Терпкі пахощі осінніх чорнобривців із оберегових букетів та золота перга із тла графічних аркушів київської мисткині Олександри Федорук наповнили лабіринтовий простір палацу в Підгірцях дивовижним «тихим, не вечірнім» світлом.
Неспотворені євроремонтами стіни виставкових залів органічно увійшли в резонанс із палітрою художніх творів, створивши відповідну ауру для медитативного відчитування зашифрованого в картинах образного змісту, а самі твори, розташовані в суголосному ладі поміж собою й контрапунктному із різноформатними репродукціями та світлинами, увиразнили інтенцію авторки зробити їх оберегами на порятунок культурної спадщини.
Уродженка Чернігівщині, яка виросла у Переяславі, а тепер працює реставратором сакрального живопису в заповіднику «Софія Київська», Олександра Федорук відкрила у Підгорецькому палаці виставку, що охоплює два проєкти: «Тіні незабутих предків» та «Я буду».
Присвячені збереженню національного культурного надбання ці проєкти звертаються до багатої духовної та матеріальної спадщини України, спонукають відчути зв’язок із минулим і замислитися над майбутнім. А ще - активніше долучатися до пізнання набутку, бодай безпосередньою живою присутністю у пам’ятках, яким загрожує зникнення. Хоча усією своєю творчістю художниця таки намагається переконати сучасників у доцільності порятунку архітектурних перлин, бо вірить в оберегову силу мистецтва. Тому й місце для підсумкового експонування напрацювань за згаданими проектами було обрано не випадково.
«Палац, у якому колись вирувало культурне життя, і який був створений для відпочинку після ратних трудів, прожив довгий час і змінив чимало функцій, інколи зовсім йому не властивих. Я іще застав у цьому палаці санаторій, де були палати із хворими на сухоти, а потім його зруйнували занедбаність та відсутність політичної волі у підтримці спроб ентузіастів реанімувати цю пам’ятку виняткової краси…» – розповідає заступник генерального директора ЛНГМ з наукової роботи Зеновій Мазурик.
«Тепер палац є частиною ЛНГМ ім. Б. Возницького, – уточнює Зеновій Мазурик. – І саме тут відкрили виставку, яка вдихає у цей простір нове життя, дає натяки на повернення культурній пам’ятці її іманентну функцію. Важливим меседжем є те, що ця виставка говорить про значення пам’яток і самої пам’яті: що ми пам’ятаємо і для чого ми пам’ятаємо».
За словами Зеновія Мазурика, культурна функція, яка буде утверджена в Підгорецькому палаці, потребує не тільки великих фінансових інвестицій, а й насамперед інтелектуальних і творчих: «Дуже важливо привертати увагу до пам’ятки, представляючи художні виставки, роблячи естетичні зміни в середовищі, щоб не тільки осмислювати те, що ми втрачаємо і що повинні зберегти, а й продукувати з цієї ситуації нові мистецькі сенси».
Юлія Катеринчук, Олександра Федорук, Олена Кіс-Федорук та Зеновій Мазурик на відкритті виставки "Я буду".
Галерейна кураторка експозиції «Я буду» мистецтвознавиця Олена Кіс-Федорук також підтверджує: «Не випадково, що ці зали, які довгий час стояли в замковій руїні відносно збереженими, але порожніми, відкрилися для глядача виставкою молодої київської художниці й реставраторки Олександри Федорук, котра поставила собі за мету показати в глибинному осягненні цієї архітектури саме сучасне мистецтво.
Таких художників, які звертаються до масштабних, глобальних тем, є мало. Та авторка, яку ми представляємо виставкою в Підгорецькому замку, має не тільки амбіції, а й силу показати дивовижну вкоріненість сьогоденних мистецьких практик у архаїчну народну образотворчість, що з неї проростає символізм вищого порядку абстрагування.
Художниця хоче показати, як можна привернути увагу до стародавніх пам’яток творчістю і своїм власним ставленням до спадщини віднайти ґрунт для утвердження майбутнього, – недарма ж її проект називається «Я буду». З цієї програмної назви вчувається і проблематика загроженості культурної спадщини і доконечна потреба відчути минуле, щоб з нього виснувати життєствердну мету: прорости у прийдешнє.
Не випадково й те, що персонажами своїх графічних творів, виконаних у цікавій авторській техніці, Олександра робить саме жінок. Її узагальнені образи носійок національного коду культури – це насамперед образи берегинь. Не знаю, чи свідомо ставила собі художниця цю мету, але їй вдалося у пошуках відповіді на запитання «Хто ми? Звідки Прийшли? Куди йдемо?» створити умовну портретну галерею, що відбиває сакральне як язичницьких, так і християнських часів у переломленні призми модерного та постмодерного мистецтва.
Важливе також потужне декоративне начало творів, у які художниця закладає глибинні змісти. Споглядати її картини, відчитуючи значення символіки – справжня інтелектуальна насолода. А декоративність цих творів додатково працює на повернення властивої функції палацу в Підгірцях, який пропонує відвідувачам не тільки огляд сталої історичної експозиції, а й можливість неабияк потужного переживання своєрідного естетичного діалогу культурної спадщини і сучасного мистецтва».
Перейтися першою екскурсією виставковими залами Підгорецького палацу запрошує колега авторки – київська мистецтвознавиця Юлія Катеринчук, яка виступила кураторкою творчих проєктів Олександри Федорук: «Уже сама назва «Тіні незабутих предків» акцентовано розвертає наші погляди до минулого із закликом пам’ятати своє коріння. У своїх графічних творах Олександра дає ключі культурних кодів до вірувань праслов’ян давніх часів, а також до символіки християнської іконографії. На світлинах, зроблених в різних історичних локаціях, художниця, вбрана у власноруч сконструйований одяг із національною орнаментикою, тримає ті тіні предків - графічні образи жінок (від селянки до шляхтянки), створені її уявою й майстерно зображені в оригінальній авторській техніці на папері. Для неї сьогодення – точка перетину осягнення віковічного спадку і проекції майбутнього. Гідного майбутнього», – наголошує Юлія Катеринчук.
Проектуючи виставку в залах Підгорецького палацу, кураторка Юлія Катеринчук подбала не тільки про ефектне представлення творів, а й про внутрішню логіку викладу головного висловлювання цієї експозиції: «Ось три роботи: «Калиновий міст», «Зазим’я» і «Біла вдова» я тематично об’єднала і одну групу темою межі. До речі прасло в’яни діли календарний рік на три частини, а не на чотири пори, як це тепер робимо ми. Отож, є початок, функціональне життя і певна межа. Калиновий міст – перехід до потойбіччя чи іншого статусу, зазим’я – засинання природи, тиша, у якій ми чекаємо на відродження, вдова – зникає у водній стихії як русалка, у неї є життя до і після, вона також на межі, на порозі нового або небуття. Тлумачень образів набагато більше, але кожен буде описаний», – запевняє мистецтвознавиця.
«А ця робота називається «Ольга», у такий спосіб художниця вшановує княгиню. Але бачимо, що зображена в народному українському вбранні жінка не є княгинею. Це не реалістичний портрет, але із спадкоємною тяглістю, яку відчувають і уособлюють всі українки. На тлі помічаємо дуб – священне дерево у давніх слов’ян. Це дерево життя, яке уособлює макрокосм світобудови. Орнамент Олександра використовує теж дуже цікаво: мотиви «вазон», або «макові голівки» також є прототипами того ж світового дерева. Окремо зауважу, що Олександра використовує багато орнаментики й у костюмах, – вона не просто декоративна, а має певне значення. Скажімо, на одній із спідниць є мотив тюльпанів, який рідко зустрічається, – це алюзія до священного лотоса індоєвропейців…
Що ж навпроти? Картину «Зворотна сторона кори» із загадковим самозаглибленим жіночим образом. Людина, особливо жінка, також уособлювала дерево життя, її функція як і матері-землі пов’язується із родючістю. Цікаво, що на відміну від російського, в українському фольклорі переважають саме жіночі хтонічні сутності. Власне, у «Зворотній стороні кори» розкривається мікрокосм, те, що у кожного всередині. Прекрасна жінка – образ того, чого ми не можемо торкнутися, побачити, а тільки відчути інтуїтивно як душевну ноту. Кожен може у свій спосіб трактувати ці символи, бо вони полісемантичні, амбівалентні.
Портрети жінок різного статусу й віку ( можливо із різних часів) містять образ світового дерева із птахами, причому це невеличкі пташки – жайворонки, ластівки, які несуть добрі звістки, – також душі померлих предків, що в’ють свої гніздечка на вінках. Семантично це проекція на зупинення руйнації.
Знакова робота «Я буду» – зображення дівчини у вбранні часів Київської русі. Тисячолітньої давнини держава, із якої виокремився український етнос, у пору своєї молодості. Юнка – наречена, її розпущені коси із проділом посередині – це зачіска незаміжньої жінки. У неї ще все попереду: надбання життєвого досвіду і передання його нащадкам, тобто нам».
Окрему увагу глядачів Юлія Катеринчук звертає на твір «Занурення у тишу», що аранжований як сценічна декорація: «Це єдиний на виставці нежіночий образ, він безтілесний. На біло-блакитному акварельному тлі є тільки обличчя, яке не має гендерної ознаки, це ангел, дух, немовля. Початок усього… Як писав Костомаров, хоч праслов’яни були язичниками, проте і в них було повір’я про єдиного бога, першоджерело, який впустив дух в інших, і ті боги вже стали тим пантеоном, який ми знаємо».
Загалом графічну техніку творів Олександри Федорук, мистецтвознавиця Юлія Катеринчук визначає як гризайль, але додає, що особливого ефекту чорно-білі рисунки олівцем досягають у поєднанні із кольоровим тлом, створеним за авторською технологією. «Тут присутні всі відтінки сірого, що виступають неначе тіні. Так, це тіні предків, яким ми маємо не забувати. І вони хоч не присутні у нашому реальному житті, але постійно проявляються, немов запрограмовані у генах. На противагу гризайлевій монохромності тло – акварельне, щоправда, ця авторська техніка радше подібна до монотипії. Крім суто естетичного значення вона має і семантичне навантаження: пливучість повітряно-водних мас створює атмосферу, в якій віддзеркалюється космічне Першоджерело».
Сам ж авторка проєктів «Тіні незабутих предків» та «Я буду» зізнається, що вже перша виставка, яка відбулася у Переяславі, дала їй розуміння, що це тільки початок шляху: «Я збагнула , що таких історичних локацій, які потребують розголосу про їхній стан, в Україні є чимало. Спершу планувала охопити проєктом сім (таке символічне число!) місць, а потім дійшла до того, щоб поширити його на всю Україну. На цьому шляху було чимало складнощів і важких моментів. Але було й багато цікавих місць, які ми відкривали для себе. А також людей, які вразили відкритістю і щирістю. У відеододатку до проєкту можна побачити живе спілкування не тільки з руїнами, а й з людьми, які там перебувають».
«Ми вносили у простір пам’яток побільшені версії творів, щоб робити художні фотографії, які своєю чергою ставали експонатами нових виставок та водночас залишали при собі функцію фотофіксації. Ці світлини несуть у майбутнє пам'ять про задіяні локації. Ми сподіваємося їх врятувати, хоч вони на межі руйнування й хтозна які будуть збережені, а які ні. А фотографії залишаються доказом, що підтверджує, як все це насправді виглядало в наш час», – сповнена відповідальності й важливості своєї місії художниця Олександра Федорук.
То ж цікаво буде поглянути, як віддзеркалиться у цьому фотопроєкті й пам’ятка у Підгірцях. За такої оказії комусь таки варто подбати про те, аби захоплені враження від неї не спотворювали одіозні естетичні контрасти між нехай і поруйнованою, але гармонійною автентикою та шкарадним новітнім облаштуванням екстер’єру, як то до прикладу вазони й ліхтарі, що пасують радше вистрою Краківського чи Південного ринків, а не пам’ятці культури національного значення (це ж, до речі, стосується і нагальної потреби усунення хаотичної забудови торгових яток із алейної перспективи на родинну усипальню-костел, який творить із палацом цілісний архітектурний образ).
09.09.2020