ЗАМѢТКИ КРИТИЧНИ̂ И БИБЛІОГРАФІЯ.
Товариш. Письмо літературно-наукове. Ч. 1. — Про выхôдъ сего письма була вже въ 15. числѣ „Зорѣ“ звѣстка библіоґрафична: заразомъ сказано тогдѣ, що книжка ся здержана ц. к. прокураторією не поступила ще въ розпродажь. Теперь, коли єѣ пущено вже на волю, хочу близше до неи придивити ся. А спонукує мене до того: разъ хороша и много обѣцююча проґрама письма; ôдтакъ, що се єсть выдавництво нашои молодѣжи; а наконедь, нѣгде правды дѣти, и те, що ц. к. прокураторія чомусь була до неи така цѣкава.
Отже въ проґрамовôмъ словѣ читаємо дословно отсе: „Від давна вже почуваєсь у нас загально брак часописі, котра би, стоячи на щиро-національному грунті, рівночасно старалась заповнювати рамки національні змістом сучасноі европейськоі освіти и науки, і з того становища зумілаб також критично відносити ся до всего, що появляє ся у нас на полі духового і літературного розвою. А тимчасом всі ми чуємо, особливо чує се молодіж, що тілько на грунті науковім з одного боку і на грунті проясненоі наукою практичноі роботи для громадського і духового піддвигненя народу з другого боку можливе поєднанє всіх щирійших людей нашоі інтелігенціі без ріжниці нинішних партій, ба навіть полагодженє спорів між поодинокими народностями живучими поруч на широких просторах нашого краю.
Своім письмом ми бажали би зробити хоч невеличкий крок на тій, по нашій думці, єдино пожиточній дорозі. Не зходячи ані на хвилю з грунту народного русько-украінського, ми бажаємо по змозі прикладати до пізнаня того грунту сучасні европейські методи наукові і літературні, а заразом прояснювати дальшу нашу роботу показом на ті дороги; якими йде тепер наука і література в других, освіченійших краях Европи. Особливо краі и народи сумежні з нашим, а головно словянські, будуть зараз в другім ряді після нашого власного займати нашу увагу.
Розпочинаючи видавництво „Товариша“ власними силами, ми надо все цінити будемо свободу переконань і вільноі обміни думок“.
Якъ бачимо, проґрама майже до слова та сама, яку въ кôлька тыжнѣвъ пôзнѣйше заповѣла „Оповістка про полїтично-научний місячник „Правда“. „Сучасна европейска освѣта и наука на народнôмъ рускôмъ ґрунтѣ — критика — поступъ — свобода думки и слова — згода“ — отъ и головни̂ оклики въ однôй и другôй проґрамѣ; лише що проґрама „Правды“ значно ширша о стôлько, о скôлько се має бути письмо политично-наукове, выдаване старшими силами, а „Товариш“ єсть письмомъ литературно-науковымъ та выдаванымъ молодѣжею. Ся рôжниця каже заразомъ надѣяти ся, що одно выдавництво не буде стояти на перешкодѣ другому.
Що потреба такихъ выдавництвъ по правдѣ давно давалась чути, о тôмъ нема що й казати. Оклики сеи проґрамы ôдъ давна вже чути у насъ що днины, де лишь поступишь ся.
Здавалось бы, що мы таки живемо въ Европѣ, або десь недалеко ôдъ неи, та просвѣщаємось у школахъ и найнизшихъ и найвысшихъ та и по за школою не иншого-жь якъ европейскою наукою и не одвѣчною-жь якоюсь, а сучасною. А оно таки мабуть не такъ; бо чуєшь у одно: „Сучаснои европейскои освѣты и науки!“ Тôлько-жь, въ чôмъ именно тая сучасна европейска освѣта и наука? Чимъ именно наша наука якась мабуть чи одвѣчна чи не европейска?... на те нѣхто ще не ôдповѣвъ на розумъ навѣть зъ тыхъ, що найбôльше проповѣдують тую сучасну европейску науку. А то на мою гадку сказати-бъ по просту: „Науки у насъ за малo!“; и було-бъ те саме, а далеко яснѣйше.
Отъ зновъ чуєшь: „Критики у насъ нѣякои! Критики намъ треба! Безъ критики нема поступу, нема житя!“ — Правда, що нема критики: або мовчить ся, коли появить ся яка новина чи въ словѣ чи въ дѣлѣ; або хвалить ся єѣ ôдъ початку до кôнця загаломъ, не збагнувши навѣть нѣ въ цѣлости нѣ въ подробицяхъ, що́ таке хвалить ся и за що. Або зновъ ти̂, кому не подобає ся така робота, то такъ само гудять всьо: и те зле и се недобре и всьо зле. А чому оно зле и по якому-бъ єму бути, щобы було добре, того таки нѣхто не скаже; догадуватись треба, що хиба самъ не знає. Такъ изновъ показуєсь, що науки за мало, що въ головѣ за пусто на розумну и пожиточну критику. И такъ само оно и зъ поступомъ и зъ свободого слова и гадки и зъ згодою; всюды те саме: до всього науки за мало.
А причиною сему на мою гадку не „ретроґраднôсть“ тыхъ, кому доводить ся зробити щось немудрого; анѣ навѣть не ретроґрадна система публичного выхованя и науки, бо она не инша якъ и въ „Европѣ“; анѣ лѣнь до мысленя, бо хочь бы хто до суду вѣку ломивъ собѣ голову прим. надъ тымть, якъ то тамъ десь люде говорять по нѣмецки, то нѣчо не выдумає, коли не научить ся того. Отже не се причина, а по просту важке житє наше, що надзвычайно рѣдко дає комусь змогу учитись бôльше, нѣжь доконче потрѣбно для хлѣба. А починає проявляти ся ще и така причина, що не оденъ за рано перейме ся поступовымъ окликомъ та кинувши варварски̂ книжки шкôльни̂, хватає по воздухахъ за сучасною европейскою освѣтою; а ôдтакъ и сего не ухопивъ и тамте покинувъ, навѣть для хлѣба нѣчо не научивъ ся, тай осталась въ душѣ лише досада на ретроґраднôсть та... критика.
Тымъ то и кôнчилось у нась всьо иа хорошихъ европейскихъ окликахъ та на пустыхъ словахъ. А щобъ взяти ся за дѣло, до того не ставало нѣкому ôдваги въ части зъ увагт на непевну долю всякого выдавництва, котре конечно мусить заглядати до людскои кишенѣ, а найбôльшь, на мою гадку, зъ уваги иа недостатокъ робучихъ силъ чи то, инакше сказавши, спосôбныхъ до такого дѣла головъ.
Тымъ бôлыпе радѣти треба, що найшлись разъ люде, що почули вже въ собѣ силу, потрѣбну до такъ важного и ôдъ давна потрѣбного дѣла, и то, щобъ говорити о „Товаришу“, навѣть вже мѣжь молодѣжею. Правда, що въ 1. числѣ „Товариша“ бачимо тыхъ молодыхъ силъ зовсѣмъ небогато; але надѣятись, що дальше выявить ся ихъ бôльше. А вже-жь и те буде великою заслугою, коли зъумѣють для своєи прехорошои проґрамы вынайти хочь бы и старшихъ людей. Не хочу молодому выдавництву указувати, що въ дечôмъ може за рожево дивить ся попередъ себе, а жичу єму щиро якъ найкрасшои долѣ на розпочатôй дорозѣ.
Перейду до змѣсту „Товариша“. Оповѣданє Ив. Франка „Домашний промисл“ основує ся на такôй пригодѣ: Яць Яремишинъ зрадѣвъ несказано, коли почувъ, якъ то маршалокъ краєвый заповѣвъ, що всѣми силами дбати буде о пôддвигненє домашного промыслу. Бо той Яць, заможный таки ґазда, въ вôльнымъ ôдъ господарства хвиляхъ вырабляє ложки, нецки и кропила; значить: займає ся домашнымъ промысломъ. Ажь выйшла промыслова устава. Якось разъ жандармъ заставъ Яцка при роботѣ и поучивъ єго, що ôнъ теперь пôсля уставы промысловои мусить постарати ся о свѣдоцтво здатности ôдъ своґо цеху, а поки-що, не вôльно єму вырабляти ложки хиба для свого власного ужитку. Ну, и пôшовъ Яцъ глядати свого цеху; такъ що-жь?... такого цеху не допытавъ нѣгде. Ходить ôдтакъ сарака ôдъ стельмаха до столяря, ôдъ столяря до боднаря и зновъ до стельмаха; ажь ту єму кажуть ити першъ терминувати! Чи чувъ хто таке? И де ту терминувати? Адже нѣ стельмахъ нѣ столярь нѣ боднарь, жаденъ самъ не умѣє єго ремесла!... Якось вже полагодили и тую справу; лишь треба, щобъ Яць заплативъ за свѣдоцтво 40 злр. Тогдѣ взяла єго досада, сплюнувъ, махнувъ рукою та вырѣкъ ся и свѣдоцтва и промыслу свого. Оттакъ то тая промыслова устава пôдтяла домашный промыслъ! А выйшла на пожитокъ однымъ жидамъ, бо они выроблюютъ собѣ зарôбковый аркушь, беруть до себе нѣбы-то на службу такихъ ремѣсникôвъ, якъ Яць, або єму подôбныхть, та вызыскують ихъ працю.
Пригода мабуть живцемъ зъ житя взята, а нѣ, то прехорошо придумана. А яке выйшло на тôй основѣ оповѣданє, о тôмъ и не казати: Франко до того славно знаный мистець.
А провôдна гадка?.. Она ясно вызначає ся въ зручнôмъ протиставленю початку а кôнця: „Всѣх сил доложу, щоб тілько домашний промисл въ Галичині піддвигнути.“ — а ту якъ разъ устава промыслова пôдкопує домашный промыслъ. Тôлько здаєсь менѣ, що оповѣданє зовсѣмъ нѣчо було бъ не стратило на тôмгь, а скорѣйшь зыскало-бъ, коли бы була выразнѣйше выявила ся въ нѣмъ гадка, що той упадокъ домашного промыслу не выходить законно зъ промысловои уставы, а лишь зъ того, що темни̂ а ще и незаможни̂ люде, занимаючй ся нимъ, не мають змоги боронити ся ôдъ незаконного выконуваня уставы и доходити свого права. А то выглядає зъ оповѣданя, якъ коли бы пригода Яця була звычайнымъ и конечнымъ наслѣдкомъ уставы; а черезъ те и цѣле оповѣданє выходить скорѣйше на безпôдставну критику уставы нѣжь на справедливу критику выконуваня єи.
(Конець буде.)
(Дальше.)
Гарный стихъ Гетьманця п. з. „На Вкраіні“, написаный ще въ 1876. р., малює яркими красками теперѣшну нужду Руси. Провôдна гадка: Коли-бъ зъ могилъ повставали чубати̂, то й не пôзнали-бъ своєи мамы — за панами, за жидами!
За тымъ иде М, Драгоманова оцѣнка „Етнографіҍ Славянщины“, написанои О. Стодольскимъ (у Львовѣ 1887.). Авторъ занимаючо и дуже поучаючо обговорює противный выслѣдкамъ сучаснои науки, застарѣлый, мовь за панѣ-маткою зъ минулыхъ часôвъ повтаряный спосôбъ выказуваня рôжницѣ межи Русинами а Великорусами. Не здаю докладнѣйшои справы зъ сеи розвѣдки, бо „Товариш“ не выходить же за горами за лѣсами, щобъ не мôгъ єго всякій дôстати и перечитати; зазначую лише, що не пожалує, хто еѣ перечитає. Однако звертаю мимоходомъ увагу редакціѣ „Товариша“ на тую дрôбницю, що заголовокъ „Научний метод в етнографіі“ таки значно бôльше обѣцює, нѣжь дає розвѣдка. Друга-жь хиба самои вже розвѣдки, и то далеко важнѣйша, — то той якійсь недружный, глумливый тонъ, зъ якимъ авторъ указує на обговорювани̂ хибы або й на людей, що ними прогрѣшились передъ наукою. Та про се буду мавъ ще пôзнѣйше нагоду сказати дещо бôльше
За двома дотепными епиґрамами Гавличка, переложеными зъ ческого Мирономъ, иде обємиста розвѣдка М. Павлика: „Русини в Америці“. Є се дуже совѣстна и майже скрôзь предметова збôрка всякихъ вѣстей, переважно зъ „Дѣла“ и шенандорскои „Америки“, про житє Русинôвъ робôтникôвъ въ Америуѣ, особливо зъ того часу, якъ переселивъ ся туды зъ Галичины священикъ о. Ив. Воляньскій. Рѣчь читає ся дуже цѣкаво и звеселяє душу тымъ, що и на такôй далекôй чужинѣ наши̂ братя живуть своимъ питомымъ житємъ та зовсѣмъ не плохо дають собѣ раду самыми голыми руками. А хочь авторови и не въ умѣ, спѣвати кому-небудь пѣсни похвальни̂, то таки читаєшь и не годенъ не погадати, кôлько то значить въ громадѣ добрый провôдъ, — кôлько то вдѣяти може неразъ оденъ чоловѣкъ. Адже весь ладъ товарискій и громадскій мѣжь Русинами въ Америцѣ — се дѣло одного о. Воляньского, котрому опôсля рôвно-жь помôчно станувъ до боку д. Сѣменовичь — Пôдъ конець своєя розвѣдки высказує авторъ надѣю, що „величезний заробок в Америці, а також обміна думок між тутешними а тамонними Русинами, піддержувана як самими робітчанами так і руськими газетами, окажуть напевне спасенний вплив на піднесенє матеріяльних і моральних вимогів цілини Руси-Украіни, а тим самим і на справедливійше уладженє суспільних відносин у нас“. Отже ся надѣя на мою гадку може троха за далеко сягає, а на всякій спосôбъ не має поки-що єще достаточнои пôдставы: зъ часописей за мало ще таки знаємо о житю Русинôвъ въ Америцѣ, бо тою дорогою доходять насъ мабуть лише вѣсти про свѣтли̂ стороны того житя, а темни̂ треба-бъ хиба побачити на власни̂ очи.
Ôдтакъ Климентія Поповичь (sic!) скрасила „Товариша“ любенькімъ стишкомъ: „Не зрывай квѣтки! — а то зôрвешь: зôвяне, и запаху не стане Не рвись до щастя; чимчь оно тобѣ здаєсь близше, тымъ близше оно могилы. — Нагадує ôнъ (т. е. той стишокъ, не Поповичь) своімъ тономъ мимохôтъ знану за моихъ часôвъ мѣжь старшою молодѣжею шкôльною пѣсоньку польску: „Nadziejo, zawsześ zdradliwa!“, хочь она поетцѣ ледво чи знана. Але я все таки и теперь ще волю бодай слухати, коли не спѣвати вже самому: „Nadziejo, zawsześ mi miła!“
Замѣтна є дальша статя Ив. Франка: „Наша публіка. (Замісць фейлетона)“. Коли оповѣданє того-жь автора „Домашний промисл“ можна розумѣти лише якъ образокъ зъ житя, и то, нѣгде правды дѣти, дуже хорошій, а недоконче якъ критику: то „Наша публіка“ є вже найвыразнѣйше безпощадною критикôю нашои публицистики. Послухаймо, що самъ авторъ пише про сю статю въ варшавскôй „Prawd-ҍ“ (ч. 36. зъ д. 8. вересня с. р.): „Ciętem piórem charakteryzuje tutaj autor dwulicowość, wstręt przed myśleniem i strach przed słowami o niezrozumiałem znaczeniu, jakie panują w prasie rusińskiej. Winna temu publiczność, której redaktorowie i autorowie niby to ulegać muszą, zamiast ją prowadzić i wychowywać. Autor gorącemi słowy wykazuje potrzebę swobodnej dyskusyi, która jest pierwszym warunkiem rozwoju publicznego“. Отсе зъ першого жерела поясненє провôднои гадки. А переведенє єи выконане справдѣ „ciętem piórem“! Але годилось призадумати ся: Чи справедлива була така статя, и таке справозданє зъ неи въ чужôй часописи? Чи не выходить оно часомъ на просту напасть, на клевету, несправедливо кинену на нашу публицистику не то передъ нашою громадого а ще передъ чужою, котра навѣть не має змоги переконатись самôй о правдѣ або неправдѣ? Чи не кине оно часомъ пôдозрѣня и на самого таки автора, що захотѣлось єму коштомъ правды и чужои чести показати зъ себе пророка, выпередившого далеко свою громаду, благоденьствуючу въ кромѣшнôй тьмѣ, и даремне накликуючого єѣ до поступу?...
Я хочу вѣрити авторови, що десь може и лучилось єму чути ôдъ кого одну другу нѣсенѣтніщю, якихъ онъ повный мѣхъ вкладає въ уста то тому то сему. Але чи годилось черезъ те заразъ такъ погано малювати всѣхъ посполу рускихъ редакторôвъ и ґазетярѣвъ въ Галичинѣ? И я-жь живу въ тôй Богомъ забутôй неевропейскôй мовь Галилеѣ; и я повертаю ся мѣжь людьми и знаю ся зъ тыми рускими редакторами и ґазетярями (не тьма-жь ихъ така єсть!); та часто доводить ся говорити зъ ними про таки̂ рѣчи, якъ се ихъ авторъ порушує: такъ дивне було бы диво, коли-бъ бодай часомъ не довелось чути щось зъ тыхъ „на тисячу ладів повторювапих окликів, рад, нарікань та улімнень“, що то пôсля запевненя автора можна почути „з уст кождого русъкого редактора и газетяря в Галичині“; а то, єй Богу, не доводилось менѣ нѣчо такого чувати нѣколи и нѣ ôдъ кого! А навпакъ же та сама публицистика наша неразъ чорно на бѣлôмъ може послужити доказомъ, що не чужи̂ ѣй суть ти̂ хороши̂ и важни̂ гадки, до якихъ накликує авторъ. А що не такъ часто и всесторонно обговорюють ся они, якъ бы душа бажала, або й потреба вымагала; що неразъ складе ся противъ нихъ навѣть и грѣхъ якій: то зновъ не „dwulicowość, wstręt przed myśleniem, strach przed słowami o niezrozumiałem znaczeniu“ суть причиною, a по просту — бракъ силъ. Тьма справъ жде що днины вправного пера и вымагає неразъ широкого та глибокого знаня. Въ добрôмъ разѣ має публицистика досыть трудный выбôръ, за що́ ймати, а що́ ôдкладати або й залишати; и черезъ те неразъ може ôнъ выпасти не конче щасливо. У насъ той выбôръ далеко легшій черезъ те, що якъ скрôзь въ нашôй письменности такъ и въ публицистицѣ за мало маємо рукъ и головъ до всеи роботы; але тымъ и не дивота, коли ôнъ зъ конечности выпаде неразъ плохо. А по-за публицистикою все-жь таки часомъ и написалось бы або и пише ся дещо путнього, та у друкарню нести спиняють ти̂ вѣтры, що бушують тобѣ по кишеняхъ. Ото-жь запытайте ся „Чому не пишешь о тôмъ та объ сѣмъ“: то скорѣйше всяку иншу ôдповѣдь почуєте, нѣжь виноваченє публики, що мовь „наша публіка тамъ теє...“ Певно, що доякоись межѣ треба и на „нашу публіку“ мати звагу; але въ тôмъ у насъ мабуть водить ся не инакше, якъ и въ Европѣ. Отъ хочь бы взяти примҍръ. Якъ бы схотѣвъ хто „нашу публіку“ такимъ „ciętem piórem“ вылаяти, якъ се зробивъ авторъ зъ „редакторами и газетярями“: то напевно опинивъ бы ся зъ своимъ проповѣдуванємъ o „swobodnej dyskusyi, prowadzeniu i wychowywaniu publiczności“ хиба передъ — мышами.
Жаль превеликій статьѣ, такъ чудно написанои, а зôпсованои такою разячою несправедливостію; жаль, що авторъ не звернувъ своє „cięte pióro“ до чогось дѣйстного; але на всякій спосôбъ далеко бôлыпій бувъ бы жаль, коли-бъ справедливо було признати, що ôнъ воює тымъ перомъ не зъ уроєными людскими грѣхами, а таки зъ правдивыми. Тымъ однымъ бодай можна потѣшити ся.
Не менше-жь замѣтна статя М Драгоманова п. з. „Сміх і горе“. Вершкомъ того смѣху и горя є точка III.
Ото въ 25. ч. „Батькôвщины“ зъ с. р. якійсь „Сельскій мирянинъ“ на вѣсть о замѣренôмъ провинціональнôмъ синодѣ церковнôмъ жадає, щобы синодъ застановивъ ся надъ справою заведеня живои народнои мовы въ нашôмъ богослуженю. Сю справу попирає ôнъ шѣстьма точками, зъ котрыхъ перши̂ пять суть зазначени̂ черговыми числами. На пятôмъ мѣсци каже той мирянинъ, що народна мова въ богослуженю заступила бы насъ такожь ôдъ вѣяныхъ пôдозрѣяь о нахилъ до шизмы.
Отже тую арґументацію авторъ „Сміху і горя“ осуджує въ III. точцѣ. Не буду я зъ нимъ спорити, чи се она справдѣ такъ несказано дурна, чи може й нѣ; такожь и о те нѣ, чи розумно роблять ти̂, що часомъ уживають пр. такихъ арґументôвъ, якъ той мужикъ у казцѣ, що тягнувъ осла за хвôстъ въ задъ, щобы єго поперти на передъ; навѣть и те помину, що той арґументъ мирянина нѣчимъ не показує зъ себе, що мовь то ôнъ найважнѣйшій (якъ се здає ся авторови „Сміху і горя“): одно лишь замѣчу, що таки̂ арґументы, якъ „Справді лакейська арґументація! Пфу! мерзота!“ нѣ дрôбку не додають переконуючои силы єго критицѣ; такъ само безъ тыхъ арґументôвъ она нѣчо не стратила-бъ на силѣ.
Чи разъ то буває побачить чоловѣкъ або почує щосьтакого, що пе то полаятись прагне ся, а и рука засвербить такъ годѣ!... Згадаєшь, коли вже не на сучасну освѣту, то бодай на деяки̂ институціѣ (европейски̂ таки), потрешь руку объ стѣну та для бôлыпого безпеченьства ще и сховаєшь єѣ въ кишеню. Такъ само мабуть и лайка, напасть та клевета (щобъ ще разъ вернути ся до „Нашоі публіки“ не годять ся нѣякъ зъ проґрамою „Товариша“, заявленою въ переднôмъ словѣ, и зъ тою сучасною освѣтою, що єѣ обѣцює проповѣдувати. Ба навѣть „Сміх и горе“ (чи то инакше сказавши: глумъ и падьканє), думаю, не все суть добре дôбранымъ лѣкомъ на людски̂ хибы. А вже-жь на таку хибу, якъ бракъ освѣты, науки и знаня, то безперечно найлѣяшій лѣкъ: любязне дружне поученє и доказъ правды, по змозѣ математичный.
(Конець буде.)
(Конець.)
Зъ осталыхъ статей „Товариша" вызначають ся особливо: „Рух науковий в студентських товариствах львівських” и „Дрібні вісті і матеряли“. Тутъ поданый листокъ Тараса Шевченка до Герцена и важный для житєписи Федьковича листъ єго до Дан. Танячкевича; тамъ декотри̂ вѣсти статистични̂ про академични̂ товариства львôвски̂ и про ихъ наукову роботу въ 1888. р. (шкôльнôмъ). Рухъ науковый мѣжь молодѣжею — се рѣчь превеликои ваги; длятого годить ся придивитись єму.
„Академичне Братство" числило въ 1888 р. 65 членôвъ и мало библіотеку зъ 1000 дѣлъ въ 1200 томахъ. При „Братствѣ" заложено „Кружокъ науковый", котрый въ тôмъ роцѣ уладивъ 12 ôдчитôвъ зъ исторіѣ, литературы, етноґрафіҍ и статистики. Пять зъ тыхъ ôдчитôвъ читали нечлены „Братства“. При „Czytelni akademickiej“ завязало ся „Kółko filozoficzne“, котре ôдбуло 25 зôбрань зъ 8-ма ôдчитами; на ти̂ ôдчити приходила въ гостѣ такожь руска молодѣжь; всѣхъ зôбраныхъ бувало звычайно 10—15. При „Bratniej pomocy słuchaczów politechniki“ було „kółko zachęty naukowej", котре числило 40 членôвъ; ôдчитôвъ науковыхъ було 18. Зъ кôнцемъ лютого с. р. завязавъ ся при „Czytelni akademickiej“ заходомъ и пôдъ проводомъ Серба Радована Кошутича „Кружокъ славяньскій“, до котрого належали такожь и Русины; ôдчитôвъ було 18, зъ тыхъ 4 читавъ Кошутичь, 1 оденъ Болгарипъ, 1 Ив. Франко (бôльше зъ Русинôвъ не читавъ мабуть нѣхто).
Отсе було бы що головнѣйше про той рухъ. Та якъ въ загалѣ про роботу наукову всеи молодѣжи академичнои не богато зъ того довѣдуємо ся, такх и про молодѣжь руску зъ окрема. Якій бувъ рухъ въ библіотецѣ „Братства“? Кôлько було членôвъ въ „Кружку науковôмъ"? Кôлько членôвъ звыкло було прииходити на ôдчитьі? Кôлько русинôвъ належало до наукового кружка техникôвъ? Кôлько до „Кружка славяньского“?... Всего того не довѣдуємо ся. А коли прийде зложити собѣ образъ науковои роботы нашои молодѣжи зъ того, шо подає справозданє въ „Товаришу“, то выпаде ôнъ хиба зовсѣмъ невеселый. А вже-жь бодай зт. тыхъ 7 ôдчитôвъ, що ихъ читали товаришѣ въ „Кружку науковôмъ“, чи жаденъ не годивъ ся до оголошеня въ „Товаришу“?... А таки були мѣжь ними, судячи бодай по тематахъ, далеко цѣкавѣйши̂, близши̂ и важнѣйши̂, нѣжь „Давнійші форми сімйі"!
Що-ино названа статя головы „Kółka filozoficznego”, З. Северина, здає справу зъ однои частины письма Люиса Морґана п. з. „Ancient Society" (Первѣсна суспôльнôсть), а занимає ся пытанємъ: Яки̂ рôдъ людскій ôдъ початку свого побыту переходивъ станы супружни̂, ііоки дôйшов’ъ до одноженьства? — Пытанє, анѣ слова, дуже цѣкаве. Але чи оно такъ само важне для ширшои читаючои громады ? Чи оно такъ дуже близьке, щобы не найшло ся пребогато далеко близшихъ и важнѣйшихъ, сказати-бъ навѣть, пекучихъ, такъ для спеціяльныхъ студій товариша якъ особливо для обговореня въ „Товаришу“? Чи не близше и не важнѣйше пр. хочь бы таке пытанє, якъ: чого потрѣбно до щастя въ теперѣшнôмъ таки станѣ супружнôмъ ?... Отсе зновъ други̂ пытаня, на котрй волю не ôдповѣдати. Одно лишь замѣчу, що статя написана дуже тяжко, декуды ледво зрозумѣло, и що треба великои силы и волѣ або молодечои цѣкавости, щобы еѣ дочитати до кôнця. Може оно пôшло ôдъ того, що — якъ я довѣдавъ ся зъ боку — була она авторомъ написана по польски, а кимсь иншимъ переложена на руске.
Справозданє зъ знанои книжки Щепановского „Nędza Galicyi" написане Арцѣшевскимъ (членомъ „Bratniej pomocy słuchaczów Politechniki"), и зъ книжки „Die landliche Arbeiterfrage nach dem russischen des Kablukow", написане B. Будзиновскимъ, довершають 1. число „Товариша“.
Якъ бачимо, участь молодѣжи въ выдавництвѣ слаба; а участь рускои молодѣжи навѣть дуже слаба, майже нѣяка (бо-жь д. Франка не могу зачислити до молодѣжи). Не уменшає оно вправдѣ нѣякъ вартости выдавництва. Але менѣ здавалось, навѣть и по самôй назвѣ єго, що оно по при своѣй проґрамѣ має такожь на цѣли, розбудити мѣжь молодѣжею рухъ науковый и литературный; и се уважавъ бы я може чи не за найбôльшу єго заслугу. Тымъ то радъ бы я на закôнченє додати выдавництву охоты до дальшихъ трудôвъ зъ тою увагою, щобы не ôдступаючи ôдъ своєи хорошои проґрамы користало бôльше зъ працѣ нашои молодежи. Тогдѣ чейже и въ „Науковôмъ Кружку Братства" проявить ся бôльше житя.
Алекс. Борковский.
[Зоря, 1888, ч. 19-21, с.322—323, 343-344, 363]
13.10.1888