Галина Крук Доросла. – Львів : ВСЛ, 2017. – 105 с.

«бо тільки серце уміщає все це,

а розум – відмовляється й не йме…»

Галина Крук

Між двома поетичними збірками Галини Крук проминуло чотири роки. Попередня − «Співіснування» виходила друком у видавництві «Піраміда» ще перед війною, у 2013 році. Чотири роки мовчання-терпіння-збирання-думання. Цей стан перервано, наче перервана пуповина тиші, тепер ми чуємо голоси її книжки, що розповідають нам приватні історії жінки, яка вміє зупинятися і, вдивляючись, бачити.

Одразу слід сказати, що період мовчання тужавів не так стильовим ривком поетеси, як спробою збільшити тематичний потенціал, про який власне і піде тут розмова. Галина Крук обмежилась художніми формами, в які вже вріс її голос, вона не живиться енергією ламання власного, вже виробленого стильового орнаменту. За це її можна пожурити, але в такому випадку це слід зробити напевно з 95-ти відсотками українських поетів, а насамперед – з трендовими.

Сама назва книжки зазиває читача до теми дорослішання. Перший вірш одразу, з наскоку ставить це питання «у присмерку літа ∕ на денці ще трохи тепла ∕ і часу для себе − ∕ доросла чи доросла?» Таким робом нам відкривається світ сумніву ліричної героїні, в якому бачимо межовість двох світів – інфантильного, дитячого та дорослого, аналітичного. Ця теза, в основі якої лежить опозиція, може стати одним з проблемних направляючих в осмисленні сучасного літературного процесу в Україні, зокрема його поетичної складової. Частина поетів захоплюється дитячою артикуляцією в ритмі, стильовому пошуку, тематиці. Це виправдано тим, що дитяча оптика завжди чиста, вона чи не найбільше породжує нового смислу, не вмазаного в соціальну чорноту. І з цього погляду, як експериментальний інструмент, імітація дитячого голосу дуже доречна. Це насамперед можна побачити у поезії Остапа Сливинського, подекуди в Ірини Цілик, Катерини Міхаліциної. Але в цьому є також і темний бік, своя загроза – відсутність дорослого досвіду в поезії. Це призводить до непотрібності залучення в розмову дорослого дискурсу, досвіду, а найголовніше – аналітичної складової, репрезентованої через метафору. Поезія має ставати дорослішою, менш суб’єктною (в плані власної хрипоти чи дзвінкості голосу поета). І така сучасна поезія існує, буквально кількома іменами, та про це не тепер.

Що ж стосується збірки «Доросла», то тут слід сказати, що Галина Крук відмежовується від складних поетичних конфігурацій, відсікаючи власний сильний пошуковий ритм, який ми бачили ще перед збіркою «Співіснування». Очевидно це свідоме опрощення розмови в деяких випадках, яке дає можливість обійняти ширшу аудиторію, дійти до всіх, навіть до тих, кому ліньки подумати про суще. Інакше я просто не знаю, для чого на самому початку збірки є вірш, який слід було сховати десь у хвіст книжки, а чи й взагалі не давати: «у небі намалював ∕ ластівку і шуліку ∕ каже мені: стеж ∕ за цими двома в русі, ∕ за цими двома в парі ∕ а вони вже так далеко, ∕ що не бачу, хто з них де ∕ що не розрізняю, де з них хто ∕∕ найсумніше відкриття: ∕ нема так, щоб саме тільки добро ∕ нема добра без зла ∕ нема добра і зла без мене». Давайте поглянемо – для кого написаний цей вірш? У мене великі сумніви, що Галина Крук щойно тепер дійшла до усвідомлення, що етична поляризація може відбуватися поза суб’єктом. Природа не має етичного виміру, її має лиш людина, про це дуже розлого пише Фрідріх Шіллер у своєму трактаті «Про принадність і гідність». Цей вірш не є інсайтом, який відкриває поетесі щось нове, отож – вона пише це так і в такий спосіб для когось, це голос, спрямований не в середину себе, не в сповідь до себе, бо її Я добре орієнтується в цих моделях. Цей голос на когось, на когось, дуже м’яко кажучи, дитинного. І це свідомий вибір поетеси, яка сама обирає свою аудиторію.

Загалом, десь за лаштунками оповіді ми бачимо жінку, яка іноді втомливо, іноді жагучо звертається до Бога. До речі, цей момент певного діалогу з сакральним світом є однією з домінант творчості Галини Крук, хороших домінант. Маючи добру філологічну підготовку, вона прекрасно орієнтується у теоцентричних системах, поетеса дуже вдало може закроювати живі картини розмов з Богом, причому вони дуже різні як в темпоритмі, так і у внутрішній наснаженості героя. Ось один з вдалих прикладів:

«боже,

якщо ти планував мені стільки всього

треба було дати мені нерви, як корабельні канати

треба було дати шкіру огрублу, як парусина

треба було мені дати серце важке, як якір

 

щоб отак кинув його за борт –

і жодні хвилі його не зрушують з місця

 

у відкритому морі

у відкритому як рана морі

у відкритому як смертельна рана солоному морі

 

кажеш мені:

греби руками, дитино, греби руками,

доки я вигадую весла»

Тут також бачимо дитину, що звертається до вищої сили, мовляв – чому Ти не підготував мене до моїх випробовувань. Дитина завжди шукає проблему не в собі. Дорослий в цьому випадку дякуватиме за випробування, як це робив біблійний Йов. І Бог в цьому вірші, вдивляючись у дитину, яка впала в тривогу, не мовчить, а озивається до неї.

У цій збірці відчувається виразне жіноче начало, воно прозирає крізь теми, наприклад − мати-дитина. Ця тема, до речі, поетесі вдається чи не найкраще. Ось вірш, який, як на мене, є окрасою збірки, він має назву «мама»:

хтось стоїть між тобою і смертю, але, хтозна,

наскільки ще їй стане – серце

 

опиняєшся в місці і часі, де так важливо

щоб хтось за тебе молився

 

хоча б подумки, хоча б своїми словами,

не складаючи руки в молитві

 

відриваючи хвостики полуниці, тільки-но з грядки,

згадуючи, як сварила тебе малого,

що товчешся по ягодах, не даєш їм дозріти

 

шепоче: смерте, він ще не дозрів,

він ще такий зелений,

у його житті не було ще нічого,

солодшого за ту нехитру немиту полуницю

 

благає: не клади його, Боже, скраю,

не сип градом, Боже,

я ж навіть не знаю, як той град виглядає, сину,

я ж навіть не можу собі тої війни уявити!..

Ця лінія дуже по-жіночому складеного слова, вона фактично витягує збірку. Поезії такого кшталту тут найсильніші. В них заховані енергії, які годі стримати, вони живуть своїм життям, рухаючи людьми цей світ. Дивовижна також тут річ «Фантомний біль», в якому заховано трагедію війни, що показана через окреме лікарняне ліжко, через бійця, який залишився без ноги, поетеса обіграє тут вислів «сідати в ногах»: «жінки приносять їжу, одяг, ліки ∕ й за звичкою, сідають у ногах». Сильний також вірш «Госпітальєрка». Одним словом, четвертий розділ «З нотаток на полях війни» у цій збірці виразно домінує своїми відкриттями. В кожному з цих віршів ти бачиш світ по-іншому, а це і є основа поезії – відкривати світ в пошуку слова для нього. І тут Галина Крук доволі розкуто себе почуває, чого не скажеш про опрощені тексти. Цікаво тут також те, що в збірці тривіальні поезії, наприклад вірш «кісточка», межують з такими могутніми речами як «stairway to heaven» – балада про синього кита. Такий життєствердний крик до цього світу. Хороша річ також «старий і море», де поетеса бавиться в алюзії до світової класики, працює на асоціативних ходах; до речі, Галині Крук це добре вдається. Треба також сказати, що її раніші проби були більш занурені у книжний досвід. Ти йшов наче слідами книжок. Ця збірка занурена в життя, вона говорить ним і для нього. Тому і мова часто тут буквально безпосередня, неочищена від сленгу, що, зрештою, контекстуально лиш додає звуку вулиці цій книжці.

Думається, що поезія Галини Крук закриває собою великий не промовлений сучасниками пласт тем, в яких кожен знайде для себе окрушину, що буде гріти або холодити його маленький світ. А також те, що тема дорослішання зникне сама по собі, коли ліричний герой подорослішає і відмовиться від висловленої у вірші «найстійкіша людина» позиції: «моїми губами говорить ∕ якась дитина». Можливо ця збірка закрила певний етап літературного життя поетеси.