(З давнїх лїт).
Під сим заголовком принесла "Нова Рада" такі спомини В. Науменка:
В осени 1861 року девятилїтнїм хлопцем довело ся менї оселитись у Київі і від того часу стати беззмінним свідком усїх громадянських течій і напрямків у київському життю. Від перших же місяцїв проживання у Київі менї, хоч тільки ученикови першої кляси ґімназії, пощастило трохи пізнати цїлий гурток тодї молодї, яка взяла на себе ролю вести перед в художній течії тодїшнього Київа, города з населеннєм в 60—70 т., з невеликими, мало не виключно деревляними домами, з колодязями у дворах, з нафтовими лїхтарями тільки на головних вулицях і дуже невеличким числом мостових, з одним театром та з двома залями (контрактова та дворянського зібрання), які могли обслугувати концертові вечори, що коли не-коли давались приїзжими артистами (Контський, Лист, Серве). Сей гурток молодї складав ся переважно з студентів унїверситету та з молодих панночок, що бажали-б ідейно попрацювати на культурній ниві, але в ті часи не мали змоги широко розвинути свою роботу, бо не було тоді нї жіночих курсів, нї нїяких инших інституцій, куди-б вони могли докласти свої сили. Серед імен, які найбільш видавали ся в сьому гуртку як артисти-аматори, на першому місцї треба зазначити І.І. Монахова, потім дуже відомого фахового артиста в Петербурзї Н.П. Орлова, потім видатного у Київі присяжного повіренного, який мало не до останнїх днїв свого життя не покидав дїла сценїчних вистав і подеколи приймав участь в спектаклях любителїв. Жіночий персонал був менший, але серед нього були такі імена, як Л.О. Гогоцька, дочка проф. фільософії в унїверситетї, і Л.М. Кучинська, що переважно виступала в драмах Островського на найвідповідальнїйших ролях. Дуже гарна на вроду, з великим артистичним почуттєм, з чудовою російською народньою дикцією, Л.М. Кучинська, родом з Полтавщини, могла іти в рівень з фаховою артисткою Степановою, яка років через два після сього зявила ся на сценї київського театру та вславила ся виконаннєм пєс Островського. У мене збереглись деякі афіші тих давнїх днїв; серед них є афіша 20 сїчня 1862 р., де сказано: "студентами университета и любителями драматическаго искуства, въ городскомъ театрѣ, въ пользу недостаточнихъ студентовъ и основанія студенческой вспомогательной кассы, представлены будутъ слѣдующія пьесы: Бѣдность не порокъ и "Женитьба". Відповідальну ролю Любови Гордїйовни в пєсї "Бѣдность не порокъ" виконувала Л.М. Кучинська. Памятаю я Л.М. Кучинську в ролї Катерини ("Гроза" Островського). Хто-ж була ся Л.М. Кучинська, про яку памятають тепер тільки люде "ветхі деньми", як казав возний в Наталцї Полтавцї. А була вона вже в ті часи, як виступала на сценї в початку 60-х років, нареченою тільки що скінчившого курс університету М.Н. Драгоманова, з яким вона і одружила ся в 1864 роцї.
Всї сї спогади пронеслись у мене в голові, коли я в минулу суботу йшов за труною Л.М. Драгоманової, провожаючи її "в далеку дорогу", і порішив я не тільки кинути горсточку землї на її могилу, але коротенько нагадати новим поколїнням про давнє минуле, тим більше, що я бачу, як люде, навіть ті, що близько стояли до покійної, зовсїм нїчого не знають про Кучинську, бо в замітцї С. Єфремова сказано, що Л.М. Драгоманова походить з роду Судовщикових.*)
Як же се так склало ся, що Л.М. Кучинська, швидко потім Драгоманова, в початку 60-x років приймає участь в художнїх виставах "російської орієнтації", як тепер люблять казати, і стоїть в сторонї від українських вистав, які вели ся в ті роки у Київі дуже енерґічно? Відповідь на се проста. Серед київської молодї українська течія, починаючи від кінця 50-х років, розпросторювала ся дуже помалу й багато людей того часу ставились або зовсїм вороже до українства або відносились індіферентно. Досить сказати, що в ті часи такий потім щирий український патріот, як М.В. Лисенко, брав також участь в російських пєсах, виконуючи такі напр. ролї, як Анучкін в "Женитьбі" Гоголя, а сам будучий голова цїлої української партії М.П. Драгоманов тільки від 1863 р., та й то частково, приєднав ся до українських гуртків, а до того часу, як сам він каже в своїй автобіоґрафії, "я во многомъ раздѣлялъ стремленія и идеи украинскихъ націоналистовъ, но во многомь oнѣ мнѣ казались реакціонными: я не могъ раздѣлять пренебреженія ихъ къ русской литературѣ, которую считалъ болѣе розвитою теперь чѣмъ украинская, и болѣе точною европейскихъ интересовъ"... І далї: "педагогическій интересъ сблизилъ меня съ украинцами: когда я узналъ, что они предположили изданіе популярныхъ книгъ, то поступилъ въ ихъ корпорацію (громаду), которая тотчасъ-же выбрала меня въ коміссію для редакціи такихъ книгъ". (Пор. "Былое", 1906 г. Ч. VI). Треба додати до сього, що приєднаннє М.П. Драгоманова до українського гурту в 1863 роцї прийшлось на той час, коли почалось польське повстаннє і коли разом з сим російський уряд почав переслїдуваннє і українського руху. Виходить з сього, що М.П. Драгоманов та мабуть і його наречена Л.М. Кучинська пристали до української національної ідеї не тодї, коли на се була мода, не тодї, коли за се можна було одержувати "великія и богатыя милости", а тодї, коли сї ідеї були не в авантажі, коли за їх доводилось давати відповідь і коли се може ставити себе в позицію: "а завтра гдѣ ты, человѣкъ". І справдї тільки тодї національним стає приєднаннє чоловіка до якоїсь думки, коли се приєднаннє являють ся результатом довгого перевіряння самого себе, коли воно, сказати-б так, вистраждано і розумом і серцем. Так склало ся в життї обох Драгоманових: і він і вона після довгого обміркування, ступивши на стежку визнання великої ваги в національному українському рухови, пішли сїєю стежкою й, не ухиляючись на сторони, пішли до кінця, не зупиняючись на тому, чи гарно се буде для власного їхнього життя, не лякаючись того лиха, яке може спіткати на дорозї.
В 1874 роцї я вже мав змогу познайомити ся з Л.М. Драгомановою як з членом "Старої Громади", бо в той час всї жінки, чоловіки яких були членами громади, ео ipso уважали ся громадянками. Як тепер, памятаю ті суботні збори громадян, які по черзї відбували ся у сїмейних членів "громади"; раз-у-раз на їх бувала і Л.М. Драгоманова, найчастїйше в українському вбраннї. При всїй своїй талановитости, при значній освітї, вона робила вражіннє мовчазної жінки, бо дуже, дуже рідко вступала прилюдно в дебати і за те охоче вела приватну розмову про подїї сучасного полїтичного моменту. Видно було, що її національні переконання були тверді, але про те вона нїколи в той час не виявляла себе з боку національного шовінїзму, від якого такий далекий був і сам М.П. Драгоманов. Не дивлячись на те, що у вереснї 1875 р. чоловіка її усунули з катедри доцента київського унїверситету по 3-му пункту, вона, наскільки памятаю, дуже спокійно перенесла сей крах в службовій позиції свого чоловіка, не менш спокійно і твердо прийняла до серця рішеннє його еміґрувати з Росії, звідкіля і їй прийшло ся в осени 1876 року з маленькою дочкою рушити також до чоловіка, розлучаючись, може й на віки, з Рідним Краєм і родиною.
Тяжкі роки довелось пережити Драгомановим в Женеві аж до 1889 року, до часу переїзду в Болгарію: тут була в них і біда моральна, і біда матеріяльна; тут важко складались відносини і до російських і до галицьких Українцїв, тут нелегко жилось і через інтриґи російських еміґрантів у Швайцарії. Усї сї лиха перенесла на собі разом з чоловіком і Л.М. Драгоманова. В опублїкованім листуванню її з Павликом видно, як відчувалось в душі у неї те тяжке в закордонних обставинах життє-перебуваннє, яке випадало на їх долю. Не глядячи на се, Л.М. Драгоманова заховала в серцї своїм не тільки природну любов до Рідного Краю, але й викохану нею в собі національну самосвідомість. В однім листї до М. Павлика в 1880 р. коли Л. Д-ва з дїтьми виїхала на лїто з Женеви, М. П-ич залишив ся там і вів якісь переговори з російським соціялїстом Штейнберґом, вона пише: "менї страшенно цїкаво, до чого вони договорять ся з М. Петр... на мій погляд саме найкраще було-б покинути усякі переговори і полєміку з кацапами й Поляками і обернути ся до свого дїла" (Т. 3-їй, стор. 195). Мабуть дуже вже допекли їй всї інтриґи, які велись між еміґрацією, коли така спокійна людина, як Л.М. Драгоманова, заговорила трошки гострою мовою. І справдї, перегляньте листи М.П. Драгоманова до І. Франка, М. Павлика і инших, і ви побачите, скільки повинна була витерпіти душа його від усякого лиха, а разом з тим, скільки перестраждала зза сього самого лиха і його вірна дружина. І всеж-таки чула душа небіжчицї до останніх днїв життя зберегла увесь моральний капітал, який почав складати ся в молоді лїта її і закріпляв ся в боротьбі з лихом, нїби памятаючи могутнї слова поета: "на те й лихо, щоб з тим лихом битись!"
Нехай же буде земля пером сїй "старогромадянцї"!
*) Тим справляємо й нашу помилку в попереднїм числї "Вістника", джерелом якої є також замі. Єфремова. Ред.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]