Журнал «Товариш»

(Епізод із журналістичної діяльності І. Франка)

На шляху І. Франка-журналіста 80-і роки XIX ст. були найскладнішим і найтяжчим етапом, добою надзвичайно напруженою, часто з гіркими поразками, боротьби за створення прогресивного періодичного органу в Галичині. Добре усвідомлюючи, що преса, щоденне друковане слово, є виключно дійовим засобом розвінчання капіталістичного ладу і найкращою трибуною пропаганди революційних суспільно-політичних та літературно-наукових ідей і теорій, що газета чи журнал дає змогу виховати й сконцентрувати передову інтелігенцію й спрямувати її до праці на користь трудових мас, І. Франко пробував використовувати всякі найменші можливості для створення такого видання.

Не в силі заснувати свою газету після припинення журналу «Світ» восени 1882 р., він згодом пішов на деякий компроміс з народовцями і восени 1883 р. став співробітничати в газеті «Діло», друкувався в журналі «Зоря». Не матеріальна нужда, як пояснюють іноді в біографіях Франка, привела його до цих органів, а насамперед прагнення демократизувати їх і використати в своїх цілях. Це був тактичний маневр Франка-журналіста, на жаль, передбачений народовцями і тому малоуспішний. Вже в 1882 р. В. Барвінський, перший редактор «Діла», нерадо дивився на можливість активної участі Франка в газеті. «Франко, — говорив він, — чоловік неможливий, він би ту зараз свої консенквенції виводив, а нам того не треба!»¹ Коли ж Франко став співробітником газети (вже після смерті В. Барвінського в 1883 р.), йому доручали статті й замітки на такі теми, що не давали змоги розгорнути пропаганду передових ідей. Таке становище Франка не задовольняло, що видно з його листа до І. Белея (квітень 1885 р.), де він оцінив цю свою роботу як «ярмо при «Ділі». В 1884 р. він уже сповіщав В. Левицького: «...я здаєсь на днях покидаю «Діло», котре мене дуже мучить»². Очевидно, мучила тут Франка свідомість того, що він не в силі вплинути на блідий зміст і спрямування газети, яка дедалі швидше йшла назустріч ідеям буржуазного націоналізму. А що Франко конче хотів вплинути на газету, видно хоч би з такого його пізнішого визнання (після того, як він порвав з нею в січні 1885 р.). «Мене ангажують до «Діла», та не знаю, що робити, — писар Франко до В. Левицького 9 липня 1886 р. — Дуже б я не рад вступати туди тільки для милого хліба, а бажав би, щоб «Дідо» зробило хоч який-небудь поворот «на свіжий воздух», але боюсь, що й з того нічого не буде»³.

Співробітництво Франка в народовському журналі «Зоря» в 1883—1884 рр. (а потім у І886 р.) корисно вплинуло на це видання, але взяти «Зорю» в свої руки, хоч її редактор О. Партацький навіть пообіцяв був йому це в 1884 р., Франкові не вдалося. Боячись, що журнал перестане бути їх органом, народовські консервативні діячі різними спекуляціями домоглися того, щоб він це потрапив у руки Франка. Очевидно, не вірячи в щирість обіцянки О. Партицького, І. Франко та М. Павлик уже тоді, в середині 1884 р,, взялися за створення свого журналу, що мав носити назву «Поступ». Вони мали намір використати студентське товариство «Академічне братство», та воно віднеслось до цього без особливої активності, хоч на вічі студентів Австро-Угорщини в серпні 1884 р. в Коломиї все ж висловило, думку про потребу студентського журналу. В самих же І. Франка та М. Павлика не було коштів, щоб розпочати видання «Поступу».

Та невдача із заснуванням «Поступу» не похоронила наміру І. Франка спонукати молодь до заснування періодичного органу. Вже на початку 1885, р. він робить спробу залучити до цієї справи те ж студентське «Академічне братство», а також «Товариство руських жінок у Станіславі». «Оце вчора, — сповіщав Франко, 2 січня 1885 р. М. Драгоманова, — зійшлись були до мене люди, чоловік 3 12 МОЛодіжі, і ухвалили будь-що- будь видавати свою окрему газету, котра б «лучила нас з Європою». Щоб не зробити фіаско з грішми, рішено не зачинати видання, поки не буде на ту ціль зложено бодай 5.00 зл. Звісно, і «Академічне братство» і «Товариство Жіноче в Станіславі» заявили готовність по. змозі сиди підпирати видання і причинятися до його почину»⁴.

Таким чином, як і в кірці 70-х років при виданні перших революційно-демократичних журналів та «Дрібної бібліотеки», так і тепер, у 80-і роки, І. Франко орієнтується на молодь та студентство, тримає з ними тісний зв’язок у справі заснування нового прогресивного журналу в Галичини Одначе перейти від планів до конкретної праці йому довго ніяк це вдається, бо, як писала тоді в одному з листів до О. Кониськоро організатор жіночого товариства в Станіславі Н. Кобринська,— «у нас все мусить ся розбити о той нужденний гріш».

Щоб дістати матеріальну підтримку для свого планованого журналу, І. Франко в лютому 1885 р. їде до Києва, де проводить переговори на що тему з діячами київської громади. В результаті цих переговорів він повинен був розпочати видання літературно-наукового і політичного журналу, якому в оповістці про майбутній вихід Франко дар назву «Братство». Як видно з листів І. Франка до О. Кониського та Н. Кобринської, готуючись до видання «Братства», він також звертався до молоді, обговорював з нею різні питання (про правопис журналу, мету і т. п.). Коли ж М. Драгоманов, М. Павлик та ще дехто висловились проти назви «Братство» (а ця назва вказувала, що Франко орієнтувався на студентів гуртка «Академічне братство»), І. Франко погодився повернутись до попередньої назви і видавати журнал під заголовком «Поступ»⁵ Погодився він і з тим, щоб поставити чітку радикальну програму журналу, яку радив М. Драгоманов. Та як активно не діяв І. Франко, ні в 1885, ні в 1886 р. йому не вдалося знайти спільної мови з київськими діячами, одержати від них кошти й матеріали для журналу. До того ж львівські народовці всіляко перешкоджали появі нового журналу. Щоб відвернути від нього Франка і це допустити до конкуренції із «Зорею», вони запрошують письменника в редакцію «Зорі». Не маючи засобів для «Поступу», він з вересня 1885 р. стає редактором «Зорі» з надією покращити її зміст, зробити прогресивним літературно-науковим органом. М. Драгоманов та М. Павлик гостро виступили проти цього кроку Франка, називаючи його недостойним компромісом. Проте, коли судити об’єктивно, то обвинувачувати І. Франка в непослідовності, відступі від планів видання свого журналу не можна. Він в тих умовах пробував різні можливі шляхи для створення передового видання. І цей шлях — шлях демократизації наявних в той час у Галичині українських періодичних видань з тенденцією до всеукраїнських масштабів — не належав до неможливих. До всього цього Франко сам, як видатний письменник, публіцист і громадський діяч, задихався через брак передової української преси.

Відсутність свого періодичного органу він розцінював як вияв і одночасно як причину слабості прогресивної інтелігенції Галичини. Про це він відверто признавався Елізі Ожешко в листі від 13 квітня 1886 р., де так змальовував стан цієї інтелігенції:

«В середині 70-х років виступило у нас на сцену нове, наймолодше покоління, до котрого й я себе причислюю. Покоління те внесло в програму нашого народовства нові домагання: крім теоретичної оборони самостійності малоруського народу, воно домагалось практичної оборони інтересів народу на полі економічнім і соціальнім, домагалось служби інтелігенції для інтересів робочого люду, в літературі реального зображення життя того люду і тої інтелігенції. і ширення правдивої розумної освіти між людом і інтелігенцією. Так що ж! Нас було мало, урядові переслідування остудили запал, а у декого і зовсім зломили відвагу. Тепер ми також розбиті і не маємо сили навіть здобутись на свій, хоч маленький, журналець, котрий би у всякій справі подавав свій голос в нашім дусі. Дещо з того я старавсь робити кореспонденціями до «Kraju», але швидко побачив, що така робота не то що не помагає, а ще й шкодить, бо до руської публіки голос мій туди не доходить, а противників тільки дразнить»⁶. Та не в одному «Kraju» доводилось виступати Франкові в ці роки. Виступав він в гумористичному «Зеркалі», і в польських газетах та журналах — «Przegląd społeczny», «Prawda», «Kurjer Lwowski» та інших виданнях. Тому, пояснюючи М. Драгоманову свій крок до «Зорі», І. Франко виставив саме ці причини. «Приходиться, — писав він 24 вересня 1885 р., — вибирати між цілковитою мовчанкою або працею в польських газетах — і такою дорогою, в котрій я бачу можливо найкраще використання даних обставин. Звісно, яке вино ми влємо в сей старий міх, се залежати буде від нас, молодих, залежати буде в великій мірі і від помочі українців і від Вашої»⁷.

Що І. Франко почав вливати в «Зорю» молоде, свіже, здорове вино і аж ніяк, кажучи його ж словами з іншого приводу, не «трунок на приспання», про це свідчить зміст «Зорі» протягом року його редагування, а також той факт, що народовці не могли стерпіти Франка в складі редакції і восени 1886 р. дали йому відставку. Згодом, весною 1887 р., так само закінчилось його співробітництво в «Ділі», відновлене в 1886 р.

Проте, працюючи в «Зорі», І. Франко не покидав свого наміру видавати власний журнал. З одного боку, він не вірив «песиголовцям»-народовцям, а з другого, — переконався, що в співредакторстві з народовцем Калитовським він ніколи не перетворить «Зорю» в справжній прогресивний журнал європейського типу. Тому восени того ж 1886 р. він надрукував «Запросини до передплати» на літературно-науково-політичний журнал «Поступ», де оголосив програму журналу, що в усіх своїх головних принципах продовжувала й розвивала революційно-демократичні тенденції журналів Франка і Павлика кінця 70 — початку 80-х років. «З новим роком, — сповіщав І. Франко в своєму листі до Б. Познанського 24 жовтня 1886 р., — задумав розпочати на власну руку видання місячного журнальчика «Поступ». Яка буде його доля, не знаю, але будь-що-будь, обставини наші в Галичині такі, що конче треба як-небудь вирватись з дотеперішнього болота». Як свідчать запросини до передплати «Поступу», для Франка єдиним виходом з болота «Діла», «Зорі», «Зеркала» (незалежно, старого чи «нового») було лише революційне видання. Злякавшись програми цього видання, О. Кониський, що так рáтував за новий журнал у своїх численних листах до галичан, особливо до Франка, відразу ж відмовився від участі в «Поступі». Спрямування програми майбутнього журналу негайно ж помітила цісарсько-королівська поліція й конфіскувала «Запросини до передплати» як такі, що містять в собі антидержавні думки. Передбачаючи, що поліція й надалі буде конфісковувати журнал номер за номером, Франко не приступив з 1 січня 1887 р. (як обіцяв у «Запросинах») до видання «Поступу». До того ж у нього не було й відповідних коштів, бо, як згадував сам письменник, після розриву з «Ділом» він «опинився без заробітку серед русинів»⁸. Це й змусило його піти працювати до «газетини чесного напряму, противної шляхетчині і попівщині» — до газети «Kurjer Lwowski».

Вступ І. Франка до редакції газети «Kurjer Lwowski» ні в якій мірі не зменшив гостроти, питання про передове українське видання, що дуже хвилювало Франка. Своїми заробітками в польській газеті і участю в літературних конкурсах (Франко тоді писав на конкурс свою повість «Лель і Полель», надіючись одержати премію⁹) він прагнув тільки підтримати таке видання матеріально. Організаційну ж роботу в ділянці української журналістики він проводив не з меншою наполегливістю. Потерпівши невдачу з планами видання «Поступу», Франко, щоб хоч у якійсь мірі компенсувати відсутність свого періодичного органу, засновує в 1887 р. серійне видання — «Наукову бібліотеку», що незабаром стала «Літературно-науковою бібліотекою». І далі він тримає тісний контакт з молоддю та передовими колами інтелігенції, наслідком якого з’явились альманахи того року: «Веселка» — альманах молоді та «Перший вінок» — жіночий альманах. І. Франко був редактором обох цих видань. В 1888 р. завдяки тісним зв'язкам І. Франка з передовою студентською молоддю та його авторитету серед останньої стало на чергу дня видання студентського журналу «Товариш».

Як не песимістично висловлювався І. Франко в цитованому вище листі до Е. Ожешко про долю й шлях покоління передової галицької інтелігенції, що виступило в 70-х роках, все ж його полум’яна пропаганда передових наукових теорій та соціалістичних ідей і революційна критика капіталістичного ладу вже у 80-і роки почала давати свої плоди — захоплювати в свою сферу студентську молодь і гімназистів. Імена І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького та ряду польських популяризаторів соціалістичних ідей стали користуватись широкою популярністю серед цієї молоді. Як згадує В. Щурат, у Львівській гімназії в 1888 р. старші учні читали твори Франка, цікавилися його «Дрібною бібліотекою», журналами «Громадський друг» і «Світ». «Та коли більшість моїх товаришів знала про нього, — писав В. Щурат, — до того часу лиш стільки, що то екземпляр соціаліста, який сидів уже в криміналі, для мене і ще двох-трьох старших ім’я Франка сполучалося вже з поняттям чогось небуденного й вищого, ніби того легендарного народного героя, якому ув’язнення додає тільки нових променів до здобуття ореолу»¹⁰. В таємних учнівських гуртках, що існували тоді в багатьох галицьких гімназіях — українських і польських,— «молодь, запаморочена москвофільством або байдужа до всього, почала цікавитись новим рухом, витвореним горсткою молодих людей з Франком, Терлецьким і Павликом на чолі, і дехто з цікавіших хлопців уже знав про Франка»¹¹. Як свідчить щоденник О. Маковея, він уже в гімназійні роки перебував у дуже приязних стосунках з І. Франком¹².

Ще тісніший контакт тримав І. Франко з студентською молоддю, маючи завжди на меті виховувати з неї передову, свідому й віддану народові інтелігенцію. Тому він приділяв величезну вагу розбудженню в молоді наукових інтересів та зацікавленню історією, життям і побутом трудових верств народу. З цією метою він приймав жваву участь в роботі студентського гуртка «Академічне братство». «Я,— згадував В. Охримович,— брав діяльну участь в житті «Академічного братства», де гуртувалося свідоме українське студентство і де часто відбувалися відчити і дискусійні сходини. На сі відчити і сходини час від часу приходили також деякі одиниці зі старшого покоління (як напр., Володимир Коцовськйй, Остап Терлецький, Михайло Павлик), та найчастіше приходив Франко, що й сам мав кілька відчитів в «Академічному братстві»¹³. В 1884 р. при «Братстві» Франко організував «Кружок етнографічно-статистичний», який ставив своїм завданням детальне вивчення побуту, творчості й економічного життя народу. Франко був провідною силою цього гуртка.

Одночасно І. Франко перебував у щільний зв’язках з багатьма студентами польських гуртків «Kółko filozoficzne» та «Kółko zachęty naukowej», члени яких активно цікавилися соціальними питаннями і новими суспільними та науковими теоріями, а також з членами «Kółka słowiańskiego», в читаннях якого він брав постійну участь як слухач і доповідач на теми з російської літератури¹⁴.

Особливо жадібно тягнулися до І. Франка ті студенти, що захоплювалися творчістю, прагнули самі виступати з своїми художніми творами, науковими розвідками і перекладами, рецензіями тощо. Серед частини студентів Львова в кінці 1887 — на початку 1888 р. виникла і активно обговорювалася думка про видання своєї літературно-наукової газети, де б друкувалися тільки твори студентів. Як писав О. Маковей в своєму щоденнику, метою газети було поширення прогресивних ідей серед молоді, не вмішуючись в політику, рекомендація літератури для читання, рецензування наукових праць, друкувангія віршів, оповідань тощо. Ініціаторами такого видання стали тодішні студенти першого курсу університету В. Будзиновськгій, що активно зайнявся збиранням грошей на видання, М. Ганкевич, Є. Козакевич та О. Маковей¹⁵. «Ми, — згадував про це В. Будзиновський,— хотіли «виробляти собі перо» і пропагувати наші ідеї. До тодішньої української преси наші пера з нашими ідеями не мали приступу. Треба було заснувати власну газету. Я вирахував, скільки коштував би п’ятиаркушевий місячник, скільки могло би бути передплатників і скільки можна би зібрати між товаришами на покриття певного як 2+2 = 4 дефіциту. Я вирахував, що «кінці зійдуться»¹⁶. До них приєднався також С. Козловський, що був старшим студентом (він вчився на різних факультетах політехніки вже 9-й рік) і користувався авторитетом серед українських та польських передових студентів. Так оформилась справа видання студентського журналу, що одержав назву «Товариш».

Як показують поліцейські донесення і судова справа з 1889 р. над С. Козловським та іншими студентами, а також над Б. Вислоухом, ця назва журналу своєрідно відобразила таємну революційно-організаційну роботу, що велась тоді між львівськими студентами. Хоч таємного соціалістичного гуртка, в існуванні якого саме були обвинувачені С. Козловський, Я. Гомуліцький, К. Гуржицький та інші студенти під час процесу¹⁷, в дійсності й не було, проте під час трусу в С. Козловського в липці 1889 р. поліція знайшла рукописні уривки статуту якогось товариства. На суді С, Козловський та інші студенти стверджували, що товариство, для якого вони готували статути, мало бути явним і ставило своїм завданням науково-філософську освіту молоді, причому в цій ділянці вони прагнули досягти згоди з українською молоддю.¹⁸ Очевидно, це визнання обвинувачених не розкривало соціальної суті задумуваної організації, все ж воно не було й безпідставним. Підтвердженням цього, без сумніву, було розпочате видання журналу «Товариш», що свідчило про єднання тодішніх передових українських і польських студентів. Відповідальним редактором видання був саме С. Козловський. Можна думати, що під його впливом і насамперед під впливом розроблюваного статуту планованої організації, до якої мала належати польська молодь та українська з Галичини й Буковини, і виникла назва «Товариш». На це вказує одне місце із знайдених поліцією 6 липня 1889 р. під час обшуку в С. Козловського уривків статуту товариства, про яке прокурор доносив: «З основи §§ 60 і 66 видно, що члени союзу поділяються на дві категорії, тобто на братів і товаришів, і що для переходу до категорії «братів» мусить «товариш» визнавати потребу заміни капіталістичного ладу на колективістичний»¹⁹. Оскільки засновники журналу, що були обізнані і розроблюваним статутом і з цими його параграфами, прагнули в журналі проводити передові думки та теорії, стоячи на грунті інтернаціоналізму, то найвідповіднішою назвою для їх органу і стало слово «товариш». Таким чином, ця назва своєрідно виражала напрямок, якого прагнули надати своєму журналові передові львівські студенти другої половини 80-х років.

Задумавши випускати свій журнал, недосвідчені у видавничих справах студенти не відважились, одначе, видавати його власними силами і вирішили запросити на фактичне редакторство когось із старших. «Все ж таки,— згадував В. Будзиновський,— нам нелегко було між старшими знайти дорадника, бо для них були зареволюційні всі наші ідеї, не виключаючи ідей в області гарного письменства. Батьки судженої одного нашого товариша випросили його з хати і дівчина зірвала заручини, бо «пішла чутка», що він читає реалістичні повісті Золя!»²⁰ Єдиний був вихід — звернутись до того, чия діяльність і творчість виховувала передових студентів, — до І. Франка, що зможе по-справжньому повести прогресивне видання. Коли В. Будзиновський, О. Маковей та інші ініціатори журналу прийшли до Франка і виявили йому свій намір видавати «Товариша» та запросили його на «начального редактора», І. Франко охоче погодився. Було домовлено, що за свою, редакторську працю він матиме не грошову плату, а право вміщати в журналі свої твори. «Франко, — згадує В. Будзиновський,— радо згодився, бо тоді і він не мав приступу до української преси»²¹. З свого боку (як свідчить запис О. Маковея в щоденнику про цей факт), Франко запропонував «надати цьому проектованому часописові характер більше загальний, поважніший», «щоб газета заступала не тільки інтереси молоді, але й містила праці старших людей». Студенти пристали на це, і таким чином справа видання «Товариша» фактично опинилася в руках І. Франка. Щоправда, була домовленість, що матеріал кожного номера журналу І. Франко мусить представляти редколегії, до складу якої входили вищезгадуванІ студенти. До друку могли попадати тільки ті матеріали, які приймались одноголосно. Кожен студент — член редколегії — міг накласти вето на матеріал Франка і, з другого боку. Франко міг не допустити в журнал першої-ліпшої праці молодих авторів²². Такі умови, без сумніву, обмежували ініціативу фактичного редактора Франка і, як виявилось надалі, таїли в собі приводи до непорозумінь.

В кінці травня 1888 р. на «конституційному засіданні» редколегії «Товариша», до якої входили з старших також М. Павлик та О. Терлецький, мова йшла про характер журналу. М. Павлик пропонував, щоб журнал не був лише літературно- науковим органом, але й займався суспільно-політичним життям, пильно слідкуючи за народним (особливо селянсько-ремісницьким) рухом в Австрії та за її межами. «...Я,— пояснював М. Павлик свою позицію М. Драгоманову в листі до нього від 27 червня 1888 р.,— бив на те, щоби «Товариш» порушував і політично-суспільні живі справи, способом доступним і для народу, так щоби рух культурний серед, молодіжі прямо в’язався з народним. Інакше, казав я, ті справи стане гірше й шкідливо для нашого напрямку вести хто інший, і молодіж мало-по-малу піде на бік не наш. Як знаєте також, всі зібрані товариші спротивилися моїй раді, і рішили видавати часопис тільки для інтелігенції, чи то для молодіжі, і тільки про теоретичні науково-літературні справи»²³. До речі, М. Драгоманов у відповіді на цей лист М. Павлика не став на його сторону, а підтримав фактично Франка, порадивши М. Павликові не виходити з редакції «Товариша», як той намірявся.

В червні І. Франко зайнявся підготовкою показового номера «Товариша». Він розіслав листи до багатьох своїх знайомих з повідомленням про заснування цього журналу й проханням Надсилати матеріал. Н. Кобринську, М. Рошкевич, Є. Озаркевич (сестру Н. Кобринської) — учасниць альманахи «Перший вінок»— просив надсилати матеріали негайно, ще до першого номера «Товариша»²⁴. М. Драгоманова, Ф. Ржегоржа, Ф. Вовка та інших відомих тогочасних дослідників Франко своїми листами запрошував до постійного співробітництва в журналі.

Спочатку журнал «Товариш» планувався розміром в 5 аркушів кожний номер. В процесі підготовки й друкування першого номера журналу протягом червня й початку липня, як записав О. Маковей у своєму щоденнику, В. Будзиновський домігся того, щоб обов’язково надрукуватй рецензії Арцішевського та його власну в першому номері, а не відкладати на наступний. Внаслідок цей номер вийшов до семи аркушів об’ємом. «Найбільше гроша на друк,—зазначав Маковей,— вложив Франко»²⁵. За підрахунками О. Маковея, цей перший номер «Товариша» коштував 150 злотих ринських.

Характерною рисою першого номера журналу «Товариш», яка відрізняє його від попередніх Франкових журналів, наприклад від «Світу», було те, що в ньому всі статті й твори подані повністю, без переносу до наступного номера.

Слід зазначити, що за цим журналом ще до його появи почали слідкувати народовці, з якими Франко порвав, вийшовши із «Зорі» і «Діла». «Вихід «Товариша»,— повідомляв 22 червня І. Франко свою дружину,— дуже дивує і безпокоїть народовців. Атмосфера ту стала ще дурнішою і поганьшою, ніж була. Всі дуються і дивляться вовком, а Громніцький (учйтель-народовець, учасник видання «Діла».— О. Д.) вчора дав мені до пізнання, що по виході першого номера «Товариша», котрий зараз треба буде заплатити, прийдесь нам переноситися до другої друкарні. Ну, та се для нас не буде страта»²⁶.

Як записав О. Маковей у своєму щоденнику, директор друкарні товариства ім. Шевченка, де друкувався «Товариш» (а там друкувалась і «Зоря», й інші народовські видання), ніби навмисне відтягував друкування його першого номера і подбав, щоб Белеї, Цеглинські й подібні їм старі народовці знали зміст нового журналу Франка ще задовго до його виходу. Боячись конкуренції з боку «Товариша», вони почали шкодити йому ще під час друкування. Всього повинно було вийти 1000 примірників «Товариша», але друкарня після довгого зволікання надрукувала лише п’яту частину тиражу. «Скандально опізнила нас друкарня,— писав Франко М. Драгоманову,— та й то виготовила лиш 200 екз.»²⁷ З останніх 800 екземплярів вона надрукувала лише перші чотири аркуші, посилаючись на відсутність паперу. Все це робилося з явним розрахунком підірвати видання з самого його початку. І дійсно, перший номер «Товариша» з датою 10 липня друкарня затримала так, що він вийшов лише 24 липня, і це стало для поліції формальним приводом до його конфіскації, 25 липня журнал був конфіскований з тих причин, що на ньому не було підписано імені видавця та що замість 10 липня вийшов аж 24. Проте це тільки зовнішні формальні причини, за якими ховалась суттєва — прагнення підірвати нове видання, здійснене при активній участі І. Франка. Тільки після майже двохмісячної тяганини і проведення двох судових процесів Франко 23 вересня 1888 р. «видер 1 н-р «Товариша» з зубів поліції»²⁸. Ясно, що це не могло позитивно вплинути на недосвідчену ще (крім І. Франка та М. Павлика) студентську редколегію.

Таким чином, «як проба періодичного видання, держаного в радикальнім дусі, — писав пізніше Франко, — яке, одначе, не вийшло поза перше число, появився в липні 1888 р. «Товариш», фактично під моєю редакцією, але як орган кружка університетської молодіжи радикального напрямку»²⁹.

III

Свій радикалізм журнал «Товариш» засвідчив в усіх головних моментах — і програмою, і змістом, і складом авторів. Програма видання, накреслена в загальних рисах І. Франком у зверненні «Від редакції», що ним відкрився перший номер, ставила центральним завданням «Товариша» засвоєння і застосування в конкретних національних умовах передових досягнень європейської науки й культури для піднесення духовного розвитку й громадської активності свого народу, критику в світлі цих досягнень та ідей духовного і літературного життя на Україні, зокрема в Галичині. «Не сходячи ані на хвилю з грунту народного русько-українського, ми,— заявляв Франко від імені видавців «Товариша», — бажаємо по змозі прикладати до пізнання того грунту сучасні європейські методи наукові і літературні, а заразом прояснювати дальшу нашу роботу показом на ті дороги, якими йде тепер наука і література в других освіненіших краях Європи»³⁰. Іншими словами, журнал «Товариш» він хотів перетворити на трибуну для пропаганди революційних суспільних і природничих наукових теорій та літературно-естетичних ід й серед української інтелігенції, особливо молодої її генерації. Ці революційні, інтернаціональні за своїм характером теорії та ідеї він прагнув прищепити на українському національному грунті або, як висловлювався в досить загальній, спричиненій цензурою формі в тій же заяві «Від редакції», «заповнювати рамки національні змістом сучасної європейської освіти і науки»³¹.

Починаючи з першого номера «Товариша» І. Франко проводить цю програму в життя в обох відділах журналу — відділі літератури (белетристики) і відділі наукових статей та рецензій. Хоч широкого і яскравого втілення вона в цьому номері журналу ще не могла знайти, бо Франко не встиг розгорнути активної роботи з авторами, все ж журнал приніс окремі досить цікаві, викривально-бойові, соціально загострені твори та наукові статті й рецензії, що порушували на свій час нові питання суспільних наук.

Про радикальний напрямок журналу свідчив і склад авторів, представлених у першому номері «Товариша». Головне місце в ньому зайняли твори і статті І. Франка, М. Драгоманова та М. Павлика. В журналі також зустрічаємо імена М. Старицького_; (Гетьманця), Н. Кобринської, К. Попович та тодішніх студентів, що захоплювались соціалістичними теоріями,— В. Будзиновського, О. Маковея, З. Северина та В. Арцішевського.

Весь матеріал, опублікований в журналі, в кількісному відношенні порівну розділяється між двома відділами: тут з’явилось 8 художніх творів і перекладів та стільки ж наукових статей і рецензій. Проте питома вага белетристичного відділу «Товариша», без сумніву, була далеко вищою порівняно з публіцистично-науковим його відділом. Причиною цього є те, що більшість опублікованих в журналі художніх творів належала талановитому перу І. Франка (5 з усіх 8 оригінальних творів і перекладів). В «Товариші» вперше побачило світ його відоме сатиричне оповідання «Домашній промисел» і сатира-фейлетон «Наша публіка» та його переклади двох соціально-викривальних епіграм Гавлічка-Боровського і єврейської народної «Пісні капцана». Тут же надрукував І. Франко збережений в нього ще від часу видання перших революційно-демократичних журналів гостро соціальний вірш М. Старицького (Гетьманця) «На Україні». Коли поряд з цими художніми творами згадаємо ще два ліричні вірші — «Не зривай квітки» К. Попович та «На самоті» О. Маковея, — матимемо повний перелік змісту літературної частини журналу.

Як бачимо, із студентів і молоді з пробою свого пера вдалось виступити в першому номері «Товариша» лише одному О. Маковею. Це не могло не впасти в очі студентам — ініціаторам «Товариша» і не стати в майбутньому однією з причин непорозумінь у редколегії, тим більше, що в наявності були твори молодих, надіслані до «Товариша». З них заслуговує на особливу згадку твір учня 6 класу Коломийської гімназії Л. Мартовича. Про нього ось що писав М. Павлик М. Драгоманову 17 липня 1888 р.: «Цими днями вислано буде для Вашої оцінки невеличке оповідання, котре в ред. комітеті викликало велике недовміння. По-моєму, це штука прекрасна, просто Гоголівська, і авторові — ученикові 6 гімн. кл. — можна би віщувати з того велику будучність. Оповідання загально подобалося і в комітеті, і навіть далі, та Франко вперся... Тепер же й він, і особливо я цікавий, як воно Вам подобається? Завважайте тільки, що воно видається як слід аж тоді, як його гарно читати на голос (говорить усе п’яний чоловік), а Ви на це майстер. Мені, скажу Вам, дуже досадно, що через Франка воно не пішло в 1 ч., як заслугувало. Додам ще, що я написав був до оповідання пояснення і назвав його «Не-читальник». Воно з того теперішнього народного руху, в читальнях, про котрий у мене чималий матеріал, і з того, а також з особистого знайомства з сторонами коломийськими я можу Вас упевнити, що по змісту й мові оповідання — майже фотографія»³².

Ці рядки і сам факт тут наведено не лише для показу того, що до нового передового журналу, очоленого І. Франком, потяглась молодь з-поза Львова (свідченням цього може бути й лист гімназистів В. Стефаника та Л. Мартовича до редакції «Товариша»³³) чи щоб зазначити, що й у І. Франка були випадки помилкової оцінки початкуючих авторів, але також для того, щоб документально вказати на справжню дату написання «Не-читальника» Л. Мартовичем, яку невірно подає навіть академічний підручник «Історія української літератури»³⁴.

Розглядаючи літературну частину «Товариша», не можна не поставити в центрі уваги твору І. Франка «Наша публіка (замість фейлетону)». Він характерний з кількох поглядів. По-перше, цим твором журнал категорично відмежовувався від сучасної йому галицької періодики обох напрямків — москвофільського й народовського, піддаючи її позиції узагальненому сатиричному розвінчанню. По-друге, цим твором І. Франко відстоював право преси на постановку передових літературно-наукових проблем, які боязко і тенденційно обминала галицька журналістика. По-третє, автор фейлетони «Наша публіка» спробував висвітлити з своїх позицій так звану проблему публіки й журналу, читача й преси.

Тема викриття галицької народовської та москвофільської преси художнім словом була виключно злободенною і назрілою для І. Франка в 80-і роки. Короткочасне співробітництво та ідейний розрив Франка з видавцями цієї преси дали багатий матеріал та імпульс письменникові, а його боротьба за прогресивний журнал не могла не включати в себе як органічну складову частину розвінчання буржуазної преси Галичини. До того ж газети, журнали й видання народовців і москвофілів цього часу були, як правило, такими пустими й ретроградними, що викликали гнівне обурення з боку передової інтелігенції. Ще в 1880 р. І. Франко висловив своє обурення в статті «У нас нема літератури» (недрукована передмова до його перекладу «Фауста»), в якій писав про стан буржуазної преси і видань в Галичині: «Газети, повні фраз, маскуючі зливою слів недостачу мислі, й брошури, голосно і з одвертим переконанням розправляючі про виїдене яйце, справоздання з діяльності, котрої ніхто не бачив і з котрої ще перед виходом справоздання сліду не лишалося; повісті, про торішній сніг, в котрих видно все, крім життя, правди й дотепу; вірші про весну, літо, зиму й осінь, про любовні зітхання і святу трійцю, про природу, засушену в бібулі і про чуття, законсервовані в спирті, — це ще не література»³⁵. Подібну характеристику й оцінку тодішній галицькій народовській та москвофільській пресі давали й інші прогресивні діячі — М. Драгоманов, М. Павлик і навіть окремі ліві народовці. Доходило до того, що М. Драгоманов змушений був звертатись до впливових діячів з словами здивування і докору, як ось у листі до Т. Окуневського 6 квітня 1887 р.: «Мені саме, читаючи «гниль» у львівських газетах, не раз приходило в голову: що то думають про цю «гниль» порядні галичани? Невже вони пропускають її зовсім без протесту? Пишете ви тепер, що вам «всім аж лице ся лупає». То невже ж ви не можете хоч пробовать спинити дурость і безстидство своєї журналістики?»³⁶.

Зашкарублість, консерватизм і блідість своєї преси народовські та москвофільські видавці, як правило, пояснювали вимогами та рівнем розвитку читача, «публіки». М. Драгоманов справедливо називав це «редакторською хворобою», що в Галичині була просто епідемічною. Тому він в одному з листів до І. Франка (березень 1885 р., коли йшлося про заснування останнім революційного журналу в Галичині) попереджував його не заражатись цією хворобою, не «вважати публіку за дуже дурнішу писателів, думаючи, що, мовляв, того й того публіка не розбере, тим не зацікавиться і т. і. Давайте усяку серйозну справу публіці, розказуйте просто, але серйозно, — і публіка розбере»³⁷. Можливо, що це попередження М. Драгоманова теж було одним із поштовхів (звісно, далеко не першочергових) до появи в «Товариші» твору І. Франка «Наша публіка».

Щоб яскраво й загострено змалювати типову картину стану галицької журналістики 80-х років, І. Франко вдався до жанру, що в публіцистиці відомий під назвою «замість фейлетона». Це — фактично один з видів фейлетона, характерний тим, що в ньому звичайно не називаються конкретні імена, а вводяться в сатиричному освітленні узагальнюючі, типізовані постаті й погляди. Маючи намір одночасно розвінчати і позиції буржу- азно-народовської газети «Діло» та її тодішніх редакторів І. Белея та К. Кахникевича, і програму літературно-наукового народовського журналу «Зоря» та обмежений світогляд його редакторів О. Калитовського, Г. Цеглинського й О. Борковського, і наскрізь реакційні платформи москвофільського «Слова», редагованого тоді то В. Площанським, то О. Мончаловським, чи «Нового пролому» та ще реакційніші тогочасні церковні періодичні видання — різні «Душпастирі», «Русі» та «Мирі» і т. д., І. Франко майстерно й широко використав цей своєрідний жанр, що стоїть на межі між публіцистикою і художньою літературою. Сатирично-розвінчувальні можливості цього жанру він вміло збагатив ще й динамічною композицією свого твору, побудувавши його у формі полеміки безіменних представників двох таборів у журналістиці — поборника передових літературно- наукових ідей (його представляє сам автор), з одного боку, і редакторів галицьких консервативних видань, з другого. Недаремно І. Франко в авторецензії назвав свій твір сатирично- полемічним³⁸. Внаслідок вийшла жвава викривально-епічна зарисовка з життя галицької журналістики. Це був ще один новий творчий засіб викриття галицької консервативної преси І. Франком — публіцистом і художником слова. Раніше він використовував з цією метою або викривально-епіграмну форму (наприклад, у вірші «Діяльність», де розвінчав лжепатріотичну балаканину ряду галицьких газет), або форму гострої критичної статті з. науковою, літературною чи суспільно-політичною полемікою проти тієї чи іншої газети. Починаючи з 1887 р. (від постаті галицького редактора в повісті «Лель і Полель») І. Франко прагне, крім цього, створити ще епічні узагальнені образи та малюнки з життя галицьких газетярів. Повністю присвяченим цій темі твором з сильним сатиричним струменем і став фейлетон «Наша публіка». Пізніше дана тема знайшла у Франка своє втілення ще в інших художніх творах — оповіданнях «Odi profanum vulgus» (1899) та «Історія одної конфіскати» (1899).

Твір І. Франка «Наша публіка», як жоден з його попередніх виступів проти галицької преси, нещадно зриває з неї ширму і оголює всю і безідейність, лицемірство та продажність. Цією ширмою для галицьких видавців була «публіка», «наша публіка». Нею вони виправдовували свій консерватизм і ненависть до всього передового. Саме апеляціями різних галицьких редакторів до публіки і відкривається фейлетон І. Франка.

«— Що нам там займатися науковими питаннями, філософією, економією, науками природнимиї Наша публіка того не любить!

— Годі нам вдаватися в Остру критику нових появ літературних. Одно те, що познеохочуємо молодих писателів, а друге те, що й наша публіка кривиться на такі річи.

— Але ж бійтеся бога? що се ви говорите о якихсь обще-українських справах, о конечності вироблення одностайності галицько-української мови літературної! Наша публіка має інші, місцеві діла перед собою — куди їй ще й тим займатися.

— Познакомлювзтися з життям, літературними і обстановами других племен слов’янських? Та воно б то теє... ми й не від того, але годі знов заповняти цілу газету самою слав’янологією. Наша публіка не дуже то в ній смакує.

— Мужик... хлоп... його інтереси, його освіта, його організація. А ще як почнете малювати того хлопа по-свойому, з «запахом», з цинізмами і тривіалізмами,— ну, то нехай радше чорти поберуть і вас і літературу. Такої літератури наша публіка певно не прийме»³⁹.

Вже цей початок фейлетона дає повну уяву про галицьку журналістику. Характерно, що тут же прийомом заперечення, зробленого устами галицьких буржуазних редакторів, автор фейлетона наголошує на головних завданнях журналістики в розумінні передових діячів. Разом з цим він викриває ретроградність і боягузтво діячів буржуазної преси, які уникають природничих наук, тому що бояться атеїзму, суспільних наук, — бо жахаються соціалізму, і т. д. Весь цей свій жах вони прагнуть прикрити все тією ж ширмою — смаками публіки. «Наша публіка, — пише тут І. Франко про галицьких газетярів — москвофілів і народовців, — се послідній, неоспоримий доказ у всякім спорі про напрям і зміст усякої галицько-руської газети. Що редактор сам занедбав, чого не доглянув і не розкусив, чого не розуміє або не хоче — усе то так повинно бути, бо бачите, наша публіка так хоче. І мовчанка о важних та жизненних річах, і безконечне мливо на тему «у городі лобода, а в Києві дядько», і ніякою логікою непостижиме скакання від «нашого демократизму» під булаву «його Високопреосвященства» і від програмового «ми поступовці і федералісти» до «мира, витікаючого з мощів святого Николая», і дрібна полеміка о дрібні особисті урази — і все, все те, що становить букет нинішнього нашого газетярства всіх «парафій» і всіх відтінків, усе те, коли розколупати ближче людей, заправляючих д^:лом, пливе з одного джерела: наша публіка того домагається. Вона домагається і «такту», і «темпераменту», і мовчанки, і «дзявкання», і леду, і огню. Для її догоди ми раз чорніємо, раз біліємо. Для її Ласки ми сьогодні плюємо, а завтра лижемо»⁴⁰.

Таку картину безпринципності, безідейності, продажності й гнилизни галицької преси, приховувану апеляціями до «публіки», подав І. Франко в своєму фейлетоні. Користуючись засобом котрастного зображення, він досяг тут надзвичайної сили публіцистичного викриття і оголення безпринципності як головної риси цієї преси, здатної кидатися від полюса до полюса. Взагалі ідейний контраст, зіткнення протилежних поглядів — це один з основних прийомів композиції і стилю фейлетона «Наша публіка», що надає йому надзвичайно великої полемічної сили. І лише після того, коли І. Франко, зірвавши з буржуазних газетярів ширму так званої «публіки» і розкривши, що це «не апокаліпсична бестія, а всі ми», починає виклад своїх прогресивних поглядів на взаємовідносини преси й громадськості (публіки, читачів), на завдання преси, — він користується іншою манерою письма. Перейшовши тут від дискусії до агітації за свої погляди, він вживає такі засоби переконання, як влучне порівняння (порівняння «страшних» слів з жупелом), афористичне заокруглення думки («лякатися слів — се забобон і більш нічого», «Нема думок страшних, неморальних або шкідливих»), широку ілюстрацію з історії (про Карфаген), з поезії (вірш з 1848 р.), з світових тогочасних подій і т. п. Всю цю майстерно і живо викладену аргументацію фейлетоніст спрямовує на те, щоб розбити застій, догматизм і страх галицької преси перед «заказаними теоріями», щоб преса ширше і об’єктивно виносила на розсуд читача ці теорії.

І. Франко категорично відкинув базікання буржуазної преси про «шкідливі, неморальні, заказані теорії», показавши класову підставу такої оцінки останніх. «Я, — заявляв Франко,— жодної заказаної теорії не знаю. Знаю більш або менш основні, котрі більш або менш відповідають фактам і пояснюють їх — і більш нічого... Що може бути неморального, напр., в теорії Дарвіна, або в теорії Ньютона, або Коперніка, або хоч би і в теорії Маркса про історичний розвій капіталізму, або в теоріях неомальтузіанців про занадто швидке розмножування роду людського? Що тут страшного або неморального? Беріть факти, на котрі вказують ті мислителі, придивіться їм добре, оцініть, Чи мають вони таку силу, яку їм ті мислителі приписують, порівняйте, зведіть докупи, пошукайте нових, а опісля й судіть...

—Е, — скажете ви,—якби то нз таких теоріях і кінчалося, то ще б нічого. Коли ж то ті панове мислителі захапуюгь і душу і серце, натякають й вказують чоловікові: оттак треба робити, так треба жити, туди треба йти!

І добре. Так і треба. Тільки все-таки не забуваймо, що їх теорії, їх думки, їх сказівки — не більше як ради»⁴¹.

В утверджуючій частині свого фейлетона І. Франко, таким чином, став на захист революційно-демократичної проблематики як провідної для літературно-наукових галицьких періодичних видань. З революційно-демократичних позицій він розв’язував і взаємовідносини преси й читача, відстоюючи ту думку, що преса повинна виховувати публіку й підносити її свідомість, а не потурати відсталим смакам і поглядам читачів. І. Франко вимагав широкого критично-наукового обговорення в пресі Галичини нових суспільних і природничих теорій і таким шляхом активного використання журналістики для розвитку «наукового життя інтелігенції» та «виконування добрих, великих і тривких діл громадських»⁴².

Отже, як і в своїх попередніх революційно-демократичних журналах, І. Франко в «Товариші» (в редакційному зверненні і в фейлетоні «Наша публіка») одним з центральних завдань журналістики вважає виховання передової інтелігенції, розбудження її активної діяльності в інтересах народу.

Фейлетон «Наша публіка», як жоден з матеріалів «Товариша», викликав гостру реакцію з боку рецензента журналу О. Борковського, який, очевидно, легко міг побачити її себе серед розвінчаних Франком редакторів⁴³. Тому-то йому нічого не залишалось, як назвати фейлетон «Наша публіка» нереальним, вигаданим, а Франкову критику «простою напастю», «клеветою, несг раведливо киненою на нашу публіцистику», самого ж її автора кваліф кувати із злою іронією як «пророка, випередившого далеко свою громаду, благоденствуючу в кромішній тьмі»⁴⁴. Проте жодного контраргумента, крім власного свідчення, що «не доводилось мені нічо такого чувати ніколи і ні од кого», рецензент не може протиставити Франковій критиці. Неувагу ж до нових наукових і літературних ідей з боку галицької преси О. Борковський намагається пояснити то «браком сил», то малим, числом «рук і голів до всеї роботи», то відсутністю коштів. Звичайно, всі ці виправдування такі ж безгрунтовні, як і апеляції галицьких буржуазних публіцистів до «публіки», розвінчані в аналізованому фейлетоні. Не до вподоби рецензентові була й те, що І. Франко популяризував свій фейлетон у польській пресі — в демократичному варшавському журналі «Prawda», — виставляючи в критичному світлі галицьку публіцистику перед ширшим світом. Справді, поряд з самим фейлетоном «Наша публіка» І. Франко підпорядкував справі розвінчання галицької буржуазної журналістики і свою лаконічну анотацію на цей фейлетон. Даний факт вказує, наскільки він був непримиренним борцем проти консервативної преси і як вишукував все нові й нові шляхи та засоби її викриття.

Після фейлетона «Наша публіка» ширшої згадки заслуговують з літературного відділу «Товариша» оповідання І. Франка «Домашній промисел», вірш Гетьманця «На Україні» та переклад І. Франка єврейської пісні про капцана. Всі ці твори надихані гострою класовою ненавистю проти експлуататорів, викривають з позицій трудового народу несправедливість суспільного ладу. Поява їх на сторінках «Товариша» яскраво свідчить про революційно-демократичну тенденцію цього журналу.

Так, відоме оповідання І. Франка «Домашній промисел» було художнім узагальненням спостережень І. Франка над впливом урядових заходів по піднесенню домашнього промислу в 1883 р. Вже тоді, оглядаючи в кількох статтях і замітках ці заходи, І. Франко сумнівався в їх користі для народного промислу. В газеті «Діло» (1883, № 93) він, наприклад, писав, що «о заходах коло піднесення домашнього промислу багато пишеться в польських газетах, коби лиш все то була правда, коби лиш в тім не було багато диму, а вогню мало». Який результат дали ці заходи, письменник відобразив у названому оповіданні. Подане у формі розповіді малописьменного галицького селянина-ложкаря, воно на конкретному життєвому прикладі проводить ідею, що всякий новий закон в буржуазному суспільстві — де ще один тягар на плечі трудящих, що закони в цьому суспільстві видаються тільки в інтересах експлуататорів. Прийомом контрастного співставлений обіцянки маршалка «всіх сил доложу, щоб тільки домашній промисел в Галичині піддвигнути», і дійсного стану речей, про які з тонкою іронією оповідає селянин-ложкар, Франко майстерно вип’ячує цю провідну ідею.

Велику послугу в цьому письменникові зробила і народна творчість, що образно сконденсувала погляди трудящих з цього приводу. Елементи фольклору вводить Франщ з епізодичним образом селянина Хоми Губатого, що говорив оповідачеві — Яцеві: «Е, каже, куме Яцю, не маєте ви й доси чого нарікати на свою долю, а на панську поміч не спускайтеся! Я там панів не суджу, але то вам кажу як старий: ніколи якось панська ласка хлопові на здоровлє не виходить. Недармо то старі люде й приповідку зложили: не міряй свого носа з панами, бо як твій буде довший, то тобі вріжуть, а як буде коротший, то тобі ж натягнуть. Панська ласка бистрим конем їздить»⁴⁵.

В цьому переконує й розказана подія. «Ціла та хісторія з цехами, — приходить вкінці до висновку селянин, що змушений був кинути ложкарський промисел через нову «Промислову уставу», — тільки жидам на добре вийшла, бо жид таких збанкротованих ремісників бере до себе на службу, виробляє для себе аркушик зарібковий і каже бідолахам робити на себе. Жид збагачується, а вони ледве дишуть...»⁴⁶ І далі письменник устами свого героя закидає буржуазній пресі: «Тілько то мене дивує: пошо в такім разі гомоніти так голосно о піднесенню промислу домашнього?..»⁴⁷.

Не випадково рецензент «Товариша» критик-народовець О. Борковський, що був тоді і співредактором «Зорі», і одночасно редактором «газети для народу» — «Батьківщини», в якій вихвалялась «нова устава промислова» з 1883 р., виступив із спростуванням Франкової типової критики капіталістичних порядків і законів. Він прагнув виправдати промисловий закон і звести змальовану Франком картину до одного випадку.

Вірш Гетьманця «На Україні», один з кращих поетичних, творів «Товариша», дає по-шевченківськи яскраву невідрадну картину життя трудової України, пригнобленої панами та орендарями. Засобом протиставлення квітучої України козацьких часів (тут автор перебуває в полоні історичної ідеалізації) і її життя в епоху капіталізму він досягає надзвичайної гостроти художнього викриття соціального гніту в цю епоху.

Цей вірш — чи не єдиний твір в журналі, що був присвячений життю Східної України і належав східноукраїнському авторові. І. Франко до першого номера «Товариша» ще не встиг залучити авторів з Придніпрянщини і змушений був використати наявний у нього ще з кінця 70-х років вірш М. Старицького.

Переклад єврейської народної пісні, здійснений І. Франком, вартий уваги не лише своїм соціальним змістом, але особливо як своєрідний вираз ставлення журналу до єврейського питання. Вміщенням цієї пісні редакція підкреслила свої прагнення «підтримувати всякий вільний цивілізований рух серед ізраїльської маси»⁴⁸. Як писав І. Франко, пісенька ця цікава тим, що показує, як «в тій погордженій мові бувають висловлені на галицькому грунті думки, виражаючі свідомо чи несвідомо поступові прагнення»⁴⁹.

З подібних причин заслуговують згадки також Франкові переклади двох епіграм К. Гавлічка-Боровського — антиєзуїтської «Пророк Йона» та антипанської — «Осторога» Вони відзначаються гострим соціально-викривальним змістом і засвідчують увагу журналу до одного з сусідніх слов’янських народів, що також планувалося в редакційній програмній замітці.

В цілому літературна частина першого номера «Товариша», складена переважно з талановитих творів і перекладів його редактора І. Франка, показує, що журнал від самого початку зайняв позиції критичного реалізму в питаннях літератури та революційно-демократичної ідейності в галузі журналістичної справи. Художнє слово в цьому виданні, як і в попередніх журналах L Франка, служило громадським завданням, виражало передові тенденції галицької інтелігенції, було зброєю в її боротьбі. «Спеціально у нас, русинів,— писав І. Франко в 1884 р.,— поезія повинна бути великою частиною тої культурної, поступової праці, до котрої всі ми покликані, до котрої всі ми рук прикладаємо»⁵⁰. Цим поглядом на художнє слово керувався Франко в своїй творчості. Ним же постійно керувався вів у своїй журналістично-редакторській діяльності. Однією з яскравих ілюстрацій цього є, зокрема, і літературна частина журналу «Товариш».

Не з меншою переконливістю розкриває прогресивні тенденції «Товариша» і його науково-публіцистичний відділ- За винятком публікацій записки Т. Шевченка до О. Герцена й листа О. Федьковича до Д. Танячкевича (І. Франко, як видатний літературознавець, завжди дбав про цю рубрику в журналі), всі останні матеріали цього відділу мають рецензійно-реферативний характер. Питання, які порушуються в них, у своїй сукупності показують, що журнал прагнув відгукнутись на актуальні наукові теми і популяризувати передові наукові погляди серед молоді. Так, вмістивши гостру рецензію М. Драгоманова на брошуру О. Стодольського «Етнографія Слов’янщини», журнал тим самим виявляв свої передові позиції в національному питанні, в ставленні до російського народу і його культури і категорично засуджував всілякі шовіністичні та націоналістичні тенденції. Очевидно, з цією метою І. Франко і помістив її в «Товариші», хоч спочатку вона призначалась до «Kwartalnika historyczn-oro»⁵¹. В своїй брошурі О. Стодольський (О. Кониський)⁵², займаючись характеристикою росіян і білорусів, всякими антинауковими засобами прагнув принизити росіян, протиставляючи їм українців, довести повну «відрубність» одних від одних. Більше того, засліплений буржуазно-націоналістичною тенденційністю, О. Кониський намагався представити росіян як гнобителів української мови, культури, цілого народу.

Проти всієї цієї антинаукової й шкідливої балаканини спрямував своє нещадне перо і глибоку наукову аргументацію М. Драгоманов. Цю «ненаукову, тенденційну популяризацій» О. Кониського про росіян він оцінив як шкідливу працю невігласа, написану з єдиною метою — «настрахати галичан картиною того народу, котрий певний гурт в Галичині видає за «один народ» з русинами»⁵³. В ній, як вірно, зауважив критик, відобразились націоналістичні позиції галицьких народовців.

Конкретними фактами й доказами з історії та етнографії М. Драгоманов показав, що О. Кониський для досягнення своєї мети нехтує всяким науковим методом і тому не в силі впоратись ні з матеріальною культурою, ні з національною психологією росіян; всюди в нього плутанина, суперечності, перекручення і замовчування фактів, спрямовані на приниження російського народу, на розбудження ворожнечі до нього. Розкриваючи вигадки О. Кониського щодо ворожого ставлення росіян до української культури, М. Драгоманов наводить виключно яскраві факти, що категорично заперечують і ці вигадки, і ще раніші виступи П. Куліша такого ж характеру. «Д. Стодольський,— пише М. Драгоманов, запевняє, що великоруси, навіть Тургенєв, Пушкін, Бєлінський, не інакше, як глумлячись, згадували, українсько-руську народність, мову й письменство» Ми абсолютно не пригадаємо собі, чим подав повод Пушкін до такого суду. Бєлінський же негував самостоячість українського письменства, бо державсь гегелівсько-державних поглядів, але про українську народність і народну словесність говорив з гарячою симпатією... Тургенєв же дав стільки доказів своєї симпатії до українців, як дай господи подати хоч четверту долю стільки другим в усяких -міжнаціональних справах. Думка про те, що Тургенєв глумиться над українцями, пішла з того часу, як д. Куліш доволі безтактно виступив з протестом з поводу глумливих слів Пігасова (одного з персонажів в романі «Рудин») над українськими поетами! Ми мусимо признатись, що Пігасов хоч дуже карикатурно, та підхопив все-таки справді смішні боки українофільських, поетів після-Шевченківської доби, котрі нераз вказували й самі українські критики. А в усякім разі Пігасов — не Тургенєв, і сам автор виводить його зовсім несимпатичним, і зараз же вклада другому герою, більш симпатичному, репліку Пігасову за українців. Нарешті, Тургенєв змалював сам два українські типи пресимпатично (дівчина Маша в «Затишьи» і ідеаліст Михалевич в «Дворянском гнезде»), переложив Марка Вовчка, написав спомин про Шевченка; поміг французькій писательці Е. Durand написати в «Revue des deux Mondes» статтю про Шевченка, одверто висказавсь за Федьковича (в листі до мене, напечатаному в «Зорі»), провів на Паризькому літературному конгресі в 1878 р. протест проти заборони української літератури в Росії. Невже нічого з цього не звісно ні д. Ст-ому, ні редакції «Шкільної часописі?»⁵⁴

Як бачимо хоч би з наведених слів, з сторінок «Товариша» знову зазвучало слово на захист передової російської культури й громадськості від нападок та осудження їх з боку українських буржуазних націоналістів і галицької народовської преси цього спрямування. Всупереч останнім М. Драгоманов у цій статті ще раз закликав орієнтуватись на досягнення російської культури, творячи свою, національну. «Скажем тільки, що тим з менших народів, котрі хотять оберегти свою індивідуальність перед великорусами, писав він, — ліпше б познакомитись ближче з цею новою європейсько-російською культурою і де в чому взяти її за примір, ніж пережовувати старі речі про стару Москву та тішити себе думкою, що ми, мовляв. більші європейці, коли на самім ділі цього зовсім нема»⁵⁵.

Публікацією цієї статті в «Товариші» І. Франко, таким чином, продовжив боротьбу революційно-демократичної журналістики проти націоналістичної преси в питанні ставлення до російської культури, яке знаходило, широке обгрунтування і розвиток ще в «Друзі», «Громадському друзі» й «Світі», особливо в статтях І. Франка та М. Драгоманова. Характерно, що і в запровадженій в «Товариші» своєрідній рубриці «Сміх і горе», яка ставила своєю метою викривати наукові і літератури ляпсуси галицьких видань, одна із заміток М. Драгоманова стосується російської літератури. Автор її гостро виступив проти сваволі галицького перекладача романа Гончарова «Обломов», видання якого з 1888 р. в «Бібліотеці найзнаменитіших писателів» (додатку до «Діла») рясніє скороченнями, невірними перекладами і т. д. Особливо гостро картає М. Драгоманов перекладача-народовця М. Подолинського за те, що він викинув з романа славнозвісний «Сон Обломова», чим скалічив твір і «підвів на сміх людям цілий наш народно-літературний рух»⁵⁶.

Написані виправдано гострим тоном, ці рецензії М. Драгоманова, як і фейлетон І. Франка «Наша публіка», в рецензії О. Борковського були оцінені як лайливі, наклепницькі, безтактні. Народовський критик виступав проти їх форми, проти бойового, гострого стилю, проповідуючи стиль «любязного поученій», одначе, без сумніву, його нервував зміст цих матеріалів «Товариша», їх загальне викривальне спрямування проти галицьких народовських періодичних і неперіодичних видань.

Останні рецензії «Товариша» теж відзначаються насамперед тим, що зачіпають типові для революційно-демократичної тогочасної журналістики суспільно-наукові питання. Відповідно до цього автори і редакція добирали книжки для критичного розгляду. Наприклад, І. Франко в своїх листах квапив Н.Кобринську надсилати рецензію на «Родину Бухгольців» Юлія Штінде (теж видану, до речі, в згаданій бібліотеці газети «Діло») лише тому, що ця книга давала змогу в процесі критики її міщансько-ідилічного змісту й відсталих поглядів на жінку зачепи и жіноче питання з прогресивних позицій. На сторінках «Товариша» з’явилась простора рецензія на книгу С. Щепановського «Nędza Galicyi» тому, що вона давала влучний привід до обговорення питання про тяжкий економічний стан трудового населення Галичини. Поряд з нею журнал подав рецензію на працю російського економіста і статистика народницького напрямку М. О. Каблукова «Питання про робітників у сільському господарстві» (1884) в німецькому викладі («Die landliche Arbeiterfrage...», Stuttgart, 1887). Ця праця розкривала тяжке становище аграрних робітників в Англії і застій рільництва в країні. Хоч обидві рецензії були написані ще по- чаткуючими авторами — студентами В. Арцішевським (перша) і В. Будзиновським (друга), отже, й не дивно, що ще без широкого й глибокого суспільно-філософського аналізу книжок, одначе в них знаходимо щире прагнення рецензентів матеріалістично і з класовою солідарністю до експлуатованих поглянути на їх суспільно-економічне становище. Крім того, велика рецензія на книгу Щепановеького «Нужда в Галичині», критикуючи прошляхетські класові позиції автора, викриває фактами й цифрами з його книги неймовірно тяжке економічне становище селян в Галичині. «Маса хліборобська (в Галичині.— О.Д.), — читаємо в рецензії, — проводить якнайгірше господарство хліборобське, що веде до недобору в житті, т. є. до голодної смерті та до фізичної дегенерації... Обчислення виказує, що примусова дієта галичанина є того рода, що їсть він за півчоловіка, коли середнього англічанина схочемо вважати за такого, що їсть по-людськи.., середній час життя виносить в Галичині 27 років для мужчин, а 28½ для жінок... Безсильність економічна коштує нас 50000 злишніх сконів, а до якого доводить знидіння та висилення породи, — сього рахунку ще важнішого ніхто не в силі доконати». Такі і подібні факти з книги підкреслює Арцішевський в своїй рецензії, надаючи їй викривального спрямування. Зазначаючи наукову і класову нещирість Щепановського, що причинами цього становища висуває такі фактори, як клімат, некорисний вплив землі, «моральну лінь» і т. п., все ж рецензент не вказує від себе справжніх, корінних причин і виходу з становища, що в значній мірі знижує гостроту його рецензії. Корисніше виділяється в цьому відношенні рецензія В. Будзиновського, який, розповівши за Каблуковим «оплаканий стан рільництва» в період капіталістичної продукції, звертає увагу на те, що «жодна агітація, жодна в світі сила не дасть йому (найманому робітникові. — О. Д.) навіть напівлюдського удержання», що треба боротись не за підвищення плати робітників, а за «усунення праці наємної»⁵⁷. Проте в цій рецензії нема навіть жодного натяку на галицькі умови в зв’язку з обговорюваним станом сільських наймитів у Англії. Це певне абстрагування від розгляду практичних завдань діяльності інтелігенції в справі піднесення економічного рівня й соціальної свідомості трудових верств Галичини було чималим недоліком виданого номера «Товариша». На цей недолік в роботі редакції журналу вказували М. Павлик та М. Драгоманов⁵⁸. М. Павлик вірно вважав, що радикальні теорії треба «убрати в галицьке м’ясо». Одначе в зв’язку з припиненням «Товариша» цього не вдалося досягти. Зате в журналі «Народ», що з’явився через півтора року під редакцією М. Павлика та І. Франка, цього недоліку вже не було.

Поруч з рецензіями, що привертають до себе увагу наявністю полемічного елемента, в журналі було надруковано дві статті в холодно-об’єктивному тоні викладу; це — «Давніші форми сім’ї» З. Северина (за Л. Морганом) та «Русини в Америці» М. Павлика. Стаття З. Северина має виключно науково-популяризаційний характер. Позитивною її рисою є те, що автор прагне познайомити молодь з новішими досягненнями передової матеріалістичної науки у вивченні первісної суспільності. Зокрема, він, подаючи масу етнографічних фактів за Морганом, рекомендує читачам працю Ф. Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави». З другого боку, ця праця ще більш, ніж аналізовані рецензії, написана в дусі сухої наукової об’єктивності, без полемічного викриття ідеалістичних; та релігійних вигадок, хоч до цього тема її й матеріал відкривали неабиякі можливості.

Стаття М. Павлика присвячена показові економічних і культурних обставин життя українців в Америці в порівнянні з умовами життя в Галичині. Автор дещо ідеалізовано змалював, побут українців в Шенандорі, переоцінив культурно-організаційне значення української газети «Америка» (до речі, в час видання «Товариша» І. Франко був запрошений на посаду редактора її і навіть збирався їхати за океан), ідеалізував роль, попів в умовах еміграції. Це привело автора до занадто великих, надій на еміграцію і до невірних висновків. Він, наприклад,, дійшов до твердження, що «величезний, як на наші обстанови заробок, в Америці, а також обміна думок між тутешніми і тамошніми русинами, піддержувана як самими заробітчанами,, так і руськими газетами, окажуть напевне спасенний вплив на піднесення матеріальних і моральних вимогів цілини Русі- України, а тим самим і на справедливіше уладження суспільних, відносин у нас»⁵⁹. Виходячи з цього М. Павлик радив українській інтелігенції в Росії, що марно витрачає багато сил в умовах російського національного гніту, їхати до Америки і там розвивати українську культуру й суспільно-політичну думку. Такі висновки, зроблені на основі вивчення життя емігрантів по офіціальних джерелах, не мали під собою реального грунту й перспектив. їх поставила під сумнів вже тоді редколегія самого «Товариша», кажучи, що стаття «консервативна на користь церковщини»⁶⁰, а Драгоманов назвав її «дуже безсистемною»⁶¹. Редакція варшавської «Prawd'y»в примітці до рецензії І. Франка на «Товариш» визначила поради М. Павлика як поради «дуже сумнівної вартості»⁶².

Стаття М. Павлика не збагачувала прогресивної сили першого номера журналу «Товариш». Не випадково її так прихильно зустріли народовці. «Моя стаття, — сповіщав сам Павлик М. Драгоманова, — народовцям дуже подобалася, а «молодші» та й Франко нею недовольні — мовляв, «більше публіцистична», як писав Франко в «Prawdi» варш.»⁶³ .Така оцінка статті останніми тим більше стане зрозумілою, коли відзначимо, що М. Павлик у висвітленні становища українських емігрантів у Америці не досяг навіть рівня окремих народовських газет. Наприклад, гумористична газета «Зеркало» ще в 1883 р. так змальовувала це становище:

«А. Перед 30 роками то раз було добре у нас, в Америці: за пару чобіт мож було морг поля купити.

Б. Бо ти десь споро поля накупив?

А. Ба! Колим до Америки прийшов без чобіт!..»⁶⁴.

Справжню типову картину життя емігрантів згодом змалював І. Франко в своєму циклі про Бразілію. Важливі викривальні матеріали на цю тему подав також незабаром орган радикальної партії — «Народ».

Оцінюючи в загальному зміст як окремо літературного чи науково-публіцистичного відділу журналу «Товариш», так і обох їх разом, приходимо до висновку, що перший номер «Товариша» заявив собою появу в Галичині нового передового журналу, який продовжував традиції революційно-демократичної журналістики 1877—1882 рр.

Передові сили української інтелігенції, особливо в Галичині, як відомо з епістолярної спадщини, з великим задоволенням сприйняли появу цього періодичного органу. М. Драгоманов, наприклад, писав про нього Франкові: «Нічого говорити, як я йому радий. Зміст 1-го №-ра видиться мені вдячним. Ваша новелка мені подобається. За свою ж статтю трохи боюсь, особливо за кінець про білорусів. Я тоді поспішавсь 1 боявсь, щоб не дуже довго вийшло, -— та й не знаю, чи ясно я сказав те, що Білорусь власне для слав, етнографії дуже важна річ,— бо в неї зв’язь Польщі, Московщини й України, — та тільки до науки про неї треба не Стодольського заходу»⁶⁵. В іншому листі Драгоманов зазначав, що в «Товариші» «усе легеньке й поверховеньке, але свіженьке й зачіпливе, так що мусить розворушити трохи Вашу публіку»⁶⁶.

Насторожено і навіть вороже сприйняли появу «Товариша» верховоди народовського табору. Про це красномовно свідчать всі їхні заходи, спрямовані на підрив журналу. Про окремі з них, що стосуються процесу друкування і виходу в світ «Товариша», вже згадувалось. Коли ж «Товариш» з’явився, рецензент «Зорі» постарався підбурити студентів — членів редколегії проти фактичного редактора І. Франка, а також проти М. Павлика та ін., наголошуючи, що «участь молодіжі у видавництві слаба, майже ніяка (бо ж д. Франка не могу зачислити до молодіжі)», що журналу треба «користати більше з праці молодіжі»⁶⁷. З другого боку, щоб не допустити до розвитку журналу «Товариш» і відтягнути від нього частину сил, народовці стали клопотатися про відновлення журналу «Правда», активно підтримуючи заходи О. Кониського в цьому напрямі. «Народовці, повідомляв М. Павлик Драгоманова в кінці вересня 1888 р., — мені виразно кажуть, що «Правда» заложена проти «Товариша»⁶⁸. Вони навіть запросили І. Франка до редакційного комітету, який, надіючись, що видання буде прогресивним, демократичним, погодився приймати в ньому участь. До того ж в,ін почував, що справи дальшого видання «Товариша» дуже ускладнюються. Все ж Франко не губив надії і ретельно готував другий номер «Товариша». Розіславши перший випуск цього журналу відомим тогочасним діячам, він просив їх про ряд матеріалів до другого номера, сподіваючись видати його в жовтні. Так, від Ф. Ржегоржа він бажав одержати біографію Гавлічка-Боровського, плануючи в другому номері «Товариша» подати його «Тірольські елегії» у власному перекладі⁶⁹. Поряд з перекладами Франко хотів і далі друкувати в «Товариші» свої оригінальні художні твори. З праць М. Драгоманова в цьому номері мали йти: початок «Австро-руських споминів»⁷⁰, продовження рубрики «Сміх і горе» (про Сумцова і О. Огоновського) і стаття про правопис⁷¹ В. Коцовський повинен був дати «статтю про партійні відносини між русинами»⁷², в журналі мали виступити з статтями також М. Павлик, Ф. Вовк та ін. Так, 23 вересня 1888 р. І. Франко писав у Париж Ф. Вовку про свої наміри щодо «Товариша»: «У нас, як уже може знаєте, появилися дві нові часописі: «Товариш», виданий de facto мною (1-ий номер шлю Вам), і «Правда», котру починають видавати Кониський і Барвінський. Для «Товариша» я просив би Вас о яку невеличку роботу по соціології або етнографії, а також о замітки бібліографічні про нові книжки французькі, головно цікавіші белетристичні, етнографічні, історико-літературні і історико-релігійні. Впрочім, що тільки зволите написати, не сумніваюсь, що буде інтересне і для нас пожадане. Часопись виходитиме далі книжечками місячними, не так, як стоїть в проспекті» (тобто 2 рази на місяць. — О. Д.)⁷³

Як видно вже з цих планів, Франко в другому номері «Товариша» і в змісті, і авторський складом хотів продовжити практику першого номера, вести «Товариша» як серйозний літературно-науковий прогресивний орган, що не обмежувався б працями студентської молоді. До того ж такого обмеження не можна було зробити з тієї простої причини, що праць «молодих» було дуже мало, і на них журнал не міг утриматись.

Проте підбурювані народовцями члени редколегії студент ти не погодилися з таким курсом І. Франка як фактичного редактора і вирішили відібрати від нього, Павлика та інших «старших» цей журнал. Однією з причин, висували студенти проти І. Франка, був вірш «На Україні», якого в своїх спогадах В. Будзиновський назвав бомбою, що підірвала журнал. Цього вірша Франко надрукував без ухвали редакційної колегії. Особливо великий крик зчинив В. Будзиновський. Як він сам признавався у спогадах, цей вірш так подіяв на нього, «неначе червона плахта на циркового бика», бо у вірш була строфа «за панами, за жидами». Молоді видавці (вони вважали тоді себе інтернаціоналістами. — О. Д.) вигукували: «Скандал! В нашій ... Слухайте! В нашій газеті, в нашім органі пропаганда расової ненависті! Пропаганда канібальського антисемітизму!»⁷⁴. Звичайно, при цьому не обійшлося і без образливих випадів проти Франка, незважаючи на те, що перший номер «Товариша» з’явився тільки завдяки його праці й коштам.

В. Будзиновський у своїх спогадах не без прихованого наміру скинути вину за припинення «Товариша» на Франка й Павлика пише, нібито студенти — члени редколегії журналу відмовились від цього «страшно скомпрометованого і з такою закалою, як вірш «На Україні», видання, відсахнулись від нього, «полишили його в руках Франка, при котрім лишився тільки Павлик. Очевидно, — пише далі В. Будзиновський, — я на кошти видання вже не збирав. Сам Франко не мав на кошти, отже друге число вже не вийшло»⁷⁵ Але це так майже через півстоліття В. Будзиновський вигороджував себе і своїх колег, що не вміли без Франка повести далі розпочатого вже видання. Насправді ж було зовсім не так. Документом, що в деталях розкриває справжню тодішню ситуацію з журналом, є лист М. Павлика до М. Драгоманова від 21 жовтня 1888 р. Ось як її описує тут М. Павлик: «...недавно «Товариш» зовсім перейшов у руки «наймолодших», між котрими головну роль грають Будзиновський та Трильовський. Перед вакаціями вся робота — переписка статей, переклад, виправка, коректа, розсилка, — звалена була на нас двох з Франком; «наймолодші» майже пальцем не кинули, а поприїздивши стали нарікати, що ми оба, а власне Франко, «взяли в свої руки «Товариша», котрий їх зовсім не вдоволив. Вже мали робити над нами суд без нас і відобрати нам «Товариша», та я здибав Трильовського і сказав йому, що так найменше неделікатно, нехай зберуться перед нами і скажуть нам в очі, чого їм треба від нас і від «Товариша» взагалі. Отже й зібрались у Франка, і наскільки їх можна було порозуміти, то головно проти такого «Товариша» мають те, що майже нема праць «молодших»; далі, що він, мовляв, занаціоналістичний (слова в програмі!), реакційний (вірші Старицького проти жидів, також мабуть моя стаття), дещо в нім, мовляв, не на місці (Ваші уваги «Сміх і горе», листи Шевченка, Федьковича (!!!). Взагалі повинен бути менше практичний русько-український, а більше теоретичний, науковий, європейський. Одним словом, — зовсім не такий. Коли до того додати ще й таку штуку, що головний противник такого, як ми думали, «Товариша», Будзиновський, ніколи на засіданнях комітету, навіть останнім разом, не хотів рота втворити, а тим часом найбільше агітував поза комітетом, виносячи його тайни, — то ми з Франком заявили, що нехай ті «молоді» зовсім беруть собі «Товариша» та роблять його таким, яким хотять, а ми з боку помагати будемо йому, чим схочуть. Так і сталось. Це й добре тим, що по крайній мірі побачимо, чого люди хочуть; тільки знов горе раз те, що між ними самими знов вийшла незгода через Будзиновського, а друге те, що друкарня не хоче їм далі друкувати, доки доплатять ще за І ч. 80 гульд. Це все штука погана, бо все ж таки для мене й досі «Товариш» ближчий, ніж «Правда», і його, по-мойому, слід би всяко піддержати»⁷⁶.

Так демагогічна балаканина недосвідчених в журналістичній роботі студентів, зокрема В. Будзиновського (він і в пізнішій своїй діяльності не раз виявляв таку рису), витиснула з редакції фактичного творця «Товариша» — Г. Франка і прирекла це видання на загибель. Редакційний комітет із «молодих» ще двічі-тричі збирався на засідання, йому І. Франко передав деякі матеріали до другого номера, проте продовження «Товариша» так і не з’явилося. Цей факт ще раз своєрідно свідчить, якою незамінимою силою для журналістичної справи, для організації і ведення прогресивної преси в Галичині того часу був І. Франко.

____________________

¹ Листування І. Франка і М. Драгоманова, «Матеріали для культурної і громадської історії Західної України», стор. 36 (далі — «Матеріали...»).

² «Україна», 1927, № 5, стор. 100.

³ Там же, стор. 102.

⁴ «Матеріали...», стор. 103

⁵ Детально про це див. М. Возняк, Журнальні плани Франка в рр. 1884— 86, «Україна», 1927, кн. 3.

⁶ «Літературна критика», 1940, № 6, стор. 34—35.

⁷ «Матеріали...», стор. 193.

⁸ І. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури, стор. 331.

⁹ Див. «Переписка М. Драгоманова з Т. Окуневським», Львів, 1905, стор. 99. «Крім того, — писав Т. Окуневський М. Драгоманову 19 лютого 1888 р., — задумав Франко, як Вам уже певно доносив, видавати — як дістане з Варшави премію 1000 рублів — літературну часопись».

⁴⁰ «Іван Франко у спогадах сучасників», Львів, 1950, стор. 197.

¹¹ Там же, стор. 205.

¹² Див. там же, стор. 213—230.

¹³ «Іван Франко у спогадах сучасників», Львів, 1956, стор. 233.

¹⁴ Детально про це див. в збірці М. С. Возняк, З життя і творчості Івана Франка, стор. 169—174.

¹⁵ Див. щоденник О. Маковея в статті М. С. Возняка «Іван Франко в щоденнику й. Маковея», відділ рукописів Львівської бібліотеки АН УРСР, фонд М. С. Возняка.

¹⁶ В. Будзиновський, Історія національної думки на тлі моїх споминів, «Новий час», 1934, № 120.

¹⁷ Детальне повідомлення про цей процес див. у москвофільській газеті «Червоная Русь» за 17 вересня 1889 р. (№ 197).

¹⁸ Див. «Червоная Русь», 17 вересня 1889 р., № 197 — стаття «Социалистическая пропаганда (из судовой сали)».

¹⁹ Центральний державний історичний архів у Львові, фонд 146,. опис 4, папка 224, од. зб. 3696, арк. 7.

²⁰ «Новий час», 1934, № 121.

²¹ Там же.

²² Про ці умови розповідав у згадуваних спогадах В. Будзиновський.

²³ «Переписка М. Драгоманова з М. Павликом», т. V, Чернівці, 1913, стор. 223—224.

²⁴ Див. «Літературна спадщина. Іван Франко», вип. 1, стор. 437 (лист І. Франка до О. Франко).

²⁵ Див. згадані виписки з щоденника Маковея в архіві М. С. Возняка, відділ рукописів Львівської бібліотеки АН УР/СР.

²⁶ «Літературна спадщина. Іван Франко», вип. 1, стор. 439.

²⁷ «Матеріали...», стор. 269.

²⁸ Там же, стор. 273.

²⁹ І. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р., стор. 365.

³⁰ «Товариш», Львів, 1888, № 1, стор. 2.

³¹ Там же, стор. 1.

³² «Переписка М. Драгоманова з М. Павликом», т. V, стор. 230.

³³ Див. В. Стефаник, Повне зібрання творів, т. III, К., 1954, стор. 23.

³⁴ Пор. «Історія української літератури», т. І, стор. 684.

³⁵ «Література і мистецтво», 1941, № 1, Львів, стор. 37.

³⁶ «Переписка М. Драгоманова з Т. Окуневським», стор. 69.

³⁷ «Матеріали...», стор. 106.

³⁸ «Prawda», 1888, № 36, Варшава, стор. 428

³⁹ «Товариш», №1, стор.53-54.

⁴⁰ «Товариш», № 1, стор. 54—55.

⁴¹ «Товариш», № 1, стор. 62.

⁴² Там же, стор. 65.

⁴³ Взагалі про прямі прототипи фейлетона говорити важко і нема до цього, чітких вказівок, за винятком однієї авторської, яка розкриває, що під маскою «старенького молодого чоловіка» зачеплено В. Коцовського (лист І. Франка до М. Драгоманова від 3 вересня 1888 р., «Матеріали...», стор. 270)-

⁴⁴ «Зоря», 1888, стор. 344.

⁴⁵ «Товариш», № 1, стор. 7.

⁴⁶ Там же, стор. 13.

⁴⁷ Тм же.

⁴⁸ «Prawda», 1888, стор. 428.

⁴⁹ Там же.

⁵⁰ З листа І. Франка до К. Попович, від 27 березня 1884 р., зб. «Іван Франко», № 3, Львів, 1952, стор. 69.

⁵¹ Див. «Матеріали...», стор. 259.

⁵² Див. там же, свідчення І. Франка в листі до М. Драгоманова: «Що Стодольський — Кониський, се Ви вгадали».

⁵³ «Товариш», стор. 17.

⁵⁴ «Товариш», стор. 25—26.

⁵⁵ Там же, стор. 26.