Український центр розвитку музейної справи в межах проекту ProMuseum видав книжку «Нова епоха музеїв. Культурні установи перед викликом менеджменту».
Видання було здійснено за підтримки МФ «Відродження», посольства Франції в Україні та Французького інституту та МБФ «Україна 3000». Автор – Жан-Мішель Тобелем – доктор в області управління, викладач в Ecole du Louvre та в кількох університетах і бізнес-школах, відомий у Франції своїми попередніми трудами на тему сучасних проблем управління в сфері культури. В своїй новій книжці він критично аналізує зміни в музеях в багатьох розвинених країнах. На основі цього, доволі широкого, аналізу він пропонує свої підходи до оцінки змін в музейному просторі за останні десятиріччя, а також розглядає чинники та причини, які впливали на ці зміни.
Колаж Баррі Кайта
Книжка дає ширші уявлення про музеї розвинутого світу, інші від тих, які часто у нас побутують і на які нас орієнтують. Діапазон спеціалізації музїв в сучасному світі надзвичайно широкий: є глобальні музеї, є музеї-суперзірки, є розважальні музейні центри... Але є й ті, що впродовж останніх десятиліть еволюціонували від непоказних до успішних. І це може бути для нас більш актуальним прикладом, адже йдеться про ближчий досвід. Як один з прикладів, що відображає поступ парадигми розвитку музеїв з урахуванням змін глобальних і потреб регіональних, а також змін в ринковій економіці і напружень у бюджетній сфері, автор наводить розповідь директора одного з музеїв Ліону Філіпа Дюрея. «Коли чотирнадцять років тому я приступив до виконання обов’язків очільника Музею образотворчих мистецтв у Ліоні, я відкрив для себе музей, який у багатьох аспектах застиг у минулому, у міжвоєнному періоді. У дощові дні ми ставили миски біля картин Веронезе й Тінторетто, щоб збирати воду, яка проникала через скляні шибки. Це був найсумніший і найзловіснійший з усіх можливих музеїв, з неоновими трубками, що звисали із занедбаного скляного даху, з прогнилою підлогою, чорними й похмурими сходами, сховищами, які такими, либонь, і назвати не можна, і т. п. Завдяки чудовому рухові розвитку за десять років мені пощастило здійснити повне оновлення цього музею. Гадаю, що я без жодного перебільшення можу сказати, що нині Музей образотворчих мистецтв Ліона має зовсім інший вигляд». Таких конкретних прикладів змін в книжці є багато. Вони ілюструють, оживляють кожну з п’яти частин: 1. Гроші, 2. Люди, 3. Управління, 4. Продукція, 5. Стратегії.
Назви частин інтригують, та й порядок їх незвичний, однак цілком оправданий завданнями, які ставив перед собою автор: простежити зміни в музейному просторі та ті чинники, які вплинули на ці зміни. Сьогодні перед музеями стоять нові завдання, які музеї виконують у взаємодії з ринковими механізмами. Можливості органів влади щодо забезпечення ефективного функціонування музеїв скоротилися. Музеї змушені використовувати ринкові механізми, що призводить до зміни взаємодії приватного і державного секторів. А це потребує зміни не тільки економічних, юридичних а й політичних підходів. Музеї в динамічних умовах повинні зберегти свою сутність як соціокультурної установи, і при цьому застосовувати ринкові інструменти. Тож автор пропонує нову модель музею як культурної ринкової установи, яка фінансується з різних джерел та доволі критично аналізує різні джерела фінансування, показує, як культурна і комерційна функції можуть взаємодоповнювати одна одну. В книжці показано ризикові і негативні приклади використання ринкових форм, вказано на суперечливість донорської підтримки музеїв великим бізнесом, спеціальними фондами, наводяться приклади фандрайзингу та критично оцінено різні форми фінансової підтримки музеїв як, наприклад, ендавмент.
Ж.-М. Тобелем розрізняє кілька епох, які пережили музеї з 1950-х дотепер: «епоху власників», коли музеї підпорядковувались тільки своїм засновникам, адміністративним органам; «епоху менеджерів», коли адміністративні органи здійснювали віддалений контроль; і «епоху акціонерів (стейкголдерів)», коли окремі інституції громадянського суспільства мають свої очікування від музеїв. Зміни, що відбулися за останні десятиліття, вплинули і на різні сторони діяльності музеїв. Відбувся «перехід від обмеженого та «закритого» способу фінансування до збільшення обсягів музейних коштів, а потім і до урізноманітнення джерел їх надходження» (приватне фінансування, власні ресурси, фандрейзинг…).
Змінилась і форми організаційно правової структури, при чому «простежується тенденція переходу від стану аномії (відсутність чіткого розуміння покладених місій, слабкий контроль, «дистанціювання» засновників) до стану гетерономії (прийняття рішень, обмежений простір для маневрів та лімітована свобода дій), а далі до пошуку автономності, що перебуває у тісному взаємозв’язку з ростом професіоналізму та диверсифікацією профілів музейного персоналу з одного боку та з розвитком ринкового феномену – з іншого». Відбулося «поступове структурування управлінського полюсу всередині закладів, де куратор, який спочатку був ніби ізольований, перетворюється із рядового музиканта на диригента музейного оркестру».
Змінилась і аудиторія музеїв. Віднині музеї повинні «усвідомлювати» свою діяльність з огляду на розмаїття цільових груп: відвідувачів, «друзів» музею, волонтерів, меценатів, донаторів, кураторів, партнерів, асоціацій, суспільних груп. «Отже, активно розвиваються політика взаємодії з цільовою аудиторією, культурний маркетинг і туристичні стратегії».
В наслідок такої еволюції «музей-хранитель» перетворюється на «музей-культурний центр», де продукт постійно диверсифікується, інтерпретуючи зміст музейних колекцій в нових культурних контекстах, осмислюючи культурну спадщину як економічний, культурний ресурс розвитку. Щоб в таких умовах ефективно виконувати свою місію в суспільстві, потрібні нові знання та ефективна організація діяльності.
В книзі багато цікавих і маловідомих фактів про відомі музеї, топові виставки, спеціальні фонди, приватні колекції, стратегічні союзи музеїв тощо. Приклади як успішні, так і не дуже успішні загострюють критичний погляд і зможуть допомогти уникнути можливих загроз та використати скриті можливості для музеїв України. Крім музейників книжка може бути цікава і для ширшого кола. Особливо вона корисна для політиків і управлінців, які формують музейну політику: допоможе зрозуміти важливість зваженого системного підходу реформування музейної галузі, уникаючи індоктринації й політизації історичної пам’яті, що має особливу вагу в умовах війни пам’ятей. Цікавою вона може бути і для підприємців, щоб стимулювати соціальну відповідальність і показати способи її реалізації через різноманітні форми співпраці з музеями.
07.06.2018