Про фестиваль Porto Franko 2018 в Івано-Франківську вже мав нагоду почути і прочитати якщо не кожен, то майже кожен — завдяки кільком топовим темам (опера за участю літака, скандал навколо виступу гурту «Хамерман Знищує Віруси»), які й визначили довколафестивальний дискурс. Але не цим єдиним: упродовж п’яти днів — 13-17 червня — відбулося 150 заходів за участю 270 митців із десятка країн. А слухало, дивилось, танцювало, підспівувало й захоплено обговорювало все це, за підрахунками організаторів, понад 60 тис людей.
У «повітряному порту» (такою була концепція цьогорічного фестивалю) панували різні вітри та навіть шторми. Усе майже так, як писав Тарас Прохасько у своєму есе про «прекрасний порт Франківськ» між двох Бистриць, котрий «існує для того, щоб змішувалися запахи. Щоб саме тут відбувалася роза вітрів, щоб вона ставала чимось реальним. Щоб нею могли живитися вітрила на наших балконах»
Підемо дивитися на літаки
Зі згаданого есею, як відомо, ідейно й виріс фестиваль Porto Franko. Його назва апелює й до італомовного «порто-франко», тобто «вільний порт» — порт, де діють сприятливі митні правила або право безмитного обігу товарів. Така собі оаза свободи, поза митною територією держави. Власне, філософією фестивалю є «створення простору вільного порту вільних людей». Porto Franko, нагадаємо, заснований 2010 року. Відтоді його проводили кілька разів, зокрема 2015-го в кооперації з фестивалем ГогольFEST.
Організатори й ідейні натхненники фестивалю — Ростислав Держипільський, Ілля Разумейко, Роман Григорів та їхні колеги — позиціонують його як міждисциплінарну платформу для мистецького новаторства й експериментаторства, що має репрезентувати українському глядачеві світові зразки сучасного мистецтва (цьогоріч були митці з таких країн, як США, Польща, Литва, Австрія, Німеччина, Франція, Великобританія, Бельгія, Голландія, Україна).
Дух Porto Franko у повітрі відчувався задовго до його безпосереднього початку. Загалом, про те, що міжнародний фестиваль актуального мистецтва Porto Franko 2018 таки буде, і що «це буде бомба», організатори повідомили у лютому (раніше йшлось про те, що минулорічний фестиваль був останнім, і все, власне, залежить від спонсорів, бо: проект масштабний — бюджет великий). Porto Franko 2018 відбувся завдяки підтримці меценатів — БФ «Україна Інкогніта» та БФ Олександра Шевченка «Новий Івано-Франківськ», без залучення бюджетних коштів. У команді проекту майже тридцять осіб. Зрозуміло, він був би неможливий без великої кількості залучених фахівців та волонтерів.
Прес-конференція, на якій анонсували фестиваль, відбулася в Івано-Франківському міжнародному аеропорті, аеровокзал якого є одним із найцікавіших архітектурних зразків радянського модернізму у місті. Аеропорт географічно й концептуально став відправною точкою фестивалю: цього разу морську тематику поєднали з повітряною. Ближче до старту в різних точках міста почали «приземлятися» літальні апарати. Перший хедлайнер — вертоліт Мі-8 — «сів» на площі перед облмуздрамтеатром. Повітряні машини перетворювались на арт-об’єкти і привертали увагу, особливо дітей, тож дорослі мусили обіцяти своїм малим, що «по дорозі підемо подивитись на літаки». Так, чотири гелікоптери на майдані А.Шептицького — то була аудіовізуальна інсталяція «SIMMEN, або Монумент пам’яті Карлгайнца Штокгаузена», присвячена 90-річчю цього німецького композитора, автора «Гелікоптерного квартету», авангардиста, для якого музика передовсім віддзеркалювала будову Всесвіту. Загалом команда фестивалю покреативила: хвиля Porto Franko буквально накрила місто, і навіть ті, хто не цікавиться такими подіями, десь та й таки мусили наткнутись то на літак, то на сцену, то на інсталяцію, то на яскраві плакати, яких у місті було чимало.
Між небом і землею
Відкрила фестиваль футуристична опера «Аерофонія» від київської музично-театральної формації Nova Opera й АН-2, головного соліста й головної частини декорацій у просторі стадіону «Рух», де й відбувалось дійство. Щоб знайти повітряного виконавця, композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко (автори музики й концепції опери) проводили репетиції в аеропортах, консультувалися з пілотами. Словом, заповідалося щось небувале.
Стартували пізно, о десятій вечора: для магії потрібна була темрява. «Спів» двигуна АН-2 (діапазон його голосу, за словами фахівців, 4 октави), далі віолончель, ударні, гітара, електроніка. І людські голоси: сопрано Мар’яна Головко й Анна Кірш, баритони Андрій Кошман і Руслан Кірш. Звучали зразки різних музичних традицій: григоріанський хорал ХІ ст., монгольські колискові, тріп-хоп від Юрія Іздрика, який написав майже всі слова до «Аерофонії».
Вісім тисяч глядачів заскочило у цей музично-світловий портал. Дехто був захоплений, як дитина. «Я забула, де я і хто я. Я такого ще не бачила» — «По-моєму ніхто з нас такого ще не бачив», ділились враження глядачки опісля. Декому бракувало цілісності, змісту, не все було зрозуміло, та визначальними таки були емоції. Зрештою, як казав постановник дійства Ростислав Держипільський, тут кожен мав витворити свою історію. Опера тим часом встановила рекорд — це було перше виконання двигуном літака музичної партії.
Новітній карнавал
Загалом фестиваль охопив багато локацій Івано-Франківська (власне, його локацією стало ціле місто). Більшість, зрозуміло, — у центральній частині, але деякі акції мали незвичайну адресу, як електроакустичний перформанс в аеропорту, драма «Вигнані з раю» на залізничному вокзалі. Так на культурній мапі міста означились нові точки. Програма Porto Franko була поділена тематично: театр, аерофонія, кіно, поезофонія, музика, освіта, візуальне мистецтво, плюс заходи для дітей. Хоча чимало подій доречніше означити як синтетичні, «мульти». На різних майданчиках акції відбувалися паралельно: нерідко доводилося мучитись «куди ж іти?», адже заходи були конкурентні й однаково цікаві.
Фестиваль трохи нагадував багатоденний карнавал, учасниками якого були майже всі — ну, зрозуміло, що не всі, але обличчя міста у ті дні формували саме потро-франківці, місцеві й ті, котрі спеціально приїхали з інших міст України. Кольорів та емоцій вистачало. І мало що бракувало до «спалення відьом» — після виступу ХЗВ. Можна, звісно, домовитись вважати тезу про спалення жартом, але відомий сумський гурт і справді, як той відьмак із міфів: для одних став злим чаклун, для інших — захисником від того ж таки зла. Отож, пост мера Франківська, який закликав освятити місце концерту ХЗВ, викликав лавину коментарів у соцмережах: хтось обурювався «голим» виступом, інші — нецензурними текстами ХЗВ, хтось казав, що це «ніяке не мистецтво», хтось висловлював підтримку музикантам, інші — просто щиро сміялись. Самі ж Альберт Цукренко й Володимир Пахолюк, спілкуючись із публікою днем пізніше, казали, що ніякі вони не провокатори, що їхня творчість «несе радість» та «лікує неврози», представники влади не повинні вказувати, як її розуміти, а сама «система» навіть дуже заслуговує на те, щоб показувати їй голі сідниці. Без перебільшення, про ХЗВ говорили всі та скрізь, але загалом тема — сприйняття тілесності й оголеності, меж між мистецтвом й епатажем, ширше – свободи та несвободи — лишається малопроговореною, і радше вписаною в рамки спрощеного й стереотипного «добре» або «погано».
Кожному — свій театр
Театральний напрям репрезентував широкий спектр сучасних драматургічних форм — від класичних до експериментаторських. За словами Олексія Гнатковського, куратора театральної програми, так прагнули задовольнити різні смаки, дати змогу кожному глядачеві обирати, знайти своє. Були постановки франківців («На західному фронті без перемін» спільно із камерним оркестром Harmonia Nobile, «Модільяні. Я пройшов мостом, якого не існує»), «Весілля» від Наталки Половинки й театру «Слово і голос» зі Львова. Серед іноземних гостей — відомі режисери з Литви Еймунтас Някрошюс із «Книгою Йова» за мотивами текстів Старого Завіту й Оскарас Коршуновас із чехівською «Чайкою».
Відкрив програму магічний Oh, Magic! — балет-перформанс Сімона Маєра, хореографа, музиканта, засновника асоціації Kopf Hoch у Відні. Механічний рояль, рóботи та люди. Спершу звуки, схожі на краплини води, спокійне «походжання» сценою робота-стійки з мікрофоном. Та з появою людей — танцівників і музикантів — ця ідилія почала перетворюватись на какофонію, хаос. На боротьбу людини з музичними інструментами або звуками, із простором або глядачем, чи, може, з матерією і власним тілом? А, можливо, в душі? Усе закрутилось в коловороті рухів та звуків, світла й темряви, танці бездушної техніки і голих людських тіл. На оголення артистів і їхні екстатичні танці та шаманські обряди публіка реагувала по-різному. І сміх, і щось зовсім протилежне до нього, і гучні коментарі, декілька людей вийшло із зали. Як розповіли після виступу виконавці, вони відчували взаємодію з глядачем, їм була цікаво, про що ті перешіптуються. Постановку Oh, Magic!, що є експериментом для самих учасників (так, Клара Фрюштюк є класичною піаністкою, а Сімон Маєр має класичну балетну освіту), скрізь публіка сприймає неоднозначно.
Гості із Зеленоґурського культурного центру (Польща) показали моноспектакль «Солодка». Місцеву публіку він міг зацікавити з кількох причин. По-перше, це постановка за мотивами «Солодкої Дарусі» Марії Матіос. Плюс — цікаво порівняти виставу зі своєю, франківською, відомою постановкою Ростислава Держипільського. Твір Матіос трапився режисерці Малґожеті Пашкер-Войцешонек декілька років тому — і до цієї «повної пасії, нерву» книжки «не можна було залишитися байдужим». Вистава, в якій акторка Марта Погребни щоразу прагне через історію Дарусі розкрити глядачеві жіночу трагедію на універсальному рівні, йде вже 10-й сезон.
На завершення була «Чайка» — світова класика по-сучасному. Безпосередня близькість до глядачів (актори сиділи поруч з ними), інтерактивність, тонкий гумор, мінімалізм у декораціях, які самі ж артисти за потреби змінювали дуже легко й органічно, роблять персонажів «Чайки» дуже близькими тобі, з їхніми (а відтак уже і твоїми) поривами, творчими та любовними, розчаруваннями, страхами — бути самотнім, бути незрозумілим, бути відкинутим, зійти зі сцени… Разом із тим, вистава є розмовою про театр і творчість, сучасного актора і сучасного глядача. Власне,«Чайка» разом із «Гамлетом» і «На дні» вивершує триптих, присвячений цій темі. У всіх спектаклях грають одні й ті самі актори (OKT Studio): це для них самодослідження і дослідження природи театру. «Хто я?», — запитує Костянтин Треплєв, йому так неспокійно від бажання знайти «нові форми» і страху «сповзти до рутини».
На думку самого Оскараса Коршуноваса, з яким можна було поспілкуватися після вистави, сучасний актор повинен уміти пропускати все через себе, бути самокритичним, чутливим, вести усвідомлений діалог із глядачем. «Театр не може змінити світ. Але не треба думати, що театр, як і будь-яка дискусія, нічого не означає… Кожен спектакль — це мітинг. І маленький мітинг може перерости у щось більше», — каже режисер. Театр, як він вважає, має провокувати ці дискусії, говорячи про складне, неоднозначне, найактуальніше (як питання істинної віри, толерантності в сучасному світі), — це добре і для суспільства, і для театру.
Поміж кадрів, слів та нот
У рамках кінопрограми від Довженко-Центру можна було подивитись як старе, так і нове, як повнометражне, так і коротке. Повітряній темі фестивалю дуже пасував «Аероград» Олександра Довженка. Цей фільм 1935 року — одна з перших стрічок, знятих режисером на замовлення Сталіна. На березі Великого, тобто Тихого, океану більшовики мають збудувати — тобто збудують! — нове місто, і жоден «класовий ворог» — чи внутрішній реакціонер, чи іноземний шпигун, — не завадить. Концентрована радянська етика й естетика, титри пояснюють, як все розуміти правильно, хто тут поганий, а хто хороший, на що публіка нині може реагувати хіба іронічною посмішкою. У кінопрограмі були також сучасні українські фільми, як «Припутні» Аркадія Непиталюка або «Стрімголов» Марини Степанської, кілька вечорів-ночей короткого метра, які збирали цілі зали і навіть більше, ніж ті могли вмістити.
Поки хтось дивився кіно, інші обирали «Поезофонію», що поєднувала текст і музику. Можна було послухати улюблених авторів «станіславського феномена». Так, Юрій Андрухович у супроводі гурту «Сон Сови» презентував свій роман «Коханці юстиції», Володимир Єшкілєв із MANU запропонували перформанс «Небо і еротика», а з Георгієм Потопальським — «Тібетську авіацію». Від Юрка Прохаська був геометричний сюрреалізм Дебори Фоґель, словесні лінії якого так гарно доповнювали ліра, віолончель і вокал Назгуль Шукаєвої. Чимало зібрала «Лінія Маннергейма» — від Сергій Жадана, Олега Каданова та Євгена Турчинова.
Поки хтось дивився кіно, інші обирали «Поезофонію», треті йшли на звук. Музична програма — цікава, теж різна, з низкою відомих облич і улюблених пісень. Так, був джаз від лауреата Греммі Гаста Вальцінга спільно з біг-бендом Національного президентського оркестру. Серед українських гуртів: Ptakh_Jung, Latexfauna, Lirvak, Familia Perkalaba, PianoBoy, «Вагоновожатые», ін., серед гостей — Bloom Twins, All the People, The Gitas, J.Bernard, виступ якого публіці, здається, сподобався особливо. Й танцювати було під що: африканський фолк, болівудські ритми, тропічна музика тощо.
Популярний лекторій
Освітня програма, концепцію якого розробляла ГО «Інша Освіта», мав низку зустрічей. Ольга Дятел, кураторка лекторію, розповіла, що в основі його концепції було питання сталості культурних ініціатив:
Оскільки тема фестивалю — повітря, ми відштовхувались від тези «Культура в повітрі висить чи летить». Нам важливо було обговорити з різних точок зору, в контексті різних сфер питання сталості культурних ініціатив у містах, великих і менших, як, наприклад, Івано-Франківськ. Ідеться про те, наскільки місто, його мешканці, ініціативи, організації здатні створювати і споживати культурні продукти й події. Якою є, наприклад, спроможність аудиторії відвідувати платні заходи, як реалізувати себе локальним митцям, які саме мистецькі середовища розвиваються. І якою мірою ми — мешканці, митці, організації культурного менеджменту — можемо забезпечити собі таке культурне життя, яке хотіли б або за яким не довелось би їхати в інші міста. Із запрошеними спікерами ми прагнули поговорити, як працюється в сучасній Україні в напрямах кіно, музики, театру. Важливою була і презентація програми ЄС «Креативна Європа».
На лекторій у просторі Intellect Hub збиралось чимало слухачів. Деякі зустрічі, можна сказати, були теоретичним доповненням до мистецьких акцій. Так, Томас Мур із Бельгії та знана композиторка нової генерації Юлія Міхалі з Німеччини виступали на фестивалі з музичними експериментами, а під час лекцій — ділились своїми секретами розширення техніки співу, звучання інструментів. Телепродюсер Юрій Мінзянов радив, як дебютувати в кінематографі, директор фестивалю Respublica FEST Андрій Зоїн (Кам’янець-Подільський, Хмельницький) — як перетворити музичний фестиваль на інструмент реалізації інших міських проектів, як залучати до культурних заходів бізнес (зокрема орієнтований на туристів), а як — аудиторію (відповідно до специфіки міста), навіщо нести культуру в райони й вигадувати незвичні арт-проекти. Літературним досвідом ділився німецький письменник Бов Б’єрґ. Розмова стосувалася теми підліткових антиутопій (Бову належить антиутопія «Ауергаус») — як жанру, що цікавий для підлітків, як літературного містка від дитинства до дорослості. Гість з Німеччини також розповів інші свої творчі активності, зокрема й про формат «читацьких сцен» (регулярні зустрічі на визначеному місці), що був популярний у Берліні в 1990-х і дозволяв молодим авторам презентувати публіці свою творчість.
Дуже цікавою була лекція Ярослави Кравченко про бум незалежного театру — «театру, який показує щось інше, і людей, які хочуть дивитися інше». Як розповіла засновниця «Дикого театру», підйом почався після Майдану, породивши в Україні зокрема й унікальний театр переселенця. На сьогодні в Києві діє 120 незалежних театрів (на 28 державних), у Харкові — 90. Незалежний театр, як каже Ярослава, є простором свободи, де можна експериментувати, провокувати, говорячи на найважливіші, болючі для суспільства чи людини теми. Так, скажімо, «Дикий театр» не має сталих сцени та трупи: вистави відбуваються в різних місцях — і за ними відданий глядач приїжджає навіть на край Києва. Незалежні театри, котрі не мають державної підтримки, часто працюють в екстремальних умовах, шукаючи та апробовуючи власні механізми самозабезпечення.
Не дуже помітний візуал
Візуальна програма була розкидана в різних виставкових і публічних просторах Франківська. У Палаці Потоцьких можна було помандрувати в часі. Проект «Станиславів. Станіслав. Івано-Франківськ» від Кінокомісії (IF.Commision) — це оцифровані архівні відео та відеоарт: місто у першій світовій, передача повноважень угорською владою німцям у 1941-му, День космонавтики 1962-го, відкриття кінотеатру «Космос» й музею атеїзму і нарешті період незалежності, відеоарт 1990-х від сучасних митців. У рамках візуального напряму свої роботи представили знані автори: Саша Курмаз, Володимир Топій, Сергій Петлюк, Сергій Григорян, Ростислав Котерлін, ін. То були інсталяції, виставки, скульптура, перформанси. Тим часом у галереї на «Промприладі» можна було оглянути проект Saudavitа від американського художника Брайяна Фернандеса-Халлорана — скульптури зі сміття, знайденого на Місяці, та відеопоема, в котрій мандрівник Афастронавт тужить за Землею і всім живим. Однак, на думку деяких відвідувачів, візуал у фестивальній гущі дещо загубився — бракувало інформації, піару, а відтак на деякі події приходило зовсім небагато людей. Анатолій Звіжинський, менеджер, мистецтвознавець, художник, який курував візуальну частину минулорічного Porto Franko, поділився цьогорічними враженнями:
У рамках візуальної складової вартувало більше попрацювати в публічному просторі: було лише декілька акцій, як-от скульптура Жанни Кадирової на озері, Picasso en carton від француза ОХ. Юрій Боринець зробив виставку інсталяцій У Музеї мистецтв Прикарпаття, достатньо сміливо вторгшись у цей т.зв. сакральний простір (це колишній костел, а з 1980-го музей, на початках зі зразками соцреалізму, як бюсти Леніна, картини на військову тематику і т.д.). Як на мене, інсталяція була не дуже рівна, неоднозначна: початкова ідея автора, що виходила з назви проекту — «Цугцванг», передбачала створення поля шахівниці абощо, де мали б розміщуватися об’єкти, але врешті вони були в різних місцях, віддалені один від одного,ті відвідувач не завжди знав, що ще десь є елемент інсталяції. Та в цілому робота варта уваги й дозволяє простежити, як трансформувалась творчість митця, адже десять років тому в цьому ж просторі відбулася його перша персональна виставка. У галереї «ЧЕЧ» тим часом діяла виставка Afterparty Саші Курмаза, колишнього графітчика, який зараз займається фото. Це, як він сам означив, була тотальна інсталяція — ситуація після гулянки, коли в просторі лишається бруд, сліди і т.д. Художник по-своєму освоїв простір галереї: фотографії на стінах як частина інсталяції, порожні пляшки, позлітки; автор пробував створити відповідний запах похмільної атмосфери. Це робота не з пафосом, а з чимось маргінальним, стороннім, побутовим, що, здавалось би, не потрапляє в мистецьке поле. Проте: у мистецтві нема обмеження щодо тем.
Загалом візуальна складова в рамках Portо Franko — це щось фонове, додаток, правда, обов’язковий (бо без цього нині не обійтися). До неї з боку організаторів менше уваги й ресурсів порівняно з іншими напрямами фестивалю. Загалом, цього року відвідуваність візуальної програми кількісно була значно меншою, ніж інших подій Portо Franko. Та мене тішить, що ідеологи й організатори фестивалю ростуть, піднімають собі планку, захід концептуалізується глибше. Такі події дуже важливі, адже відчутно впливають на естетичну атмосферу в місті, на самих містян, на їхній спосіб мислення і сприйняття. Чим більше схожих фестивалів, тим краще. Радію, що, наприклад, з’явився «Карпатський простір», і що загалом виникають ініціативи, спровоковані державними інституціями. Гадаю, Porto Franko теж рано чи пізно мав би отримати запит від влади міста, області, на долучення до співорганізації, співучасті до цього масштабного і цінного для міста заходу.
Porto Franko, без сумніву, є одним із найяскравіших маркерів Івано-Франківська й однією із найцікавіших культурних подій України (а творці фестивалю прагнуть зробити його глобальним брендом міста). Він змінює місто. Зараз Франківськ (вже трохи іншим) повернувся до звичного трибу. Але хтось тут уже точно ходить і думає про наступний фестивальний приплив, політ, або щось таке, про що сам до кінця ще навіть не знає, як помислити.
03.07.2018