Ще цей раз – і більше не буду. Хіба би світовий дух знову закомандував – тоді нема ради. Як казав у таких випадках Стефан Вєх, «сила вища, чи то пак природознавство». Тільки ще зауважу, що заголовковий фразеологізм я вживаю тут не в первинному значенні тих обов’язків, які на людину накладає шляхетне походження, а тих, які їй – успішно чи не дуже – доводиться виконувати внаслідок закономірного чи – на перший погляд – випадкового здобуття посади.
Отож моя добре знана в професійних колах і ще краще обізнана в суспільних справах польська приятелька днями не без легкої в’їдливості запитала мене: «Цікаво, чи ти вже змінив свою думку про Володимира Зеленського?» Бо ми з приятелькою взагалі любимо подискутувати з приводу різних акторів та їхніх майбутніх ролей на політичних сценах України і Польщі. І що характерно: коли йдеться про Польщу, то зазвичай точнішими виявляються мої прогнози, а коли про Україну, то її. Певно, таки правда, що логіку всіх тих заплутаних процесів легше розгледіти, перебуваючи трохи осторонь, а не всередині.
Коротше, про Зеленського вона говорила приблизно так: «Не впадай у розпач. Це ж ваша найновіша традиція: вибирати з-поміж двох кандидатів антиукраїнського, який потім, на посаді президента, volens-nolens стає проукраїнським. А якщо не стає, то відомо: чемодан-вокзал-Ростов. Не кажу вже про те, як Кравчук переміг Чорновола, а Кучма – Кравчука, але згадай, що проголошував Порошенко на початку своєї каденції, а що – наприкінці. За цією ж траєкторією рухатиметься й Зеленський, от побачиш».
Словам приятельки, звісно, хотілося вірити, бо хто ж не хоче вірити, що попри все якось воно буде? Хотілося, але не вірилося. Дідько, думалося, з нею, з тою блювотною етико-естетикою 95 кварталу, яка раптом проникла в усі галузі державного життя. Дідько, повторювалося, з ними, з тими дешевими колоніальними понтами, яких зеленій галайстрі цілком вистачило, щоб злетіти на вершини влади. Зрештою, нікому офіційно не підпорядковуючись і не маючи вдома ні радіо, ні телевізора, свої перетинання з цією гидотою можна звести до мінімуму. Але коли на тлі млявоплинної війни, яка рано чи пізно мусила перейти в активну фазу, потенційний верховний головнокомандувач, наче якийсь папа римський, заявляє, що головне – подивитися в очі Путіну і «пєрєстать стрєлять», виникає велике побоювання, що дідько невдовзі вхопить не лише їх, а й усіх нас.
До речі, про папу. Ті, хто вже кілька місяців намагаються якось пояснити каскади його сенільних бздур, наголошують, що папі тяжело, бо папа – не політик і не розуміється на східноєвропейській специфіці, просто для нього війна – це абсолютне зло, тож він її морально засуджує і хоче за всяку ціну припинити. Тому й звертається до обох сторін конфлікту, до Росії й України як двох улюблених дочок Пресвятої Богородиці, Непорочному Серцю якої він їх гуртом і посвятив.
За всяку ціну? Але ціна, яку пропонує папа, – це самогубство України, а суїцид ніби ж є непростимим гріхом у християнстві. Морально засуджує? Але ототожнювати жертву і ката – означає вщент підривати фундамент будь-якої моралі. І при цьому папа страшно вболіває за долю «дорогого українського народу». З таким самим ефектом він міг би скрушно схилитися над жертвами зґвалтувань і педофілії та закликати обидві «сторони конфлікту» припинити ґвалтуватися і педофілитися. Не сумніваюся, що генеральній секретарці Amnesty International такий заклик дуже б сподобався. Ну і, звичайно, свого апогею папська моральність сягнула 24 серпня, коли одна улюблена дочка Діви Марії влаштувала іншій 189 повітряних тривог, а сам папа тим часом пускав у серці сльози над спочилою в Бозі кремлядською пропагандисткою. Хоч і не забув знову попросити у Господа миру для України. Власне, на місці папи єдине, чого б я тепер просив у Бога, – це щоб Його – такого, як у церковному вченні, – не було. Бо якщо Він, не дай папі Боже, є, то в недалекому майбутньому на Франциска чекають малоприємні процедури у спільному з невинно убієнною Дашенькою Дуґіною казані.
До речі, про Бога. Один добре знаний не лише в професійних колах український поет багато років тому надіслав мені такого мейла: «Сандро, скажи прямо: Бог є?» Я тоді не знав, що йому відповісти. Нині знаю. Антропоморфного і милосердного – нема. А якщо й був колись, то давно вилетів у трубу аушвіцького крематорію. Зате безликий і всемогутній – є. Хтось його називає ентелехією, хтось – еволюцією, ще хтось – світовою волею, а я – слідом за Геґелем – світовим духом. І в такий ото спосіб нема як не повернутися до Зеленського.
Нічого не вдієш: усі помиляються, навіть я. А найсмішніше, що я про них у парі вже якось – ще до повномасштабної війни – писав. Тобто про те, що задля реалізації своїх планів світовий дух зазвичай діє, так би мовити, методом від супротивного. А саме – обирає собі якогось діяча і змушує його прагнути одного результату, а досягати зовсім іншого, протилежного. Приміром, Юліан Відступник думав, що відроджує язичництво, а на практиці зміцнив християнство. Гітлер думав, що будує Тисячолітній Райх і «остаточно розв’язує єврейське питання», а на практиці спричинився до краху нацистської Німеччини і постання держави Ізраїль. Горбачов думав, що перебудовує СССР, а на практиці розвалив його в друзки. І так далі. Причому до таких категорій, як добро і зло, світовому духові – на відміну від людей – діла немає. І до решти людських категорій теж. Йому байдуже, будуть його виконавці святими чи грішниками, геніями чи ідіотами, бо вони і так – незалежно від власних поглядів і бажань – у підсумку виконують його, а не свої завдання.
І ось, на підставі всього сказаного, я чомусь був вирішив, що Порошенко і Зеленський – знову ж, без огляду на їхні особисті якості – є символами двох можливих шляхів України: шляху вперед до справжньої незалежності і шляху назад до повної колоніальної залежності. Бо якою була риторика Порошенка? «Армія, мова, віра» і «не заспокоїмося, доки не виженемо агресора з Донбасу і Криму». Інакше кажучи, Порошенко мав бути президентом війни, а отже, крові і руйнувань, але й – у перспективі – безповоротного звільнення України від Росії. А якою була риторика Зеленського? «Уважаємий Владімір Владіміровіч, я могу вас умолять на колєнях» і згадуване «пєрєстать стрєлять». Інакше кажучи, Зеленський мав бути президентом миру, а отже, шашликів і великого будівництва, але й – у перспективі – безповоротного поглинання України Росією. Тому я і голосував за Порошенка.
Що натомість відбулося на практиці? На практиці світовий дух – як завжди – підступно всіх (а передусім мене) обдурив, дозволивши виграти вибори Зеленському, але змусивши його діяти так, як обіцяв Порошенко. І саме цього я не передбачив, а мав би, бо ж якраз про такі його – світового духа – викрутаси в історії неодноразово й писав.
Ага, ще ж у скриньці лежить запитання польської приятельки. То слухай сюди. Подейкують, існує імовірність, що папа Франциск таки приїде в Україну і зустрінеться з Володимиром Зеленським. Якби хтось мені сказав таке перед 24 лютого, я би, мабуть, подумав: «Про що людина, на плечі якої доля кинула відповідальність за мільйони душ, може розмовляти з блазнем?» Що ж, сьогодні я думаю про них так само. Так само, тільки навпаки. Воістину, незбагненні постанови світового духа і недослідимі дороги його.
29.08.2022