Сьогоднішню епоху можна назвати унікальною в людській історії. Світ входить в нову фазу свого розвитку — інформаційну. Її зміст визначений кумулятивним ефектом глибоких трансформацій у різних сферах людського буття — політичній, економічній, соціальній та культурній, — які відбуваються під впливом сучасних інформаційних технологій: інтернету і соціальних медіа, глобальних комунікацій, аналізу великих масивів даних, штучного інтелекту та робототехніки, машинного навчання, а також квантової фізики, біотехнологій, генної інженерії тощо. Філософи та науковці називають її по-різному: інформаційною епохою (Мануель Кастельс), постіндустріальним суспільством (Деніел Белл), "економікою знань" (Пітер Друкер), суспільством "третьої хвилі" (Елвін Тоффлер) чи "плинною модерністю" (Зиґмунт Бауман).
Утім, ясно одне: цивілізація, яка формується сьогодні, є безпрецедентною в історії та кількісно і якісно відрізняється від усього, що було раніше. Перед філософією та соціальними науками, отже, постає таке запитання: чи стрімкий прогрес науки і технологій розширює, чи, може, звужує міру людської свободи, справедливості і щастя? Це запитання для нашої держави доповнює ще й таке: яким буде місце України на глобальній мапі інформаційної епохи? Щоб спробувати відповісти на ці запитання, потрібно подивитися на розвиток людства в дуже тривалій історичній панорамі, адже масштабний характер змін, які сьогодні відбуваються, потребує не менш масштабної перспективи.
Загалом в історії людства можна виокремити три найважливіші історичні етапи його розвитку, які американський соціолог Елвін Тоффлер називає "хвилями". Це аграрне, промислове та інформаційне суспільство. Є декілька загальних закономірностей, які характеризують усі три етапи. По-перше, технологічний прогрес породжує нові форми виробництва, політичних інститутів, а також нові типи цінностей та духовної культури. По-друге, кожній наступній фазі притаманний вищий рівень знань, технологій, креативності, а також складніші форми соціальної організації. По-третє, перехід до наступної фази — це конфліктний і часто конкурентний процес, в якому перемагають ті сили, які йдуть в авангарді прогресу, а ті, які не змогли до нього пристосуватись, часто сходять з історичної сцени.
Першою хвилею став перехід від суспільства збирачів-мисливців до сільського господарства, що настав наприкінці кам’яного віку під час так званої "неолітичної революції" (8 тис. років до н. е.). Нові технології, такі як плуг, гончарний круг, ткацтво, обробка металів, зумовили не лише новий тип економіки, а й політичної та соціальної організації людства. Писемність стала першою інформаційною технологією, адже вона дозволила людям виокремлювати знання з локального контексту і координувати свою діяльність в ширшому просторі. Виникають перші держави, армії, адміністративний та бюрократичний апарат. Для забезпечення єдності цих складних організацій з’явились нові типи культури — релігійні та філософські системи стародавнього світу. Століттями і навіть тисячоліттями над світом панували великі імперії — Єгипет, Вавилон, Китай, Рим тощо. Потрібно наголосити, що в основі їхнього економічного ладу часто була жорстока експлуатація рабів, якими переважно ставали поневолені ними народи.
Серед основних особливостей аграрного суспільства можна виділити закритість, ієрархічність, колективізм, патріархальність та консервативність. Цей тип соціальної організації домінував протягом більшої частини людської історії. Передумови переходу до нової економіки, політики та культури з’явилися в епоху Відродження. Менш ніж за сто років Західна Європа зі слаборозвиненої периферії світу (Візантія, арабський світ, Китай в епоху Середньовіччя значно перевершували Захід як за рівнем культурного розвитку, так і за політичним впливом) перетворилась на його центр. Причиною цього, знову ж таки, став розвиток знань, технологій та креативності. Винайдення друкарського верстата та здешевлення паперу зумовили безпрецедентне зростання освіченості та грамотності. Політична монополія Католицької церкви, яка тривала більш ніж тисячу років, похитнулася. Цьому сприяв і розвиток науки як нового експериментального способу формування знань. Саме в цю епоху виникає капіталістичний спосіб виробництва, в якому товари створюють вже не для безпосереднього споживання, а на продаж, а економічна діяльність має на меті отримання прибутку. Одночасно багатство стає новою формою влади і, за Елвіном Тоффлером, приходить на зміну попередньої форми влади-сили. В основі науки та економіки Нового часу ліг новий тип раціонального розуму, втілений у знаменитій формулі Френсіса Бекона "Знання — це сила". Ієрархічна система спадкових привілеїв заважала вільному ринку. Ідеологією буржуазії у цю епоху став лібералізм, який вимагає однакового обсягу політичних та громадянських прав. Починаючи з революцій в Нідерландах та Англії у ХVI – XVII ст., поступово виникає політична система нового типу — представницька демократія з вільним ринком та конституційно закріпленими громадянськими правами.
Як і під час першої хвилі, сили, які йшли в авангарді прогресу, поневолили тих, хто залишився позаду. Держави, з якими ще століття назад Захід не міг зрівнятися ні культурно, ні політично, наприклад Китай, тепер стали його колоніями. Суспільства, які століття назад не освоїли нових технологій — спершу вогнепальної зброї, а згодом промислового виробництва, — на довгі віки потрапили в колоніальну залежність від Заходу і досі в багатьох випадках не можуть наздогнати темп прогресу та рівень життя у західних країнах. Але гостра боротьба між авангардними і ретроградними силами відбувалась і всередині суспільств. Еліти, становище яких похитнулося, закликали до повернення до колишніх духовних цінностей. Розвиток науки супроводжував фанатизм інквізиції. Радикали, такі як флорентійський проповідник Джироламо Савонароли, оголосили війну прогресу, переслідуючи інтелектуалів, спалюючи книги і твори мистецтва. Цікаво, що Савонарола мобілізував своїх прихильників за допомогою коротких листівок, які поширював за допомогою щойно створеного друкарського верстата. Паралелі з сьогоденням, здається, очевидні.
Починаючи із кінця XVIII – початку XIX століття, цивілізацію, яку вже трансформував раціоналізм Просвітництва та дух революційної свободи, ще більше змінила промисловість. У 1760-1770 рр. були створені перші промислові машини — прядка "Дженні" Джеймса Харгрівса, прядильна машина з водяним приводом Річарда Аркрайта та крутильна машина Семюела Кромптона. Іншою важливою технологією стала парова машина. У 1712 році англійський винахідник Томас Ньюкомен пристосував паровий поршень для викачування води із шахт. Його молодший сучасник Джеймс Ватт удосконалив винахід Ньюкомена і створив перший універсальний паровий двигун. Саме ці технології започаткували промислове суспільство "другої хвилі".
Головна особливість цього суспільства у тому, що більшість населення зайнята у промисловості, а не аграрному виробництві, і працює за гроші, які обмінює на потрібні ресурси, а не задля безпосереднього споживання. Іншими ознаками цього суспільства стала нуклеарна сім’я, масова освіта та корпорація. "Суспільство другої хвилі, — писав Тоффлер, — ґрунтується на масовому виробництві, масовому розподілі, масовому споживанні, масовій освіті, засобах масової інформації, масових розвагах та зброї масового знищення. Ці речі поєднуються зі стандартизацією, централізацією, концентрацією та синхронізацією, а також зі способом організації, який ми називаємо бюрократією".
Раціональний дискурс Просвітництва і науково-технічний прогрес Нового часу відіграли двояку роль для свободи людини. З одного боку, саме в його інтелектуальному середовищі визріло усвідомлення прав людини, демократії та рівності як універсальних цінностей. Американська революція, як продукт інтелектуального розвитку Просвітництва, сформувала суспільство принципово нового зразка, у якому ці цінності стали наріжним каменем політичної системи. Але, з іншого боку, гіперболізація розуму, трактування людини та суспільства як матерії, що функціонує за законами механіки Ньютона (яскравим прикладом таких уявлень стала концепція "Людини-машини" французького філософа Жульєна Ламетрі), зумовили тенденції протилежного, тоталітарного характеру, які продовжились вже в промисловий період. Тоталітаризм, на думку авторитетної дослідниці цього явища Ханни Арендт, був продуктом індустріального суспільства. Нацистські фабрики смерті працювали за схожими принципами до конвеєрної лінії збирання автомобілів Генрі Форда. Гвинтівки і кулемети, вогнемети і бойові отруйні гази, танки і літаки – усе, без чого неможливо собі уявити дегуманізуючу м’ясорубку Першої світової війни, — є продуктом науково-технічного прогресу. А нові засоби комунікації, зокрема кіно і радіо, були використані як засоби промивання мізків і масової пропаганди. Розвиток науки, починаючи з XVII ст., породив сцієнтизм – світогляд, згідно з яким суспільство трактують як матерію, якою можна керувати на наукових законах. В роки Французької революції це переконання лягло в основу Якобінської диктатури – першого в історії прообразу тоталітарного суспільства, а згодом було продовжене в комуністичних експериментах ХХ ст.
Про ці суперечності в розвитку суспільства "другої хвилі" слід пам’ятати тією мірою, як цивілізація входить у нову фазу своєї історії – інформаційну (постіндустріальну). Основна характеристика цієї епохи полягає в тому, що більшість людей зайнята у сфері послуг, а не сільському господарстві чи промисловості. Елвін Тоффлер запропонував такі критерії розмежування між індустріальним та постіндустріальним суспільством: кількість людей, яка зайнята в сільському господарстві, не повинна перевищувати 15%, а тих, хто працює у сфері послуг, має бути більшою за 50%. Тобто у цьому суспільстві більшість людей працює вже не "руками", а "головою". При цьому продуктивність різко зростає. Зміни у суспільстві відбуваються дуже швидко, тож люди втрачають спорідненість з багатьма інституціями, які надавали стабільність і підтримку, такими як сім’я, релігія, національна ідентичність, професія тощо. Контури суспільства майбутнього лише починають вимальовуватись. Можна виокремити лише низку основних тенденцій:
• Основним суспільним ресурсом стають знання та інформація. Основною формою економіки стає обробка інформації, а головною формою влади — контроль над інформацією, яка циркулює в соціумі. При цьому традиційні форми влади (законодавство, політичні інститути, поліція та силові структури) доповнюються новими формами влади-маніпуляції, такими як "наджинг" або система соціального рейтингування, апробована в Китаї.
• Економічні, політичні та соціальні транзакції відбуваються в гіперпросторі інтернету й більше не обмежені фізичним часом і простором. Виникають нові форми соціальних спільнот, які виходять за межі звичного часового і просторого континууму (наприклад, спільноти у соціальних мережах).
• Розвиток штучного інтелекту, інтернету речей та робототехніки може привести до зовсім нового типу суспільства, яке складатиметься з людей та розумних машин. У соціальних науках вже створені моделі такого гіпотетичного суспільства майбутнього. Це, зокрема, акторно-мережева теорія (Бруно Латур) та концепція автономних соціально-технічних середовищ (Міхаліс Ліанос).
• Дуже швидко виникають і застарівають цілі сектори економіки, що створює проблему для низькокваліфікованої робочої сили, зумовлює постійну міграцію та високу конкуренцію між людьми. Як наслідок, люди змушені часто міняти професію та постійно вчитися. Дедалі більше людей зайняті на кількох тимчасових роботах, а не одній основній.
• Ймовірною, проте неоднозначною, є проблема витіснення людської праці штучним інтелектом. В майбутньому це може призвести до формування цілого прошарку "зайвих" людей та поглиблення соціальної напруги. Праця може стати привілеєм, а не необхідністю, атрибутом статусу і самореалізації. Новим простором для людської діяльності може стати віртуальне середовище, у якому люди житимуть у своїх приватних світах.
• У пошуку роботи люди вимушені ставати мігрантами і "цифровими кочівниками". Мігранти часто втрачають зв’язок зі своєю сім’єю та культурою. Ця "плинна епоха" (термін Зиґмунта Баумана) породжує особливий тип людей, які не укорінені в національних чи релігійних традиціях.
• Багато сфер людського життя зазнають фраґментації та децентралізації. Виробництво товарів і послуг стає персоналізованим; реклама – тарґетованою, спрямованою на пріоритетні групи споживачів. Інформаційна сфера також втрачає свою єдність. На зміну єдиним джерелам інформації приходить розпорошеність інформаційного поля внаслідок розвитку інтернету, соціальних мереж та кабельного ТБ. Як наслідок, ще більше ослаблюється колективна ідентичність.
• Національні держави, як основна політична та економічна одиниця, переживають кризу. Суверенітету національних держав загрожують міжнародні інституції, транснаціональні корпорації, сепаратистські рухи, терористичні групи, а також дедалі більший виклик міграції. Один з прогнозів майбутнього Європи полягає в тому, що це радше буде Європа реґіонів, а не Європа націй. Можливо, політичні спільноти майбутнього формуватимуться навколо корпорацій й не обмежуватимуться фізичними кордонами.
Інформаційна цивілізація "третьої хвилі" лише набирає обертів. Утім, вже сьогодні можна говорити про суперечності в її розвитку, які дуже нагадують суперечності суспільства "другої хвилі". Хотілось би виділити увагою суперечність між силою соціальних медіа, як інструмента політичного визволення, та їхнім пристосуванням для соціальної інженерії та контролю над суспільством. Активна роль соціальних медіа під час багатьох акцій протесту проти корумпованих та авторитарних режимів протягом останнього десятиліття породила так званий "веб-ентузіазм", що розглядає їх як "технологію визволення". "Якщо ви хочете визволити суспільство, просто надайте йому доступ до інтернету", — стверджував у 2011 році єгипетський блогер Ваель Гонім, один з організаторів Facebook-сторінки, яка стала трампліном колективного виступу проти режиму Хосні Мубарака. Утім, зворотною стороною цього є адаптація цифрових технологій для збирання даних та стеження за людьми, що нагадує кібер-версію роману Дж. Орвелла "1984". Безпрецедентний соціальний експеримент під назвою “Система соціального кредиту”, що відбувається в Китаї, скандал з Cambridge Analytica, можливо, є ранніми ластівками похмурого майбутнього, у якому поведінка людини та цілих суспільств централізовано контролюється через Big Data. Використання аналізу великих масивів даних та автоматичних алгоритмів перетворює людей на "прозорих я" – цифрову версію податливого, тренованого та дисциплінованого тіла із паноптикуму Бентама-Фуко. А автоматизація контролю, який делегується машині і відбувається, по суті, без людського втручання (така як, наприклад, автоматична відмова в доступі на основі біометричної інформації та персональних кодів), породжує відчуття бентежності та спантеличеності в руках всемогутньої та недосяжної влади. Метафорою життя в цифровому суспільстві, отже, може стати не лише всевидюще око "Старшого Брата" із "1984", а й незбагненні бюрократичні лабіринти, які описав Франц Кафка в романі "Процес".
Інформаційна епоха позначена ще значною асиметричністю в розподілі влади і впливу. Великі технологічні компанії, такі як Google чи Facebook, за рівнем своїх ресурсів та ступенем впливу перевершують багато національних держав. Небезпекою є зосередження важелів управління глобальними соціальними процесами в руках вузької групи людей з туманними цінностями, закритою системою прийняття рішень та не обмеженими демократичними механізмами звітності та відповідальності.
Соціальні медіа, нові комунікативні технології розширюють горизонт спілкування і свободи. Люди знайшли у них чудові засоби для обміну ідеями, навчання та соціалізації. Переваги цифрових комунікацій для навчання, бізнесу та дозвілля більш ніж очевидні. Втім, за висловом білоруського дисидента і дослідника зі Стенфордського університету Євгенія Морозова, є ще й "темна сторона інтернет-свободи". Дослідження показують, що люди, які найбільше користуються цифровими пристроями, найчастіше почуваються самотніми та покинутими. Науковці з Університету Сан-Франциско Ерік Пепер та Річард Гарві у дослідженні, опублікованому в журналі NeuroRegulation, доводять, що надмірне використання смартфонів породжує ті самі психологічні механізми залежності, що й зловживання алкоголем та наркотичними речовинами. А ті з підлітків, хто найбільше часу проводив перед екранами своїх пристроїв, водночас повідомили про найвищі рівні тривожності, самотності та депресії.
Про суперечності інформаційної епохи можна писати ще дуже довго. Важливо лише зробити висновок, що це епоха, з одного боку, інноваційного, а з іншого, кризового розвитку. Великі можливості йдуть пліч-о-пліч з не меншими ризиками. Аналіз зміни соціально-технічних парадигм у минулому свідчить про те, що це часто жорстокий процес, який нагадує закони природного добору Чарльза Дарвіна: виживає найсильніший і найпристосованіший. Однією з ключових особливостей інформаційної епохи є те, що інновації, які є рушієм економічного розвитку, можливі лише унаслідок фундаментальних наукових розробок та відкриттів. В часи, коли наука стає не просто доповненням до економіки, а самою основою продуктивних сил суспільства, стан української науки, яка майже не отримує державної підтримки і досі за інерцією експлуатує застарілу радянську інфраструктуру, на жаль, катастрофічний. Входячи в нову фазу розвитку людства, що ґрунтується на знаннях, технологіях та інноваціях, підтримка науки стає не просто справою державного престижу, а питанням екзистенційного виживання нашої держави у третьому тисячолітті. Паралелі з минулим, зокрема розвитком індустріальної епохи, свідчать про те, що технологічне й наукове відставання у тривалій перспективі може мати для суспільства жахливі наслідки.
Після Революції Гідності наша країна проходить складний і часто болісний процес національної консолідації, повернення до своєї історичної пам’яті, подолання спадщини тоталітарного минулого. Але в умовах динамічного розвитку сучасного світу формування модерної нації не може відбуватися лише довкола минулих наративів. Цей процес повинен доповнюватись спільним баченням майбутнього, яке б враховувало тенденції розвитку світу й траєкторію і нашої держави. Приклад формування національної ідентичності саме довкола майбутнього — це відомий образ "Американської мрії". Сьогодні потрібна "українська мрія" – спільне бачення майбутнього образу України, в якій хотілось би жити. Політики, представники бізнесу, інноватори та науковці повинні долучитися до широкого публічного обговорення майбутнього України на глобальній мапі інноваційного розвитку. Я маю мрію, що дискурс "куди ми йдемо"таки настане на не менш концептуальному рівні, ніж дискурс "звідки ми вийшли".
07.06.2018