Що унії Литво-Руси з Польщею — перша з р. 1386, послїдна з р. 1569 — становлять одну з основних точок польскої народної проґрами, се річ загально відома. Унії сі дотичать в великій мірі й нас Русинів, що більше: від нас домагають ся прямо, щоби ми узнавали сі унії. Поминаємо вже, о скілько Русь в якій-небудь стадії унії була власновільним контрагентом, але супротив неперечних в часї cтoлїт змін в розуміню сих різних уній заходить дальше питанє, котра то з сих уній відповідає найлїпше сути унії та интересам сторін?! Правда, польскі політики зовсїм не спішать ся питати Русинів про гадку в сїй справі, коли-б та гадка хоч-би в чім-небудь противилась их поглядови; они що-раз більше переконують ся, що тут слова их надаремні, та лучше всего — дїло, поволи але постійно — до мети. Все-ж таки приходить ся й им час-до-часу відозватись і про сі справи. Цїкаво отже, як они самі розуміють сі наші унії.
В послїднім часї відозвавсь в справі унії голос одного з визначних сучасних польских историків, краківского професора, д-ра Анатоля Левицкого. Кажемо польских — по перше длятого, що п. Левицкій, хоть нїби gente Ruthenus, сам уважаєсь за Поляка; не написав доси нї стрічки по руски, а мабуть не помилимось, коли скажемо, що й говорити по руски — єсли взагалї коли говорив — давно забув. В наукових своїх творах признаєсь за те виразно до Польщи. Не завадить се виразно піднести, бо є люде що уміють зовсїм а зовсїм понехати своє, відстати від своєї суспільности, мови, віри, — ріднї! — але, коли того зайде потреба, готові так само сміливо пригадати собі й другим своє "походженє"... Прецїнь пробовкують щось навіть, що п. Левицкій належить до... неявних кандидатів на руску катедру исторії. Тож не без интересу буде послухати, що про єго послїдну наукову працю каже рускій рецензент в "Записках" Наукового товариства им. Шевченка. — Редакція.
____________
Рrof. dr. А. Lewicki — Powstanie Świdrygiełły, Kraków, 1892. — В. 8 о 889 стор. тексту, пот і додатків, з XXXIX. тому "Розвідок Виділу іст. фільоз." краківскої Академії наук.
Війна Литви з Польщею за Свидригайла.
Вибір Ягайла на короля польского і найважнїйшій наслїдок сего вибору, цїла унія Литви з Польщею аж до єї завершеня в Люблинї 1569 р., не діждались доси вичерпуючого обробленя. Як сам сей вибір так неясні доси й дальші подїї, що вязались з сим вибором і унією. Жерела немногі і неясні, а хоч писано вже чимало і з польскої і з рускої сторони про унію, то були то доси більше здогади й бажаня, як правдиве зображенє подїй, их значіня і звязи.
Найбільше ще покладних, подрібних вістей маємо з жерел нїмецких, именно — з актів нїмeцкиx pицapiв, о скілько они в данім часї мішались в справи Польщи, Литви й Руси. Але хоч вісти сі численні і досить певні, все-ж таки не займають они сути дїла і не дають огляду цїлости. По-при историків нїмецкого рицарского ордену займались подрібно исторією перших часів унії також деякі польскі историки, особливо Прохаска. Прохаска зібрав богато нових матеріялів, особливо до часів і особи Витовта; але й сі працї Прохаски не подали взагалї богато нового й важного для поясненя дїйстних відносин Литви і Польщи. Проф. А. Левицкій не згоджуєсь вправдї у многім з Прохаскою й иншими своїми попередниками, і дає новий погляд на унію від часу вибору Ягайла, але властиво провадить дальше роботу Прохаски і займаєсь часами по-Витовтовими, а головно "повстанєм" Свидригайла.
Поперед всего стараєсь п. Левицкій означити по змозї докладно саму суть унії, при чім кладе велику вагу на погляди і провідну гадку самого Ягайла. Рішучо не годячись з Прохаскою, Смолькою і Нїмцем Каро (Саrо), підносить він дуже високо першого спільного володаря Польщи і Литви. Нї одна жінка не одержала такого віна і нїколи жених не давав єго щирійше; в цїлій дїяльности Ягайла видно одну мудру й глубоку гадку... Яку? Осібною, доси истнуючою грамотою з 1386 р. поручивсь Ягайло, що сам, з всїма братьми, крівними, боярами, підданими знатнїйшими і найменшими прийме віру католицку, римску; всїх скарбів своїх ужиє на відзисканє страт обох держав (państw obojga, отже — не одної, сполученої, спільної держави!); сплатить 200.000 фльоренів попередному нареченому Ядвиги, польских бpaнцїв пустить на волю; всї землї свої, литовскі й рускі прилучить на вічні часи до корони польского королївства. Не лакомивсь при тім Ягайло на одну молодість, красу й блеск польскої королеви, на єї посаг (се послїдне певне, бо прецїнь мусїв ще нареченого сплатити, а польска корона не була особистим майном Ядвиги). О що ж ходило Ягайлї? о що-ж Литві? "Литва пійшла за могучою волею Ягайла, він сам порішив се дїло, а гадкою єго було — сполученє з Польщею." Певно що так, але-ж прецїнь нїхто не лучить ся з другими так зовсїм на слїпо без огляду на свої обставини, на услівя свого истнованя. На жаль п. Левицкій, хоть кілька разів рішучо згадує сю ясну провідну гадку Ягайла, анї разу не обговорює єї хоч трохи подрібно... Що Ягайло згодивсь на католицку римску віру, що получив Польщу з Литвою — се мабуть поперед всего длятого, що думав про війну з нїмецкими рицарями, а також рад був через се полученє укріпити своє не зовсїм певне панованє на Литві, особливо супроти Витовта. Але як він думав про всї инші наслїдки такого сполученя та про дальші відносини Литви до Польщи — за сим поки-що дармо питаємось. Можемо де-що вносити з пізнїйшого розвою сих литовско-польских відносин. Згадана грамота з р. 1386 писана по латиньски (урядовою мовою Литви була руска; навіть з Нїмцями переписували ся литовскі князї, на пр. Свидригайло, по руски, — Левицкій, І. с. 79, нота 4-а); писана ся грамота очевидно польскими канцеляристами, під доглядом польских сих панів, що держали тогдї керму в руках. Чи прикладав Ягайло однакову вагу до всїх єї точок? чи розумів их зовсїм однаково, так, як розуміли єї сі, що писали, і сі, що наглядали? Здаєсь, ся річ вимагалаби осібного, подрібного розслїду, але п. Левицкій рішає єї з легкої руки — різко, від-разу, мимоходом (бо-ж пише властиво про Свидригайла), бере слова грамоти як найбільше дослівно, односторонно дослівно; не хочемо нї на хвилю сумнїватись в добрій вірі автора, нї, але-ж — і Шейльок брав слова договору дослівно, не більше. А такому дослівному розуміню перечить цїла пізнїйша исторія Литви, чи за Витовта, чи Свидригайла, чи навіть за суперника Свидригайла, союзника Поляків проти него — Жигмонта Кейстутовича! П. Левицкій не слїдить тогдїшних відносин Литви, не займаєсь литовскими сторонництвами, их боротьбою, а прецїнь цїкаво, що всї сторонництва литовскі, всї князї, всї і все, перечили такому розуміню споляченя Литви Польщею!
(Дальше буде.)
[Дѣло, 26.07.1893]
(Дальше.)
Не наставали на таке розумінє акту 1386 р. самі Поляки, поминувши вже се, що для докладного зрозуміня их становища в сїй справі, треба би близше приглянутись і тогдїшним сторонництвам в Польщи. Нерівність погляду на відносини до Литви показалась н. пр. в таборі під Луцком, хоть і як трудить ся п. Левицкій і всї противні свідоцтва відсуває, або зове kłamstwem; сам Длуґош оповідає, що деякі Поляки перекрадались з польского табору до осадженого Луцка й нараджувались з осадженими; Свидригайло стояв твердо на тім, що з королем війни не провадить, але з "42-ма панами краківскими", — ба, закидувано Ягайлї зраду! (Левицкій, 96, 98...). Така-ж нерівність погляду між Поляками проявилась і опісля, вже по побідї над Свидригайлом: поодинокі польскі пани, що осїли на "Rusi i Podolu", розпочали на свою руку переговори з Свидригайлом і дали єму навіть далекосяглі обіцянки, сойм (zjazd generalny) сїрадзкій, хоть і як се заговорює п. Левицкій, в основі згодивсь з тими панами і вивiв Жигмонта Кейстутовича — в поле, бо хоть посли польскі на письмі Жигмонтови много обіцяли, то — panowie ruscy rozkazów nie słuchali, бо их интерес власний показавсь сильнїйшій від писаних "грамот"; п. Левицкій хвалить их навіть за то (а як строго, згірдно відзиваєсь все про Свидригайла!!), — jest rzeczą pewną, że ta samowola panów ruskich przyniosła Polsce (чи панам?) nieocenione korzyści, w r. 1430 Podole, a 1437 Łuck (1. e. 278-280; дїялось се вже по смерти Ягайла, за малолїтности Володислава Варненьского). Що-ж на се сказати? пригадати-б хиба слова Хміля: "Я з королем війни не проваджу, але з короленятами..." Коли Ягайла, мимо цїлої єго гарної і високої провідної гадки могли окричати зрадником, то-ж мабуть і у него самого не було се дїло так зовсїм ясне. А що справдї ясне не було, що Ягайла не можна, зовсїм не можна робити oдвiчaльним за грамоту з р. 1386, се-ж аж надто ясно виходить з єго поведеня супротив заходів коронаційних Витовта. Що-йно згодом, під напором, а може й грозою своїх дорадників в Польщи — виступив Ягайло против коронації Витовта. Цїле море слів не в силї затопити сеї простої, ясної подїї.
Тогдашні керманичі польскої держави зовсїм виразно самі відступили від такого розуміня акту з р. 1386, вперве супротив Витовта, вдруге — супротив Жигмонта Кейстутутовича. П. Левицкій сам се признає. 1386-ого р. виступав Ягайло сам, на свою руку; 1401-ого приходять до голосу в справі унії вже і бояри, а Витовт стаєсь князем Литви, а не намістником польского короля; ще виразнїйше видно се в дальшій, новій "унії" 1431-ого.; ale dopiero skutkiem powstania Świdrygiełły przyznano wielkiemu księciu i Litwie prawa udzielnośei państwowej, i tak stosunek polityczny między Litwą a Polską postąpił naprzód na drodze ku sprawiedliwości (І. c. 285, 286). По смерти Владислава Варненьского показалась Литва прямо осібною державою і треба було доконечно вибрати в. князя Литви на короля Польщи (Казимира Ягайловича, та ще він і не спішивсь дуже), щоб вдержати в силї не то акт з р. 1386-ого, але взагалї звязь з Литвою. Правда, що одні рускі землї по других пропадали при тім, на некористь Литви, а на користь не так Польщи, як поодиноких панів польских. Ще по вигасненю Ягайлонів 1572-ого р., вже по унії люблиньскій, замічає п. підсудок новгородській Євлашевскій в діяріюшу, що Поляки боялись розриву, щоб "Литва з Москвою ся не порозумели".
Як же-ж міг п. Левицкій на вступі своєї працї так різко покликуватись на грамоту з р. 1386-ого? Коли хтось, користуючись виїмковим положенєм або несвідомостію другого, спонукає єго до односторонної, некористної умови, то се радше пригадує загально приняті постанови карного закона, як щоб на се можна покликатись...
Але Литва не тілько стратила через унію кілька земель руских; при стратї попала й у насміх. Характеристичне, дуже характеристичне становище супротив унії і єї творця займає першій польскій историк сеї унії, майже сучасний Длуґош. Він був душею відданий тогдїшним керманичам польскої держави, а — dzielne to było pokolenie magnatów, wszyscy zgodni ze sobą, każdy w myśl wszystkich, a zawsze zgodnie z celem ostatecznym, przejęci głęboko swojem stanowiskiem, roztropni, przebiegli, bezwględni, nieubłagani... jak niegdyś senat rzymski.. (І. с 289). На жаль довідуємо ся за мало подрібного від п. Левицкого про тих політиків, щоб ми могли хоть вчасти провірити єго слова, а се, що довідуємось, не доказує великої згоди, хоть і вказує може на хитрість та безоглядність. Але-ж Длуґош був чоловік розумний і образований, гуманіст, священик, патріот. Та мимо того всего він якось не дуже одушевляєсь Ягайлом: він називає єго тупоумом (hebes), а се чей также не скріпляє ваги всяких виданих через Ягайла грамот. Що більше: він виразно не любить "великого" Ягайла, прямо поневіряє єго, бо-ж инакше не кидав би на него болотом, не кидав би підозрінь на честь всїх чотирох єго жінок, на правовитість єго синів. П. Левицкій каже на се, що — Długosz żył w brzydkiem gnieździe plotek (І. c. 12), але-ж гнїздо се — то були як раз ті славні маґнати... Прикро й сумно.
П. Левицкій видить в унії Литви з Польщею идеал і взір уній. Коли в наслїдок сеї унії почалось угнїтанє руского обряду (І. с. 4: do posłuszeństwa kościołowi rzymskiemu nawet karami cielesnymi zniewoleni być mogą), коли Русинів і Литовцїв руского обряду не допускано до прав, — то дїялось се з огляду на uprzedzenia wieka: о zupełnem natychmiastowem zrównaniu myśleć było niepodobna (І. n. 9, 287). Але унія була взагалї подїєю, на яку столїтями треба чекати, звіщала часи нові, була протестом против козмополітизмови й перевазї нїмецкій (і одно і друге відразу?), унія посунула границї Европи до Азії, сотворила "нову форму" цивілізаційної працї, в нїй проявилась світови нова основа освіченя народів, не через підбій та викорінюванє слабших, але через братерство, пригортанє варвара до себе, піднесенє єго до власної висоти. "Ale unia ta nаsza była Jеdyną w świecie, — не така, як кальмарска, великобританьска, испаньска. Ті була політичні, наша була цивілізаційна; кальмарска скінчилась ненавистію й різнею, роздором, — наша скріплялась і росла, й перетривала до кінця". Що властиво називає п. Левицкій кінцем? Унія Литви довела до війни з Свидригайлом; коли-ж в сїй війнї Русь упала, руских князїв не стало, коли присмирено й послїдних маґнатів, Михайло Олелькович, Федір Більскій, кн. Гольшанскій, 1482; кн. Мих. Глиньскій, 1508; унія люблиньска, 1569, коли присмирено й духовеньство (1596) — почались зараз же неспокої козацкі, а "скінчались" ті неспокої як раз з кінцем унії. І як инакше мали й могли скінчитись супротив признаної самим п. Левицким несправедливости й нерівности? В часї повстаня вже не Свидригайла але Тараса Трясила гетьман Конецьпольскій "показивал слези стираючи труп великій, тиє слова мовячи: отож унія: лежить Русь с Поляками... Мниси Домінікани меч посвящовали... з тим докладом, же на то поганство на Русь, жеби их в і коренити". Хто конечно хоче, може й доглядїти ріжницю від унії кальмарскої...
(Дальше буде).
[Дѣло, 27.07.1893]
(Конець.)
Tu nie chodzіło o tłuste latyfundya ruskie, ale o najwyższe dobra ludzkości, wiarę i cywilizacją: чи-ж тілько по одній сторонї? Але унія рівночасно "кидала фермент в суміжні краї, розбуджуючи симпатії для себе, на пр. між ческими гуситами, ба — по містах, що були під зверхною властею нїмецких рицарів (шкода, що не між Русинами грецкого обряду, та не на Литві). Унія деморалізувала цїлу середновічну систему, була протестом і революцією против всепоглочуючому середновічному имперіялізмови. То-ж переведенє єї на дїлї домагалось нових способів без огляду на кого-небудь, без огляду, які се способи" (I. с 128—130). Здавалось би, що супротив сего Поляки дадуть волю і рівність Руси, так нї — они лучать ся з єретиками-гуситами, бунтують проти в нїмецких рицарів их піддані міста, умовлюють ся за плечима короля угорского, а нїмецкого цїсаря Жигмонта — з угорскими панами. Против Свидригайла підмовлюють Жигмонта Кейстутовича, а коли сей останній не йде им зовсїм під лад — попирають по трохи й Свидригайла. Коли им сего треба против Свидригайла (щирого католика!), обіцюють на останку навіть рівноправність рускому обрядови, хоч Свидригайло як раз з своєї сторони заходивсь коло унії церковної руского обряду з латиньским; що правда, великих наслїдків се "зрівнанє Руси" не мало, заховавсь лише переклад дотичного документу, і то в приватній бібліотецї Радивилів, — було з тим зрівнанєм мабуть так само, як з пізнїйшими умовами в Зборові і в Гадячи. В дїйстній унії церкви рускої з римскою, на соборі фльорентійскім 1439-ого р. Polacy niestety bezpośredniego udziału nie wzięli (І. c. 28S), і при всїх зрівнанях і уніях нї Русь, нї руска церква дїйстного зрівнаня таки до кінця не діждались, нї 1439, нї 1596.
Ся боротьба з имперіялізмом не дуже даєсь підперти подїями. Имперіялізм упав враз з Гогенштавфами, упав — коли голова Конрадина покотилась під топором ката, коли папа звільнивсь з-під тиску цїсарів, міста итальскі відотхнули, а Нїмеччина розбилась на атоми. Тогдї то подвигнулась і Польща, під Локтиком і Казимиром. Так що-ж — помимо користних обставин понехала тогдї Польща надїї на Шлезск і Поморє, а кинулась на схід, все дальше на схід. Просте продовженє сеї політики, а не щось особливого, иншого, бачимо і по смерти Казимира, і по смерти Людвика. По перерві династії Пястів послїдувала перша "елєкція", і завелось в Польщи то, що бувало й у Нїмеччинї, Франції, Анґлії, на Угорщинї: господарованє можних родів. Якогось братерства, цівілізації, идеальних змагань — не було ту нї більше нї менше, як всюди в Европі.
Радше можна-б що иншого завважати: та війна 42 панів з Свидригайлом, — умови з Гуситами, а рівночасна політика Збигнева Олесницкого на власну руку против Гуситів, — се що-раз нове то гнїченє, то рівнанє Литви та Руси (и то не всеї! але поодиноких литовских і руских родів, а що найбільше земель, на пр. Луцкої І. с. 156), — підбурюванє чужих підданих, — самовільні умови "руских панів" з Свидригайлом, — все то вказує не так на революцію против имперіялізму, як на внутрішний фермент, самоволю й незгоду, анархію; той внутрішний фермент не допустив дїйстного побратаня, за те видав Зебжидовских і Любомирских, викликав війни козацкі.
П. Левицкому не можна відмовити доброї волї й заслуги. Він зібрав до купи богато подробиць, провірив их критично, додав деякі невидані документи. Але хибне, сентементально-фразеольоґічне становище єго супротив подїй, багато знижує вартість єго працї. Серед безчисленних дрібниць, при всяких можливих натяганях виводів, губить ся гадка, затрачуєсь перспектива. Треба до того ще одно додати: п. Левицкій дає властиво не так річ про війну з Свидригайлом, про відносини в Польщи і Литві і т. и., як більше исторію війн, спорів та переговорів Польщи — з нїмецкими рицарями. Залежало се в части від жерел, бо жерела переважно нїмецкі, але власне треба було обмежити инші подробицї, а займитись докладнїйше властивим предметом.
З хибного становища автора виходить сама собою потреба дальшх доповнень, а также провірок. Хибно і односторонно виходить особливо характер самого Свидригайла: не був він идеальний, як не був идеальний нї сам Ягайло, нї сучасні політики польскі. Але доля єго, як і доля Ягайла, робить вражінє дивно траґічне. Ягайло — щоб єму не закинути — до кінця любив свою Литву, заступав єї як лише вмiв і міг. Але любив єї і Свидригайло: побитий і упокорений, ще на смертній постелї дбає о се, щоб Луцк по єго смерти діставсь Литві, не Польщи; за те-ж називає єго п. Левицкій starym warchołem, але певно не ужив би тих слїв, коли-б ходило о князя польского і землю польску! Але навіть справи воєнні виходять у п. Левицкого неясно і попутано, особливо о скілько дотичать литовских і руских князїв. П. Левицкій навіть не пробує розібратись в тогдїшних відносинах Литви, час до часу появлюєсь один то другій литовскій або рускій князь, раз по тій то знов по другій сторонї, без ладу й звязи.
За те не пропущена нї одна нагода для тенденційних заміток. Мимо всего ученого пристрою, книжка п. Левицкого — властиво велика, тенденційна брошура; а правду сказати, дїйстних, нових добутків в нїй мало. Тенденція се не нова, і не лїпше умотивована, як в инших подібних книжках: будьте братьми, бо ми так хочемо, будьте при тім такими — якими ми вас мати хочемо; чекайте терпеливо, аж минуть ся uprzedzenia wieku, а хто чекати не хоче, той ворог віри і цивілізації, варвар, азіят! Все отсе знайшлось в книжцї п. Левицкого. Мають і инші народи свої погляди на свою місію культурну, свій характер, свої заслуги, але у Поляків виступають сі погляди і илюзії прямо в патольоґічній формі; досить згадати их не так ще давний месіянізм.
А шкода була-б для нас одних і других, шкода велика, коли-б таке зображуванє исторії мало тревати й дальше, що більше — мало проникнути в більшій як доси мірі до поважних праць наукових і викликати переконанє — про безуспішність всякого порозуміня. Не беремось переконувати Поляків, але не можемо дати й собі накидати гадок. Замісць штучно оправдувати се, що оправдати годї, — бо тогдї прецїнь все оправдати би можна! — замість заглушуватись звучними словами, лїпше просто і ясно признати і шанувати чужі права. Найкращі фрази не змінять почутя, що витворилось через сотки лїт, на основі подїй, а може єго змінити тілько дїйстне признанє і пошанованє прав. In hoc signo vinces, — а до сего фраз не треба, але дїла.
І. Корженко.
________
Буває се звичайно, що відступники й неофіти політичні идуть богато дальше від своїх нових yчитeлїв і спів-исповідників. Рівночасно з "Записками" тов. им. Шевченка появилась польска рецензія на розправу п. Левицкого, написана п. Прохаскою, в гарно взагалї веденім критичнім журналї "Kwartalnik historyczny" (VII, 3, р. 1893, стор. 537—545). О скілько вірний погляд п. Прохаски, що як-раз п. Левицкій опрокинув (!) сентиментальні погляди на польску исторію XV. в., та о скілько треба-б бажати, щоб єго погляди були спопуляризовані та щоби "weszły głębiej w ducha... złączonych nami uniją współplemienników" (може б прецї вперед спитати их якось о гадку?) — се вже, з жалем, але з спокоєм, лишаємо під осуд самих читателїв. Цїкаве за те буде певно для наших читaтeлїв се, що п. Прохаска говорить про Ягайла та той славний "кревскій акт", що віддавав так безвзглядно Литву Польщи (1683), що то на него так твердо покладавсь п. Левицкій: се послужить вчасти для провірки гадок руского рецензента.
"Plan unii nie jest wyłącznie dziełem Jagiełły... Jagiełło był raczej opatrznościowym wykonawcą planu tego, a nie jego autorem. Wszakże Jagiełło, jak sam w swej szczerości przyznaje, jest ubogi na duchu, prostak, który czytać nie umie... Oddany myśliwstwu, zaniedbuje przez nie nieraz najważniejsze sprawy państwa; wdzięki korony polskiej nie nęcą go: trzykroć w ciągu swego panowania chce ją złożyć wraz z berłem panom koronnym. Przytem jest on łatwowierny, ufa każdemu, i łatwo daje się oszukiwać.
"Z modyfikacji, jakim wkrótce ulec miała myśl unii, wypływa, że artykuły, jakie czytamy w krewskim akcie, były przedłożone Jagielle ze strony tych, którzy mu za cenę takich ustępstw ofiarowywali koronę, że to były postulata polskie, przyjęte (?) przez Jagiełłę, że atoli wobес rzeczywistości, silnej opozycyi ze strony Litwy, trzeba było pierwotne plany modyfikować... W Krakowie, w szkołę Kazimerza W., szukać należy twórców i autorów unii, do której urzeczywistnienia Jagiełło pomagał (? — своєю дорогою не каже п. Прохаска нїчого близшого про сю "школу" Казимира В.; ми якось не дуже раді робити знаменитого польского короля, що старав ся о именованє руского митрополита для Галицкої Руси, одвічальним за польских політиків часу унії, тих політиків, що готовії були тїлесними карами "навертати" Русинів...). Długosz ostro przygania Jagielle i jego synowi Kazimierzowi za to, że nie ze wszystkiem wypełnisł wolę tych, którzy go powołali. А погляди Длугоша, се погляди "stronnictwa żałującego w chwilach rozgoryczenia, że powołało na tron Litwina..." — Редакція.
[Дѣло, 29.07.1893]
29.07.1893