З УСЕСВІТНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ [«Свобода», 1929, ч.248—249]
Недавно писав я на сторінках „Свободи” про славний тепер роман Німця Ремарка “Im Westen nichts Neues”, який ще раз звернув увагу культурного світа на страхіття війни і став ще одним могутнім товчком до змагань в области пропаганди ідеї трівкого мира між світовими державами. А притім воно гідне уваги зазначити, що саме в цім році — році світової літературної сензації з приводу противоєнного роману Ремарка — минає 15 років від смерти одної німецької письменниці, вславленої як ініціяторки противоєнного руху та мирної пропаганди взагалі. Імя цеї письменниці — Берта Зутнер (Bertha Suttner), а її найславніший твір це роман “Die Waffen nieder!" („Геть зі зброєю!”), перекладений досі трохи не на всі світові мови.
Так у звязку і з 15-ми роковинами смерти тої визначної жінки і з думками, висловленими мною при обговоренню роману Ремарка, я подаю тут читачам „Свободи“ декілька подробиць про Берту Зутнер, її діяльність та її преславний роман.
Хтож вона така родом?
Це тут з погляду на її пізнішу діяльність дуже цікаве. Бо Берта Зутнер своїм родом — знатна староавстрійська аристократка, а саме графянка Кінски (Kinsky), отже нащадок великопанської родини шляхтичів, що належали в колишній цісарській Австрії до найбогатших і наймогутніших своїм впливом у межах т. зв. „висших кол". Батько письменниці, ґраф Франц Кінски, служив по родинним традиціям при австрійській армії, добувши тут ранги фельдмарщал-ляйтнанта, отже одної з найвисших військових гідностей у старій імперії. А після того як він, ще перед народинами Берти, помер, опікуном її став один з батьківської рідні, теж високий військовий достойник, що брав участь у воєнних походах славного австрійського генерала Радецкого (Radetzky) і залюбки розповідав своїй вихованці про них. Не дивож тому, що як донька батьків, які від роду до роду були генералами та фельдмаршалами і вважали своїм найсвятішим обовазком перепоювати молодь родини духом суворого мілітаризму, молоденька Берта захоплювалася зразу військовими традиціями свойого роду та подвигами воєнного ремесла взагалі. Про це пише вона в своїм романі — складенім у формі історії власного життя — зовсім отверто, кажучи між иншим: „...До вчених, поетів, та тих, що відкривали нові світи, я почувала деяку пошану, але справжній подив розбуджували в мене тільки переможці в боях. Цеж, думала я, були найважніші носії історії, керманичі судьбою народів; своєю повагою, величавістю та, щоб не сказати, божескістю, вони всіх инших в народі перевисшали так, як вершки Альп та Гімаляїв перевисшають собою трави і квіти долин“ (ст. 4/5¹).
Але це захоплення февдальними традиціями ґрафсько-ґенеральського середовища не мало тривати довго. В руки молодої графянки стали з часом — завдяки одній своячці — попадати визначні твори з облясти фільософії, особливож найбільшого фільософа Німеччини, Імануїла Канта (Kant, 1724—1804), з якого творів надзвичайно глибоке вражіння зробила на неї відома розвідка про ідею вічного мира ("Zum ewigen Frieden” 1796). Поодинокі думки цеї книги наводить вона опісля у своїх власних творах, при кожній нагоді зазначуючи скрізь тісний звязок свойого світогляду з ними. Та не так то швидко доводиться нашій ґрафянці виступити на літературне поле провісницею заклику „геть зі зброєю!” Трагіка воєнного пережиття мусіла стати для неї перш за все глибоко відчутою дійсністю, поки вона змогла змалювати її так вражаючо і по лінії такого накликування до мира, як це бачимо в її романі. А на це пережиття вона надто довго ждати не потребувала. Ось уже молодою панною вона переживає часи італійсько-австрійської війни за визволення Сардинії і Льомбардії (1859), в чотирнацять років опісля грозу ніиецько-данської війни за Шлезвіґ-Гольштайн (1864), даліж трагедію німецько-австрійської в р. 1866, викликаної в суті речі попередною, а незабаром опісля, катастрофальний погром Франції 1870/71 р. у війні з Німцями. Всі ті воєнні заверюхи захоплювали її особисто постільки, що значне число її найближчих свояків брало в кожному зі згаданих тут походів активну участь; їх пережнття на крівавих боєвищах мала вона нагоду пізнати точно та по правді вже то з їx листів з фронту, щоденників і записок, уже то з устних оповідань після повороту, а зрештою — як в р. 1866. з вибухом післявоєнних пошестей (холєра) — з особистих досвідів. А обставини в Німеччині і Франції знала вона добре, користуючися своїм особистим побутом тамже. До того наша ґрафянка одружилася в 70-их роках з бароном Ґундакаром Зутнером — проти волі родини і тому не без матеріальних жертв для укоханого своєї душі — з яким вона була дуже щаслива, знайшовши в ньому не тільки вірного товариша життя, але й гідного й висококоталановитого помічника у своїй ціложиттєвій праці. Важно зазначити при тім теж те, що зрілою жінкою вона пізнала основно такі епохальні наукові твори, як Т. Бокля (Buckle) “History of civilisation in England” (1857) та Ч. Дарвіна “On the origin of species...” (1859), з яких перший дав їй цінні матеріяли щодо впливу воєнних страхіть на психіку людини та її життєтворчу спромогу, а другий глибше розуміння життя в природі у звязку з розвитком життя людини.
І так після першого, анонімово написаного, роману “Das Maschinenzeitalter“ („Вік машин") появився в р. 1889 її роман “Die Waffen nieder!”
На свій час – справді предивна книга.
Бо уявім собі тільки епоху появи цього твору з погляду на його середовище. Це стара Австрія цісаря Франца Йосифа. Та Австрія, що спиралася скрізь і всюди ва штиках своєї страшенними коштами вдержуваної армії. Та Австрія, де військо й казарма володіли всевладно, де мілітарні кола мали рішаючий вплив на всі державні справи, де супостати з рядів славетної „тайної дипльоматії” були авторітетніші своїм голосом, ніж голос міліонів гнобленого народа. Та Австрія, якої лаври військової слави — ось як Кустоцца, Новарра або Лісса — були властиво лаврами наїздників, що сковували волю чужих народів (Мадярщина, Італія, Босна), і ще в 1914 викликали світову війну своїм деспотичним поведенням проти Сербів. Так кому тоді було важитися виступати проти армії і її фундаментальної рації — війни? Адже навіть у хаті нашого галицького хлібороба пишалися на стіні обік Богородиці та святого Миколи дешевенькі малюнки цісаря, цісаревої та їх родини і такіж малюнки з італійських боїв, на яких вусаті австрійські генерали на неімовірно білих конях вказували шаблями нашим рекрутам, де би то їм класти голови за найдорожшого цісаря Франца Йосифа. А в австрійській суспільности традиції льояльности до монархії й до цісаря не перевелися ще й до сьогодня, чого доказом хочби та її нинішня Heimwehr, якої реакційні наступи звертають нині на Австрію очі всього світа. Значить — роман Берти Зутнер, спрямований проти війни й армії, тайної дильоматії й поневолення народів при допомозі війни, проти брехні про ворожнечу народів, викликувану в суті речі тільки ворожнечею між міністерськими кабінетами, був зі сторони авторки актом неабиякої відваги. Він написаний у формі щоденника ґрафянки Марти Альтгавс, і обіймає собою в 7 обширних главах події з життя записуючої від 1859—1889 р., налічуючи в першій лінії очевидно події воєнні. Ґрафянка Марта розповідає нам уперед про своє аристократичне виховання, ведене її батьком, фельдмаршалом, так, що вона — як уже зазначено — стає поклонницею мілітаризму; опісля про те, як вона під вражінням смерти свойого молодого чоловіка, рітмайстра ґрафа Арно Доцки, шо гине в війні 1859 р., починає відвертатися від цього насильно накиненого їй ідеалу. З гострим критицизмом малює вона як постать старого фельдмаршала, що поза мілітаристичними інтересами Австрії не хоче розуміти нікого й нічого, головнож прав ограблюваннх народів, так. і принадну постать свойого першого чоловіка, що ради родинних традицій преться на війну без фактичної потреби, не дбаючи зовсім про молоду жінку й дитинку. Даліж бачимо Марту підчас мира в прегарно змальованім щасливім подружю з її другим чоловіком, полковником бароном Теллінґом. Одначе ідилія цього щастя переривається швидко з його відходами на війну в р. 1864 та вдруге 1866 р. Але воно мало сказати, що Берта Зутнер учить нас ненавидіти війну тільки з погляду на руїну особистого щастя своєї геройки.
Ні — так вузко вона справи не бере.
Одною з найцінніших прикмет нашого роману це те, що авторка на основі гаразд простудіованого історичного матеріалу й великого знання дипльоматичних переговорів змальовує нам з кожною війною властиву історію її повстання, яка зводиться з правила до найздовільпіших претенсій принагідних володарів, які з волею і добробутом нації не мають нічогісінько спільного. Читайте тільки її освітлення шлєзвіґ-гольштайнської боротьби (І, 206/5), її розмальовання катастрофи під Садовою (II.,), або її уваги до історії німецько-француської війни (II, 209—279), повні просто пророчого ясновидіння подій у 1914 р., а вичитаєте щось, чого не так то легко дошукатися в учебниках історії. Тут вона чудує нас як жінка своїм гострим критицизмом та глибоким підходом до історичної дійсности таксамо, як вражає нас з иншої сторони своїми описами воєнного лихоліття як на боєвишах так і в запіллю, особливож просто потрясаючим описом боєвищ Садови і воєнних шпиталів тутже, який треба причислити до найсильнішого з усього, що створила противоєнна літаратура нашої епохи. Зутнер намічає стількиж страждання війська що й населення (евакуацій пошести, голод, повна безпомічність), а притім не забуває ніде і про масово мордованих звірів (коні), як ось у зворушливім малюнку смерти песика Пуксля, що пішов за своїм паном на війну (II, 36/38). І саме у звязку з історією дипльоматичних конфліктів в нашім романі такі чисто воєнні сцени набирають тут особлившої трагіки і являються пропамятним обжалуванням легкодушности тих нетямучих дипльоматів,. що зза клаптика чужої землі счинюють такі пекла воєнної грози народам.
Роман кінчиться описом облоги Парижа в 1870 р., підчас якої Французи розстрілюють барона Теллінґа, підозрілого в шпіонажі в користь Німеччини, хоч це неправда. Так він, що на гарячу просьбу Марти покинув після останнього походу військову службу, став всетаки жертвою війни, руйнуючи цим усе життєве щастя полишеної подруги.
„Але найдавніше тут — каже авторка, розмальовуючи одну зі своїх прескорбних картин — це те, що се люде людям творять оттаке, та що люде, бачучи таке, не падуть на коліна і не складають пристрасної присяги, боротися проти війни; що вони — якщо це володарі — не кидають меча далеко від себе, або — як що це такі, в яких нема могучости володарів — не присвячують опісля всеї своєї діяльности, всього, що є словом, письмом, думкою, наукою і працею, тільки цій одній цілі: Геть зі зброєю!" (II, 93). А на иншому місці: ,,Війнам мусить прийти кінець. І кожна людина мусить²) причинитися до того як і чим вона тільки в силі, щоб людство наближилося до цеї мети хоч на 1/1000 дороги, що веде до неї“ (II, 119).
Так писала Берта Зутнер в р. 1889 з глибин душі, перепоєної любовю до людини і всього сотворіння. А скільки відгуку стрінула вона між людьми, це ми сьогодня можемо провірити з усею точністю. Спершу ніякий видавець у Німеччині не важився надрукувати її роману, а коли роман укінці появився, то почалися насміхи над авторкою, які трівали аж до світової війни, підчас якої головно віденські фейлетоністи, величаючи нову війну славетного Франца Йосифа, глумилися з „комічної“ „FriedensBert-и" та жадали навіть усунення її твору з книгарень³). Одначе дуже швидко загальний розвал людського життя счинений, світовою війною, зморозив усміх на устах іроніків, що бралися кпити з безсмертного заклику великої жінки. Язви війни і після-війни потвердили тричі горесну правду дійсности, розмальованої нашою письменницею, і от поклик її став лунати де-далі в цілім світі. Але вже й ранше, в тіснім крузі її однодумців, думка про організацію мирової пропаганди почала прибирати такі реальні форми, як заснування „Австрійського Мирового Товариства” (“österreichische Friedensgesellschaft” (1891) — рік пізніше такогож товариства в Німеччині — орґаном якого став журнал теж під назвою “Die Waffen nieder”, редагований самою письменицею. Згодом її співробітниками стають найславніші письменники Европи, і зацікавився роботою Берти Зунтер відомий фундатор „мирової нагороди”, Альфред Нобель (1833—1896)), що став підпомагати її журнал матеріально. Йогож нагороду одержала письменниця в р. 1905. Не малу допомогу знайшла вона теж в особі А. Г. Фріда (Fried), (пізнішого блискучого організатора всесвітньої мирової пропаганди. Так завдяки невтомимим трудам нашої письменниці та її однодумців ідея спільних змагань народів в користь мирної налагоди міжнародніх конфліктів добуває щораз тривкішої почви та зазначується гідними уваги досагненнями, між иншим скликанням відомої мирової конференції в Газі (Haag, 1899 р.), за почином царя Миколи II. Підготовлюваний Зунтеровою другий мировий конгрес, який мав відбутися в Відні 1914 р., на жаль, не відбувся. Європейські потентати, а між ними й сам Микола II. — воліли полагодити сербсько-австрійський конфлікт в потоках крови світової війни. А ми можимо собі уявити, з якими почуваннями довелось старенькій миропровісниці приняти вістку про її вибух і перше шаліття. І мабуть спасенним визволенням було для неї, коли вона дня 21 червня 1915 р. замкнула очі на вічний сон.
Одначе саме повоєнний світ не покинув поступити знову на шлях, указаний великою ідеалісткою. Нинішня міжнародня мирова пропаганда, стоїть усеціло під знаком її змагань, і надіймося, що Союз Народів стане в майбутньому справді союзом вольних націй, для яких війна буде найтяжчим злочином проти вселюдської культури. Але до того часу не сміє бути хижих (грабіжників між народами, які так наступалиб на чуже добро, як нпр. Ляхи на нашу землю. Проти таких грабіжників загрожена нація має право боротися збройно завжди, і поки вона не визволиться, їй кидати зброї не вільно. І самаж Берта Зунтер розуміє це гаразд, коли в першім томі свойого роману каже, що „в кожній війні симпатії світа є по стороні тих, що намагаються скинути чуже ярмо і боротися тільки за свою волю" (І, 35).
Так.
Дорога до здійснення величавого ідеалу мирного співжиття культурних народів веде і мусить вести тільки шляхом визволення всіх поневолених. Як довго у світі будуть нації пануючі і нації поневолені, так довго крівані воєнні боєвища не переведуться, і клич „Геть зі зброєю!” не стане дійсністю ніколи і стати нею — з погляду на поневолених — не сміє.
____________
¹) Перекладені місця наводжу по текстові оригіналу, у виданню: „Die Waffen nieder”. Eine Lebensgeichichte von Bertha. Suttner. 39 Auflage Berlin 1917, 2 Baende.
²) Підкреслення оригіналу. — О. Г.
³) Диви дотичну гадму в творі д-ра Альфреда Г. Фріда: „Mein Kriegslagebuch Dis erste Kriegslahr“. Zurich 1918. Ст. 66. 273/274. — О. Г
09.06.2018