Найгероїчніша сторінка новітньої історії Польщі? Чи цинічно спровокована Кремлем кривава гекатомба? А може, найжахливіший злочин польського еміграційного уряду проти залишеного на батьківщині власного народу? Чи радше не найжахливіший злочин, а найбезглуздіша помилка, і не всього уряду, а лише його уповноваженого представника Яна Станіслава Янковського (який – дарма що повставав проти німців – у підсумку загинув від енкаведистських рук в оспіваній великою російською культурою в’язниці «Владімірскій централ»)? Чи взагалі не уряду, а проводу Армії Крайової і передусім її головного коменданта Тадеуша Бура-Коморовського (який – хоч і повставав проти німців – у відносно комфортних умовах досидів до кінця війни в німецькому полоні й відтак почесно доживав віку в Лондоні)?
Усі ці та інші незмиренно суперечливі оцінки Варшавського повстання десятиліттями співіснують у польській національній свідомості, й навряд чи колись вдасться звести їх до спільного – суспільного – знаменника. Втім, бодай в одному, здається, доходять згоди навіть найзапекліші опоненти: для Польщі як для Польщі, але для самої Варшави повстання, розпочате 1 серпня 1944 року о 17:00 на хвилі масового ентузіазму, за два місяці обернулося найбільшою в її історії трагедією. Причому це була трагедія в класичному значенні слова, тобто драма, конфлікт якої в певний момент зав’язується в такий вузол, що герой уже не має шансів ані уникнути боротьби, ані здобути в ній перемогу.
Оголошуючи «Годину W», керівники повстання усвідомлювали, що воно так чи сяк вибухне, тож ліпше мати заздалегідь нашкіцований сценарій і дотримуватись якогось режисерського плану, ніж дозволити сюжетові розгортатися стихійно. Окрім помсти нацистам за п’ять років окупації, повстанці переслідували й політичну мету. Розірвавши дипломатичні стосунки з легітимним польським урядом та ініціювавши створення таких маріонеткових організацій, як Союз Польських Патріотів і Польський Комітет Національного Визволення, Сталін однозначно дав зрозуміти, якою він бачить повоєнну Польщу: совєтизованою, комунізованою і позбавленою реальної незалежності. Справжні, а не сталінські – на кшталт Ванди Василевської – патріоти, звісно, уявляли собі національне визволення зовсім інакше.
На що вони розраховували, маючи в своєму арсеналі сміховинні порівняно з німцями запаси зброї? По-перше, на широкомасштабний наступ Червоної Армії, яка в липні 44-го вже придивлялася до варшавських краєвидів у біноклі, а отже, мала б змусити німців кинути всі сили на зовнішню оборону міста, дозволивши в такий спосіб повстанцям захопити його зсередини. По-друге, на західних союзників, які, де-факто зрадивши Польщу в 1939-му, мали б тепер засоромитися і допомогти якщо не військом, то принаймні важким озброєнням.
Чого повстанці не передбачили? Того, що, програвши танкову битву під Радзиміном і Воломіном, Сталін зупинить наступ на Варшаву аж до січня 1945-го, давши нацистам можливість придушити повстання і вщент – будинок за будинком, квартал за кварталом, як це сьогодні роблять рашисти в Україні – зруйнувати польську столицю. А чого не знали ні міністри еміграційного уряду Польщі, ні командування АК? Того, що західні союзники – цього разу в особі Рузвельта й Черчилля – не засоромилися і ще на Тегеранській конференції в листопаді-грудні 1943 року таємно визнали Польщу зоною совєтських інтересів, пообіцявши Сталіну активно не втручатися в бойові дії на її території.
Так склалася колізія, з якої не було жодного іншого виходу, крім трагічного. Треба ще згадати, що за рік до цього німці провели, сказати б, генеральну репетицію, коли подібним чином ліквідували Варшавське ґетто, випаливши єврейську частину міста і знищивши – перед тим і в процесі – близько 400 тисяч її мешканців. Тепер Варшава втратила ще 200 тисяч загиблими, а понад пів мільйона цивільних жителів були змушені покинути свої домівки. Точніше, місця, де вони стояли, бо 84% будівель лівобережної Варшави – тієї, де містилися Королівський Замок, Старий Ринок, Середмістя, Охота і Воля – полягли в руїнах і попелі. Врешті-решт 17 січня 1945 року Червона Армія таки «визволила» Варшаву, ось тільки довоєнних варшав’ян, як і довоєнної архітектури, на той момент у місті вже майже не залишилося.
А до чого тут мовне питання? А до того, що історична пам’ять будь-якого народу далеко не завжди базується на історичних фактах. Зокрема в польській історичній пам’яті довго існувало (та й досі не цілком зникло) переконання, що найжорстокішими катами Варшави були не німці, а українці. І ще калмики.
Ну, з калмиками взагалі стався загадковий казус. Важко сказати, з якої причини, але поляки в часи Другої світової війни обзивали цим Будді духа винним етнонімом усіх неслов’янських громадян СССР на німецькій військовій службі. В оповіданні колишнього вояка АК Яна Юзефа Щепанського «Черевики» є характерний епізод. Восени 1944 року кілька десятків неслов’янських колаборантів здаються в полон польським партизанам. Партизани між собою називають їх калмиками. В одного з «калмиків» вони зауважують масивний старосвітський годинник із відкидною кришкою і вирізьбленим написом: «Дорогому Каролю в день шлюбу – батьки. Варшава, 1905». На цій підставі партизани доходять логічного висновку, що «калмик» брав участь у придушенні Варшавського повстання і просто змародерив годинник. На питання ж, звідки він родом, той дістає з кишені мапу Азербайджану і показує на ній своє село. У чому, до речі, Щепанський дотримується історичної правди, бо нищити німцям Варшаву допомагали ніякі не калмики, а якраз два азербайджанські батальйони. «Азербайджан», – промовляють партизани, але до самого кінця оповідання продовжують називати полонених калмиками.
Гаразд, про своє добре ім’я калмики хай подбають самостійно, мене ж цікавлять наші провини. Отож один український підрозділ на боці німців під час повстання у Варшаві справді воював. Це був Волинський легіон (Український легіон самооборони) під керівництвом Петра Дяченка – уславленого в Першому зимовому поході армії УНР командира полку «Чорних Запорожців». Однак у межах міста цей легіон перебував усього тиждень і, як твердять польські дослідники, жодного із приписуваних йому злочинів проти мирного населення не скоїв.
А хто ж їх скоїв? У районі Волі – згадувані азербайджанці. А в районі Охоти – і це найцікавіше – зведений полк оберштурмбаннфюрера Івана Фролова, що входив до складу 29-ї піхотної дивізії СС «РОНА» (Русская освободительная народная армия) під командуванням етнічного поляка Броніслава Камінського. Звірства і мародерство ронівців у Варшаві сягнули таких масштабів, що вже й німці не витримали: у розпал повстання вони арештували Камінського з двома валізами награбованих коштовностей, перевезли його до Лодзі і за вироком військово-польового суду розстріляли. Натомість до Петра Дяченка навіть західні суди претензій не мали: за сприяння славнозвісного польського генерала Андерса він по війні урятувався від сталінської депортації, оселився в Мюнхені, потім виїхав до США, де – у Філадельфії – і дожив до 1965 року.
Чому ж тоді польська колективна свідомість переклала вину за російські злочини на українців? З одного боку, після етнічних чисток на Волині у цій свідомості сформувався образ українця як різуна, здатного на все найгірше. Але з іншого, свою роль міг зіграти й мовний чинник. Значно пізніше, десь у 90-х, на польському телебаченні відбувалася дискусія на тему Варшавського повстання. Котрийсь із диспутантів сказав, що дитиною був свідком тих подій і має неспростовні докази участі українців щонайменше у грабунках: «Я бачив, як один із них зупинив на вулиці поляка і крикнув: Стой! Куда ідьош? Снімай часи!»
Смішно? Не дуже. Звичайно, на нашому сумлінні є багато такого, за що слід просити вибачення у тих-таки поляків чи євреїв, але це не означає, що ми повинні спокутувати ще й чужі гріхи. Немає сумніву, що в цьому випадку свідок сприйняв за українця когось із бандитів Камінського. Проте так само немає сумніву, що впродовж війни, після і дотепер полякам траплялися і трапляються тисячі й тисячі українців, з уст яких навсібіч голосно злітали й злітають російські слова. Чи перестане колись Варшава, Польща і решта світу плутати кацапоротих убивць, ґвалтівників і мародерів з українцями? Перестане. Але не раніше, ніж українці перестануть бути кацапоротими.
01.08.2022