кінь боявся б навіть подивитись.
I в кожному новому селі цікавили його земля і люди. Ткач щиро тішився, коли знаходив у селі людей гарних, дужих і здорових. "А чому то ви всі такі мальовано хороші?" — радісно питав він сільську молодь біля Потурина на Томашівщині. — "Бо в нас батьки й матері були такії", — відказали йому. Роздумуючи над цією відповіддю, доходив Ткач до своєрідного расизму. "Справді, — писав він, — краса цього народу залежить від родової спадщинности... їхній рід не приймав чужорідної примішки і чистий родовий тип зберігся до цього часу". Етнографічними дослідами (більше ніж сотню народних пісень надрукував у часописі "Живая Старина") Ткач намагався встановити, в котрих селах живуть найстарші роди Холмщини й Підляшшя, а в котрих трохи пізніші гості, на його думку, з Київщини і навіть з Полтавщини.
Уважно придивлявся він до моральних підвалин селянського життя: чи дружньо й приязно живуть люди в селі, чи міцно додержуються предківських традицій. З рідного села, Підляшшя, Холмщини поширилася його любов на ввесь український народ, а справа українська не була для нього абстрактною формулою: це була справа землі, яку орали й засівали його діди, справа конкретних живих людей — одного великого Роду.
А коли Ткач заїхав одного разу до села Чермна на Грубешівщині і побачив високі вали на зеленій рівнині, щось дивне здригнулося в його душі. Нових знайомих Ткачевих — українських письменників і діячів цікавили справи народної освіти, популярної літератури. Цим звик цікавитись і Ткач. З погляду цих інтересів було не дуже важливе, що на червенські вали входили колись великий Володимир і мудрий Ярослав, що предки Ткачеві скородили, може, не тільки землю — попелюху, але й ворожі ребра. Проте Ткач чомусь увесь загорівся, вдряпавшись на червенські вали, а розпитавши місцевих людей про всякі знаходи й перекази, докладно описав усю місцевість. Стаття Ткачева стала у великій пригоді при розкопах у Чермні 1940 р.
*
Час вже кінчати нитку спогадів і думок. Потяг, сумно й важко зітхаючи, помалу розганяється, вирушивши з Холма до Реївця. Сонце заходить червоно, криваво, на обрії, на сповитій вже у темні сутінки холмській горі червоно-золотим тризубим знаком загорівся Собор.
Здавалося часто, що тиша смерти лягла над землею. Але так тільки здавалося: у глибинах борсалося придушене життя. В землі невидиме насіння тліло, щоб прорости й процвісти.
Вгрузлі у землю Ткачі терпеливо мережали плетиво самітних думок, нікому невідомі літописці, ходячи за плугом, обдумували нечитані хроніки загублених по лісах історій. Прислухаючись до відгомону затоплених дзвонів, нетерпляче ворушилися у тісних камінних саркофагах дружинники в гостроверхих шоломах.
А коли нависли над землею такі чорні хмари, яких ще ніколи не було, коли б'ють із них раз-у-раз сліпучі блискавки, коли люди з жахом дивляться на вибух історичних стихій, коли піт і кров захляпують їм очі, то це найпевнішнй знак, що незабаром сонце встане над землею ясне, немов вимите з куряви млявих буднів.
[Наші дні]
01.08.1943