1. Село потерпає.
За третою горою небо позіхає.
Луна єму в ночи спати не давала, гранею ребра припікала, лице черленила. На горах пропочивала, черлений пояс розперізувала, керваві згарди над селом розстелювала, яснії коси розплітала, перловими хмарами розвивала, гребенистими руками неба досягала.
А єї пухкі стопи, де перебійці, де ґаздів двори, де хліба оденки, де праця в чертогах.
А єї дорога димом стелена, жаром жарена, кулями значена.
Де руки робили, там град гранатів, де газдівка була, там земля трісла.
Най село видить, най знає.
За третою горою небо стогне. Земля єму громи відобрала, єго порібє кулями бє.
Раз у раз.
Розступилися гори на два табори. Громами себе розсаджують, кременисті голови собі розбивають, ліси на тріски розколюють, ізвори людьми рівнають.
Заревіли гори, аж небо здригається, аж камінні скали лупаються.
Хто жиє, най гине.
Не тото буря, що ліса не зкорчувала, не тото кішня, що коси не вищербила, не тото бійка, що душі не згубила, — але тото битва, що горами мече, але тото різня, що кервою дебри мулить, але тото баталія, що в один мах людий в шухи складає.
Тай тото не гармати, що села не пожолобили, з глинов не змісили.
Під третою горою вільшина пріє.
Від сонця відвертаєся, від села обертаєся.
Бо сонце покмітить, що мерців гойдає, чорну птаху ними годує.
Бо село на ню збанує, що на шибеницю виросла, росохаті голови має.
Бо тота вільшина ліс зосоружила, край дороги фоєв смерть закосичила.
Що грубше гіллє, то студене тіло, голова вломлена, душа душена.
Най село видить, най знає.
Від третої гори розігналася селом ретельна говірка, аби люди з села гет виходили, бо вогонь буде. Неприятіль на село гатить, війско єго в селі зіпре, гарматами привитає. То на тім почастунку само собі війско принуку найде, а ти, хлопе, на бік, не заважай, ти варуй житє, бо ті буде треба. Що завтякаєш, бери з собою, квапся, не стій пнем, не жди смерти.
Як тоті хати вогонь перебудуть, то знак тому, що господарські, що село міць має.
Та віді́ тоті карабушки не видержуть кулі, віді́ розвалються і попелу не лишуть.
Волови нема до чого почухатися, не токмо гарматі.
Гей люди, пилуйтеся, на сволоки не дивіться, навкруг хат не крутіться.
Гейби земля в селі задрожала, гейби людий з себе скидала. З кождої хати люди втікають, працю виносять. Але худібка найперша. Женуть єї на дорогу, аби хлопці гуртом дальше гнали. За нею бабки на одних возах, а діди на других. Самі такі, що ходити не годні, що треба їх нести. Сільскі каліки з дідами разом. За ними діди на однокінках. Що віз дітий, то одна неня їх сокотить, плакати не дає. Відтак всьо, що путерю має, у верітках та ліжниках маєтки двигає. Відтак церковну марфу несуть. Відтак пси гавкають, села не пускають.
Як вирокувало село на крайну гору, то блідло гей тото мохнате корінє, що вітер йго із землі вирвав і на скалу кинув, аби мокло тай усихало.
Стадо ворін над селом крякало і в ті печери зазирало, де село свої добутки перед неприятелем спрятувало. Отік-би тот чорний ворон на людску працю насівся, отік-би він тій пригоді радувався.
Аж жовтий лист з дерев падав, так затряслася гора, коли на своїх плечах все село уздріла.
На дрібну травицю стариню сільску укладала, дітвору молоком частувала, маржинку в рот цілувала.
А довкруги лісам наказувала, аби тихонько шуміли, аби село дежше не трівожили, аби його голубили, йому біль з серця відоймали.
Бо це село гей старі двері з виглоданих одвірків за свій поріг упало.
Як заздрів тото місяць, то перепуджений без одежини високими плаями з гір утікає і крайній горі блідими пальцями порожне село показує, а село постиває.
А як маржинка з гори на колешіньки подивилася і зарула тоскно, то село у личко пісніє і потерпає . . . . .
2. Село вигибає.
Вже нема села, лиш цвинтарь.
Край цвинтаря трупарня під високою, пелехатою смеречиною схована.
Глуха і німа стая гроби пасе..................
Мерці з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом банують.
Були хати тесані, побої гонтові, вишневі сади, були повні перебійці, повні цари
От-ті печі, що село вигрівали, лежуть тепер перевалені на снігу, як непоховані велитні з роззявленими ротами.
Ворон там сідає, хиба звір там навертає.
Такий чорний туск бє з тих челюстий, як із сирих, великих могил.
Собаки села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори.
Виходять з ліса два приземкуваті коні, кружляють коло розваленої печі та ржуть і наслухають, чи ґазда не кличе.
Виринає з поміж звалищ чорний кіт і впяливши свої пулькаті очі в коні, плаксиво замявкав, як до газдині, що по подою молоко несе.
Неначе зпід грудки вибігла біла ласиця і щезла на снігу.
Підлетів воробець і ховаючись в сухому листю поваленого дуба, зацвірінькав, начеб на мороз скаржився.
Знад ріки заяць стрибнув через село у ліс напоперек.
Питаєся бистра ріка темного ліса, де поділося село?
Питаються гори вітру буйного, чи розжене всю тугу зпонад села?
Щось шепотом шепоче, щось шумить шумом, щось отік плаче понад убитим селом.
Нема села, лиш цвинтарь, а край цвинтаря одноока трупарня дебя дише на морозі...
А мороз тріщить.
Одно мале віконце дивиться на тісарську дорогу через маленьку полонку серед ледяних квіток на шибі.
Ту полонку продуває висока, струнка, чорнобрива дівчина.
Дише синіми губками на лід, гейби на вогонь дула, — і лід від того дихання уступаєся і скапує сльозою на долішні квітки замерзлої шиби.
І робиться між квітками мале, як око, кружільце чистого шкла і показує дорогу.
Висока і, як старий дуб, грубезна баба сидить, гей дзвінниця, коло печі і латає подертий байбарачок та відгаркуєся до бадіків, що стогнуть у мерві на землі, як селедці на дні посудини.
З плечий дівчини упав на голови бадіків кусень старого ліжника і гола дівчина схилилася, щоби піднести одинокий свій загріток. Єї кудлаті чорні косиці закрили єї круглу молоду тварь, а єї груди, як дві грушці, звисали із синіх ребер над бадіковими головами.
Баба підносить своє подовгасте, звисаюче і набрескле лице і проклинає:
Аби тебе бола втєла, ти гукле виводана, чіму не дуєш? Хочеш, аби кучмарі знов нас минули? А я чим погодую отті бервена тай тебе, осоруго? Дуй мені раз коло разу тай в одно диви-си крізь вікно, а ні, то марш відси, най ті не вижу!
Не бійти си, вуйночько, я кучмарів не втрачу, — боронилася дівчина, вигойдуючи по богацки тихим голосом, як колисковою співанкою.
Ше не вихірилас си, ше дрімаєш, — докидала баба як каміннєм, — бодай би ті кучмарі поганили!
Дівчина слухала баби і одною рукою придержувала на плечах ліжник, а пальчик другої ручки клала в уста і нагрівши його, топила ним лід на шибі тай дула дальше і голубими вічьми дивилася через полонку на дорогу. — Нараз йойкнула, начеб на острий гвіздь станула. То рука лежачого у єї ногах бадіки вхопила єї за ногу і ціпко держала.
Вуйно, дєк сціпив мені ногу!
Баба схилилася до бадікового лиця, потерла рукою чоло і засвітивши огарок свічки, тримала єї та вцитькувала дівчину, шоби не верещала, бо дяк конає і зараз пустить єї ногу.
Дівчина дрожала, як серна, на всьому тілі і скаржилася, що дякова рука студена вже як лід.
Баба казала єї підоймити ногу, бо дяк уже весь застигає.
Дівчина сіпнула ногою, а дякова рука єї вже не спирала.
Однак дяк ще карався. То руки, то ноги, то лице кидалися раптовно, як би в середині струни уривалися. Тварь його ставала подовгастою, а ніс робився спичастим, гей клинок на білій стіні. Очі гейби прижмурені. Вже не говорив, лиш тихонько і коротко гумкав і гикав.
Баба вияснювала, що дяк собі самому похорон відправляє, але вже говорити не змагає.
Зпосеред лежачих бадіків піднеслося з мерви велике кругле лице, обросле сивавим заростом, і заговорило:
Я не навітував-си, а ти біднєку, не надєкував єс си! Прощєй мені, дєче! І другий раз! і третий раз! Нема села, не треба й нас!
Війтівська лисава голова впала назад у мерву, а баба здіймала свічку тричи в гору і давала знати, що дяк простить прощі, коби лишень Біг простив. А .відтак повістувала, що дяк вже покійничок. І голосила жалісно так, аби війт чув і видів, що вона уміє пожалувати і звеличати небіщика, коли небіщик єї свою царинку відкаже. Надворі завив пес, а баба допевнювала, що то дякова собака за своїм газдою банує.
Війтови стікали сльози з натрудоватілого, воскового лиця і крадьки ховалися у мерву, аби їх ніхто не видів. Бо дяк був його верствак і приятель вірний і порадник певний тай його одинака Петра до хресту тримав. Воли як гори на крижму пригнав, бо газда був, честь умів собі стелити! Такий статок, така пишність гине у мерві на сирій земли, як той пес циганський! А за сим жалем війт переходив гадками до сина:
То десь світами ходить надія моя одніська!
Присадкуватий, плечистий і груднистий бадьо зірвався зпід джерги і брався бігти, викрикуючи: „Гримнули кіньми під стіньми, а Маріка де?“
Баба накинула йому джергу на голову і поволеньки хилила його назад на підстілку та вговорювала, що Маріка доїть вівці та через час увійде д’ нему. Хорий не давався і сіпався, але баба призвала дівчину до помочі і обі поклали бадя на мерву коло вмерлого дяка, якому баба устромила деревляний хрестик в руки на грудіх.
Війт сердився:
Накрий-ко, кумко, дівці з ..... . рубом, най ми’ не світить єк ліхтарня!
Аби-с здоров, куме, — відсерджувалася баба, — що не гидуєш передницев, лиш з . . . . . ев!
Коло війта заворушився на мерві довгий бадьо, що головою досягав одної стіни, а ногами другої. Його маленька, гей заяча, тварь, на якій сходились разом і плескатий ніс і короткий вусик і плоска, долішна щока, глипала синіми очима на широколицого війта.
Єк днував, Тополюку довгий, — сусідо любий, прислужнику церковний, — приподоблювався війт, що гиб говорити, а не мав до кого.
Тополюк не відповідав, але руку встромив межи зуби і відгризав собі пальці, аж кров чюріла.
Відойми, кумко, довгому руку, бо харчує як буженицю у Муська в Кутіх!
Баба розвязала оберемок ріща і посторонком звязувала довгому Тополюкови руки, витолковуючи йому, що руки то не колачі плетені, ані не бануш, ані не мачка кортяча.
Віді заклєв ’го хтос у погану годину, що таку тєжку лежу має, віді уколов когос в церквах, свічки не даючи, — узнавав війт, до куми звертаючись.
Кума перечила:
Він червачька не настолочив, єк мід добриня був, його клєтьба ні заклін не досігали, але горечка мачки забагає!
Баба заговорилася і не покмітила, як станула на ногу Тополюковому сусідови. Сей сусід отік із сну збудився і застогнав на всю трупарню.
Ба що ті так потинат’, дзвінкий ровтарю, стрільче уважний, — довідувався війт — але стрілець обертав на сіні свою гейби оленячу тварь спичасту з боку на бік і співучо вистогнував, що його головонька бідна.
Баба била себе рукою по тій нозі, що на стрільця наступила і жалувала його теплими словами:
Єго саняку, шо куля добиває, шо бола розбирає!
Війт цікавився дальше, начеб з далекої дороги вернув:
А скрипишник животіє, кумо ?
Аби ми здорові, куме !
А кум Джемеґа?
Ого! Віді і його син покійник, бо коні самі вернули з форшпанів та іржуть селом, аж пуду дає.
А Драґан скривлений?
У гробі.
А Йван побожний?
Пішов.
А Никифір — плотарь?
Акуратне!
А Єлена Несторієва?
Нема, брате!
А твій, кумо ?
Відлетів соків мій ясний!
А Дзвинничюк мохнатий?
Аді лежить за деком онде, доходит бідник!
А Кіфяк мудрий?
Генде лежить самий, дебя животіє.
А дєдя цеї дівчини, Андрусєків Петро дубовий, мій сват цукрєний?
Вперед вона, а в три дни за нев він микнув. А ся Аничька вже однов ногов переступила була за дєдем, за ненев, але я єї калинков болу перетєла.
Баба вказала очима на вязку калини, що на клинку під темною стелею звисала і своїми грознами горячку з хати спивала, аж упрівала.
Урви-ко китицю, кумко, та кинь ста, най собі рот загасю, — лакомився війт на ягоду червону.
Кума робила війтови волю і словами його підходила:
А для кого я вже трету вязку устарала, як не для свого кума солодкого, голуба срібного, начальника важненького?
А коло кого я нічьми не сплю, задля кого ватерку підкладаю, кому водиці до головки прикладаю ?
А на когож мій кум свої лази здасть, як не на свою кутанницю вірну, жєлібницу щиру?
За чиє здоровлєчко я встаючи — лягаючи поклони бю, сьвіту землю цулую ?
Війт пізнавав, що баба лазу доправляєся, але збував бабу словами:
Чєй Біг дасть, шо я подужію, кумко, чєй підведуси. А тогди я свою куму пошіную хочь таланом, хочь ґрешним словом.
Баба клялася, що вона не наважилася на війтову відумерщину, але тільки із щирости радить йому відказати свій талан такому, що варта, аби відтак за його працю не грузили йому гріб тоті, що не варта. А гадками собі думала, що війтови смерть на бровах сидить і так само як дякови та иншим газдам улекшила його болу лиш на короткий час, аби міг розпрощатися з білим світом і талан передати.
Ти собі, черевачу, свеї, а смерть свеї! А твій рід вимер, а талан куда? Абих прем лиш за слугу тобі була, то я твоєї землі варта!
Підійшла до голої дівчини і шепотом вмовлювала:
Ти чюла, Аничько, єк війт здавав на мене свої лази, свій талан, свою мізерію?
Аничка притакувала бабі рада, що відпочинок має.
Баба уломила букатку жовтого малаю і передала Аничці, приговорюючи:
Чому ти, дівко, не їш, лиш ростеш єк я заввишки? Набирай, небого, тіла, аби ті газда на талан забрав!
Аничка обернулася до вікна і закривши лице ліжником, їла з долоні малай, аби ніхто не видів, що вона голодна.
На дворі заскомлів війтів пес і гейби витався.
Аничка глипнула на дорогу, вергла з себе ліжник і одним скоком була в дверах, повістуючи, що козаки ідуть.
І вибігла голіська.
Баба веселіла і докладала у піч ріща, аби козаки ватру виділи, аби загрівалися і добріли та трупарникам харчів давали.
Підложила сіна дякови під голову, аби відразу мерця було видко, аби козаки смерть виділи.
І міркувала:
Буду їх просити, аби дівку вбрали, аби харчів лишили, аби дека поховали тай аби бабі чобітки здарували. Але не буду їм навпростец, казати, лиш буду до цих трупів говорити, най козаки чують, най здогадають-си.
Ватра з печі літала по хаті, як мотіль білий. Здибаючися із смертию над головами бадіків, здрігалася і ховалася у бабиних голубих очах, як у теплицях глібоких.
Війт пронир у гадках, а баба надслухала, коли Аничка уведе в хату козаків богатих.
Війтів пес дає знати, що йдуть, бо бє ногами у двері і знов підбігає і скомлить весело, ласиться, тільки що не говорить.
Відчиняються двері. Вбігає Аничка як смерічка інеєм заморожена.
Ану вгадайте, вуйно, хто йде до нас?
Ба хто-би єк не кучмарі ?
І кучмарь і ще хтось!...
Баба зирк у двері.
Високий як ясінь козак веде жовніра до хати, попід пахи тримаючи.
Війтів пес скаче жовніреви на груди, тварь йому лиже, під ноги лягає.
Козак здоровкає бабу, і питаєся, чи його добре справили до старости ?
Баба відрікає, що тут трупарня, а козак вказує рукою на жовніра і питаєся баби, чи пізнає сего неприятеля?
Баба вдивлюєся в тварь жовніра і не пізнає його, а Аничка передоганяє бабу:
Вуйно, таж це вуйків Петро!
Котрого вуйка?
Аді війтів Петро!
Варе? Таже у Петра був хід май-май, був розмах в руках, був цвіт у лици, була буйність, а це жовтий лист на крушині.
Самий він, — припечатав жовнір, а козак посміхнувся, на Аничку споглядаючи.
Ци я тебе, синку, мала сама розпізнати, коли тебе рідний дєдя не пізнає?
Рідний дєдя? а деж мій дєдя? — питав жовнір голосом, що великої згуби шукає.
Війт, що-до тепер запер був дух у собі і проникав очима жовніра та пантелечився і завертав свої гадки від жовніревого лиця, — розпізнав свого сина по голосі акуратно і зібравши всю силу, підоймався із мерви. Але лежа держала його гаками і не пускала. Рвався, сіпався і кидався як на грани, але сила норовилася як-би під строму скалу. Видобував з грудий замерзаючі слова і кликав:
А йди-ж ста, Петре!
Син стрепенувся, як-би від грому і скочив до дєді. Але не доскочив. Станув як серед води і шукав руками:
Дєдику мій рідний, де ви ?
Війтове лице перекривилося з болю, а очі завірилися.
Вхопив за руки сина як потапаючий ловить беріг.
Син хилився і цілував дєдеві руки.
А дєдя досягав синове лице руками, брав його в долоні, тримав перед собою, як своє переболене серце і заревів наче біль бардою перерубував:
А ти де дів очі, Петре?
І як оком моргнути, війт замовк і повалився на свою постіль гей перепилений явір, а син шукав його руками і оправдувався, що свої очі лишив тісареви під Раранчем.
Не збануйте, дєдику, на мене, шо-сми прийшов ід вам сліпцем темним, невидючим, аби вас відознати.
Не думкуйте, не тускуйте, ручок собі не ломіт, серця не з'їдайте!
Не видивлюйте собі старих очей у мої дві темні гаврі!
Не гидуйте таким лицем дуплавим, таким старчуком вічним !
Бо я щєсливий у Бога, шо сми ваші слова почув, шо ваші ручки цулую!
Але не смію вас запитати, через єку неволю ви тут, дєдику, а не у своїй хаті, межи своїм родом, на своїй постели?
Але буду вас розпитувати, мій дєдику медіний, шо болит вас. дуже, шо вам недогода, єка ваша лежя ?
Та дайте ручку, дєдю, най-си і нацулую, най наобедую!
Дєдя не відзивався, а жаль розпирав трупарню.
Дайте ручку, дєдю!
Умішалася баба і прихилилася до війта душі надслухати:
Пішло йму на бідку, тіло один синец студений, тварь трумнєна, дість того, шо смерть го потєла тай решта! А ти, Петре, не вбивай си журов, не греби собі глину, бо аді твій дєдик через стражунок пожив смерти.
Петро приклякнув і цілував дєдеві ніжки, дєдеві ручки тай затулював дєдеві очі:
Дєдю мій прогніваний, дєдю переболений, дєдю жєлисливий!
Дєдю перемучений, перетруджений!
Прогнівив я вас своєв темностев, своїми дуплами.
Утопилас-си у жєлю великім, моя радосте найбільша, моя жєлобо, моя щьиросте, моя свєтосте...
...Розсипався і пропадом пропадав Петро за своїм дєдем, аж луна била у стіни. Крижувався, давився смутком і відходив від памяти. Микав собі чупер стрижений, по голові себе лускав, глушив хату ревом.
Опадами сходив з розуму...
А відтак схопився і раптом обмінився. Отік замкнув своє серце залізним замком, отік колодою прикинув смуток, отік застигав у тузі. Отік вітрець здунув з него біль великий. Просив козака, аби не відходив і аби поміг для дєді гріб викопати. Козак безпечив його, що лишаєся на ніч та викопає війтови гріб і зробить домовину. А вуйну просив Петро, аби пішла попа і дяка на похорон стокмити тай аби до паламаря повернула, бо ще в-подуши дєдеви не дзвонено.
Ей-га, — дивувалася баба — ти саняку не знаєш, що попа ще перед тогід взєли паничі до Талєргофу, а гармати церкву і дзвінницю спалили і всю маржину і попадю вбили.
Куда ти взєв си! Я тілький мир без попа поховала, шо гай! А дєк лежить озде в трупарни та нема кому яму викопати. А паламарь у відорщі погиб на цу болу чорну. А ти гадаєш, шо піп тут-би закрутив си? Ніби тут є кому відправу робити, ніби є куди опроважєти? Та-же це все село тутечки! Як це колодє повигибає, тай селу конец. А з трупарні до гробу єкі опроводи? Зпід смеречини та гайда в глину.
Баба забрала дякови свічку і перенесла єї до голів війта.
Ой я тобі файний поставничок засвітила, куме, аби’с лежєв файно!
Голосила над сим мерцем приязно та приповідала укладно і дякувала йому красними словами за то, що мав на єї мозіль тяму і відказав єї лаз в Погарі.
Радувалася, що Петро то все чує і не противиться. А коли почула, що козак займеться похороном війта, прискочила д’нему і забагала:
Аби деревище було писане, аби гріб був богацкий! А ти, Аничько, внеси смеречини, най війт лежить на зеленій фої!
Аничка просила бабу пошепки, аби єї дозволила убрати сорочку тай корушинку, бо єї стид голій перед Прокопом.
Баба гійкала на дівчину, що вона перед сліпцем стидаєся, а Петро скинув сиву мантлю і просив дівчину, аби вгорнулася.
Баба добула з бочки сорочку і корушину і кинула дівчині в лице.
Аничка вибігла на двір і лиш на нозі обкрутилася, а вже вернула убрана.
Баба жалувала, що Петро не видить, як дуже виросла Аничка і як дуже вона подібна до його покійниці Кіци, сестри своєї.
Петро поспитав, коли його Кіца померла, а баба розповіла йому, як у літі дуріла в селі битва, як гармати село розторощили і спалили та його подругу і неню у хаті роздавили і пощіку не лишили.
Аничка ближилася ід Петрови і доповідала йому те, що єї найдужше обходило:
Аді били раз коло разу, лиш гев та гев. Люди гадали, шо они лиш ліси виломлюють тай не тікали. А звірь у село штрик, штрик! А гармати єк не зарують, єк не загевкають просто на село, на хати люцкі І А хати як не пронирнут в землю ! Такі ґєли, такі вибоїни, хоть возом обертай! З маржини слід не лишив-си, не то з людей! Три дни піхали гармати село як ступов. А моя неня післала мене до чюркала водиці. А я несу воду тай чую: грим. Дивлю-си, а нашої хати вже нема, — я кличу: нене, — а коло мене на земли рука. Прибігають дєдя з царинки тай пізнають, шо то ненена рука. Та йка користь з того, шо дєдя лишили-си? Прийшла чорна бола тай потєпа дєдю так само, як тепер твоєго. А я лежєла тай виштрикла із смерти так, єк вуйна на свою біду. Аді вуйна виріжєють мене в одно проти козаків, абих їх до трупарні принаджувала, аби хліба давали. А в тій гаврі, де ваша хата була, я шукала Кіци або хоть єї обручки, а твої дєдя покійні посміхнули си тай казали: „У гробі живих не шукай, небого!“
Чорновусий козак слухав бабиного і дівчого оповідання і все притакував:
Да, да, то Брусілов здорово наступав, от молодец Брусілов! Розказував, як Брусілов барабанив під Раранчем, як його дика дивізія з-ненападу перескочила через Волощину і прірвала неприятельський фронт і як він у бігу відобрав австрійському жовніреви сей кріс з баґнетом, якиДничкай мав його проколоти, а який він ще й доси носить на памятку. Показував той кріс бабі і остерігав, щоби його не доторкалася, бо набій не вистрілений, — а баба відпекувалася стрільби і справлючи на стелю рукою, виявляла, що солдати з фронту під Чорногорою утікають і до трупарні повертають та лишають свої кріси, а вона ховає їх на подрі та вже стільки напряталося, що стеля вгинаєся і вона рада-би їх продати за хлібець божий.
Козак чудовався, але прирікав бабі лишити муки і цукру, коли йому який кріс вдасться.
Аничка кінчила Петрови новини оповідати:
А Лепшієвому Иванови гармати урвали ноги тай єго взєли до шпиталю. А єк привезли без ніг із Косова, то він дивит-си на гори тай каже: „Ци я черепашка, ци червачок марний, шо вже не буду горами ходити ?“ — та єк не уфатит від солдата пушку, єк не поцілит себе у саму ґерланку! Тай лежит онде на цвинтари коло моєго дєді під берізков білов.
Петро докинув, що з Лепшієвим Йваном разом парубочив, а Аничка повістувала дальше:
А Василя Федуневого завадили наші на дубі коло каплиці, бо він їм виніс коновку молока, а вони казали, що він шпігун. А Василь опівночи сідає на дуба і грає в сопівку дойни. А вуйна кажут, шо тот дуб усхне від Василевого туску..
Баба уложила війтове тіло на зеленій смеречині і жалувала, що Петро не видить, як його дєдя лежить гарно. Але війтову одежину сховала мовчки у бочку і кліпала на Аничку, аби нічо про одежину Петрови не говорила.
Козак узяв сокиру, пилу і рискаль тай передавши стрільбу в руки Петрови, вийшов на цвинтарь.
Аничка нагадувала, як Кіца визирала Петра зпід сонечка та у ворожки за него розпитувала, а ворожка казала, що Петрови падеся жолудь. А Кіца казала, що то куля і. плакала та рвала в лісі квітки і несла до церкви та клала на Петровім вівтари.
Баба хвалилася, що біда навчила єї також ворожити і вона знає, що Петрови падеся клотічка.
Аничка хотіла дізнатися докладнійше про ту клотічку, а баба відкликала єї на бік і пояснювала:
Та-же видиш, що він сліпий, а сліпцунови шо найбільше треба як не палиці ? Коби я його дозимувала, а на весні лиш покладу при дорозі тай не переїмо того хліба, шо люде намечуть!
Петро спер голову на стрільбу і чинився, що бабиної бесіди не чує.
Аничка кривила своє смагляве личко і божилася, що Петро хліба просити не буде, хотьби мав і загинути з голоду, — а баба називала єї дурною і казала, що вона сліпака не буде питати, але виведе на сонце і лишить при дорозі, бо сліпий має слухати видючого, коли хоче жити.
Аничка почула в собі коло Петра більше безпеки і перечила бабі та відповідала, що світ ще не видів, аби богацкі сини улицями простягали руки, а тоді баба лютилася і голосно сердилася :
Ей-га! шо ми за кнєзь великий! А ти не виділа, яких богачів наші на гаджюґах завадили? А ти де була, єк богачів з села на шибеницю гнали? А шибеничька май ліпша від старецкого бука? Та-же то трета зима у війні сходить, а на хліб нема кому робити!
Плеснула Петра по плечу і скаржилася, що Аничка корить єї словами.
Петро підняв голову і заговорив гей з просоння:
„Не варта жити сліпому, абих так здоров, шо не варта!“
Знад війтової голови рвався промінчик свічки до Петровогож лиця, кружляв на ньому і нагле затремтів, наче збоявся тай блід і утікав швидко на цвитучі двома чічками Аничині очі.
Дничка вдивляючися в Петрове лице, крикнула:
„Ой єкий-же ти страшний, Петре!“
Страшний, саняку, бо очий не має. Генде в хаті вибий вікна, то пуду дає, — не то шо очі у христінина, — вступалася баба.
На Петровому лиці виступали малі круглі румянці як пятна червоні і тремтячи більшали як брижі на воді.
Аді вуйко війт покійник, а не такі страшні, єк ти, Петре, — не виходила з дива Аничка.
Петро краяв себе жалем, як хліб острим ножем:
О тепер я тобі дєкую, камрате, шос не раїв сліпому домів вертати, алес радив з мосту у ріку штрикати.
Бо таке життє одна чорна нічка. А тота нічка закрила гори, закрила полонини й зелені ліси.
Най не кортить ті на верхи ногов ступити, лісами ходити.
Най не забагає-си тобі ні дєді, ні нені, ні любої душки, ні села свого!
Ти хотів дома найти собі друге сонце!
А воно утекло від тебе!
А воно згасло, як твій світ погас!...
Ану видовбай вірлу очі, чи не тарахне собов у скалу кремінисту?
Ану вирви оленеви очі, чи не скочить у яр на пресподне?
Бо коли ти став червачком, — то ти до глини належний, ти порошок на дорозі.
Та-же ти, мой, убив свого дєдю своїми темними каглами!
Та-же ти, сліпаку, людям пуду даєш!
А ти чого пішов за тугов єк пес за слідом ґазди?
Йди-ко ти, небоже, за дєдем на мандри!
Бігай живко!
Підкликав сам себе і приподрював стрижену голову над цівкою козацької стрільби.
Посягнув в долину за язичок і кріс луснув крізь його голову. Бризнула кров на стелю, ударив гук в стіни, впав Петро на землю. Верглася баба, закаменіла Аничка і здрігнулася трупарня.
І смерть перелетіла чорними крильми з дєді на синове лице.
Отік легкий вітрець подув мигом по трупарні.
То Петрова душа летіла у село, подивитися та побанувати.
Але схопилася з вугла дєдева душа і єї подогонила тай завернула на зелене смерічє, аби селом не смутилася, аби не з'їдалася.
До трупарні вбіг козак, питаючи, хто вистрілив. А коли уздрів на земли Петра і кріс верх него, зараз відгадав і закляв всю жовнірську долю. А коли його умістив коло деді, баба збувалася страху і сховавши мантлю в бочку, подивляла:
Єк файно лежуть на смерічю дєдя і син, ручки навхрест!
А відтак розкрила жовтий малай, а козак добув білу фляшку і вечерали смашно тай кликали Аничку.
Але Аничка: ні, тай ні.
А як козак поздоровкався з бабою фляшкою по шестому разі, тогди уступала з баби дубова твердість і вона жалувала ї вмерлих і тих бадіків, що коло вмерлих закутані лежали. Розповідала козакови, які то заживні газди, а козак був зобашний, коли баба взяла з перед нього фляшку і пустилася частувати ґаздів. Підходила і припрошувала:
Ану-ко скорнєй-си, куме, та покушєй цеї чемериці, а подєкуєш мені тай цему ґазді з далекої України!
Ану загрій душу! Ану отвори рот і потєгни разок!
Куми не відзивалися, а баба пригортала їм з очей чупір і шукала життя рукою, але що тільки дотулилася їх чола, скрикувала, падькалася і дивувалася їх тихому й невидному сконови.
А коли дійшла до Кіфяка мудрого, випустила з руки фляшку і сплеснувши в долоні, жалібно скаржилася козакови:
„Ото, бадю, село гет вигибає!"
А перед Аничкою баба зумівалася:
Хоть іди горі, хоть іди долів, то з усего села лиш ми дві живі, бо я тото не рахую, що світами бродить! Таки, бігме, село вигибає!...
[«Літературно-науковий вісник», т. 76, 1922, кн. 2, с. 98—100 і 100—112]
15.02.1922