Здавалося б, слова «всі» і «кожен» є взаємозамінними. І, наприклад, у точних науках вони справді взаємозамінні. Бо яка різниця, чи ви скажете: «кожен рівносторонній трикутник є рівнобедреним», а чи: «всі рівносторонні трикутники є рівнобедреними»? Хоч так, хоч сяк – суть проста й однозначна.
На жаль, у повсякденному житті і в світовій історії нам доводиться мати справу не лише з трикутниками, а й з людьми. А де з’являються люди, там відразу виникають ускладнення. Наприклад, ми всі, вживаючи в емоційному запалі слово «всі», зазвичай усе ж таки маємо на увазі не кожного, а від сили переважну більшість (ясна річ, що і я, пишучи «ми всі», теж маю на увазі далеко не всіх). «Та всі вони в тій Росії – рашисти», – твердимо ми. І – з огляду на враженість російської колективної душі рашистською пропагандою та рівень підтримки росіянами Путіна – маємо право так твердити. А однак рідко хто при здоровому глузді наважиться на повному серйозі заявити, що буквально кожен етнічний росіянин є рашистом. Особливо, якщо він не живе в Росії.
Подібним чином у роки Другої світової війни можна було зопалу кинути: «Та всі вони в тій Німеччині – нацисти». І – з огляду на враженість німецької колективної душі нацистською пропагандою та рівень підтримки німцями Гітлера – таке узагальнення не звучало безпідставно. А однак траплялися етнічні німці, особливо якщо вони в той час не жили в Німеччині, яких ні тоді, ні тепер нікому при здоровому глузді не спало б на думку обзивати нацистами.
Хто, до речі, є автором хронологічно «першого антифашистського роману»? Німецький письменник Генріх Манн. Задовго до появи на політичній арені як Гітлера з Муссоліні, так і самого поняття «фашизм», він у написаному 1914 року «Вірнопідданому» проаналізував етапи формування того типу масової свідомості, який згодом і уможливив постання гітлерівського режиму. Та й загалом Генріх Манн був ліваком, таврував уздовж і впоперек свою бюргерську батьківщину, підписував разом з євреями антинацистські петиції, тож у 1933-му був змушений емігрувати й надалі постійно втікав від колишніх співвітчизників: через Прагу, Париж і Ніццу аж до Каліфорнії, де й помер.
Натомість його рідний брат Томас попервах таким затятим критиком Німеччини не був: підтримав участь країни у Першій світовій, вважав себе політичним консерватором, зачитувався Шопенгауером і Ніцше та зізнавався у власному «могутньому духовному тяжінні до патології, до сил підсвідомого, до безодні, безформності й хаосу». Через що, зрештою, брати і розсварилися. І тільки поява на німецькому горизонті нацистів зуміла їх помирити. Бо появу нацистів брати сприйняли однаково. Тож і Томас Манн у 1933-му емігрував: спочатку до Швейцарії, потім слідом за Генріхом до Чехословаччини, потім до тієї ж Каліфорнії, але помирати, на відміну від брата, повернувся назад. У сенсі не в Німеччину, а в Швейцарію. І, певно, саме йому, Томасові Манну, вдалося в романі «Доктор Фаустус» дати найглибше символічне пояснення «катастрофи німецького духу».
Іншим швейцарським емігрантом німецького походження, який виїхав набагато раніше і прийняв у своєму домі Томаса Манна, поки той підшуковував собі житло, був Герман Гессе. Ну, до одруженого з чернівецькою єврейкою Нінон Ауслендер пацифіста Гессе, якщо говорити про нацизм, у принципі не може бути жодних претензій: він не те що Гітлера, а й усіх давніших проявів німецького мілітарного націоналізму не зносив, про що відверто й написав ще в 1914 році. Єдине ж, чого він бажав «німецькому духові», – це «опинитися в опозиції до офіційної Німеччини».
На тій же віллі Гессе Casa Camuzzi коротко зупинявся ще один біженець від «нового порядку» Бертольт Брехт, який, може, трохи перестарався зі студіюванням «Капіталу», але точно не мав нічого спільного з «Mein Kampf». Прямо навпаки: значна частина його драматургії мала виразно антинацистський характер. Причому йдеться як про тематику п’єс («Страх і відчай у Третьому Райху», «Матінка Кураж та її діти», «Кар’єра Артуро Уї», «Швейк у Другій світовій війні»), так і про розроблену Брехтом всупереч системі Станіславського концепцію «епічного театру». Бо з театрального погляду Гітлер в одній особі був і режисером, і актором системи Станіславського, заснованої на максимальному «вживанні» в роль і покликаної «магічно» заряджати глядачів вірою в реальність сценічної ілюзії. Брехт відтак зі своїм головним прийомом «очуження» перетворював театр на місце, де глядач повинен не вірити і співпереживати, а сумніватися, сперечатися і доходити висновку про необхідність соціальних змін.
Перелічувати німецьких письменників, аж ніяк не причетних до злочинів нацизму, можна довго. Згадаю бодай ще одного – і також багаторічно пов’язаного зі Швейцарією – Еріха Марію Ремарка, чия суспільно-політична поведінка – попри регулярно повторювані творчі й особисті проблеми – була бездоганною. Важко поранений на Першій світовій і нагороджений Залізним хрестом 1-го ступеня, він на тлі приходу Гітлера до влади від того хреста відмовився, покинув Німеччину, морально і матеріально допомагав єврейським біженцям, не будучи, як сам говорив, «ні євреєм, ні лівим», і категорично відмовився від будь-якої співпраці з нацистами.
То як? Могла б собі дозволити порядна людина з котроїсь із країн, на які напала гітлерівська Німеччина, зустрітися і порозмовляти під час війни – не на німецькій території – з братами Маннами, Германом Гессе, Бертольтом Брехтом або Еріхом Марією Ремарком? Чи ні, бо на підставі того факту, що ці письменники були етнічними німцями, така розмова автоматично означала б страшенну дискредитацію?
Що таке нацизм у його найчистішому вигляді? Це оголошування інших людей ворогами винятково на основі етнічного походження і не залежно від їхніх поглядів, переконань, мови та громадянства. Так чинив з євреями Гітлер. Подібно сьогодні чинить з українцями Путін. Ми мусимо вистояти і позбутися не лише нинішньої військової, а й кількасотрічної культурної окупації. І тому ми не маємо іншого виходу, як вимітати зі своєї землі рашистських окупантів разом з імперською російською культурою.
Але якщо ми в цьому праведному процесі доборемося до того, що почнемо вважати ворогами буквально всіх, хто має російське походження, і цькувати кожного, хто з такими «ворогами» – байдуже, з Шишкіним, Цвєтковим чи, скажімо, Померанцевим – іде на якісь контакти, то це і виявиться найбільшою перемогою Путіна в Україні, бо доведе, що, називаючи українців нацистами, він мовби заздалегідь мав рацію і зумів-таки допровадити нас до стану свого з колегою Гітлером озвіріння. Як швидко при цьому здохне сам Путін і де в підсумку застрягнуть його танки, не матиме вирішального значення.
12.09.2022