У приблизно десятирічному віці весь свій вільний час – а весь мій час був тоді вільний – я витрачав на вдосконалення техніки володіння м’ячем і щиро вірив, що раніше чи пізніше зіграю у фінальній стадії чемпіонату світу. У шістнадцять років – а отже, у 1986-му – я почав підозрювати, що зіграти аж так, як Марадона на чемпіонаті в Мексиці, мені, мабуть, не судилося. Але, мріяв я, може, вдасться трохи побігати за чернівецьку «Буковину». Тим більше, що фізкультурою студенти університету, до якого я зібрався вступати, якраз на стадіоні «Буковина» й займалися. Ще за кілька років я навчився задовольнятися міні-футбольними звитягами на майданчику під вікнами філфаківського гуртожитку, хоч і продовжував запекло вболівати, тримаючи в голові різні турнірні таблиці, пам’ятаючи сотні прізвищ гравців і намагаючись не пропускати навіть внутрішніх телетрансляцій.
І тут настав 1999 рік. У півфіналі Ліги чемпіонів «Динамо» вийшло на мюнхенську «Баварію» і в Києві показало значно цікавішу за суперника гру. Але – 3:3. Посеред матчу-відповіді я вхопив за вухо дочку і викинув її з кімнати. Після фінального свистка дружина спробувала мене втішити, мовляв, футбол на цьому не закінчується, в новому сезоні наші знову вийдуть на смарагдовий газон – і далі в подібному дусі. На це я, вживаючи поширену в колах уболівальників лексику, розпачливим фальцетом порадив їй зникнути з поля зору, бо такого шансу й такої команди у нас більше ніколи не буде. Наступного дня я, звичайно, попросив у дочки й дружини пробачення, але, як показало майбутнє, по суті, мав рацію: згодом траплялися ще якісь поодинокі спалахи на кшталт гри з Росією в кваліфікації до Євро-2000, однак великий футбол із притаманними йому великими емоціями на тому програному півфіналі для мене – всупереч профанним утішанням – закінчився. Втім, і малий теж.
Відтак бойкот російського «мундіалю» не вимагає з мого боку жодних додаткових зусиль: не дивлюсь, і край. Але це вдома. Натомість усю другу половину червня, доки тривали матчі в групах, я провів у Польщі, чия збірна, як і решта щасливих фіналістів, не побридилася хлібосольністю Путіна. Ні, ясна річ, сісти перед телевізором й увімкнути трансляцію з Росії – та ще й на владно-партійному каналі TVP, який за своєю гидотністю може зрівнятися хіба що з «Інтером», – я собі і там не дозволив. Проте зовсім уникнути в ці дні футбольної теми було в Польщі неможливо.
Почалося з того, що в стрічці новин на сайті «Виборчої» мені трапився сенсаційний заголовок, буцімто ведуча іншого – більш-менш незалежного – телеканалу TVN Кінґа Русін ще перед першою грою різко засудила у своєму інстаграмі польських футболістів. Цікаво, подумав я. Rusin – це ж польською русин. Тобто українець. А перед першою грою – отже, не за саму гру. Невже, подумав я, хоробра польська журналістка виразно українського походження наважилася прямо сказати збірній Польщі, що участь у чемпіонаті на території агресора, який розв’язав війну проти України і загрожує існуванню щонайменше Євросоюзу, – це, так би мовити, не fair play?
Як виявилося, Кінґа Русін дійсно не залишила на польських футболістах сухої нитки, тільки з трохи іншої причини. А саме: в очікуванні старту змагань ті відвідали сочинський дельфінарій. Розповівши про жахіття, які терплять дельфіни в неволі, й наголосивши, що в цивілізованих країнах такі заклади вилітають у трубу, хоробра журналістка обурено запитала: «Як можна відпочивати в дельфінарії, знаючи те, про що цивілізований світ знає вже віддавна? Який це приклад для мільйонів юних фанатів, в очах яких наші футболісти є справжніми героями і зразком для наслідування?»…
Аби було ясно: мені страшенно шкода дельфінів, і я не сумніваюсь, що загалом вони – незрівнянно розумніші й шляхетніші створіння за більшість футболістів і журналістів, а також президентів і прем’єрів «цивілізованих країн». Але, здається, «цивілізований світ» уже віддавна знає про невинні страждання невільників не лише сочинського дельфінарію. Щоправда, наприклад, до ямало-ненецької колонії «Белый медведь» представники «цивілізованого світу» на відпочинкові екскурсії не вибираються. Може, тому й не відчувають своєї ганьби за співучасть у «святі спорту», організованому новітнім Гітлером?
Коротше кажучи, нібито добронамірний пост Кінґи Русін на захист дельфінів так мене роз’ятрив, що я, замість просто ігнорувати футбольні повідомлення з Росії, почав бажати всім командам поразки. А оскільки програти одночасно всі команди не можуть, я почав бажати поразки передовсім найкращим і найближчим. І як наразі – діє. Принаймні у випадку з не найкращими, але найближчими поляками подіяло.
Перша гра Польщі із Сенегалом застала мене на фольклорному фестивалі «Буковинські зустрічі» в містечку Ястров’є. А точніше, на заміській базі над озером. Сусідній бар виніс на пляж великий екран і розставив столики зі стільцями. Пополудні туди стягнулися збуджені вболівальники в патріотичних шаликах, які, войовничо попиваючи пиво, обіцяли наваляти негритосам. Під час матчу я сидів на порозі бази і розмовляв зі сторожем – дуже симпатичним пенсіонером, який, пам’ятаючи мене з минулого року, безпомилково перелічив усі досягнення Лобановського і твердо заявив, що теперішній футбол його не цікавить. Пляжного екрана нам видно не було, але завдяки хоровим вигукам – одному ейфорійному «гол!» і двом безпросвітним «курва!» – ми точно визначили підсумковий рахунок.
Перед грою з Колумбією я переїхав з Ястров’я до друзів у Познань. У разі перемоги поляки могли ще поборотися за вихід із групи, балкони там і сям були прикрашені біло-червоними прапорами, групки людей на Ринку дискутували про «меч о вшистко». На щастя, мої познанські друзі такі далекі від футболу, що навряд чи відрізняють пенальті від кутового. На нещастя, ми мусили добряче начовгатися в пошуках місця, де можна спокійно повечеряти: бари з телевізорами заповнювалися галасливими юрмами, бари без телевізорів зачинялися, бо їхні власники й офіціанти бігли до барів із телевізорами. Нарешті знайшовся тихий і майже порожній ресторанчик. Як закінчився матч, ми не знали, але дорогою до помешкання з цілковитої тиші на вулицях здогадалися, що наваляли сьогодні знову не справжні герої і зразки для наслідування, а навпаки.
Відповідно, остання групова гра з Японією автоматично перетворювалася для Польщі з «мечу о вшистко» на «меч о гонор», який уже нічого не вирішував: хоч грай, хоч піди зроби собі ще кілька селфі з дельфінами – все одно доведеться пакувати валізи. Що особливо посприяло Миколі Рябчуку, який паралельно з матчем Польща-Японія мав виступ у люблінському Старому Театрі в рамках фестивалю «Схід Культури – Інші Звучання», тож за інакшої турнірної ситуації на нього б зійшлися хіба що ми, українські гості. А так ні, завітали й польські господарі.
Повернувшись додому, я довідався що в ⅛ фіналу Росія вибила з так званих чемпіонських перегонів Іспанію. Це добре. Я взагалі вважаю, що було б справедливо, якби цей чемпіонат світу – такий, як він є, – виграла Росія. І так само було б справедливо, якби окрилений тріумфом власної сваволі новітній Гітлер щедро віддячив «цивілізованим країнам» за Мундіаль-2018. Як це зробив після Олімпіади-1936 його попередник.