Новеля
Тоді вони йшли вдвох стежкою, що бігла здовж залізничого насипу; вона держала підручну торбину під пахою, а він бавився лозовим прутиком. Тоді теж сонце ігралося своїми золотими бризками; луг лежав у повені майзілля.
Тоді теж узяв Нестор Мотріїні руки в свої та промовив: "Ти будь мені сонцем, що ніколи не смеркатиме".
Далі стежка вела над річку й лози брали в укриття цю стежку; то Нестор повів за руку Мотрю кладкою на той бік. Плавали лілеї на зелених оксамитах; тоді Мотря радісно глянула доокола та сонце появилося в її очах; йому ж від сліпучого сонця п’яніли очі.
А потім він увійшов до човна, просив Мотрю не боятися водяного дзеркала та провів легким веслом човен від берега. Їх очі знову зустрілися, але їх слова не збуджувалися; лише човен сонно хитався на світляному колі й плинув за течією ріки. Комиші стріляли догори своїми китицями й очеретина шелестіла. Білі водянки-лілеї ткали зеленими острівчиками золоте від сонячних жмутків плесо або втуливши свої шовкові пелюстки, під комишині сутінки, застелювали свої білокремові лиця від сонячного жару.
Мотря, сидьма, бавилася водяними кружками, що з-під весла розливалися, а Нестор співав пісню про юне кохання.
А потім ще вони зривали білі лілеї, та сонце починало повільно обливати в озерищі свої золоті крила й ще востаннє позолочувати яслинові голівки червонозлотом...
***
— Поїдьмо трамваєм аж до кінцевої зупинки, а далі пішки підемо...
І хоч була вже пізна осінь, сонце ще м’яко всміхалося; воно низько вже плинуло, але свої тепляні долоні на всю ширінь розстелювало й від цього день був красний.
— Будь для мене завжди добра — в Нестора родилося прохання, — це буде й Тобі щастям.
Мотря не проминула цього прохання та ласкавою усмішкою глянула Несторові в очі. Вони йшли, велися за руки серединою дороги.
— Якщо деколи чорні пружки затемнювали б моє чоло, Мотр’є, будь мені справедлива. — Нестор не оправдував себе, лише хотів, щоб жадна тінь або непорозуміння не вкрадалися в їх сонячну дорогу. — Життя дуже важке; не в одному треба собі взаємно руку подавати, а деколи й вибачати.
— А шо зробити, коли двоє людей не може знайти в деяких випадках спільної мови? — Мотря задержалась у ході.
— Бо вони не мають доброї волі та не застановляються, що цим саме нівечать у собі все гарне, велике, шляхотне. Розум, Мотр’є, завжди повинен бути на сторожі.
— Але таких людей нема — знову Мотря перервала та й сама посумніла.
— Ні, люди є, але в них нема відваги бути не лише для себе, але й для другого справедливими.
— Препогане вже діло, якщо людина людину ошукувала б... Годі про будьяке порозуміння думати.
— Безперечно, Мотр'є. Одначе, коли людина дещо глибше призадумалася б над своїми вчинками та була б не тільки собі, але й другому вибачливою, неодне зло можна б у перших початках вилікувати. А самим сонцем не може бути вистелена дорога. Легко бути добрим, коли ніщо не долягає, зате велика прикмета в людини, коли вдвох потраплять себе в пору зрозуміти. Легче вдвох нести тягар та ще краще в мудрій пошані бути вирозумілим.
— Багато ще справ можна б з'ясувати, якщо було б до цього щире бажання...
— Ото ж бо й те, що життя треба брати потверезо.
— Це безперечно правда та не завжди так воно діється, як бажалося б...
Вони йшли стежкою, біля них п'янів ліс багатством сонячних красок і в тишині лежав. Модерев високо підвів свою срібноткану голову та ловив лакомо сонця віджмурки, береза пустила вниз свої довгі коси, вплітаючи в них червоні й золотомережані стрічки; вона тривала гордо наче танцювальниця в громаді своїх посестер. Ще й смереки пестилися на теплих долонях осіннього неба... Красно жити на цьому світі.
— Чуєш, Мотр'є, цю пісню, що плине звідусіль? Подай мені твою руку.
Мотря і Нестор бавилися в швидкі коні. Орися не могла зі своїм синком іти на прохід, — то Ви, тітусю, везіть мене санкуватися — напросив Мотрю малий Марчик.
А горбок яснів самоцвітами, грузнули ноги в білому оксамиті, але санки з хлопчинкою рівно плинули по снігових окрушках і рисували дві мережки на горбковій рівнині. Мотря плескала в долоні до Марка, а потім хмарка надбігла на сонце, скупала в своїх пеленах; але Нестор усміхнувся, що Мотря спокірніла.
— Доню, ця хмаринка розвезеться та знову буде сонячно. Воно нароком так на-переміну, щоб краще оцінити його величню силу. І життя саме ж подібне, що деколи химерне, іграється з нами — далі Нестор сміявся.
— Я дуже боюся темряви, — Мотря у скупченні глянула Несторові в очі.
— То я боронитиму Тебе перед темнощами, — Нестор із глибокою взаємністю передав Мотріїним очам свою відповідь.
Знову сонце об'явилося, повне кругле й на часок теплотворне. Від його встрявання сніжні пелюстки на гілках дерев у райські цвіти переодягалися; царівна зима казкові бруньки розвішувала на телефону сріблах, а саночки брязкальцем бігли з горба. На устах Мотрі розцвілися карміну рожі й лиця рожаними від морозу пелюстками.
(Далі буде)
[Львівські вісті, 05.07.1944]
(Продовження)
Палахкотіли від сонця чуби частоколу під білим прикривалом сховані, але сорока струшувала цей сніг і скреготала: — черк, черк!
— Ще раз, тітусю, з гірки надолину — сміявся Марко та знову бігли два швидконогі коні під гору.
В дебрі лежала вже тінь, але на деревах милися ще до сонця срібні бруньки снігу. А круглі баранчики, що громадно розбрилися на обрію, в кремові вдягалися кожушки; ці малі хмарки клуботалися зі собою, різні з рук до рук перекидаючи собі мережива. То в ясмину пелюстці втулювали свої білі голови, то розбігалися по квітчатих лугах неба; або ще пірнувши в глибінь квітчастого моря, вони хутенько в ще кращі ігралися одягання. Інші знову пробігали на самий беріжок цього моря, багряною ниткою застелювали вільну путь заходові сонця. Але сонце не противилось цьому; воно спокійно гляділо на цю дитячу забаву та ще й між цих пестунчиків роздаровувала свої княжі клейноди.
Малий хлопчинка до сну вкладався в своїх саночках, бо Мотря затулила його в теплий кожушок, ушка йому шапкою прикрила та ще доторкнулася його рук, чи гарячі в мамусиній з вовни пелені.
Льодом мерехтіли ще багаті зі снігової криці мережива, нові перли сіялися, та янголи йшли високими верхів'ями й у малярів бавлячися, розмальовували світ райдугою, райським цвітом...
***
Він стояв і вріс у землю. А біля цього клубилося море, та в цьому морю він надіявся її знайти. Бігли люди в усіх напрямах, поштовхували себе взаємно в поспіху та вибачали собі; рійкою людських голів стелилася вулиця і дрібні метелики зсипалися з неба. Білий пух плинув рівно й обнижувався, білою скатертю на брукових каменях.
Котра вже година? — Нестор глипнув на свій годинник і далі дивився на море, що плинуло серед людських голів.
— Добрий день, — весело засміялася Мотря, — ага, я не спізнилася, — вона подала руку, вітаючися з Нестором.
— Я і не думав, щоб ти спізнилася, — оправдував себе Нестор і взявши легко Moтpю попід руку, вдвох пішли пройтися на свіжому повітрі.
— А що було б, якби я не прийшла? — вона далі сміялася та дрібноніжкою бігла по снігу.
— Прикро, а може й сумно було б — відповів Нестор. — Додержувати слово, навіть у дрібничках, це хорошеньке діло. На цьому саме будується взаємне довір'я. — Чому ж люди так не роблять, щоб їм було краще, коли це невелика штука?
— Бо мало хто цінює те, що гарне, добре. І тому стільки різного зла, наче люди нароком собі очі прислонювали б...
— А що робити, коли людина, хоч бажає, але не може бути доброю? — Мотря зустріла очима Нестора.
— Треба над собою працювати, але не доривочно, спізнати свої вади та хотіти себе поправити; до того ще кермуватися не хвилевим почуванням чи бажанням, але завжди розумом. Холодний розсудок для кожного найкращий дороговказ.
— Я такою хочу статися — Мотря сильно притулилася до Петрового рамена.
***
Кривим ріжком черкнув місяць об чорну верету вечора та й сам занурився в м'які пелюшки ночі. Потім він ще на часок усміхнувся своїм відблиском та далі пірнув у чорне накривало ночі.
Нестор вернувся додому й не світив світла в своїй кімнаті; йому палив у серці живий біль.
— Треба зібрати в собі всі сили та привести себе до рівноваги — він ходив по кімнаті та роздумував. — Легко це казати... Але, коли те все красне, шляхотне, що людина леліє в своїй душі...
Нестор промірив ходою кімнату вздовж і вширш та думки далі клубились у його голові й навертались болюче. — Коли він прийшов до матусі та низько поклонившися, просив згоди одружитись з Мотр’єю, матуся ласкаво всміхнулася та промовила: "Мотр'я сама про себе рішає; я не маю нічого проти вас, але ви разом маєте жити, то краще ращом вам вирішити".
— Тоді Нестор узяв Мотріїні руки в свої, глибоко глянув їй в очі та тепло запитав: "Кохаєш мене, Мотр’є, та хочеш моєю бути?".
А вона на ці його щирі визнання, голосно засміялася. Несторові від цього сміху лячно стало коло серця:
"Чому, Мотр'є, таку даєш мені відповідь? Хіба ж я собі дечим і моєю чесною поведінкою на таке заслужив? Стільки ми про великі речі говорили, я думав, що кожне моє слово глибоко лягає в Твою душу й всяке добро Тебе разом зі мною радувало"...
Нестор сів біля свого стола, спер чого на долонях і не хотів про ніщо думати.
— Будь людиною працьовитою, чесною, виречись себе, та в неї одна тільки думка: — Я вже привикнула до деякої вигоди... Важко мені було б ще з дечим погодитися... Часом мала дрібничка мене виводить з рівноваги... Я не знаю, чи я можу бути добра...
— А для спільного добра чи щастя не побажане було б піти собі на уступки? Хіба це погане, що я правду над усе кохаю і коли Ти заєдно мовила, що гидишся цією поганою людською звичкою — брехнею орудувати — а Ти сама, — я вже не знаю сьогодні, — чи по-волі, чи по-неволі — в блудне коло мене й себе завела. Я ніколи перед Тобою не таїв, ані не скривав, що діялося в мені; чи мав я радість чи смуток, чи терпіння, чи байдуже, що я не чинив би, але я завжди мав відвагу Тобі сказати. А Ти сміхом мене прогоняєш...
(Д. б.).
[Львівські вісті, 06.07.1944]
(Докінчення)
Нестор встав від стола та до вікна підійшов, але надворі ніч була чорна. — Легко зірвати золоту нитку, що для дечийого щастя прядеться...
Блимнула ще якимось лихим світлом лямпа на вулиці й вітер зойкнув за вікном та силою напер на прозорі скла. Дрижаками пробігло тоді за спиною в Нестора, але його думки не розбігалися, вони ще настирливіше плинули звідусіль до його мозку.
Чорною веретою впала ніч на вікна кімнати; дзиґонять на стужі шиби; наче в пропасниці колибається кволе світло вуличної лямпи; лопоче вітер чорним крилом до вікна... Нестор схопив голову свою в обійми рук, побіг у чорну тьму...
***
Дорога і стежки зовсім не довжилися. Сніговія вела вперел... Байдуже кудою, аби лише дома не лишатися. По коліна в снігових надмах, з хуртовиною-вихром він дужався. Вітер злодійськими руками роздирав поли його нагортки й за пазухою в розбійника з Нестором ігрався. Буря рвала зі землі льодові шроти й камінням калічила очі. Від цього віддих завмирав і очі вмивалися кривавими сльозами. Але ноги далі воліклися, та падаючи на кучугурах білих гробів, далі двигалися та бовталися крок за кроком у цьому чорному берлозі. Вітер сушив сльози й палив чоло; але коли з новим наворотом болюче знову вкрадалось у серце. Нестор догори, із німим завзяттям, підносив своє чоло та випрямившися на всю свою височінь, він уже не дозволяв гніздитися в собі гнітучим думкам. Одначе сніговій сильніша була; вона шаліла з усією силою; мов сатана, вона придавлювала та гнула, додолу пригинала за рамена; зломати хотіла надвоє й жбурнути на льодове, чорне з ночі, простирало. Гостро кованими кіньми скриготала хуртовина, крем'яні витісувала з льоду кресала. Людина тоді костеніє, кості в суглубах тріщать, кров замерзає в жилах і темна сліпота поволокою сідає на очі.
Нестор борсався і кидав собою навмання, щоб вибитися з цих блудних доріг. Пересувалися його стопи, в глибоких борознах грязнули та від цього борсання завмирало його зусилля і тручало його в сніжні манівці.
— Коби мені десь до світла добристи, — впало ще його зломане бажання,— замучить і закатує мене ця вітряниця...
***
Якісь далекі, тихі очі з'явилися в уяві Нестора, але нова хвиля бурвійного думання подавила його грудь і Нестор, рукою ловлячися повітря, впав на землю. Тоді гураган пролетів над його головою, причалив Нестора до твердої долівки та повіяв мороженим склом-піском і камінням на його гріб. Наче голодна вовчиця, вітер нив і рвав доли своїми гострими кігтями в цьому черному морю, і підкидав, підносив снігові хвилі до неба.
Ще на одну малу кришину хвилини чиїсь ласкаві очі мигнули перед Несторовими блудними колами, та Нестор не міг собі пригадати — чиї це були очі...
Потім уже ніщо не пекло його в серці, ані жадне якось терпіння не відзивалося ні на малий мент. Почало ще снитися, що білі лебеді плинуть до берега, та Мотря тішиться і рукою прикликає їх до себе... Один, найбільший лебідь пірнув під водою та по довшій хвилині винурився біля самого берега, несучи в дзьобі чудову білу лілею... — Мотре, — промовив Нестор, — це для Тебе... Але коли Нестор оглянувся, не було Мотрі біля нього, ані білих лебедів уже не видно було... Чорний сніг падав чомусь з неба й буря бурила рівне плесо озера... А ця хвіртка, що Нестор хотів до неї підійти, була відчинена, але переходу тудою не було...
***
Круглі хмаринки плинули перед вікном, а ластівка несла малу грудку землі на своє гніздо... В саді цвили яблуні, ліліові квіти рожею розширяли свої келихи. Коли ж не було високо на небі хмарок, тоді небо лежало в незабудьках і волошки стелили його дорогу.
— Голубе небо, — Нестор уже колись бачив таке небо й ці волошки, що хвіялися легко в золотому лані пшениці. Та, коли сизий голуб пролетів над садом, ластівка знову прилинула з сірою грудкою до свого гнізда; а та хмарка на небі, що звідкілясь з'явилася, наче білий вітрильник, широко розвела свої білі плахти та сонце прислонила...
— Хто ці чорні постаті, що прохолоду кладуть мені на чоло? — Нестор пробував собі пригадати, але в його голові не находилася розгадка.
Тихо було в кімнаті; за вікном у саді груша сміялась до сонця молодим своїм листям. Горобчик прилетів на вікно, він малою грудкою вертівся, шукав кришинку хліба й до віконного дзеркала крильцем пригортався. Сад і город у багатстві п'яніли, у морю зелені й весняного благовіння.
— Чудова сьогодні днина, — думав Нестор і лежав у білих заголовках. Від цього весняного чару важкий сон розвівався з-перед його очей.
А потім легко двері відчинилися та ввійшов чернець, несучи на підставці скляночку молока та кусень пахучого хліба.
— Ви пролежали в нас усю зиму, — мовив чернець, — хвала ж Господеві, що весняне сонце Вас пробудило; ми ніяк не могли. Прикуреного снігом біля хвіртки ми вас знайшли.
Старичок подав Несторові молоко, вирівняв його постелю та далі мовив: — А ця пані, що відвідувала Вас, не мало журби разом із нами зазнала. Яким шляхом потрапила вона на ваш слід, це її тайна. Ви тоді в бурі забрали до нашого монастиря.
Нестор не міг розгадати, про кого старик оповідає: — Але Ви її в сні чи в своїй дальшій журбі словами прикликували. Тоді вона Мотря, бо так ви підсвідомо звали цю паню, держала Ваші руки в своїх обіймах і тихо хлипала. Ви її не бачили, бо Ви були в гарячковому півсні.
— А де ж вона тепер? — Нестор просунув рукою по чолі та протер свої очі, щоб собі пригадати. Старичок ласкаво всміхнувся, — замимрив півголосно — ex, я теж колись був молодим, — і хутенько наростіж відчинив двері до кімнати.
— Будьте ласкаві, входіть, — вказав він рукою та сам швиденько за дверима щез.
— Мотр'є кохана, — ледве чутним голосом Нестор прошептав.
— Любий мій, пробач мені за твої великі терпіння. — Мотря підійшла ближче й до свого чола притулила теплі руки Нестора.
Ще і сонце глянуло з-поза яблуні квітів, по кімнаті веселчані дужки-мережки розсіваючи.
[Львівські вісті, 08.07.1944]
08.07.1944