Спочатку хотів написати винятково про Чеслава Мілоша. Вже й назву оригінальну придумав: «Чуття єдиної родини». Але потім – саме у зв’язку з Мілошем – згадався Іосіф Бродскій. Відтак і назва дещо модифікувалася: «Істеричне імперське бидло». Після чого – саме у зв’язку з Бродскім і бидлом – згадався Мілан Кундера, і стало ясно, що треба якось обернути викрадений Захід на винищений Схід. А тоді з Кракова озвалася Йоанна Зах – і згадалося багато всякого.
Одинадцять років тому з нагоди столітнього ювілею Мілоша поляки й литовці спільними зусиллями організували в Україні присвячені «Родинній Європі» два – київський і харківський – круглі столи. Польщу на них представляли мілошезнавці: та ж таки Йоанна Зах і Марек Залеський. Литву – друг Мілоша і сам по собі видатний письменник Томас Венцлова, а також професор Еґідіюс Александравічюс. Україну ж – Юрко Прохасько і, ніде правди діти, я.
З одного боку, кілька днів у такому товаристві – з виступами, дебатами, переїздами, готелями, концертами і бенкетами – перетворилися на перманентне свято для розуму і серця. Власне, під час дискусії з Венцловою мені й вигадалась «концепція апокаліптичного оптимізму». Бо він сказав, що вважає себе історичним оптимістом, кредо якого звучить так: «Усе буде добре, тільки я до того не доживу». Я на це відповів, що теж прошу вважати мене оптимістом, але апокаліптичним: «Усе буде добре, тільки ніхто до того не доживе». Найсмішніше, що цей жарт ще довго видавався мені смішним.
Коротше, з одного боку – свято. Проте з другого – не ризикну говорити за Юрка, але я особисто почувався на тому святі трохи чужим. Не конкретно серед цих чудових людей, а серед цих людей як представників своїх країн. Бо чим я – як представник України – міг перед ними похвалитися в 2011 році, особливо – з огляду на Мілошеву «Родинну Європу»? До речі, вжите автором в оригіналі слово «rodzinna» можна перекласти як «родинна» (що й зробили Іздрик із Лідою Стефановською), але можна і як «рідна». Зрештою, про цю двозначність Мілошу й ідеться. Він описує себе як вихідця з частини «гіршої» і малознаної, а все ж родинної і рідної для нього Європи, якому вдалося пройти шлях від малесенького литовського села – через Вільнюс (тобто польське тоді Вільно), Варшаву й Париж – до Каліфорнії і Нобелівської премії.
То чим, повторюю, я мав би хвалитися перед литовцями і поляками? Тим, що на момент народження Мілоша мої «родинні» Чернівці були значно європейськішими не лише за його село, а й за окуповані Російською Імперією Вільнюс і Варшаву? Були. Але станом на 2011 рік столичні Вільнюс і Варшава разом зі своїми країнами у складі ЄС і НАТО стрімко – мовби повторюючи долю Мілоша – рухалися на Захід, тоді як мої провінційні Чернівці разом із усією Україною так само стрімко мчали під орудою Януковича назустріч обіймам русского міра.
Та що там Європа: самої України в Україні ставало дедалі менше. У Харкові ми з Юрком (я вже колись про це писав) зайшли в якийсь барак ресторанного типу пообідати. Удвічі молодший за нас темношкірий офіціант, почувши нашу українську, скривився, зверхньо хмикнув і прорік: «Юноши, у нас нєт гарбузяного супа, єсть тиквєнний». Це було так символічно, що я – замість дочекатися супу й занурити офіціанта мордою в тарілку – лише безсило розреготався. Микола Рябчук, проводячи різні колоніальні аналогії, любить повторювати, що нашою чорною шкірою є мова. Багатьма це досі сприймається як надмірна метафора. Але в тому харківському кабаку нащадок одного колонізованого народу переконливо довів нащадкам іншого, що українська мова в Україні іноді виявляється стигмою, ще принизливішою за чорну шкіру. Сподіваюся, у того офіціанта нині все гаразд. Сподіваюся, ні він, ні його заклад в останні місяці не постраждали. Сподіваюся, після війни слово «гарбуз» не здаватиметься йому кумеднішим, ніж слово «тиква». Принаймні вправлянь у дотепності на тему «атопутіннападьот» у наших інтернетрях після 24 лютого відчутно поменшало.
І от минулого тижня озвалася Йоанна, мовляв, чи не погодився б я знову, бодай у зумі, взяти участь у розмові про Мілоша і його «Родинну Європу», тільки тепер – «у тіні Росії». На що я, звичайно, запитав, чи не затешеться випадково до кола учасників розмови якийсь, грубо кажучи, носій великої російської культури. На що Йоанна, своєю чергою, запитала, за кого я її маю. Ну то погодився – і правильно зробив.
Ніби парадокс: одинадцять років тому було живе спілкування і не було війни, але я почувався суто формальним і дослівно бідним родичем Європи, який вдивляється в майбутнє своєї батьківщини з абсолютно апокаліптичним настроєм. Цього разу – на тлі війни – я спілкувався онлайн із людьми, яких раніше не знав: літературознавцем, перекладачем і колишнім міністром культури Литви Міндауґасом Квєткаускасом та польською репортеркою, кінодокументалісткою і спеціалісткою в галузі російських злочинів від Івана Грозного до наших днів Кристиною Курчаб-Редліх, а однак почувався як свій серед своїх. Бо що таке родина? Родина – це люди, які зовсім не обов’язково мусять любитися і бути однаковими. Але коли хтось із них потрапляє в біду, інші мусять приходити на допомогу, пам’ятаючи, що завтра самі можуть опинитися в подібній ситуації. Хто як хто, а поляки з литовцями про це пам’ятають.
Ми не переконували одне одного в тому, в чому і так не сумніваємось. Наприклад, у тому, що не існує ніякої розпіареної на далекому Заході загадки російської душі, існує лише – перефразовуючи Юза Алешковського – важка душевна хвороба залишків російського мозку. А передусім – у тому, що ми не маємо географічної можливості вийти з тіні Росії, тож єдиний спосіб її позбутися – це розвалити саму Росію. І десь у цю мить я почав схилятися від свого апокаліптичного до історичного оптимізму. Себто до того, що варто старатися, навіть якщо ніхто з нас персонально не доживе до прекрасного світу, в якому не буде Росії. Не страшно: головне – що хоч хтось таки доживе.
А до Бродского і Кундери в усьому цьому контексті я ще повернуся.
04.07.2022