Ромка любили всі діти. Він і книжку позичить, і задачу поможе виробити. А з Богданком, що то його батька вивезли московські кати, — він нераз ділився своїм другим сніданням: ото ж не дивно, що коли він заповів одного дня сходини на толоці, то майже всі діти позбігалися. Найменший Омелько бачив, як його старший братчик побіг за хати, і теж стрибнув його слідами на толоку. А тут усі дівчата та хлопці як вояки стоять у двох довгих рядах, а Ромко наказує: Струнко. Омелько із дива аж ротик роззявив.
Поправив на собі штанцята і сміливо підбіг до Ромка: — Я тез хоцу до воська. Я козаком буду...
— А не боїшся війни з москалем? — засміявся Ромко, і взяв малого охотника за руку: — Ставай коло Настуні, вона така висока, як і ти.
— А тепер слухайте, друзі, що буду говорити, — звернувся Ромко до всіх.
— Ось почисліть — нас є поверх пів сотні, але не всі школярі ще посходилися. Ми всі разом потрапимо багато корисного зробити. Що маємо з цього, як дармо бігаємо довкола хати, або по сільських завулках? В інших селах і містах уже давно багато українських дітей згуртовалося та мають свої гуртки. І ми будемо мати такий гурток. А знаєте, друзі, як наш гурток буде називатися? Наш гурток назвемо "Молода Україна". Добре друзі?
— Славно, славно, славно, — Радісно крикнула молода громада та вколо обступили свого провідника Романа. Вибрали ще зпоміж себе писара і скарбника, потім розпочали велику нараду, а накінець разом всі діти відспівали пісню та пішли в село. Бадьоро маршували, аж спинилися біля хати Собка.
Перед хатою Собка на тині сушився до сонця великий котел-баняк, той баняк, що в ньому Собко варив самогон.
Хлопці перескочили перелаз, ухопили в руки баняк, наділи його крізь вуха на міцні патики та понесли дорогою.
— Бум-бум-бум! — голосно бубнили діти, вдаряючи патиками в баняк. А далі всі, як на наказ, почали кричати:
— Ми не хочемо батьків пияків!
— Ми хочемо тверезих батьків!
І знову патиками по кітлі: — Бум-бум-бум!
— Не руйнуйте нашого здоров'я!
— Проч із отрутою! Проч із самогоном!
— Не забирайте нам хліба на самогон!
Найменший Омелько теж розгарячився та й собі підбігав на чоло громади. Приклавши обі ручки до губи, щоб краще було його чути, кричав:
— Я хочу хліба, а не спіритайки! Я хоцу рости! — Він аж танцював по вулиці, так викрикував.
Діти далі здорово вдаряли в свій бубон та далі разом голосно виголошували:
— Ми хочемо світла й науки!
— Ми не хочемо пияцької темноти!
— Геть тих, що гонять самогон!
Такий гамір зняли діти в селі, що люди стали вибігати на вулицю та з острахом дивилися, що діється. А коли Собко по ранньому похміллю висунув свою розкуйовджену голову на двір та почув голосні оклики, дременув зі страху за хату в корчі. — Серце йому щось злого ворожило.
Селом далі неслось і потужніло:
— Геть самогонників із наших хат! Вигнати їх з села!
— А мені книжецку з образками! пригадував Омелько своє та вже разом з Ромком ішов на чолі молодих друзів.
Саме в цій порі господарі виходили з громадського дому; була нарада, як треба найкраще взятися до праці на час жнив.
Діти, побубнили хвилину, почали далі:
— Ганьба, ганьба тим, що нищать наш хліб на самогон!
— В темноті і в неволі не хочемо жити!
Війт громади, що стояв на порозі, не міг зразу зрозуміти, чого діти хочуть. Але як розумна людина, він скоро помітив у чому тут діло та й самий розгарячився.
Він просив дітей втихомиритися, викликав усіх господарів перед хату та голосно й твердо заявив:
— Лихо на наші сиві голови, коли аж до такого ми довели. Але я присягаюсь, що коли від сьогодні ще хтонебудь в нашому селі буде гнати самогон та пиячити — то такого без найменшого милосердя прожену з села. Чи треба нам старим, щоб аж діти наші нам очі відчиняли? Тяжка ганьба на всіх господарів, самогоном вбивати себе й дітей. Діточки ви мої найдорожчі, я всею душею з вами; скажіть, що ще бажаєте, а я в усьому вам допоможу.
Перед дитячу громаду виступив Ромко та дещо схвильовано, але рішуче заявив:
— Ми нічого злого не хочемо та не будемо робити. Але й в безділлю не хочемо сидіти. Праці для нас є доволі.
Вже близько жнива, — підемо ми, діти, в поле працювати. Тепер будемо збирати всяке лікарське зілля, сортувати й сушити, а в самі жнива поможемо колоски збирати, тим, що без господарів лишилися. Снопи їм будемо носити до полукіпків, або й до клуні, якби буря шкоду мала принести. Ми хочемо і вміємо бути корисні і любимо працю. Ми в лісі нераз бачили, малі мурашки помагають собі і носять спільно великі тягарі, як пильно і жваво працюють. Ми хочемо теж працювати і поможемо в праці, але не тим, що гонять самогон. Хоч ми малі, але шануємо себе!
Сивоволосий війт зі сльозами в очах слухав розумних слів Романа, підійшов до нього, пригорнув до себе та гаряче поцілував в чоло.
— Ідіть, кохані діточки, і як умієте так працюйте; ми всі будемо з вами. Я вірю, що ви доконаєте великого діла. І в цьому я вас благословлю.
Рідна земля
11.07.1943