Парасочка

 

І.

 

Там, де три плаї сходяться, хатку поклала, вапном підбілила, аби єї з далека видко, аби хата на ґаздів моргала.

 

Що воринка, то перелаз з усіх боків, аби ґаздам і легіням легко заходити тай виходити.

 

На перелазах днує красно убрана, — у лист піє, співанки співає, аж селом голос лігма стелиться. Регочеся на все село, в долоні плеще, по литках бєся, аж гора дрожить.

 

Лице як калина, малиною крашене, брови барвінкові, очи гей на царинці дві керничці, коси гей головня чорні, аж блищуться, отік-би їх віл пооблизував.

 

Коралями та сороківцями дзвонить, лиш груди підойме. Шовковою хусткою з вітром граєся.

 

Бо легонько жиє, роботи не робить, за мершю дбає, нешта отта безчесна!

 

Бо копилє єї хату поклало, єї годує паньскими грішми. Що місяця нові сороківці падуть з паньскої кишені гей вода з перевода.

 

Бо люба єї вінок загрузила, стид деревцем спалився.

 

Тому вона не ґаздиня — тота Параска Саїнка, сойка тота.

 

Тому дівки тай ґаздині міряють єї згірдним зором, обминають і в селі і в бабинци церковнім. Словом обізватися не сміє, бо до чєліди не пишеся, бо від чєліди єї засій.

 

Ґаздині на-очи єї видіти не хочуть, догану дають:

 

Коби не людска праця, не парубоча охота, май стонкли-би єї тоті руки точені, тоті бесаги на грудіх, тоті росохаті крижі.

 

Не вбувала-би тоті берівки в онучі крашені, постільці легонькі.

 

А то сорочічка чісанненька гей біль-біла, плечіка на сухо-золоті, кіптаричок кучерявий, дзьобня через плечі, під ніздрєм васильок.

 

Бола би єї взєла, мерзу отту!

 

Дес дєді наші з ґаздинями собі заходили, суку кілєм з села гнали. Тай не нашим ґаздам пара. А нашим дес дорога через Саїнчин плай. Агій!

 

Єго на царинці спрага пече:

 

Скочу — каже — до Саїнки за збанком на воду! — А пив-бис кров з-за ніхтів, таже жолобец генде!

 

Най дощ на сіножіть крапне, вже цес лишьиє сіно недоки дане, вже він у Саїнки. А зимарька таки гезде!

 

Йде з кіньми в полонинку на-ніч, то лиш коні спутає, вже скік до Саїнки, копила колише, дойни волоскої співає.

 

Вона сарака — каже — сама, ґазди не має. А твоя дитина най трісне, най плаче!

 

Леґіні на подри переверци йдут!

 

От пометіннє.

 

Проси віта, аби не пускав погань в село, аби д’ґаздам клокічкові зуби не шкірила, а він плечі до купи тай насмішкуєси:

 

Тілько хлопскої скороми в селі! — каже.

 

А вітував-би ти в очереті!

 

А єї скрізь право і в селі і в суді. Не вільно бабам таку даму омражьити — суд каже.

 

Ми хочемо за ню розповісти, вона..... а ключьник повх ключьми по плечіх:

 

Поцулуйте в руку даму тай пана сендзього, що вас лагодют.

 

Ану позвольте слово заговорити, мете видіти, що вона за одна   

 

Заткай-си, бабо, роби токму або шуруй до арешту!

 

А очима креше, ногами тупає:

 

Запріт хавки, баби! Підпишіт-си, ало’ловіт за пюро!

 

А до неї так файно, так мєко говорить, попід-бородь бере, а вона все: проше, проше!

 

Ого, це не наше право. Підписуємо-си на тото, що ґазців наших лишит, ні вона до нас, ні ми до неї, що вона така як доси була, а ми ґаздині.

 

Тай вже по тім праві.

 

Але світила-би-си оця война, що тій мерзі суд заперла.

 

ІІ.

 

Впало до села віданєчко, що котра ґаздиня свого ґазду відознати хоче, най йде на трете село, там на долині стоїть військо і форшпани. Ґаздиням це два рази не казати, бо ґазда то талан коло хати. Най буде пянюга, най жінці ребра місить, най тіски до лавиці вяже, — то він однако ґазда, всему рєд дає. Пішов ґазда, на войну тай пішов гаразд з хати. Аді маржинка риче, овечки отік плачут, кіт зажмурився, пес у днину виє. То все за ґаздов банує.

 

Йкас тота хата отік темніща, отік сумніща, — окіс тоті світці на образах отік зболені.

 

Така глушя, такий туск коло тої хати. Ні страви не доїш, ні молитвів до кінця не договориш.

 

Йдуть ґаздині пишні на трете село, три втерхані коні за собою ведуть. На однім кони то страви для ґаздів, на другім кони то ґаздівске платє, на хромім кони сам тютюн та люлька, зілє й сопівка.

 

Кобих його хоть уздріла!

 

Ой то бих його обіручь обіймила!

 

Кобих єго ручку ймила!

 

Коби-х-си до него притулила!

 

Перезула-бих ті.

 

Обхаїла-бих ті.

 

Аби-с не збанував на мене!

 

Аби-с чув пораду від мене!

 

Любчік мій любий,

 

Сокіл мій красний,

 

Йкий ти струджений!

 

Йкий запорошений!

 

Йкий ти збіджений!

 

Питай, шо дома, шо село діє?

 

Питай, чого-сми змарніла.

 

Кажи ми: душко зазулько.

 

Ци ті ручьки не зболіли, ніжки не повєли?

 

Господарю мій файний та чесний!

 

Уже другі церкви ґаздині минають, уже третої гори ловлються. Уже бесіду урвали, хустки на головах поправляють, ґердани і пацюрки на грудіх порядкують. Верхів догонять, очима шукають.

 

Аді, гонде долина, восько розтаборило-си. Ій-га! єк трави та листу. Сила силенна. Йкий там клекіт, чуєте?

 

Адіт, кабатів не злічив-би.

 

А коней, а возів тілько!

 

Адіт, рушниці шторцом у миґлах.

 

Ей бре.....

 

Варта говкає на ґаздині, пашпортів питає. Війтівські квітки позліплювались і позатирались ґаздиням у пазухах.

 

Це пусті пашпорти, бо печітки не пізнашні!

 

Молодиці показують варті, де печатки прибиті:

 

Гезде очі, ніс, брови, гезде чупер, гезде вуси, а озде смушкова шєпка. А зверхи писано, шо своїх ґаздів відознати йдемо.

 

Варта подобріла.

 

Йдіт, молодичьки на отту ватру, там де тот стіг диму, там мужя з вашого села.

 

Дєковать вам файно, летимо, не йдемо.

 

 

 

III.

 

Веде вулиця молодиці на толоку, трохи в долоні не плеще. Уже їм дим очи їсть отік навкірки. З поза диму гей з поза оденка чують сопівку тай розгойдані співанки сільські і розпізнають голос ґаздів своїх.

 

Сарачєтка, боле, що годні співати!

 

Гей діти перекрадаються через дим, аби ґаздам несподіванку зробити.

 

Нараз зойкнули, гейби їх гадина вкусила. Аж лиця кривлють, так вдивлюються, очам своїм не вірють. Гейби перед ними грім упав.

 

То тут такий данец?

 

Ти онь, суко, аж тут ґаздів наших завітрила?

 

Ти гадала, шо ми вигибли?

 

А то раз гей шнирька шниріє!

 

То вона борше від нас тутки?

 

Вона до чужих ґаздів перша!

 

Лайдачько, гукле, омразо, лєцта!.....

 

Отік медведиці на злодія своїх дітий кинулися молодиці на Парасочку. Вояки відскочили від неї гей коні з чужої отави і терхівку розтерхували, у бік дивилися та данець закашлювали, привитатися зі своїми ґаздинями відваги не мали.

 

Молодиці пальці закусили, всім горлом кричали і Саїнку скубли гей курку.

 

Аді розпатрошимо ті, грузь з тебе зробимо.....

 

Але грузи не зробили, лишень гонор з неї здоймили. Одежину і сорочєну подерли на шкамутки й на ватру вергли.

 

Єк ті мать народила, так через села на наду йди!

 

Тай тіски змикали гей вовну з куделі, мальовані квітки і ґердани ногами доптали, гейби навкруг неї танцювали.

 

Чужі вояки як журавлі рядом поставали і ґаздині вихвалювали, а з Саїнки реготалися, аж лускіт ішов.

 

Коли-сте єї асентерували, то давайте ста до абрихтунку —  насмішковувались вояки.

 

Лиш старший війсковий не злюбив собі тоті зойки і го­лосно загрожував молодиці:

 

Гальт, баби, на-що дівку мальтретуєте ?

 

Молодиці старшому поклонились, уста запишнили і оправ­дувались:

 

Це, проше ласки пана капітана, це не дівка, — це вибачьте: лєрва.

 

IV.

 

Сиділа на стільчику на кватирі капітана, лиш у зелену ман­тлю́ вбрана і плакала, гейби дзвінком видзенькувала.

 

Капітан чорнобривий гладив єї косиці і перебирав єї лють з серця. Відкривав мантлю і дув на єї синці на грудіх, як на мох­наті гусятка.

 

Убирав єї в білий рантух, обвивав єї рушниками.

 

Розпадався над нею гей дєдя рідний, гей братчик старший, гей любчик любий.

 

Трепетався як павич коло пави.

 

Голубив єї словами, як медівниками.

 

Аби личка слізьми не точила, аби ручок собі не ломила, аби свого цвіту не обпорошила.

 

Парасочка пишна, дитина ґречна, ягода в лісі, квітка на скелі, пташка у гаю.

 

Парасочка мила, Парасочка чічка, днинка проти сонця, ве­селичка в хмарах, зоря із моря.

 

Парасочка барвінкова, Парасочка любка гожя.

 

А вона клала голову у його ручки і личком гейби до сонця оберталася.

 

Як листок розвивалася, як ластівочка післі бурі радувалася, щебетала.

 

Аби пімстився, аби роззлився за єї нечесть, за біле тіло, за синці сині, поругу чорну, сором глібокий.

 

На землю припадала, ніжки йому цілувала, очима просила: Старшино війскова, наставнику тісарский, керманичу годний, на­чальнику красний, — побий тоті нересниці за мене молоду!

 

Скарай тоті мідиці за мою кривду, за мої сльози!

 

Вгати своєв силов у їх подуфальність, у їх богацку гордість!

 

Бо я не впала їм в провину, я їм долі не забрала. Що-сми Василя полюбила, — я тому не винна. Але смучя богачька мені його відобрала. А єї рід єв гавкати на мене, єв мене осоружити. А єк ти мене вінка збавила тай селу під ноги кинула, то я тобі твою долю потолочила тай твоєму родови корила. Аби село знало, шо може дівка лишена, шо зведениця уміє. А єк село на мене свистало, то я йому навкірки співала, молоденьких ґаздів принаджувала. Най богацкі молодиці мене знають, най на мене банують, як я на них банувала. Тоті юди, тоті осуди, тоті вуводи гонорні. Тоті хавки капанисті, тоті рібі каправки прижмурені!

 

То мені засій від Василя, засій від його кабату, засій від його шабельки!

 

То моя убера пріч з мене, най гину гола із стиду!

 

Най Василь видить, най харькає. Ото вам радість, ото вам душя на місци!

 

А я остатна, дівка прокуратна!

 

Капітане делікатний, вірле-ясновиде, скажи, шо я їм винна?

 

Скажи, шо покладеш на їх плечі свій гарапничок дротянний!

 

Капітан відривав єї від ніг і здіймав на руки тай клав на постелі.

 

Свідчився своєю нагайкою, що пімста буде білої днинки у самім селі.

 

І гасив світло і закривав себе темною нічкою.  .  .  .  .  .  .

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

 

 

 

V.

 

Ранними зорями вертали молодиці від своїх ґаздів, злегонька йдучи.

 

Росу з ліщини стрясали, білі личка умивали, сині круги під очима затирали.

 

Бо нічку не спали, бо ґазди їх пригостили.

 

Слюбні ґазди тай ґаздині слюбні тай пан Біг гріху не пише.

 

З блага говорили і речі недоговорювали, лиш підсміхалися.

 

Одна одну відгадувала, одна одній не завидувала.

 

Ситні і вдоволені вертали молодиці.

 

Коли-тогди по слові до себе кидали, коли-тогди серед до­роги ставали і припочивали та радувалися Паращиній пригоді.

 

Але-сми єї на сміх обернули, але-сми єї догараздили!

 

Тепер може біда утре голову, може в землю пропаде, з села потече-си!

 

Та літавиця масногуба!

 

Дість наробила нам шкоди, дість нам напакостила!

 

Ой вже нехарь не буде черевичками порипувати.

 

Не ме запасочки підтягати!

 

Сонечко сходило на ліси, на гори і чирчиком їх багрило. Пташки понад дорогу в крильця дзвеніли.

 

Рибка водами срібло підкидала.

 

Дорога вилася д’горі, як кедрина.

 

Молодиці молодніли, у село входячи.

 

Але женуть за ними два повні вози.

 

На першім возі отік капітан чорнобривий, а поручь него жовнір молоденький.

 

На другім возі жовнірні набитісько.

 

Зговкали вози і загреміли, аби молодиці ставали, крока не ступили.

 

Станули ґаздині до чола воякам.

 

А вояки їх обступили, рушницями нагрозили і навмість ко­ней у вози запрягали.

 

Що ґаздині відпрошуються, то капітан вогню креше, на­гайкою потріскує.

 

Вояки вже коні ведуть, а ґаздині вози тягнуть.

 

А молоденький жовнярочок бере від капітана нагайку і ґаз­дині підганяє:

 

Вйо каправки, вйо гадєчки, смага-би вас втєла!

 

А на заднім возі жовнірня цівками в ґаздині ціляє:

 

Котра ускочить, хоть увяне, зараз кулю має, на віки поляже! А воячок молоденький накликає:

 

Гойса, кара! Чала, звіздочола!

 

Щось студене повіяло, щось під серцем закололо. Обзираються молодиці, а їх личка полотніють:

 

Та-же то вона поручь з капітаном!

 

Саманає, шо вона!

 

Вона саміська за жовніра убрана! .  .  .  .  .  .

 

.  .  .  .  .  .  .  .  . Село улицями цапки ставало і ззиралося то на молодичин страждунок, то на погонича молодого. Пізнавало Парасочку на возі і здвигало плечима:

 

То мой брє, світ обмінив-си: ґаздині в споді, а нешта високо!

 

То раз нешта, вибачте за слово!.  .  .  .  .  .  .  .

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

 

 

[«Літературно-науковий вісник», т. 77, 1922, кн. 5, с.97-103]

 

 

 

 

 

 

 

 

15.05.1922