Минулої неділі у Львові відкрили інформаційну таблицю на площі Яцека Куроня. На інавґураційній церемонії була присутня вдова знаменитого львів'янина Данута і поділилася зі «Збручем» своїми враженнями.
— І які то відчуття: бути на вулиці імені свого мужа?
— Вулиць Яцека Куроня багато; але це місце у Львові не є звичайною вулицею — це площа в середмісті і в зелені, площа з лавочками, місце зустрічі, місце розмов. Я дуже щаслива, що мешканці Львова власне так гарно придумали: що це буде площа, на якій можна зустрітися.
— Вулиць багато, а площ Яцека Куроня?
— Є, але не такі. Вулиця чи площа — це такі важливі місця, що увіковічнюють пам'ять. Але ця площа має шанси бути живим місцем — таким місцем, яке щось принесе. Люди прийдуть, побачать, прочитають на цій таблиці, що ця людина народжена у Львові, що він був приятель українців, і, може, це їх надихне на якусь добру думку, на розмову, на товариськість. Тут є камінь з написом, що має тут бути пам'ятник українському етнографу Володимиру Кубійовичу — і цей напис може нагадувати, що між українцями і поляками є задавнені важкі проблеми. Яцек ніколи не оминав цього у своїй пам'яті і своєму мисленні про польсько-українські проблеми. Ми вели війни, це правда — бо вели війни за ту саму землю. Яцек завше пам'ятав, що українці ніколи не окупували Польщу, натомість поляки не допускали, щоб могла виникнути незалежна українська держава – востаннє після Першої світової війни, коли в Європі впали три монархії, коли виникали національні держави, це був час, коли ми воювали між собою. Але був і час, коли ми були союзниками у війні проти більшовиків. Та коли Європа встановила кордони, то українські землі були поділені між II Річпосполитою а Радянським Союзом, який тоді виник. Яцек пам'ятав, що це великий гріх, який тяжіє на нашій пам'яті й на нашому сумлінні. Тому думаю, що таблиці тут у скверику на площі так стоять навпроти одна одної, нагадуючи: ми воювали один з одним, кожен за свою вітчизну: українці за свою, поляки за свою. І, на жаль, воювали один з одним — а тепер можемо стати лице в лице і порозмовляти про майбутнє Європи, світу: не тільки Польщі й України, бо незалежні держави вже маємо, і це спричинює, що маємо відповідальність за щось більше: за Європу і світ.
— Чи відчувалося, що Яцек є львів'янином?
— Щоденно. Його життєва позиція виникала з того, що він народився у Львові, де різноманітність міста щодня відчувалася навіть малою дитиною: один колєґа є поляк, другий – українець, третій – єврей, є тут й вірменська церква — є різні Церкви, є різні мови, різні пісні. Цей найважливіший для нього клаптик землі, вулиця Стрийська, де такі, як він та його батьки, живуть в добрих умовах, в гарних помешканнях, а є й такі, що мешкають в покривлених будах і готують собі на вогнищі. Ця різноманітність світу було досвідом його дитинства. Потім почалась війна, яку так виразно досвідчив, бо батько Яцека був в Армії Крайовій, в «Жеґоті» [підпільна організація євреїв, створена польським урядом у вигнанні, щоб рятувати євреїв, — Z]. Це все відбувалося вдома, і він це бачив. А все ж для нього це був прекрасний, розкішний світ, якого ніколи не забув і про який згадував при кожній нагоді.
— Чи відчувається в Польщі, що ідеї Яцека живуть і нині, а чи вже про них забувають?
— Про Яцека в Польщі дуже пам'ятають. Натомість для його політичної думки чи політичної практики — у його випадку це є дуже взаємопов'язане та інтеґроване — наразі місця ще нема, це місце тільки-но робиться. Ми після 1989 року прийняли англо-саксонську модель ліберальної демократії, а Яцек не був ліберальним демократом. В Польщі його напрям назвали соціальною лівицею, і це є дещо іншим. Яцек співпрацював з колегами з опозиції, серед яких абсолютна більшість були ліберальними демократами, дуже співпрацював, був у низці урядів, в парламенті був у тій самій фракції, пробував внести до ліберальної демократії щось з соціальної лівиці, щоб її доповнити. Яцек не був доґматиком, не організовував власну партію, зрештою, для цього не було належної атмосфери: попросту ліберальна демократія в Польщі мала більшість, і він тут був в очевидній меншості, сказала би навіть: не тільки в меншості, він тут був самотнім у цьому питанні. Соціальна лівиця не є лівицею в звичайному розумінні цього поняття — бо лівиця, щоби бути лівицею, мусить мати економічну програму. Економічною програмою ліберальної демократії є капіталізм. Яцек в 1989 році форсував в Сеймі план Бальцеровича, ті 16 законів, які вносив Бальцерович, бо йшлося про те, щоб Польща вийшла на ринок: соціалізм програв ринку, то входьмо на ринок, але не на вільний ринок. Ми в конституції маємо соціально-ринкову економіку — зрештою, не тільки ми, Європейська Унія в Лісабонській угоді теж має соціально-ринкову економіку, — але в цілому це не впроваджується, і наша економіка має в першу чергу ліберальні риси. Яцек намагався паралельно із розбудовою ринкової структури будувати суспільні структури, але програв. Власне, нічого з того, що пробував зробити, йому не вдалося. Йому здавалося, що вдасться запровадити пакт про державні підприємства, коли був міністром в уряді Сухоцької, планував прийняти двадцять відповідних законів, щоб рішення про зміну власності приймали самі працівники цих підприємств. Пакет законів підготував Ян-Кшиштоф Бєлецький, а Яцек розпочав велике навчання людей, що мали дійти до кожного підприємства, щоб його працівники свідомо зі знанням справи прийняли рішення про спосіб приватизації: чи акціонерне товариство, чи товариство працівників. І йому навіть вдалося навчити перші тисячі, але впав уряд Сухоцької, Сейм було розпущено — і попри те, що ці двадцять законів вже були в Сеймі, наступний Сейм цього не підтримав. Так само Яцек постійно програвав на своїх посадах міністра. Але мені видається, що зараз приходить час, коли молодше покоління починає критично підходити до попередніх тридцяти років — вкрай, зрештою, важливих для Польщі, бо ми зробили немислимий цивілізаційний стрибок, і колеги-ліберали далеко вперед посунули справи Польщі. Відповідно, те, що було зроблено, треба поцінувати, тільки треба запровадити цей суспільний сегмент, якого в Польщі нема: є державний сегмент, є бізнесовий, а суспільний є дуже слабким.
— Яцек мені виглядає певним романтиком, ідеалістом. Чи я помиляюся?
— Був ним, очевидно. Що тут багато говорити: для нього історія, література, традиція були дуже важливими. Зворушували його, він багато читав. Можна точно сказати, що він був людиною великих ідей — але того ж дня, тієї ж хвилі від зворушення переходив у постановки завдань, був дуже цілеспрямованим: якщо про щось мріяв — а постійно мріяв про світ, який будуватимемо так, щоб був добрим світом для кожної людини — то відразу конвертував це у завдання, причому завдання для команд. Тепер панує орієнтування на проект, Яцек же не був людиною проекту, він був людиною процесу, причому групового процесу: ставимо собі велику мету, але ділимо її на часткові завдання, і ці часткові завдання є дуже важливими, бо від них залежить, чи досягнемо цієї великої мети. Коли щось зробили погано, то треба цофнути, змінити — практика діяльності для цього романтика була дуже важливою. І це всіх страшно до нього притягувало: при Яцеку буденна чорна робота набирала великого сенсу. Ми усвідомлювали, що навіть виконуючи просту роботу – як, наприклад, передруковувати щось на машинці, ми є фрагментом великої цілості з дуже важливою метою. Трохи нам цього нині бракує.
Розмовляв Орест Друль.
