Історія однієї брехні

Це сталося пізно ввечері 16 серпня 1971 року. 22-річного Дуґласа Корпі, худого і невисокого випускника Каліфорнійського університету в Берклі з кучмою кудлатого русявого волосся, зачинили в підвалі факультету психології Стенфордського університету. Корпі був одягнений в білу робу з цифрою 8612. Обхопивши голову руками, він бився в двері й кричав: “Заради Бога! Я весь згораю! Випустіть мене! Мене це все дістало! Я більше не витримаю!”

 

Це кульмінаційний момент того, що згодом стане, можливо, найвідомішим психологічним дослідженням усіх часів. Немає значення, звідки ви довідалися про Стенфордський тюремний експеримент Філіпа Зімбардо — з університетського курсу психології чи, може, з мас-медіа, — ви, мабуть, знайомі з його головною ідеєю.

 

Зімбардо, молодий викладач психології зі Стенфордського університету, створив бутафорну тюрму в університетському підвалі й помістив у неї дев’ять “охоронців” і дев’ять “в’язнів”. Усі учасники — білі молоді чоловіки, які відгукнулися на рекламне оголошення і яким випадково випала та чи інша роль. За участь у дослідженні всім платили непогану щоденну винагороду. Найстарший “персонал” в’язниці складався з самого Зімбардо і декількох його студентів.

 

Експеримент мав би тривати два тижні, але коли дівчина Зімбардо на шостий день побачила, що коїться в “Тюрмі округу Стенфорд”, вона вмовила його припинити дослідження. Після цього історія про охоронців, які зійшли з котушок і тероризували безпомічних в’язнів, стала всесвітньо відомою й лягла в основу багатьох книг, документальних та художніх фільмів, включно навіть з епізодом Veronica Mars.

 

Стенфордський тюремний експеримент часто наводять як доказ того, як на нашу поведінку впливають соціальні ролі та ситуації, в які ми потрапили. Але глибший і тривожніший висновок полягає в тому, що десь у глибинах нашого єства живе потенційний садист, який тільки чекає, щоби його визволила ситуація. До експерименту Зімбардо зверталися, щоб пояснити масове вбивство в Сонгмі під час В’єтнамської війни, геноцид вірмен чи жахіття Голокосту. А нервовий зрив Корпі, що настав вже на 36-ту годину ув’язнення, — це символ страждання, яке людина може заподіяти своєму невинному і безпомічному брату.

 

Але є одна проблема: цей зрив — брехня...

 

“Кожен, хто має хоч якийсь клінічний досвід, легко би вгадав, що я симулюю, — сказав мені Корпі минулого літа під час першого великого інтерв’ю, яке він дав за багато років. — Якщо ви послухаєте запис, то зрозумієте, наскільки це недосконала робота. Я досить непогано граю. Я старався. Однак в мене вийшло щось більш істеричне, ніж психотичне”.

 

Корпі, який сам став судовим психологом, сказав мені, що його драматичну гру справді інспірував страх, але не перед жорстокими охоронцями, а перед... екзаменами.

 

“Причина, чому я погодився на участь, полягала в тому, що я думав, що сидітиму цілими днями на самоті і готуватимусь до GRE”, – пояснив Корпі. GRE (Graduate Record Exam) – це стандартизований тест, який використовується при вступі в американські університети. Тестування для Корпі мало б відбутися одразу після експерименту. Як тільки він розпочався, Корпі попросив, щоб йому принесли підручники, по яких він міг би готуватись до GRE. Персонал відмовився. Наступного дня Корпі попросив ще раз — і знов відмова. Тут він збагнув, що впоров дурницю, погодившись на участь, і почав думати, як би йому звідти вибратися. Спочатку він симулював біль у шлунку. Коли це не спрацювало, спробував нервовий зрив. І близько не почуваючись психічно травмованим — він навіть додав, що йому сподобався час у “в’язниці” (якщо не брати до уваги перепалки з охороною з приводу неприбраного ліжка).

 

“Перший день був справді веселий, — згадував Корпі. — Імітація непокори вдалася весело. Жодної протидії не було. Ми знали, що охоронці не зможуть завдати нам жодної шкоди. Охоронці — це такі ж, як і ми, білі діти з коледжу, тож це була безпечна ситуація. Коли ви послухаєте касету, то зможете почути там мій голос, де я кажу, що чудово проводжу час. Так, мені довелося кричати, стогнати і поводитись істерично. Це була роль в’язня. Я ж хотів бути добрим найманим працівником. Це був чудовий час”.

 

Найбільш хвилюючим для Корпі було те, що він не міг покинути експеримент, навіть попри своє бажання. “Мене це шокувало, — сказав він. — Одна справа — посадити мене в поліцейську машину і вдягнути в робу, але зовсім інша — справді позбавити волі”.

 

Інший в’язень Річард Якко також згадував, що його вразив другий день експерименту, коли він також попросився вийти – й отримав відповідь, що не може. Ще один, Клей Ремсі, настільки впав у відчай, коли дізнався, що попав у пастку, що оголосив голодний протест. “Я почав ставитися до цього, як до справжньої тюрми. Адже ми не могли просто так вийти. Щоби вийти, мало б статися щось таке, що загрожувало б їм правовими наслідками”.

 

Коли я говорив з Зімбардо минулого літа про скарги Корпі та Якко, він спершу стверджував, що все це брехня. Але те, що відкрилося згодом, є набагато серйознішим, ніж достовірність тих чи інших слів. Минулого квітня французький дослідник і кінорежисер Тібальд Ле Тексьєр опублікував книгу “Histoire d’un Mensonge” (Історія брехні), яка базується на документах з архіву Стенфордського університету, до яких тільки недавно відкрили доступ. Ці документи розповідають зовсім іншу історію експерименту, ніж сам Зімбардо. Після того, як Зімбардо сказав мені, що звинувачення Корпі та Якко були безпідставними, я прочитав йому розшифрований запис розмови між ним та одним із членів його команди на третій день експерименту. “Вчора прийшли хлопці — двоє хлопців — і сказали, що хочуть вийти. Є тільки дві причини, через які це можливо, — медична і психіатрична. Я хочу, щоб вони справді думали, що не можуть вийти”.

 

“Добре, окей”, — Зімбардо поправив себе у телефонній розмові зі мною. Згодом він визнав, що в анкеті, яку заповнювали учасники, була лише одна чітка фраза, яка дозволяла персоналу їх випустити: “Я покидаю експеримент”.

 

“Ніхто з них її не сказав, — запевнив Зімбардо. — Вони казали: ‘Хочу назовні!’, ‘Хочу до лікаря!’, ‘Хочу до мами!’ тощо. Власне, вони мали сказати: "Я покидаю експеримент"”.

 

Але анкети, які підписували учасники експерименту і які доступні на власному сайті Зімбардо, не містять жодної згадки про фразу “Я покидаю експеримент”.

 

Важка емоційна реакція ув’язнених на жорстоке поводження з ними охоронців у розповіді Зімбардо є стандартним доказом того, наскільки на них вплинуло погане ставлення персоналу. Шок реального ув’язнення — це простіше і менш винахідливе пояснення. Воно також могло мати правові наслідки, якби учасники вирішили подати на експериментатора в суд. Корпі сказав, що найбільшим жалем в його житті є те, що він не став судитися з Зімбардо.

 

“Чому ми не подали на Зімбардо в суд? Я не можу це логічно пояснити. Ми мали б щось зробити!” — сказав Корпі.

 

За словами заступника прокурора округу Санта Клара Стенфордського університету Джеймса Кагана, позов міг бути цілком реальним: Корпі, якого шість годин тримали в комірчині після того, як він чітко висловив своє бажання покинути експеримент, і справді виглядає потерпілим від неправомірного позбавлення волі, як його визначає законодавство Каліфорнії.

 

“Якщо він каже: "Я більше цього не хочу! Я хочу вибратися назовні!" — а його і надалі тримають в коморі, то це вже дуже далеко від сфери поінформованої згоди і близько до кримінального законодавства”, — пояснює юрист.

 

Зімбардо полюбляє розпочинати свою історію про Стенфордський тюремний експеримент з неділі, 15 серпня 1971-го, коли охоронці почали тероризувати новоприбулих в’язнів. Звучить так, нібито вони стали жорстокими за власною волею. Але правдивіша розповідь мала б починатися днем раніше — з орієнтаційної зустрічі для охоронців. Тоді, звертаючись до їхньої групи — не лише як до учасників наукового експерименту, а радше як до колаборантів, — Зімбардо свідомо перехилив чашу терезів і сказав охоронцям, що їхня мета — викликати у бранців відчуття страху і безпорадності.

 

“Ми не можемо піддавати їх тортурам чи карати фізично, — сказав Зімбардо, що стало відомо з записів, оприлюднених тільки за кілька десятиліть після експерименту. — Але ми можемо створити відчуття нудьги і фрустрації. Ми можемо викликати у них страх. У нас є тотальна влада над ситуацією. Вони взагалі її не мають”.

 

Протягом більшої частини зустрічі разом з Зімбардо виступав його студент Девід Джаффе, який виконував роль охоронця, чию роль в експерименті тривалий час применшували. Саме Джаффе і ще кілька студентів трьома роками раніше створили ідею симуляції тюрми, коли вони думали над довільним завданням з психології, яке дав їм Зімбардо. Джаффе закрив кількох своїх колег по кімнаті в гуртожитку Toyon Hall, назначив їм ролі в’язнів і наглядачів й придумав п’ятнадцять драконівських правил — наприклад, “в’язні повинні звертатися одне до одного тільки за номером”, “в’язні ніколи не повинні описувати своє становище як симуляцію чи експеримент”, “за невиконання будь-якого з цих правил загрожує покарання”. Зімбардо настільки захопився драматизмом дводенного експерименту свого студента, що вирішив спробувати щось таке самостійно, але цього разу дослідження мало б тривати довше, а ролі охоронців і в’язнів мали бути визначені випадково. Оскільки самому Зімбардо жодного разу не доводилося побувати у справжній в’язниці, стандарти реалізму ґрунтувалися лише на дослідженнях Джаффе, який цікавився цією темою, а також спогадах колишнього в’язня Карла Прескотта, якого умовно достроково звільнили з тюрми Сан-Квентін. Джаффе познайомив Прескотта з Зімбардо і долучив його до експерименту як консультанта. Зімбардо надав Джаффе особливу свободу дій під час Стенфордського тюремного експерименту, щоби він міг відтворити свої попередні результати. “Др. Зімбардо сказав, що найскладнішою проблемою було спонукати охоронців поводитися так, начебто вони справжні охоронці, — писав Джаффе у звіті. — Мене попросили запропонувати тактику, враховуючи мій попередній досвід майстра-садиста. Саме мені випала відповідальність зробити з охоронців жорстоких хлопців”. Хоча Зімбардо казав, що охоронці самі виробили правила для в’язнів під час експерименту, насправді більшість правил взяли з університетського завдання Джаффе, який зачитав їх під час орієнтаційної зустрічі в суботу. Джаффе також підкинув ідеї, як тримати в’язнів в покорі — наприклад, заставляти їх висмикувати голки з ковдр, які кинули в будяки.

 

Коли експеримент розпочався, Джаффе прямо коригував охоронців, які, на його думку, не виявляли достатньо жорстокості. У такий спосіб він цілеспрямовано заохочував патологічну поведінку, яка, за словами Зімбардо, з’явилась у них спонтанно. “Ви всі повинні бути жорстокими, — сказав Джаффер одному з учасників експерименту. — На щастя, результати цього дослідження стануть важливими рекомендаціями для реформ. Ми зможемо вийти на пресу і сказати: "Ось, дивіться, як воно є насправді. А тепер думайте, що з цим зробити"”.

 

Хоча більшість охоронців досить невиразно відіграли свою роль, а деякі навіть робили невеликі поступки в’язням, один з них все-таки відкликався на заклик. Це — Дейв Ешельман, якому в’язні придумали кличку “Джон Вейн” за його південний акцент і винахідливу жорстокість. Але Ешельман, який вивчав у школі та коледжі акторське мистецтво, зізнався, що його акцент був таким же фейком, як і зрив Корпі. В одному з інтерв’ю він розповів, що своє основне завдання вбачав у тому, щоб експеримент пройшов успішно.

 

“Я сприймав все це як різновид вправи, — казав Ешельман. — Коли я створював цей мерзенний образ наглядача, то був переконаний, що це потрібно для науки і що я зможу це робити краще, ніж інші. Я ніколи не був на Півдні й запозичив цей південний акцент з "Холоднокровного Люка"”.

 

Ешельман згодом зізнався, що шкодує за своє ставлення до в’язнів. “Я перебрав через край”, — якось сказав він Зімбардо. Але виглядає на те, що сам Зімбардо схвалював таку поведінку. Коли експеримент закінчився, він особисто подякував Ешельману. “Коли я йшов по залі, — згадував охоронцеь, — він спеціально підійшов до мене і сказав, що я зробив чудову роботу. Я почувався, наче й справді зробив щось хороше, адже вніс свою частку в краще розуміння людської природи”.

 

Згідно з Алексом Хасламом та Стівеном Райхером, психологами, які намагалися відтворити результати Стенфордського експерименту у Великій Британій 2001-го, головний фактор, який змушує людей виявляти жорстокість, — це переконання, що їхні дії слугують якійсь вищій моральній меті, з якою вони ідентифікують себе — наприклад, прогресу науки. В підручниках сказано, що охоронці у Стенфордському тюремному експерименті знущалися з в’язнів з огляду на свої ролі, але Хаслам та Райхер натомість доводять, що причина була в ідентифікації з експериментаторами — Зімбардо та Джаффе, які заохочували жорстокість на кожному кроці. Ешельман, який описав себе в анкеті учасника експерименту як “науковця в душі”, міг ідентифікувати себе з ними навіть більше, ніж інші. Сам Джаффе висловився так: “Мене лякає ситуація, коли я можу вимкнути свою власну чутливість і думати про інших лише в контексті "доброї мети"’’.

 

З самого початку експерименту Зімбардо прагнув до якомога більшої публічності. Спочатку він надав дозвіл телеканалу KRON з Сан-Франциско фільмувати несправжні арешти й періодично відправляв їм прес-релізи. Але невдовзі експеримент отримав значно більший резонанс, ніж Зімбардо міг собі уявити. 21 серпня, лише через день після передчасного закінчення дослідження, радикальний чорний активіст і автор бестселера “Soledad Brother” Джордж Джексон спробував втекти з в’язниці Сан-Квентін. Під час його затримання загинули троє офіцерів пенітенціарної служби і троє в’язнів, зокрема й сам Джексон. Невдовзі KRON організував дебати між Зімбардо й інтендантом охорони Сан-Квентін. А через три тижні в’язні державної тюрми Аттіка в Нью-Йорку — майже всі афро-американці — захопили будівлю, вимагаючи кращого ставлення. Виконуючи наказ губернатора Нельсона Рокфелера силоміць повернути контроль над в’язницею, гелікоптери скинули бочки зі сльозогінним газом, а сотні правоохоронців почали наосліп стріляти в дим, вбиваючи як в’язнів, так і заручників.

 

Ще перед тим, як новини про масові розстріли в школах захопили передовиці видань, це була шокуюча кривава баня — одне з найбільших проявів насильства на території США з часів Громадянської війни. Країна прагнула відповідей, і експеримент Зімбардо прийшов якраз вчасно, адже поставив і охоронців, і в’язнів, по суті, на один і той же моральний щабель — як спільних жертв тюремного порядку, хоча насправді майже всі вбивства в Аттиці здійснили охоронці й офіцери. Розповідь Зімбардо про охоронців, які зійшли з котушок і тероризують в’язнів, вперше опинилася в епіцентрі національної уваги у двадцятихвилинній програмі в прайм-таймі на NBC. Річард Якко сказав в інтерв’ю репортеру NBC, що йому та іншим в’язням спершу повідомили, що вони не можуть вільно вийти з експерименту, але після того, як йому не вдалося “вписатися” в розповідь Зімбардо про в’язнів, які “органічно” виконували свої роль, його вирізали з програми.

 

У своїй статті 1973 р. для Нью-Йорк Таймс Зімбардо однозначно написав, що зрив Корпі був справжній. Але до середини 1980-х, коли він попросив Корпі з’явитися у шоу Філа Донаг’ю, а також у документальному фільмі Quiet Rage, Корпі не приховував, що симулював. Коли ж Зімбардо все-таки захотів включити його нервовий зрив у свою розповідь про експеримент, Корпі погодився. “Коли він захотів доповнити опис експерименту згадкою про мій нервовий зрив, я не став заперечувати, — розповідав Корпі. — Я думав, що це невелике перебільшення слугуватиме цілям Філіппа”.

 

У “Тихому гніві” Зімбардо подав драматичну аудіофіксацію нервового зриву Корпі, розповідаючи, що він “почав грати роль психічно нездорової людини, але невдовзі роль стала настільки реальною, що він впав у неконтрольований гнів”. Записаний відеофрагмент, в якому Корпі зізнався, що все це розігрував, і навіть описував, як важко йому було підтримувати це протягом багатьох днів, згодом вирізали. Корпі мені сказав, що Зімбардо нав’язував йому і наступні виступи в медіа, хоча він і просив залишити його в спокої. Зімбардо ж продовжував тиснути на нього пропозиціями професійної допомоги.

 

“Я забрав свій номер телефону з публічного доступу, але Зімбардо все-таки дізнався його. Це було дуже дивно. Я казав йому, що більше не хочу мати з цим нічого спільного, на що він відповідав: "Але ж ти такий важливий. І я дам тоді багато професійних напрямків". Я ж йому відповідав: "Я знаю, Філ, але я більше не хочу виносити це на публіку". Але він навіть чути нічого не хотів. І так тривало роками”.

 

(Зімбардо підтвердив, що помагав Корпі професійними контактами, але відмовився коментувати далі).

 

Стенфордський тюремний експеримент зробив Зімбардо, мабуть, найвідомішим живим американським психологом. Він став головним автором одного з найпопулярніших в Америці підручників з психології — “Психологія. Ключові концепти” — а також ведучим відеосерій на PBS “Відкриваючи психологію”, які і досі активно використовуються в навчальних курсах коледжів та університетів. Стенфорський тюремний, зрозуміло, фігурував усюди. Його популярність не обмежувалася Сполученими Штатами. Польський філософ Зиґмунт Бауман звертався до нього у праці “Сучасність і Голокост” (1989). А у впливовій книзі “Прості люди” історик Крістофер Браунінг спирався як на Стенфордський тюремний експеримент, як і на інший “наріжний камінь” соціальної психології — експеримент Стенлі Мілґрема про підпорядкування авторитету, у своїх аргументах, що нацистські масові вбивства були частково зумовлені ситуаційними факторами (критики ж стверджували, що людей, які підписалися під нацистською ідеологією й ідентифікували євреїв як ворогів, навряд чи можна назвати “простими”). 2001 року — тоді ж, коли Зімбардо було обрано президентом Американської психологічної асоціації — на екрани вийшов німецькомовний психологічний фільм “Das Experiment”, який ґрунтується на досліді Зімбардо, але збільшує насильство до рівня нацистів. Охоронці у фільмі не лише знущаються з в’язнів, а й убивають їх та одне одного. Коли ж стало відомо про знущання в тюрмі Абу Ґрейб у 2004 р., Зімбардо знову опинився на перших шпальтах, стверджуючи, що насилля було наслідком не кількох “поганих яблук” в середовищі солдатів, а радше “поганої бочки”. Він також надав експертне судження на користь Івана “Чіпа” Фредеріка — сержанта, який керував військовими поліцейськими, які вчиняли злочини. У 2007 р., коли через події в Іраку інтерес до Стенфордського тюремного експерименту знову був високий, Зімбардо опублікував працю “Ефект Люцифера”, в якій відкрив трохи більше деталей про сам експеримент, хоча й подав їх у такому світлі, яке не дозволяло поставити під сумнів його основні результати.

 

Увесь цей час, однак, в експертів закрадався сумнів з приводу роботи Зімбардо.

 

Незважаючи на майже канонічний статус експерименту в курсах психології, його методологічна критика з’явилася майже відразу. Відходячи від наукового протоколу, Зімбардо опублікував першу статтю про нього не в науковому журналі, а в “Нью-Йорк Таймс”, тобто обійшов традиційну процедуру рецензування. Відомий психолог Еріх Фромм, який не знав, що охоронців прямо проінструктували поводитися жорстоко, висловив думку, що найдивовижнішим в експерименті було якраз те, наскільки мало вони вдавалися до жорстокості, незважаючи на інституційний примус. “Автори вірять, що це доводить, що сама ситуація може протягом кількох днів трансформувати нормальних людей в мерзенних, покірних індивідів або ж безжальних садистів, — писав Фромм. — Мені здається, що експеримент доводить якраз протилежне, якщо взагалі що-небудь доводить”. Деякі вчені стверджували, що це взагалі був не експеримент. Наприклад, Леон Фестінгер — психолог, який здобув популярність завдяки дослідженню когнітивного дисонансу — взагалі розглядав його як хеппенінг, а не наукове дослідження.

 

Стійкий струмок критики не зменшувався протягом багатьох років. Найбільше питань викликали технічні аспекти методології, зокрема вимога чіткіших характеристик, валідність результатів та упередженість підбору ролей. У 2005 р. Карл Прескотт, колишній в’язень тюрми Сан-Квентін, опублікував колонку у виданні The Stanford Daily під заголовком “Брехня Стенфордського тюремного експерименту”, в якій відкрив, що багато технік, за допомогою яких охоронці мучили в’язнів, були взяті з його власного досвіду у Сан-Квентін, а не придумані самими охоронцями.

 

Інший удар по його науковій достовірності настав тоді, коли Хаслам та Райхер надумали його відтворити. Цього разу охоронці не пройшли жодного вишколу, а в’язні могли покинути “тюрму” в будь-який час. Відтворення зазнало цілковитого фіаско. Про жодні нервові зриви від насилля навіть не йшлося. В’язні, навпаки, збилися докупи і вигравали від охоронців додаткові привілеї, тоді як самі охоронці виглядали пасивними і навіть заляканими. Райхер розповів, що Зімбардо дуже не сподобалася спроба відтворити його експеримент і опублікувати результати в “Британському журналі з соціальної психології”.

 

“Ми виявили, що він навіть писав редакторам приватні повідомлення, щоб вони не брали наше дослідження. Він казав, що ми брехливі”, — сказав мені Райхер.

 

Журнал, однак, вирішив таки опублікувати статтю Райхера та Хаслама разом із коментарем Зімбардо, в якому він писав: “Я вірю, що це так зване "дослідження у сфері соціальної психології" є брехливим та не заслуговує на прийняття спільнотою соціальних психологів в Британії, Сполучених Штатах і в будь-якому іншому місці, за винятком хіба медіапсихології”.

 

“Зрештою, — казав Райхер, — ми відкрили, що взагалі не є з ним в науковій дискусії, хоча ми якраз і думали, що це наукова дискусія. Ми були в комерційній суперечці, в якій він дуже прискіпливо намагався відвести нас від голлівудського фільму”.

 

Тут слід наголосили, що десятиліття спроб Зімбардо екранізувати свою роботу в художньому фільмі нарешті дали результати у 2015 році, коли вийшов фільм “Стенфордський тюремний експеримент”, в якому він був консультантом (його роль зіграв Біллі Крудуп). Хоча сам фільм мав на меті зайняти критичну позицію щодо експерименту, він суттєво узгоджується з наративом Зімбардо й оминає увагою інструктаж жорстокості під час суботньої орієнтації, а роль Девіда Джаффе пропускає взагалі. Копрі (Езра Міллер) в оточенні жорстоких охоронців піддається ілюзії, що він не бере участі в експерименті взагалі і що його посадили в справжню тюрму. В емоційній кульмінації фільму він переживає нервовий зрив, а його марення поступово заражають інших в’язнів.

 

Утім, ані колонка Прескотта, ані невдала спроба відтворення, ані численні академічні критики не послабили вплив розповіді Зімбардо на публічну думку. Виглядає на те, що меседж Стенфордського тюремного експерименту сильніший, ніж його наукова значущість. Можливо, причиною цього є те, що він переповідає нам історію, в яку ми самі хочемо вірити: що ми як індивіди не є цілком відповідальними за неприємні речі, які робимо. Якою б проблемною не була така хибна візія людської природи, вона неначе пропонує визволення. Вона означає, що всі наші дії визначені ситуацією. Наша помилковість є ситуаційною. У такий самий спосіб, як Євангеліє обіцяє визволити нас від наших гріхів, Стенфордський тюремний експеримент запропонував нову форму визволення, адаптовану для наукової епохи, — і ми повірили в неї.

 

Для професорів психології Стенфордський тюремний експеримент — це підлесник натовпу, особливо якщо його підсилити емоційними відеоматеріалами. У вступних курсах з психології, які часто відвідують студенти з інших сфер, контрінтуїтивне твердження, що переконання людей у їхній внутрішній доброті є засадничо неправильним, є драматичним доказом здатності психології навчити їх нових і несподіваних речей про них самих. Деякі професори, що викладають вступ до психології, з якими я спілкувався, казали, що експеримент Зімбардо дозволив їм прищепити студентам переконання, що ті, хто робить погані речі, не є за своєю суттю поганими людьми. Інші вказували на важливість подати студентам ідею, що навіть у нашій незвичайно індивідуалістичній культурі їхні дії все-таки більше визначені зовнішніми факторами, ніж може здаватися.

 

“Навіть якщо наука в цьому експерименті примхлива або є щось не так з тим, як її склали докупи, я думаю, що його основна ідея полягає в тому, щоб донести до студентів наступне: будьте обережні, адже ви можете потрапити в таку ситуацію, яка може виявитися сильнішою за те, як би ви діяли як індивіди. Це — історія, яка більша, ніж наука”, — каже Кеннет Картер, професор психології з Університету Еморі та співавтор підручника “Вивчай психологію”.

 

Але якщо експеримент Зімбардо засадничо ненауковий, то чому ми віримо в історію, яку він претендує нам розповідати? Багато інших досліджень, зокрема відоме дослідження Соломона Аша, яке показало, що люди ігноруватимуть власну очевидність (в експерименті — довжину відрізків) задля того, щоб не відділятися з групи, ілюструють глибокий вплив, який здійснює на нас середовище. В наративі Зімбардо про експеримент унікальним і переконливим насамперед є його твердження, що все, що потрібно, щоб зробити з нас садистів-ентузіастів, — це комбінезон, гумова палиця і зелене світло домінуванню над іншими людьми.

 

“У вас голова йде обертом, коли ви про це чуєте. Це наче "О Боже, я сам б міг бути нацистом. Я ж думав, що я хороший хлопець". З іншого боку, це досить переконливо, адже навіть якщо я й стану монстром, то не тому, що всередині я диявол, а лише через те, що виникла така ситуація. Я думаю, що саме через це експеримент став таким популярним в Німеччині та Східній Європі. — пояснює Ле Тексьєр. — Ти не почуваєшся винним. "Окей, це була винна ситуація. А ми всі хороші хлопці. Немає проблем. Це ситуація змусила нас так поводитись". Тож експеримент Зімбардо, з одного боку, шокує, а, з іншого, заспокоює. Я думаю, що саме ці два меседжі зробили його таким популярним”.

 

В дослідженні, проведеному в 2014-му і 2015 рр., Річард Ґріггс та Джаред Бартельс встановили, що майже кожен підручник зі вступу до психології, який можна купити на ринку, подає наратив Зімбардо про експеримент, причому, як правило, некритично. Чому ґейткіпери цієї сфери, які, зрозуміло, поінформовані про сумнівну науковість Стенфордського тюремного експерименту, таки включають його у формування аґенди вступного курсу з психології? Я вирішив поцікавитись у них самих. Троє відповіли, що спершу пропустили Стенфордський тюремний експеримент у перших виданнях своїх підручників. Однак навіть професори-психологи не мають імунітету від сил соціального впливу. Тому двоє згодом додали його через тиск рецензентів і викладачів, а ще один — через те, що він активно висвітлювався у медіа після скандалу в Абу-Ґрейб. Інші автори, з якими я спілкувався, в приватній розмові висловили критичне ставлення до експерименту, але все-таки навели множину педагогічних причин, через які він потрапив у їхні підручники.

 

Ґреґ Файст, співавтор праці “Психологія: перспектики та зв’язки”, сказав, що його особисте бачення експерименту глибоко змінилося у 2005 р., коли він наштовхнувся на статтю Карла Прескотта, яку він описав як “шокуючу”. “Як тільки мені відкрили всі етичні та наукові проблеми з експериментом Зімбардо, я дійшов висновку, що його не варто було б увічнювати”, — стверджує Фейст. Але ось він з’явився у третьому виданні його підручника за 2014 рік: ретельний і повноцінний переказ стандартного наративу Зімбардо з короткою критикою, яка з’являється лише в кінці.

 

25 жовтня 1971 р., лише через два місяці після експерименту, який для Зімбардо був настільки стресовим, що він втратив десять фунтів (4,5 кг) лише за тиждень, він прибув до Вашингтона на запит Законодавчого комітету Сполучених Штатів. Конгресменам Зімбардо сказав величезну брехню. За його словами, “охоронцям” з його недавнього експерименту повідомили лише те, що “вони братимуть участь в ситуації, яка може бути серйозною і, можливо, пов’язана з деякою небезпекою”. “Охоронці, — казав він, — виробили власні правила для підтримки закону, порядку і безпеки”. Зімбардо подав конгресменам список обставин, які зумовлюють “гострі ситуаційні травматичні реакції”. Незважаючи на те, що його нога ніколи не ступала у справжню в’язницю, він вільно узагальнював досвід тюремного ув’язнення на основі нерецезованих, неопублікованих і навіть непроаналізованих результатів дослідження. “Тюремна ситуація в нашій країні гарантовано породжує декілька достатньо серйозних патологічних реакцій як з боку охоронців, так і в’язнів, що принижує їхню людяність, самоповагу й ускладнює для них можливість соціалізації за межами в’язниці”, — казав експериментатор. Розповідь Зімбардо стала хітом. За словами конгресмена Гамільтона Фіша з Нью-Йорка, він “справді допоміг мені прояснити і зрозуміти деякі речі, які я бачив останніми днями”.

 

Після бунтів в’язнів в Сан-Квентіні та Аттиці меседж Зімбрардо був ідеально співзвучний з духом часу. Критика системи кримінальної юстиції, яка відводила провину як від в’язнів, так і від охоронців і покладала її на розмиту “ситуацію”, узгоджувалась з майже будь-яким порядком денним і надавала спокусливі лінзи для погляду на соціальні лиха з позиції якої-завгодно політики. Ліберали, що прагнули реформ, потребували доказів, що людей на злочини штовхає оточення. Як наслідок, дослідження підкріплювало їхні аргументи, що для зниження міської злочинності потрібні системні реформи — треба продовжувати “війну з бідністю” президента Джонсона, а не “війну зі злочинністю” Ніксона. “Коли я почув про це дослідження, — згадує Френсіс Каллен, один із провідних криміналістів другої половини ХХ століття, — я подумав: "Звісно, це правда". Я був некритичний. Кожен був некритичний”. Каллен стверджує, що Стенфордський тюремний експеримент надав зручні докази, що тюремна система має засадничі недоліки. “Він підтверджував те, в що люди вірили з самого початку, — що тюремна система негуманна”, — додає дослідник.

 

Расова динаміка Стенфордського тюремного експерименту, на яку ніколи не звертали адекватної уваги, втім, мала б змусити реформаторів зробити паузу. Карл Прескотт, афро-американець, який сімнадцять років відсидів в ув’язненні, відіграв одну з ключових ролей у виробленні його архітектури. Розчарований тим, що в експерименті не брали участь темношкірі, Прескотт постійно намагався внести, за його словами, “частку автентичності хлопцям, які отримували 15 доларів за день, розігруючи із себе в’язнів, і були всі білі [один в’язень був азійським американцем]. В реальних тюрмах вас контролюють люди, які ненавидять вас ще до того, як ви туди потрапите”. Наратив Зімбардо про “ситуацію”, яка породжує жорстокість, залишив за дужками расовий чинник. Вибірку учасників експерименту важко назвати адекватною репрезентацією популяції в’язнів американських тюрем. Аналіз жорстокості над в’язнями як продукту сліпих до раси “ситуаційних чинників” ігнорує її глибокі корені, що лежать в расовій дискримінації.

 

Незважаючи на це, Стенфордський тюремний експеримент почав здійснювати великий вплив на американську кримінологію. Перша академічна стаття Зімбардо з описом його результатів була опублікована в журналі International Journal of Criminology and Penology, а не у психологічному виданні. Через рік Роберт Мартінсон, один з команди соціологів, яка на замовлення штату Нью-Йорк оцінювала різні тюремні програми, з’явився у програмі “60 хвилин” з похмурим меседжем про те, що реабілітація ув’язнених насправді не працює. На наступний день доктрина “реабілітація майже не працює” стала притчею во язицех в Сполучених Штатах. Її часто наводять як причину поширеного розчарування американських дослідників і законодавців у 1970-х в тому, що тюрма може бути середовищем реабілітації. Каллен вірить, що дослідження Зімбардо також зіграло тут свою роль.

 

“Ідея, яку запровадив Стенфордський тюремний експеримент, — каже Каллен, — полягає у наступному: тюрми не реформуються. Визначальною ідеєю, особливо серед академічних кримінологів, стало те, що в’язниці засадничо негуманні, тож потрібно мінімізувати їхнє використання й зробити більший акцент на альтернативних формах покарання й корекції спільноти”.

 

Але в часи швидкого зростання злочинності така політика засвідчила свою непридатність. Натомість консервативні політики, яких не мучило сумління за те, що в’язниця — це місце покарання, навпаки започаткували посилення строгості утримання в’язнів у наступному десятилітті, яке непропорційно заторкнуло афро-американців. Американська популяція засуджених почала стрімко зростати і стала вп’ятеро вищою, ніж у країнах порівняння: один із трьох чорних чоловіків у США хоча б раз побував у в’язниці.

 

Звичайно, покладати відповідальність за все це лише на експеримент Зімбардо було б нечесно. Але важливо ствердити, що беручи до уваги всі реформістські ідели, Стенфордський тюремний експеримент зробив свій внесок у поляризацію інтелектуальних течій свого часу. За даними опитування 2017 р., яке провів Каллен та його колеги Тереза Куліґ та Тревіс Пратт, 95% численних кримінологічних статей, які цитували Стенфордський тюремний експеримент, прийняли його базову ідею про те, що тюрми засадничо негуманні.

 

“Мене вразило те, як ми всі втратили науковий скепсис, — каже Каллен — Ми стали такими ж ідеологічними, як і ті, хто заперечує зміну клімату. Ідеї Зімбардо-Маттісона мали стільки інтуїтивного сенсу, що ніхто не відступив назад і не сказав, що все це може бути неправильно”.

 

Сьогодні ж більшість кримінологів погоджуються, що тюрми, власне, не є такими безнадійними, як їх зобразили Зімбарбо та Маттісон. Деякі тюремні програми справді дозволяють ув’язненим змінити своє життя на краще. Хоча міжнародні порівняння проводити нелегко, норвезька тюрма строгого режиму Halden, в якій засуджені вбивці носять звичайний одяг, проходять посилені програми робочої адаптації, обмінюються з охоронцями їжею і в денний час довільно гуляють по мальовничому пейзажу з соснами і кущами смородини, досить обнадіює. Норвезькі засуджені і справді набагато рідше влаштовують бійки одне з одним і вдаються до рецидиву, ніж в інших країнах. Щоб розпочати справді конструктивну тюремну реформу, — каже Каллен, — для початку слід поглянути, що робить одні форми менеджменту в’язниць кращими, ніж інші, аніж відкидати їх усі як фундаментально негуманні, як це зробив Стенфордський тюремний експеримент.

 

Спадщина Зімбардо, однак, йде далеко за межі впливу на нашу вражену системними хибами структуру кримінальної юстиції і торкається безпосередньо того, як ми розуміємо нашу власну моральну свободу.

 

Сонячного полудня 2006 року на піку війни в Іраку 19-річний армійський рейнджер Алекс Блум у складі бандитської групи з трьох військових і ще трьох чоловіків під’їхав до філії “Банку Америки” в Такомі (штат Вашингтон), вистрибнув з машини і вчинив збройне пограбування з використанням пістолетів і автоматів Калашникова. Через три дні Алекса — мого кузена — заарештувала поліція в Денвері (Колорадо). Алекс сказав моїй сім’ї, що вірив, що лише бере участь у тренувальній вправі. Після радикальної місячної підготовки під назвою Програма ідеологічного навчання рейнджерів (Ranger Indoctrination Program) він пішов за своїм лідером без вагань. Під час судових слухань захисники Алекса закликали відомого експерта, який пояснив, що його участь у пограбуванні була наслідком не стільки його вільного вибору, скільки “ситуаційних сил”. Цього експерта звали Др. Філіп Зімбардо. Алекс отримав навдивовижу м’яке покарання, а Др. Зімбардо став сімейним героєм.

 

У жовтні 2010 р. Зімбардо був співведучим спеціального епізоду шоу “Коли добрі люди роблять погані речі”, у якому використав історію Алекса, щоб поширити свій меседж, що погані вчинки є результатом збігу обставин, а не характеру чи вибору. Зі свого місця в студійній аудиторії я чув, як Зімбардо описував охоронців, які знущаються з ув’язнених без жодних стимулів. “Я не дозволив охоронцям використовувати фізичну силу, але вони інтуїтивно розуміли, як використовувати психологічну силу”, — казав Зімбардо. Згодом він використовував свої теорії, щоби пояснити знущання в тюрмі Абу Ґрейб, наводячи ті самі аргументи, за допомогою яких він недавно захищав Івана “Чіпа” Фредеріка. Коли ж ведучий звернувся до аудиторії із запитанням, хто думає, що в аналогічній ситуації також міг би так само знущатися із затриманих, встали майже всі члени моєї родини, причому майже вони самі. Ми були гордими, що підтримували Алекса, і знали, що це був урок, який ми мали б отримати з праці Зімбардо.

 

Через декілька років після рішення написати книгу про історію Алекса я відкрив для себе, що він насправді не сказав усієї правди про свою участь у пограбуванні. Коли ж я його притиснув, він зізнався, що його рішення взяти участь у пограбуванні насправді було більш вільним і краще поінформованим, ніж він казав про це раніше. Прийняття відповідальності змінило його й позбавило світогляду ображеної жертви, в якій він перебував роками. Концепція “ситуаційних сил” Зімбардо спочатку, здавалося, дозволяла моєму кузенові вірити в свою засадничу доброту, навіть попри скоєний ним кричущий злочин, але, спостерігаючи його особистий розвиток, який прийшов разом із глибшим моральним переосмисленням, я почав дивуватися, чи справді вона зробила йому послугу з самого початку.

 

Лише після інтерв’ю з Зімбардо в нього вдома у Сан-Франциско для моєї книги про Алекса я почав глибше досліджувати історію Стенфордського тюремного експерименту. Що більше я дізнавався, то більше я ставав неспокійний. Невдовзі після того, як моя книга вийшла друком і я вже спілкувався з кількома іншими учасниками експерименту, я підійшов до Зімбардо і попросив його про інше, ширше інтерв’ю. Місяцями я від нього нічого не чув. Згодом вийшла книга Ле Тексьєра, і Зімбардо раптом погодився зі мною говорити — очевидно, прагнучи відповісти на закиди. Ми говорили по Skype невдовзі після його повернення з психологічної конференції. Його офіс був завантажений книгами і статтями, а на задньому плані під час розмови постійно дзвонив телефон.

 

Стільки разів слухаючи, як Зімбардо описує свій експеримент, я не очікував, що в цій розмові почую щось нове. Перше здивування настало тоді, коли я сказав йому, що Корпі і Якко зізналися — їм сказали, що вони не зможуть вийти з експерименту. Зімбардо спочатку відкидав це як неправду, а згодом стверджував, що Корпі та Якко просто забули безпечну фразу “я полишаю експеримент”. В розмові він здивував мене зізнанням, що справді проінструктував персонал, аби повідомити в’язням, що вони не можуть вибратися.

 

“Якби в’язні просто так могли сказати: "Я хочу піти", — і ми б сказали "Окей", то експеримент відразу б закінчився, — пояснив Зімбардо. — Усі в’язні сказали б "я хочу піти геть". Мала б бути хороша причина, чому вони могли б вийти. Свідомість у їхніх головах мала бути "я — в’язень у тюрмі", а не "я — студент коледжу, що бере участь в експерименті. Я більше не хочу грошей. Я виходжу". Ви ж не покидаєте тюрму за власним бажанням”. В цьому вся суть в’язниці Піранделло [Луїджі Піранделло — італійський драматург, чиї п’єси поєднували вигадку і реальність]. На одному рівні ви — студент, який бере участь в експерименті у підвалі. На іншому, ви — в’язень, з якого знущаються охоронці тюрми”.

 

Зімбардо підтвердив, що Девід Джаффе створив правила для охоронців, але намагався аргументувати, що не брехав Конгресу (а також згодом наполягав у програмі “60 хвилин” Леслі Сталь) і що вони все-таки також брали участь у їхньому виробленні. Спершу він заперечував, що експеримент мав політичні мотиви, але після того, як я зачитав йому витяг із прес-релізу, який він поширив на другий день, в якому було прямо сказано, що його мета — звернути увагу по потребу реформування пенітенціарної системи, він зізнався, що написав його самостійно під тиском Карла Прескотта, який брав участь у викладанні психології під час літньої школи у Стенфорді. “Під час курсу я дійшов висновку, що в’язниці — це трата часу, грошей і життів, — сказав Зімбардо. — Для мене як для соціального активіста реформа тюрем завжди була актуальною в моїй голові. Але вона не була першочерговою причиною для дослідження”.

 

В кінці довгої і напруженої розмови я запитав його, чи, на його думку, книга Ле Тексьєра змінить те, як люди сприймають експеримент. “Я не думаю, — відповів він, виглядаючи втомленим. — Власне кажучи, мені байдуже. Я не хочу тратити на це більше свого часу і зусиль. Після розмови з вами я більше не даватиму про це інтерв’ю. Люди можуть казати про експеримент все, що завгодно. Це відоме дослідження у сфері психології. Немає такого дослідження, про яке люди б говорили через 50 років після його проведення. Навіть необізнані про нього знають. Інколи мене запитують:"“Чим ви займаєтесь?" Я відповідаю: "Я психолог". Я міг би бути таксистом в Будапешті чи власником ресторану в Польщі. Коли згадую, що я психолог, вони говорять: "А ви чули про експеримент...". Він живе своїм життям. Якщо хтось хоче сказати, що це неправда, то це його право. Я більше його не захищаю. Сам час його захисник”.

 

Останні 50 років свого життя Зімбардо провів, відповідаючи на запитання про найтемніші шість днів свого життя. Таким чином, він сам став в’язнем успіху свого експерименту. Коли ж я його запитав, чи радий він, що зробив це у своєму житті, він відповів, що має змішані відчуття. Найвизначнішою роботою свого життя він насправді вважає клініку від сором’язливості у Пало-Альто, яку він заснував 1975 року.

 

“Якби не дослідження в’язниць, це була б моя спадщина”, — сказав він.

 

“Чи якась частина вашого єства хотіла б, щоб це була ваша спадщина?” — запитав я.

 

“Так, звісно. — сказав він. — Звичайно. Це позитивно. Дослідження в’язниць... Негативна сторона полягає в тому, що я — Доктор Зло. Я створив цю злу ситуацію, як Свенґалі чи щось таке”.

 

З його розповіді він сам виглядає наче жертва обставин, причому більше, ніж будь-хто інший: “Мені довелось мати справу з батьками — зі слуханнями на батьківському комітеті. Мені довелось мати справу зі священиком. Люди ставляться до мене не як до дослідника, а як до тюремного наглядача. Мене часто просять допомогти, коли чийсь син потрапив за ґрати”.

 

Вибачення роками слугувало Зімбардо так само, як і багатьом іншим. Але його вже може бути недостатньо. Після розгляду деяких фактів Ле Тексьєром автор підручника “Психологія. Перспективи та зв’язки” Ґреґ Файст сказав, що тепер займе твердішу позицію щодо нього у наступному виданні.

 

“Я сподіваюся, що прийде такий момент, коли ми всі знатимемо, що робимо, і наратив Зімбардо помре, — сказав Файст. — На жаль, це станеться не скоро, але я надіюся, що таки станеться. Оскільки я думаю, що це...”.

 

Фейст зробив паузу, шукаючи вдале слово.

 

“... що це брехня”.

 


Ben Blum
The Lifespan of a Lie
Medium, 7.06.2018
Зреферував Є. Л.

 

 

27.06.2018